Основні теорії походження держави
З давніх-давен мислителі задумувалися над особливостями різних форм земного життя людини, у тому числі й державницьких. Наявність держави й політичної влади майже в усіх народів земної кулі та всесилля цієї особливої організації, під упливом якої так чи інакше знаходяться практично всі сфери суспільства, потребували розуміння сутності цього феномену, а отже й усвідомлення закономірностей його виникнення, серйозності причин, що зробили державу такою необхідною для людського існування.
Політична думка витворила чимало, різною мірою науково аргументованих, теорій походження держави. Основні з них такі:
1) теологічна[111] (богословська). За часом появи, очевидно, найдавніша. Пояснює виникнення держави і влади, з волі Бога. Він – вища сутність, вищий законодавець, на якому тримається весь порядок світу. Через це влада релігії, церкви[112], котра як організація наближена до Бога, має переважати над політичною владою земних владик. Подібна версія представлена в найдавніших релігіях Стародавнього Сходу, сучасному ісламі[113], частково в інших релігіях. Її творцями були, зокрема, такі видатні ідеологи християнської церкви епохи Середньовіччя як Аврелій Августин (354–430) та Фома (Тома) Аквінський (1224/26–1274). Аквінський висунув ідею трьох видів законів: 1) «вічний закон» (лат. lex aeterna) – створений Богом; 2) «закон природи» (lex naturalis) – та частина lex aeterna, яку здатна пізнати людина своїм розумом через природу, серед якої вона живе, та власні раціональні дії, що відповідають заповітам совісті (роби добро, не посягай на чуже тощо); 3) «людський закон» (lex humanа) – це найнижча сходинка в ієрархії законів, продукт власне людської діяльності, у тому числі політичної, яка насправді не може бути досконалою. На теологічних засадах існує держава Ватикан[114] – світовий центр католицизму[115] та резиденція[116] його глави – папи[117] римського. Одна із сучасних ідеологій та суспільно-політичних практик – клерикалізм[118] – прагне до здійснення церквою, релігійними політичними партіями та іншими релігійними організаціями заходів, спрямованих на досягнення домінуючої ролі релігії й церкви в різних сферах суспільного життя, а також на створення теократичної держави як умови врятування людства. У 1979 р. в Ірані було повалено монархію і проголошено ісламську республіку. Вождем революції і керівником держави став Аятола[119] Р. Хомейні, який проголосив курс на створення всесвітньої ісламської держави шляхом боротьби зі слугами Сатани – інтелігентами, імперіалістами, комуністами;
2) патріархальна. Розглядає державу як продукт історичного розвитку сім’ї (родини). Через природну потребу в спілкуванні, а також під впливом економічних та історичних умов сім’ї об’єднувалися в родові союзи, племена, народності. Державна влада виникла як результат поступового перетворення влади батька (патріарха сім’ї) cпочатку у владу родового старійшини, а згодом – монарха. Члени суспільства мають виконувати розпорядження правителя, як діти слухаються свого батька, а обов’язком монарха є захищати своїх підданих та опікуватися їхнім благом. Такої думки дотримувалися Конфуцій, Аристотель. Прибічник теорії англійський мислитель Р. Філмер у книзі «Патріархія, або Захист природного права королів» (1642 р.) акцентував увагу вже не на обов’язках, а на правах монарха, що нібито «одержав у спадок» усю повноту влади від «першолюдини» – Адама. Теорія не користується популярністю, хоча багато сучасних ідеологій наголошують на ролі родинних відносин у стабільності держави;
3) патримоніальна[120]. Ще давньоримський мислитель Марк Тулій Цицерон (106–43 до н.е.) вважав, що право власності передує державному порядку, тому головною причиною походження держави, крім потреби людей жити разом, стала також необхідність охороняти власність, зокрема земельну. Власність на землю, яка в первісному суспільстві належала усьому племені, з часом зосереджується в руках окремих осіб – багатих людей, вождів, а згодом – монархів (королів, царів тощо), які набувають права розпоряджатися нею, в тому числі передавати у спадок. Заволодіння землею автоматично породжує владу над людьми, які живуть на цій землі. Тобто право власності на землю стає першоосновою панування над територією, формування та здійснення державної влади, яка також стає власністю, постійно діючим механізмом, неперервним, спадковим (традиційним) явищем;
