Конституційне право

План

1. Загальна характеристика конституційного права.

2. Передумови прийняття і загальна характеристика Конституції України.

3. Основні етапи розвитку української державності. Політико-правове закріплення суверенітету України. Особливості політичного режиму, форми правління та адміністративно-територіального устрою України.

1. Загальна характеристика конституційного права

Конституційне право як галузь права в будь-якій державі є основною складовою її національної правової системи. Ця галузь права, як і інші, охоплює сукупність правових норм, що встановлюються й охороняються державою. Проте конституційне право вирізняється серед інших галузей права специфічною сферою суспільних відносин, що регулюються його нормами.
Конституційно-правові норми регулюють основні принципи соціально-економічного, політичного й територіального устрою держави, порядок її відносин з інститутами громадянського суспільства, здійснення основних прав і свобод людини та громадянина, визначають систему органів державної влади тощо.
Конституційне право — це багатопланова категорія, що розглядається в трьох аспектах: як галузь права в національній правовій системі, тобто як сукупність конституційно-правових норм, що діють на території певної країни; як наука, що вивчає конституційно-правові норми та правовідносини й інститути, які формуються на їх основі; як навчальна дисципліна, що базується на досягненнях і даних науки.

Конституційне право України становить систему правових норм, що регулюють відносини народовладдя, через які забезпечується організаційна й функціональна єдність українського суспільства як цілісної соціальної системи. Конституційне право закріплює основи конституційного ладу України і правового статусу людини й громадянина, територіальний устрій, систему державних органів і основні засади та принципи організації місцевого самоврядування в Україні.

До кваліфікаційних ознак конституційного права, які в сукупності дають змогу виокремити цю галузь права в самостійну, належать предмет і метод правового регулювання, соціальне призначення, роль і принципи конституційного права, його завдання та функції, наявність конституційної (конституційно-правової) відповідальності.

Основним предметом правового регулювання конституційного права України є суспільні відносини, які виникають і діють у процесі здійснення влади народом України. Такі відносини регулюються правовими нормами, які становлять зміст найважливіших джерел конституційного права — Конституції України, Декларації про державний суверенітет України, законів України та ін.

Предмет конституційного права охоплює чотири групи суспільних відносин:
- засади народовладдя, суверенітет народу;

- які визначають устрій держави як організації влади народу та для народу;

- засади функціонування держави;

- які визначають характер зв'язків між державою та конкретною особою.

2. Передумови прийняття і загальна характеристика Конституції України

Конституція — це Основний Закон держави, який закріплює державний і суспільний лад, особливості взаємовідносин особи й держави, організації та здійснення державної влади, визначає основні державно-правові інститути, порядок їхньої організації та компетенцію і таким чином установлює принципи регулювання суспільних відносин.

Особливості Конституції:

• є головним джерелом національного права України, ядром усієї правової системи, юридичною базою чинного законодавства;

• має найвищу юридичну силу;

• має високий рівень стабільності, яка забезпечується особливим, ускладненим порядком внесення до неї змін і доповнень;

• визначає принципи взаємовідносин суспільства і держави, держави та окремих соціальних груп;

• закріплює правовий статус особи;

• діє на всій території держави.

До прийняття Конституції незалежної України діяла Конституція УРСР 1978 р., до якої було внесено певні зміни й доповнення. Зокрема, було вилучено статтю про керівну й спрямовуючу роль КПРС, призупинено дію другої глави «Економічна система» у зв'язку із розвитком ринкової економіки, вне-сено зміни до розділу про територіальний устрій України (створення Автномної Республіки Крим) тощо.

Однак внесені до Конституції 1978 р. зміни не могли відобразити в Основному Законі тих кардинальних і глибоких змін, що відбулися в суспільстві. Потреба в прийнятті нової Конституції постала надзвичайно гостро. Із цією метою була створена Конституційна комісія, яка розробила проект нової Конституції. Робота над ним затягувалася, намітилося протистояння між Верховною Радою України і Президентом України. 8 червня 1995 р. між ними було укладено Конституційний договір «Про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України». Цей документ урегульовував нові суспільні відносини, що склалися в державі. Згодом він став основою нової Конституції України.

Сьогодні має чинність Конституція України, прийнята Верховною Радою України 28 червня 1996 р. Згідно із Законом України № 2222-ГУ від 8 грудня 2004 р. до Конституції України були внесені зміни.

