Лекція 9

Мистецтво Давньогрецьких колоній на території України.

Скіфо-Сарматське мистецтво

Впродовж І тисячоліття до н.е. і в перших століттях н.е. на лісо і степових просторах нинішньої України та на північних берегах Чорномор'я розвивалося мистецтво грецьких колоній, численних племен, серед яких скіфи і сармати найдовше затримались.

Скіфи — іраномовний народ. Вони населяли степи Північного Причор­номор'я у VПІ-VІІ—III ст. до н.е. Про них відомості знаходимо у грецьких та латинських письменників, найповніші залишені Геродотом, який відвідав Ольвію близько 450 р. до н.е. Скіфи жили кочовим устроєм, займали територію від Дону (Танаїсу) до Дунаю (Істри), від морів Чорного й Азовського (Евксінського понту і Меотійського озера) на півдні до земель теперішньої Білорусі. Вони поділялися на дві групи. Одна осіла у лісостеповій зоні, поєдналась з племенами, які тут жили, разом творя­чи предків слов'ян. Друга — кочово-степова — займалася скотарством і мисливством. Скіфи вирощували хліб, виробляли для вжитку товари, м'ясо і молочні продукти, а також вовну, якими торгували з грецькими державами Північного Причорномор'я, обмінювали на вироби грецького ремесла вино, оливкову олію, художній посуд, прикраси.

Осілі племена займалися землеробством, скотарством і мисливством, а також деревообробним виробництвом, ливарництвом, ковальством, ткацтвом. Вони жили в городищах, захищених фортифікаційними спору­дами, у глинобитних, дерев'яних та землянкових житлах.

Кочові племена городищ і селищ не мали, бо постійно міняли кочовища. Основним їхнім заняттям було скотарство, а з ремесел — лише ті, що вимагав щоденний кочовий побут.

Кочівний етап розвитку пройшли впродовж історії всі народи світу і, очевидно, всі народи, які коли-небудь населяли українські землі. Ми вже згадували про кочівні та осілі етапи міграції населення в V—II тис. до н.е., стосовно мандрівок індоєвропейських племен, появу, тривалий період осілості, "зникнення" культури Трипілля — Кукутені, інших етносів на теренах України. Розвиток кочівництва особливо пожвавився наприкінці II та на початку І тис. н. є. Основним видом занять і засобом до існування кочових племен було тваринництво. З часом, коли кількість цих племен у степах Євразії значно збільшилась, це стало перешкодою в освоєнні кращих степових пасовиськ. Слабші племена поступались си­льнішим, що призводило до постійних міграцій. Основні історичні відо­мості про життя кочівників ґрунтуються на творах античних та серед­ньовічних письменників, істориків, мандрівників. У їхніх повідомленнях

простежуються дві діаметрально протилежні тенденції в інтерпретації життя кочівних племен: одна з них може бути названа ідеалізуючою, інша — критичною.

Перша акцентує на тісних взаєминах кочівних племен із природою, тваринами, зокрема з мистецтвом верхової їзди. Улюбленець кочівників — кінь — став частим мотивом мистецтва серед тих кочових суспільств, де цей вид культури набув високого розвитку, в тому числі у скіфів. Наголошувалось на розвитку в кочівників військових навичок, звичаїв побратимства, поваги до людей похилого віку, пам'яті предків.

Інша група авторів подавала негативний образ кочового життя. Ува­гу звертали на негативні та неприємні риси степовиків — жорстокість до ворогів, безпощадність до переможених, неохайність у побуті, вимогливість до подарунків, своєрідне хабарництво. Проте, істину варто шука­ти десь посередині. Кожному з кочівничих суспільств були притаманні різні ознаки.

Існували певні принципи внутрішнього укладу кочівничих суспільств. Найпоширеніший з них — табірний уклад. Постійне кочівництво, пошу­ки нових земель зумовлювали міжплемінні конфлікти, оскільки нові пасовиська завойовувались. Жоден народ не віддавав своїх земель добровільно. Воєнні дії призводили зазвичай до захоплення пасовиськ і майже повсюдної ліквідації племені та його майна.

Кочівники знищували все на своєму шляху. Участь у війні вважала­ся обов'язком усіх вільних членів племені. Ця жорстока дійсність була звичайною реальністю для всього кочового суспільства. Табірний суспі­льний лад міг перетворитися в кочівну міні-державу, яку очолювали царі. Такі табірні етноси з часом могли стати осілими, утворюючи навіть міста.

Духовні реалії кочового побуту зумовлювали ідеологія, вірування, магія, епос, звичаї. У багатьох царських кочових суспільствах чи їхніх містах утворювались традиційні ритуали святкування народжень дітей, ініціацій юнаків, одружень, поховань.

У скіфській релігії культ зброї посідав особливе місце. Вища шана віддавалась залізному мечеві божества Арея, котрому щорічно прино­сили в жертву коней, рогатих тварин і кожного сотого з полонених. Войовничість і жорстокість кочівників була легендарною. Вони навіть перемогли у VI ст. до н.е. величезне військо перського царя Дарія, перемога сприяла зміцненню їхнього політичного об'єднання, що стоя­ло на порозі класових відносин та державності. В IV ст. до н.е. скіфи досягли найвищого політичного, економічного та культурного підне­сення, швидко розвивалась майнова й соціальна диференціація. Очо­лювали племена вожді, а вождів великих об'єднань племен греки нази­вали царями. Торгівлею переважно займалися представники скіфської військової знаті.

Скіфи залишили розвинену культуру, особливо витончене мистецт­во виробів з металу, кістки, дерева (зброя, кінська збруя, ужиткові речі), вироби ювелірів і торевтів, що частково збереглися в царських курганах.

Склепи із уступчастими склепіннями і дромосами, розкопані на пів­дні України у XIX ст. зруйнувались, оскільки не були достатньо зафік­совані після розкопок. Збереглись лише склепи Мелекчесменського та Царського курганів.

Склеп Мелекчесменського кургану складається із довгого дромоса із уступчастим склепінням і квадратної у плані поховальної камери, пере­критої уступчастим куполом, утвореним із семи рядів каменів, що схо­дяться із чотирьох сторін камери до центру, перекритого зверху кам'я­ною плитою. Склеп кургану Куль-Оба (неподалік Пантікапея) теж пере­критий подібним уступчастим перекриттям і характеризується як тип скіфських курганних поховань.

Наступний розвиток перекрить похоронних підкурганних камер вирізняє конструкція напускних уступчастих каменів тільки з двох сторін, наприклад, у двокамерному склепі № 48, відкритому 1866 р. на хребті Юз-Оба в Тавриді. Там подібне перекриття мали широкий дромос і висо­ка камера; в другій камері уступчасте перекриття виведене не тільки над повздовжніми стінами, а також над задньою стіною приміщення. Усту­пчасті подвійні перекриття своїм структурним лаконізмом разом із роз­ташованим у центрі саркофагом із тілом померлого надавали камерам особливого настрою суворості й сили.

Художня витонченість і висока будівельно-виконавча культура цих унікальних об'єктів засвідчували високу ідейну і політичну вагомість, яку надавала їм провідна державна еліта скіфського царства. Знатним скіфським замовникам прагнула не поступатися не менш багата еліта Боспорського царства. Пишно декоровані розписами склепи останньої подібні до аналогічних поховальних об'єктів скіфської знаті.