4)договірна або конвенціональна[121], її ще називають «теорією суспільного договору», «природно-правовою теорією». Ця ідея, очевидно, вже існувала в стародавню добу і має багатовікову традицію. За Нового часу теорія договірної держави знайшла розробку в працях Г. Гроція, Т. Гоббса, Дж. Локка, Ж.-Ж. Руссо, Ф. Прокоповича, І. Канта та інших мислителів. Згідно з цим вченням, до появи держави люди знаходилися в «природному стані» (лат. status naturālis), що, на думку Т. Гоббса, означав «війну всіх проти всіх» (лат. bellum omnium contra omnes) – невпорядкованість, а з погляду Дж. Локка, – «стан свободи і рівності». Однак приватна власність зруйнувала рівність між людьми, надзвичайно загострила суперечки. Постала загроза самому існуванню людей. Через це вони уклали між собою та між суспільством і правителем добровільну угоду заради забезпечення спільного блага, спокою, увійшли в суспільний стан (status civīlis[122]). Свідомо делегувавши державі певну частину своїх суверенних прав (право створювати закони), громадяни залишили за собою основні «природні права» (життя, власність, рівність, свободу). Природно-правова теорія завдала удару по релігійним уявленням щодо походження держави, але, наголошуючи на ролі суб’єктивного вибору, вона недостатньо враховує значення об’єктивних[123] чинників (рівень та характер матеріального виробництва, природно-географічні умови, зовнішні впливи – завойовницькі війни тощо)
5) теорія насильства. Її суть полягає у тому, що першопричиною створення держави була груба сила, фізичне насильство, яке з часом змінилося на силу економічного панування. Ця теорія виникла в другій половині ХІХ ст., її засновник – польсько-австрійський соціолог і юрист Л. Гумплович (1838–1909), послідовники – Є. Дюринг, К. Каутськийта ін. Л. Гумплович заперечував можливість суспільного прогресу, зокрема морального вдосконалення людини. Суспільний розвиток бачив як кругообіг, у якому кожна спільнота проходить етапи становлення, розквіту й загибелі. Схилявся до теорії «соціального дарвінізму»[124], яка передбачає, що головним чинником суспільного життя є біологічний інстинкт жорстокої боротьби між соціальними групами (зокрема, етнічними – їх Л. Гумплович називав «расами»), а спільною основою всіх соціальних процесів – прагнення людини до задоволення матеріальних потреб. На думку прихильників цієї теорії, неодмінна причина виникнення держав – насильство, завоювання одних племен і народів іншими. Результатом первісного фізичного насильства стає майнова й соціальна нерівність. Завойовники утворюють клас імущих, володарів, а переможені – клас незаможних, підвладних. За фізичним насильством настає політичне: для управління переможці створюють апарат примусу, який перетворюється на державу. Отже, держава – це сила, нав’язана суспільству ззовні. Дійсно, історія підтверджує, що воєнні дії між різними територіями і народностями прискорювали процес виникнення багатьох держав, але не слід применшувати внутрішні причини;
6) історико-матеріалістична (марксистська). Це найбільш науково доведена теорія. Блискучий її виклад здійснив видатний німецький політичний мислитель Ф. Енгельс у своїй праці «Походження сім’ї, приватної власності і держави» (1884 р.). (Маркс К., Енгельс Ф. Твори. – Т. 21). Під час роботи над книгою Ф. Енгельс використав результати дослідження американського ученого Луїса Генрі Моргана (1818–1881) «Стародавнє суспільство» (1877 р.), коментарі до нього К. Маркса та численний і різноманітний додатковий матеріал власних досліджень з історії Греції, Риму, давніх кельтів і германців.
Висновки, зроблені Ф. Енгельсом, доцільно процитувати, вдаючись лише до незначних скорочень: «Родовий лад віджив свій вік. Він був підірваний поділом праці та його наслідком – розколом суспільства на класи. Він був замінений державою»; «...держава жодним чином не є силою, що нав’язана суспільству ззовні... Держава є продукт суспільства на певному щаблі розвитку; держава є визнанням, що це суспільство заплуталося в протиріччя з самим собою, яке неможливо розв’язати, розкололось на непримиренні протилежності, звільнитися від яких воно безсиле. А щоб ці протилежності, класи з суперечливими економічними інтересами, не пожерли один одного й суспільство у безплідній боротьбі, для цього стала необхідною сила, яка стоїть, очевидно, над суспільством, сила, котра б поменшувала зіткнення, утримувала його в межах «порядку». І ця сила, яка походила із суспільства, але така, що ставить себе над ним, все більше і більше відчужує себе від нього, є держава»; «...оскільки держава виникла з потреби тримати у вузді протилежність класів; оскільки вона разом з тим виникла в самих зіткненнях цих класів, то вона за загальним правилом є державою наймогутнішого, економічно панівного класу, який за допомогою держави стає також політично панівним класом і здобуває таким чином нові засоби для придушення та експлуатації пригніченого класу»; «...держава існує не одвічно. Були суспільства, котрі обходилися без неї, котрі поняття не мали про державу і державну владу... Класи зникнуть так само неминуче, як вони в минулому виникли. Із зникненням класів зникне неминуче держава. Суспільство, яке по-новому організує виробництво на основі вільної і рівної асоціації виробників, відправить всю державну машину туди, де для неї буде тоді справжнє місце: у музей старожитностей, поряд з прядкою і бронзовою сокирою».
