Суть і особливості процесу виховання

ТЕОРІЯ ВИХОВАННЯ

Тема 1. ВИХОВАННЯ В ЦІЛІСНОМУ ПЕДАГОГІЧНОМУ

ПРОЦЕСІ

План

1. Суть і особливості процесу виховання.

2. Структура процесу виховання.

3. Принципи виховання.

Процес виховання (виховний процес) - невід'ємна частина цілісного педагогічного процесу. Поняття "виховання" і "навчання" тісно пов'язані. У народній педагогіці слова "виховувати" і "навчати" часто використовувалися як рівнозначні. Спроби ототожнити процеси навчання і виховання мали місце і в історії наукової педагогічної думки. Німецький педагог І.ФТербарт навіть розробив теорію "виховуючого навчанняДехто і сьогодні вважає, що достатньо лише добре організувати навчальний процес і всі виховні проблеми знімуться самі собою. Але це не так. Виховання - явище значно ширше, ніж навчання; воно включає і освіту, і розвиток особистості. Ще К.Д.Ушинський застерігав від ототожнення цих двох процесів. На його думку, високий рівень розумового розвитку не веде автоматично до моральної зрілості. Також і відомий вчений В.М£ехтерев зазначав, що освіченість не гарантує вихованості, що є люди освічені, які відштовхують від себе навколишніх через невихованість.

Відмінність між процесами навчання і виховання пояснюється особливостями сприймання людиною світу. З одного боку, людина пізнає навколишній світ, а з другого - виробляє до нього ставлення. В основі пізнання лежить активність мислення людини. Ставлення ж до світу залежить від прагнень, переконань, інтересів, смаків, звичок, волі, характеру особистості. В основі вироблення ставлення до дійсності лежать почуття. Якщо в процесі навчання формується і розвивається інтелекту­альна сфера, то в процесі виховання - моральна, вольова, емоційна. Зрозуміло, усяка робота на уроці е завжди виховною, кожен урок несе свій виховний заряд, але, стверджував А.С.Макаренко, "зводити виховну роботу до освітньої я вважаю неможливим".[46]

Поняття "виховання" у данному контексті вживається у вузькому педагогічному значенні як цілеспрямована виховна робота педагогів у загальноосвітній школі з метою стимулювання активної діяльності вихованців по формуванню власної особистості, як процес цілеспрямованого, планомірного, систематичного формування позитивних якостей особистості.[47]

Сучасна педагогіка трактує процес виховання як складне і багатогранне явище. До визначення його суті існують різні підходи (Н. Щуркова).

Відносницький підхід розглядає виховання як формування у школярів системи відносин (ставлень): світоглядних, моральних, пізнавальних, естетичних і ін.

Діяльнісний підхід характеризує виховання як включення школярів у різноманітну діяльність, у ході якої формуються ставлення.

Особистісний підхід бачить процес виховання як розвиток і саморозвиток особистості із врахуванням її індивідуальних особливостей, визначених на діагностичній основі, та можливостей її розвитку і саморозвитку. Особистісно зорієнтований - як створення умов для розвитку і саморозвитку особистості.

Системний підхід сприяє побудові цілісної системи виховання як сукупності усіх їх компонентів (явищ, процесів, впливів, етапів), взаємодія яких породжує нову системну якість. Він дає підстави говорити про необхідність створення виховної системи освітнього закладу. Виховна система - це школа як цілісний соціальний організм. Саме виховна система визначає успіхи в діяльності навчально-виховного закладу. Найефективніше розвивається особистість у тих школах, де виховні системи спрямовані на моральне становлення учнів, формування у них критичного творчого мислення, відповідальності.

Реалізацію системи виховання забезпечує технологічний підхід - проектування способу організації процесу з послідовною орієнтацією на чітко визначені цілі, моделювання процесу, кінцевого результату, способів його досягнення, усієї системи виховання. Технологія - це визначення системи цілей, способів життя учнівського колективу, методів, прийомів, форм роботи, які приведуть до реалізації мети, на основі діагностики, творчості і наукового пошуку. Вперше термін "технологія" до виховного процесу застосував А.С.Макаренко, який вважав, що педагог повинен уміти "проектувати особистістьтобто чітко знати, які саме якості та властивості вихованця мають бути сформованими в процесі виховання.

Характеризуючи процес виховання, треба мати на увазі деякі його особливості. Перш за все, виховання завжди має конкретно- історичну національно-державну форму і спрямоване на формування громадянина певної держави. Національне виховання - це виховання на культурно-історичному досвіді рідного народу, його традиціях, звичаях і обрядах, багатовіковій виховній мудрості. Національне виховання є конкретно-історичним виявом загальнолюдського гуманістичного і демократичного виховання[48].

Виховання - процес двосторонній. Він включає взаємодію вихователя і вихованців. Діяльність вихователя у процесі виховання називають педагогічним впливом, діяльність вихованців — засвоєнням педагогічного впливу. У реальному виховному процесі ця взаємодія, звичайно, набагато складніша. Діяльність вихованців не зводиться лише до механічного засвоєння зовнішнього впливу. Це складна внутрішня робота особистості, яка передбачає як засвоєння зовнішніх впливів, так і самовиховання. Так само і діяльність вихователя неможлива без врахування результативності кожного етапу про­цесу виховання, без піклування про створення умов для самовиховання школярів. Наявність прямого і зворотного зв'язку у процесі виховання дозволяє говорити про самокерованість процесу виховання.