Конституція України складається з преамбули і чотирнадцяти розділів, у яких об'єднана 161 стаття: І — «Загальні засади»; II — «Права, свободи та обов'язки людини і громадянина»; III — «Вибори. Референдум»; IV — «Верховна Рада України»; V — «Президент України»; VI — «Кабінет Міністрів України. Інші органи виконавчої влади»; VII — «Прокуратура»; VIII — «Правосуддя»; IX — «Територіальний устрій України»; Х — «Автономна Республіка Крим »; XI — «Місцеве самоврядування»; XII — «Конституційний Суд України»; ХІІІ — «Внесення змін до Конституції України»; XIV — «Прикінцеві положення», а також розділу XV — «Перехідні положення».

Конституція України є основою правової системи нашої держави. Значущість чинної Конституції України полягає в тому, що в її основу покладено визнання людини як найвищої соціальної цінності. Це є виявом того, що Конституція — Основний Закон не тільки держави, а, передусім, громадянського суспільства. Він забезпечує гуманістичну спрямованість діяльності держави.

3. Основні етапи розвитку української державності. Політико-правове закріплення суверенітету України. Особливості політичного режиму, форми правління та адміністративно-територіального устрою України

Україна пройшла довгий і тернистий шлях до своєї незалежності. Без глибокого осмислення минулого, яким би складним і суперечливим воно не було, неможливо створити нову державу, серцевиною якої має стати право.

Можна виділити такі етапи розвитку української держави.

Період давньоруської державності й права (VI — середина XIVст.). Основний зміст цього періоду пов'язаний із виникненням, розвитком, занепадом і поступовим розпадом Київської Русі. Саме в цей період виникла давньоруська правова система, основою якої стала видатна пам'ятка українського права — Руська правда. Правові та державницькі традиції Київської Русі успадкувала Галицько-Волинська держава.

Литовсько-руська форма української державності й права (друга половина XIV — середина XVI ст.). Із загарбанням руських земель Великим князівством Литовським їх державно-правова організація значною мірою була ним успадкована. Відбувся подальший розвиток українського права, видатними пам'ятками якого, а також литовського й білоруського права, є Литовські статути.

Подальша колонізація українських земель, об'єднання Великого князівства Литовського з Польським королівством призвели до втрати після Люблінської унії 1569 р. литовсько-руської форми української державності. Центром боротьби за волю українського народу стає Запорозька Січ — військово-демократична форма української державності (XVI — середина XVII ст.). її правова система була заснована на нормах звичаєвого козацького права.

Наступний етап розвитку української державності започаткувала перемога українського народу в Національно-визвольній війні 1648—1654 рр. її результатом стало виникнення української козацької держави — Гетьманщини — та формування правової системи цієї держави (середина XVII — друга половина XVIII ст.) - Входження за Березневими статтями 1654 р. до складу Росії прирікало Україну на поступове обмеження та ліквідацію її автономії. До основних джерел права цього періоду слід віднести гетьманські статті — конституції Гетьманської держави. Проте царський уряд дедалі більше обмежував дію гетьманського законодавства. Не набула законодавчого оформлення й спроба кодифікації українського права («Права, за якими судиться малоросійський народ»).

Правове становище українських земель у XVIII—XX ст. було обумовлене їхнім перебуванням у складі Австрійської (пізніше — Австро-Угорської) та Російської імперій. На українські землі поширювалося законодавство цих держав.

Період 1917—1920рр. пов'язаний із воєнно-політичною боротьбою українського народу за відновлення незалежної Української держави. 7 листопада 1917 р. була проголошена Українська Народна Республіка (УНР), 13 листопада 1918 р. у Львові було проголошено створення Західноукраїнської Народної Республіки. У цей період відбувся процес творення українського національного законодавства — Універсали Центральної Ради (1917—1918 рр.), Конституція УНР (1918 р.).

Поразка у Визвольних змаганнях стає початком періоду становлення й розвитку України як радянської республіки, а від 1922 р. — як союзної республіки в складі СРСР. На території республіки створюється власне законодавство, яке, однак, засноване на загальносоюзному.

Період розбудови незалежної України почався з прийняттям 16 липня 1990 р. Верховною Радою УРСР Декларації про державний суверенітет України, продовжився прийняттям 24 серпня 1991 р. Акта проголошення незалежності України. Закріпив незалежність України Всенародний референдум від 1 грудня 1991 р.

Першим законодавчим актом, що законодавчо закріплював суверенітет України, стала прийнята 16 липня 1990 р. Верховною Радою Української РСР Декларація про державний суверенітет України.

Розділі «Самовизначення української нації» — закріплює положення про те, що Україна як суверенна національна держава існує й розвивається в існуючих кордонах на основі здійснення українською нацією свого невід'ємного права на самовизначення.

Розділ II «Народовладдя» — проголошує, що громадяни Республіки всіх національностей становлять народ України, який є в ній єдиним джерелом влади.

Розділ III «Державна влада» — проголошує повну самостійність України у вирішенні будь-яких питань свого державного життя.