Опоненти історико-матеріалістичної теорії вказують на певну недооцінку нею антропологічних, культурно-духовних, національних чинників впливу на формування держави;
7) органічна. Її обґрунтував англійський філософ Г. Спенсер (1820–1903). На його думку, держава – це результат розвитку самої природи, яка через людину витворила державну форму свого існування. Держава, подібно до живого організму, народжується, зростає, мужніє, старіє й гине. «Політичне тіло» держави схоже до людського: у неї теж є «голова», «тулуб», «руки», «ноги» – це органи державного організму, які виконують належні їм функції.
8) психологічна. Походження держави тлумачить з погляду особливостей взаємодії індивідуальної, групової та масової психіки. Різниця у психологічній природі окремих людей призводить до того, що одні більш схильні до влади й управління, а інші – до підлеглості та покори, оскільки не володіють психологічною готовністю до відповідальності за колективні дії. Маси завжди хочуть відчувати над собою волю сильних особистостей. Психологічна теорія концептуально наближена до деяких теорій політичного лідерства. (Прибічники: Л. Петражицький, Ж. Бордо та ін.).
Різновид психологічної теорії – соціально-психологічна, або антропологічна. Один з авторів – Е. Дюркгейм. Передумовою державотворення вважає суспільну природу людей, які за своєю психікою є колективними істотами, тому неодмінно прагнуть до солідарних форм життя. У цій теорії очевидним є вплив ідеї Аристотеля про людину як «істоту суспільну, політичну». Так само побудовані на психологічній основі сакральна[125]теорія (автор – Ж. Фрезер: головне у створенні держави – воля політичного лідера-харизматика[126], наділеного надприродними, надлюдськими властивостями) та психо-раціональна (З. Фрейд: поява держави викликана необхідністю стримування тваринних інстинктів у людині, спровокованих підсвідомими біопсихічними (статевими) процесами, що можуть виявлятися, зокрема, в прагненні до інцесту[127] (кровозмішення).
Існують й інші припущення щодо причин утворення держави: гідравлічна(потреба людей в об’єднанні для будівництва великих зрошувальних систем); космічна(вплив на виникнення земної цивілізації та державних форм організації людей представників більш розумних спільнот Всесвіту).
Більшість з названих теорій і концепцій[128] є цілком раціональними і в сукупності дійсно пояснюють причини утворення держави. Основними варто визнати такі: розвиток виробництва; суспільний поділ праці; майнова нерівність; приватна власність; утворення класів; виникнення експлуатації та позаекономічного примусу; демографічні[129] процеси: ріст населення, перехід від кочового до осілого способу життя, упорядкування спадкових та шлюбних відносин (поява моногамної[130] сім’ї); ускладнення суспільної організації; виокремлення управлінської функції в спеціальний вид суспільної діяльності; формування інститутів публічної влади; воєнно-територіальні завоювання.
У кожної держави своя історія. Тому, ведучи мову про загальні причини процесу державотворення, принципово важливо розумітися на тих обставинах політико-правового, соціально-економічного, культурно-духовного, національного характеру, що стосуються конкретних країн.
