Виникнення й розвиток традиційного документознавства
Різноаспектний аналіз складових документа (у першу чергу тексту) завжди слугував основою дослідження ряду наук. Так, аналітико-синтетичний метод дослідження застосовувався ще давньогрецькими логографами в VI ст. до н.е. для написання логосів (історій) на основі опрацювання міських та храмових хронік.
Грецький філософ Геродот вивчав офіційні документи канцелярій Ахеменідів, перекладені на грецьку мову й поширені в полісах Малої Азії. Аристотель, учитель А. Македонського, цікавився не тільки семантичною характеристикою творів, а й їхньою структурою, внутрішньою формою й впливом на читача. У другій половині III ст. до н.е. александрійськими вченими зроблені висновки щодо архетипу текстів класичних художніх творів, створені й відредаговані їхні варіанти.
Значно підвищився статус документа, як юридичного акта, за умов феодального права, особливо коли це стосувалось питань володіння землею й людьми. Виникла необхідність у більш чіткій регламентації документів, захисті їх від підробок.
У 1276 р. побачила світ праця цюрихського каноніка Конрада з Муре під назвою «8атта сіє агіе ргозапсії», де розглядались питання перевірки документів на автентичність, можливості застосування підроблених печаток тощо. Потреба в постійному визначенні оригінальності стародавніх актів зумовила розвиток практичної дипломатики, палеографії та сфрагістики.
У добу Відродження набуває поширення діяльність гуманістів щодо вивчення й видання античних пам'яток, використання їх для обґрунтування власних концепцій філософського політичного й правового характеру.
Прибічники первинної теорії знаходять найбільш віддалені прообрази загальної науки про документ у працях Ж.Мобільона — основоположника «дворянського» докумен-тознавства, який пов'язав зародження цієї науки з початком дослідження актових матеріалів на їх достовірність (к. XIV ст. — в Європі, к. XV ст. — в Росії); посібниках засновника бібліографії Конрада Геснера (чотиритомна праця «ВіЬНоІека ипіуегзаііз» (1545-1555 рр.); перших наукових часописах (сер. XVII ст.) та спробах випуску реферативних журналів (спочатку в Західній Європі (60-ті роки XVII ст.), а потім у Росії (20-30-ті роки XVIII ст.).
Формування наукових дисциплін про документ пов'язане також із розвитком центрів їх збереження. Вже в XV ст. у зв'язку з розширенням діяльності канцелярій відбувається відокремлення офіційних документів із єдиних сховищ манускриптів. Прикладом цього є створення в 1480 р. папської реєстратури («таємної бібліотеки» папи Сікса IV) та дещо пізніше Архіву державних паперів в Англії, куди стала передаватися на зберігання, окрім правових пам'яток, уся розпорядча, фінансова <га судова документація.
У 1571 р. побачили світ перші праці зі справочинства та архівознавства, серед яких показовою стала робота Якоба фон Раммінгена зі Штудгарта (Німеччина) під назвою «Про реєстратуру, її устрій та управління» і «Коротке повідомлення про вид досконалої та повної реєстратури», де пропонувався поділ існуючої документації на три групи. У подальшому рекомендації щодо класифікації документів за різними ознаками були опубліковані у Венеції в 1632 р.
У 1725 р., у зв'язку з необхідністю регламентації та упорядкування форм боргових зобов'язань, встановлення обов'язкових реквізитів, за наказом Петра І був прийнятий Вексельний статут, який набув поширення на території всієї Російської імперії.