Процес виховання є цілеспрямованим. Мета виховання має суспільний характер, трансформується і конкретизується вихователем, сприймається, стає доступною і зрозумілою вихо­ванцеві. Лише за умови єдності цілей вихователя і вихованців, співробітництва у їх досягненні, процес виховання буде ефективним. Виховний процес носить багатофакторний характер. Основними факторами, від яких залежить ефективність виховання, є середовище (родина, педагоги, школа, суспільство тощо), спадковість та власна активність особистості.

Виховний процес довготривалий і безперервний. Він триває протягом усього життя людини. При цьому змінюється лише роль і співвідношення різних виховних факторів.

Процес виховання є комплексним. Якості й властивості особистості формуються не почергово, а одразу, комплексно. Ефективність виховної роботи залежить від того, наскільки цілі та завдання, зміст, форми і методи її будуть відповідати ідеї цілісності формування особистості, поглиблюватися і ускладнюватися у міру розвитку особистості.

Виховному процесу притаманна віддаленість результатів від моменту здійснення безпосереднього педагогічного впливу, викликана тривалістю утворення необхідних якостей і властивостей особистості, та їхня варіативність, що залежить від індивідуальних відмінностей вихованців.

Рушійними силами процесу виховання с суперечності. Зовнішні суперечності - між суспільними вимогами і рівнем можливості задоволення цих вимог, внутрішні - між потребами, прагненнями учня і рівнем можливості їх задоволення. Основна потреба, що стимулює процес виховання - потреба у самовдосконаленні. Звідси, головним завданням вихователя є формування, підтримка, "плекання" (В.Сухомлинський) цієї потреби. В.О.Сухомлинський на основі великого життєвого і педагогічного досвіду стверджував, що "... найбільш відчутний результат виховання виражається в тому, що людина стала думати про саму себе. Задумалася над питанням: що в мені хорошого і що поганого? Найвитонченіші методи і прийоми виховання залишаться пустими, якщо вони не приведуть до того, щоб людина гюдивигась на саму себе, задумалася, над власною долею"'.

Подібну думку висловлював і ПЛЯлонський, який вважав, що найбільш дієвим і плідним є виховання, яке звертається до власних

сил особистості, що виховується, і діє на останню не за допомогою зовнішнього впливу, а ~ зсередини.

Самовиховання - це діяльність, спрямована на перетворення класної особистості. Спрямовувати активність вихованця на таке перетворення, зробити його співучасником процесу виховання, його суб'єктом, вихователю треба докласти чимало зусиль, виявити найвищу майстерність.

Взаємодія, співробітництво з вихованцем у його вдосконаленні е найбільш органічною формою, яка об'єктивно покликана дати максимальний ефект. Адже кожна людина несвідомо намагається ствердити своє я, переживає потребу якнайповніше реалізувати себе у сфері людської діяльності та взаємин. Де намагання природне і для дитини. Педагог покликаний допомогти у досягненні цієї, не завжди висловленої, мети вихованця бути суб'єктом власного розвитку. Одночасно пробудити у нього довіру до себе, бажання співпрацювати на шляху становлення його особистості.

Кваліфікована практична допомога вихователя у самовихованні учня передбачає три взаємопов'язані і взаємозумовлені процеси.

1.Самопізнання. Вихованець повинен вивчити себе як особистість за допомогою методів і прийомів: самоаналізу, порівняння себе з іншими, позитивнішими людьми; сприймання критики від товаришів і друзів, спостереження за собою ніби з боку; систематичного підбиття підсумків дня; оцінювання своїх дій; поступового вироблення до себе об'єктивного ставлення.

2.Самоутримування від негативних думок, дій, вчинків, поведінки шляхом самонаказу на стримування, самовідмови в разі нестриманості і нездійснення наміченого.

3.Самопримушування до здійснення позитивних дій, вчинків, добрих справ, за допомогою тих самих методів і прийомів, що й при самостримуванні, але із "зворотним знаком" - плюсом.1

Організація самовиховання здійснюється на засадах органічності (процеси виховання Гсамовиховання мають бути взаємопов'язані), добровільності, довіри, цілеспрямованості.

Зміст виховання на сучасному етапі визначається суспільними потребами і метою виховання2. Він має забезпечити націона­льний характер традиційних напрямів виховного процесу: форму­вання світогляду школярів, розумового, громадянсько-патріо- тичного, національного, морального, правового, трудового, економічного, естетичного, екологічного, фізичного, статевого

виховання.

Особливість засобів виховання полягає у тому, що до них відносять методи, прийоми, форми виховної роботи, а також види мистецтва й діяльності.

Результат виховання на певному його етапі можна визначити, оцінюючи рівень вихованості учнів.

Вихованість - це властивість особистості, яка харак­теризується сукупністю достатньо сформованих соціально значущих якостей, які в узагальненій формі відбивають ставлення людини до суспільства і оточуючих людей, до праці, до створених людьми матеріальних благ, до самої себе.