Розділ IV «Громадянство Української РСР» (на момент прийняття Декларації наша держава мала саме таку офіційну назву) — проголошує існування громадянства України, рівність і гарантованість прав і свобод усіх громадян Республіки.

Розділ V «Територіальне верховенство» — закріплює верховенство України на всій її території, яка в існуючих кордонах є недоторканною і не може бути змінена або використана без згоди на те республіки.

Розділ VI «Економічна самостійність» — утверджує, що Україна самостійно визначає свій економічний статус та закріплює його в законах держави. Виключне право на володіння, користування та розпорядження багатством України має її народ.

Розділ VII «Екологічна безпека» — закріплює за Україною можливість самостійно встановлювати порядок організації охорони природи на своїй території та виключне право на володіння, користування та розпорядження природними багатствами країни.

Розділ VIII «Культурний розвиток» — утверджує самостійність України щодо питань науки, освіти, культурного та духовного розвитку української нації, гарантує всім національностям, які проживають на території республіки, право вільного національно-культурного розвитку.

Розділ IX «Зовнішня і внутрішня безпека» — закріплює право України на власні Збройні Сили, внутрішні війська та органи державної безпеки.

Розділ X «Міжнародні відносини» — утверджує Україну як суб'єкт міжнародного права, що здійснює безпосередні відносини з іншими державами, виступає рівноправним учасником міжнародного спілкування, бере участь у діяльності міжнародних організацій. У цьому ж розділі закріплюється визнання в Україні переваги загальнолюдських цінностей над класовими та пріоритету загальновизнаних норм міжнародного права над нормами внутрішньодержавного права.

Прийняття Верховною Радою Української РСР 24 серпня 1991 р. Акта проголошення незалежності України стало логічним продовженням процесів державної розбудови України.

У цьому історичному документі закріплено незалежність України й створення самостійної Української держави, яка дістала офіційну назву «Україна». Були проголошені неподільність і недоторканність території України, а також те, що віднині на цій території мають чинність виключно Конституція і закони України.

На той час питання про реалізацію права народу України на самовизначення виходило за межі компетенції Верховної Ради УРСР і мало вирішуватися виключно всеукраїнським референдумом. Тому 24 серпня 1991р., крім Акта проголошення незалежності України, було прийнято й постанову Верховної Ради УРСР «Про проголошення незалежності України». Цією постановою передбачалося провести 1 грудня 1991р. Всеукраїнський референдум на підтвердження Акта проголошення незалежності України. Підсумки цього референдуму, що остаточно закріпив незалежність України, показали, що за незалежність проголосували понад 90% громадян України, які брали в ньому участь. Саме після оголошення результатів референдуму почалося дипломатичне визнання України як незалежної держави багатьма країнами світу.

Конституційно в Україні закріплено республіканську форму правління. Відповідно до цього єдиним джерелом влади в нашій державі визнано народ, який обирає Верховну Раду — парламент України, єдиний законодавчим орган держави.

Стаття 1 Конституції України визначає її як демократичну державу. Українська держава є демократичною, оскільки покликана створювати найсприятливіші умови для забезпечення реальної участі своїх громадян в управлінні! державними та суспільними справами, не допускає існування офіційно пануючої партії або ідеології. Україна стверджується як демократична, соціальна і правова, тобто конституційна (обмежена правом) держава, у якій людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю.

В Україні визнається і діє принцип верховенства права. Закони та інші нормативно-правові акти ухвалюються на основі Конституції і мають їй відповідати. Усі владні органи держави обмежені правом і повинні здійснювати свої повноваження тільки в межах, визначених Конституцією і законами України.

Стаття 2 Конституції України визначає її як унітарну державу, тобто державу, територія якої поділяється на адміністративно-територіальні одиниці, що не мають політичної автономії, хоча окремі з них можуть мати статус територіальної автономії. Територія України в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною.

Територію України поділено на адміністративно-територіальні одиниці, які складають систему адміністративно-територіального устрою України. Адміністративно-територіальний устрій — це поділ території держави на певні частини з метою організації і діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

Територіальний устрій нашої держави визначається виключно законами України(п. 13,ст. 92 Конституції України). Питання про зміну території України вирішується виключно всеукраїнським референдумом (ст. 73 Конституції України).

У межах державних кордонів України немає і не може бути якихось утворень, які б мали ознаки суверенітету і право безпосередньо вступати у відносини з іншими державами, а також право виходу зі складу України. Будь- які спроби якихось внутрішніх або зовнішніх сил вивести частину території України з-під її суверенітету розцінюються як замах на її цілісність і недоторканність, а тому є тяжким злочином.

Тема: