Екологічна зональність континентальних водойм

Водні об’єкти, розташовані серед суходільних масивів, носять назву континентальних, або внутрішніх. Вони поділяються на водойми, або водні об’єкти уповільненого стоку, і водотоки – водні об’єкти прискореного стоку.

Водойми уповільненого стоку – це озера, стави, болота, калюжі; водотоки – це річки і канали.

Окремі науки, що вивчають різні типи водних об’єктів, відповідно називаються: лімнологія (наука про озера, від грецького “лімнос” – озеро ), гелеобіологія ( від грецького “гелеос” – болото), потамологія (наука про річки, від грецького “потамос” – річка).

Континентальні водойми характеризуються більшим різноманіттям умов середовища в порівнянні з морськими. Це визначає і характер їх екологічної зональності. Якщо в озерах така зональність виявляється чітко, то у річках, для яких характерним є інтенсивне перемішування води, вертикальна екологічна зональність виявлена не чітко.

Озера утворюються внаслідок заповнення поглиблення суші (котловин) водою. Форма котловин залежить від рельєфу місцевості та характеру їх утворення. Звичайно вона формується підводною терасою, яка поступово заглиблюється від берега вглиб озера. На деякій глибині таке заглиблення має більш крутий кут пониження (звал), яке займає більшу частину дна озера і має назву котел. Сформоване таким чином дно озера розглядається як бенталь, яка в свою чергу поділяється на літоральну і профундальну зони.

Літораль – це мілководна зона, що поширюється від берега і до звалу, а профундаль охоплює більш глибоководну частину озера. Як правило, літораль вкрита вищою водяною рослинністю (ближче до берега напівводна, далі – плаваюча, а з наближенням до звалу – занурена).

Між літоральною і профундальною зонами виділяється субліторальна перехідна зона, яка охоплює площу найбільш глибоководного поширення донної рослинності (5–­­­­7 м).

Глибоководна частина дна озера, де відсутня вища водяна рослинність, або профундаль, характерна для глибоководних озер.

Під час вітрових коливань рівня води, прибережна ділянка озера може заливатись водою. Узбережні частини, які омиваються під час заплесків води та ті, що затоплюються, виділені у еуліторальну екологічну зону.

Водна товща озер, або пелагіаль, поділяється по вертикалі на епілімніон, металімніон та гіполімніон.

У глибоких озерах епілімніон досягає глибини 5–8 м. Саме в цьому шарі найбільш інтенсивно перемішуються водні маси під впливом вітру та конвекційних потоків. Він отримує найбільшу кількість сонячної енергії і містить найбільшу кількість мінеральних і органічних речовин; в ньому найбільша насиченість води киснем. Все це створює дуже сприятливі умови для розвитку в епілімніоні бактерій, найпростіших та безхребетних тварин.

Для металімніону (8–14 м) характерним є різкий перепад температури води між епі- та гіполімніоном, тому цю зону називають ще термоклином, або шаром температурного стрибка.

Гіполімніон – це найбільш глибокі шари води, де температура влітку не піднімається вище 5–10°С. На такі глибини проникає дуже мало сонячної радіації і тому тут практично відсутні автотрофні організми. Трансформація речовин і енергії в цій зоні відбувається в основному за рахунок відмерлої органічної речовини (детриту).

Дно озер, або бенталь, поділяється на прибережну зону, що має назву літораль та більш глибоководну – профундаль. Межа літоралі простягається від берегового урізу води і до глибин (5–7 м), на яких ще зустрічаються вищі водяні рослини та макроскопічні (видимі неозброєним оком) водорості, наприклад, харові. Дно озер на більших глибинах називається профундаль. Екологічні умови в цій зоні менш сприятливі для розвитку гідробіонтів у порівнянні з літораллю.

У штучно створених водосховищах після зарегулювання річок утворилась досить різноманітна конфігурація їх річища (ложа), з’явились великі площі мілководь, змінився гідрологічний режим, що обумовило необхідність виділення екологічних зон для окремих частин водойм. Так, пригреблеву частину водосховищ з їх великими глибинами можна розглядати як озера, а їх верхню частину – як річку.