2.3. Функції держави та система державних політико-правових інститутів
Держава є особливою організацією суспільства. Як головний інститут політичної системи вона відрізняється від інших інститутів такими рисами:
1) це – всеосяжна, універсальна організація, яка поширює свій вплив на усю територію країни, на все населення, що перебуває в її межах (власних громадян, іноземців, осіб без громадянства), вирішує питання, що стосуються інтересів різних суспільних верств у різних сферах їхнього життя – політичній, соціальній, економічній, культурній тощо;
2) це – верховна владна організація, найвища за значенням та силою. Її рішення (нормативно-правові акти) у сфері загальносуспільних інтересів мають обов’язковий характер для всіх інших суспільних організацій. Держава має право вимагати та забезпечувати їх виконання, а також скасовувати постанови і рішення всіх недержавних політичних і неполітичних організацій у встановленому законом порядку;
3) це – найвища офіційна організація, вона представляє все суспільство перед іншими державами. Тільки держава у формі рішень її вищих органів та в особах її керівників (залежно від покладених на них конституційних повноважень) має право виступати від імені усього народу;
4) це – організація, що володіє виключними правами в дуже важливих сферах суспільного життя. Крім згаданого вище монопольного права на міжнародний офіційний статус, держава має такі монополії:
а) видання нормативно-правових актів вищої юридичної сили – законів та ін., які є загальнообов’язковими для всіх громадян і посадових осіб на всій території країни;
б) легальне[131] застосування примусу, насилля у різноманітних формах – від адміністративних стягнень, штрафів до покарання у виді позбавлення волі і смертної кари. (В Україні мораторій[132] на застосування смертної кари було введено у 1997 р., а з 2001 р. смертну кару замінено на довічне позбавлення волі, відповідно до Закону України «Про внесення змін в КК і КПК України» від 22.02.2000 р.). Держава примушує членів суспільства дотримуватися встановлених громадянських обов’язків, визнавати соціальні інститути, відносини, статуси тощо або накладає заборону на вчинення певних дій, що мають антисоціальний, антидержавний характер;
в) визначення грошової системи, обмінного курсу національної грошової одиниці, встановлення й стягнення податків та інших примусових зборів з населення для формування державного бюджету[133] з метою фінансування різноманітних суспільних та державних потреб;
г) створення військових формувань та застосування зброї для наведення громадського порядку всередині країни та проти інших держав з метою захисту свого суверенітету, території, населення та за міжнародними угодами.
Відповідно до принципів демократії монопольні права держави не є, однак, абсолютними[134]. Тим більше держава не має права їх привласнити, узурпувати[135]. Крім суверенних прав держави, існує суверенітет народу[136], чия воля вважається найвищою. Ст. 5 Конституції України визначено: «Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування».
Всеосяжність, універсальність, верховенство, офіційність, монополізм держави визначають обсяг та зміст її функцій як основного інституту політичної системи суспільства. Здійснення державних функцій – це складний і багатогранний процес впливу держави, її структур на широке коло суспільних відносин.
Функції держави поділяють на певні види відповідно до обраних критеріїв.
І. За територіальною спрямованістю:
1)внутрішні(здійснюються в межах даної держави):
а) політико-правова: здійснення владних повноважень, забезпечення політичної стабільності в державі, правового функціонування політичної системи, народовладдя, захист конституційного ладу, прав і свобод громадян, правотворчість, охорона правопорядку тощо. (Так, у ст. 15 Конституції України, зокрема, сказано: «Держава гарантує свободу політичної діяльності, не забороненої Конституцією і законами України»);
б) економічна: організація та регулювання економічних процесів, стимулювання економічного росту країни, вироблення та здійснення грошової і податкової політики. (Ст. 13 Конституції України передбачено, що органи державної влади та місцевого самоврядування від імені Українського народу здійснюють права власника на землю, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, а також, що «держава забезпечує захист прав усіх суб’єктів права власності і господарювання... Усі суб’єкти права власності рівні перед законом»);
в) соціальна: узгодження та задоволення інтересів різних соціальних груп, створення системи органів охорони здоров’я та соціального захисту (виплата пенсій, стипендій, допомога по безробіттю, страхування життя і власності тощо). (За Конституцією України: «держава забезпечує... соціальну спрямованість економіки» (ст. 13); «обов’язок держави – захищати життя людини» (ст. 27);
г) культурно-освітня і виховна: створення та матеріально-фінансова, організаційна підтримка навчальних і дошкільних закладів, сприяння розвитку фундаментальної, академічної науки, охорона культурної спадщини, національних інтересів громадян тощо. Зокрема, «держава забезпечує збереження історичних пам’яток та інших об’єктів, що становлять культурну цінність, вживає заходів для повернення в Україну культурних цінностей народу, які знаходяться за її межами» (ст. 54);
д) екологічна. (Ст. 16 Конституції України містить таке положення: «Забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території України, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи – катастрофи планетарного масштабу, збереження генофонду Українського народу є обов’язком держави»);
У межах зазначених функцій або на їх перетині видаляють також контрольно-наглядову, охоронну, гуманітарну, господарсько-організаційну, науково-організаційну тощо.
2) зовнішні функції (діяльність за межами державної території):
а) оборонна. (Ст. 17 Конституції України визначено: «Захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу»);
б) міжнародного співробітництва. Дуже широка за кількістю сфер: встановлення та підтримання міждержавних політичних відносин (на рівні офіційних дипломатичних представництв – посольств, консульств та в інших формах), укладення міжнародних угод, участь в реалізації дво- чи багатосторонніх програм економічного, торговельного, технологічного, культурного, гуманітарного і т. ін. характеру, миротворча діяльність. (У ст. 18 Конституції України зазначено: «Зовнішньополітична діяльність України спрямована на забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства за загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права»);
в) міжнародно-правова. (Так, ст. 9 Конституції України передбачено: «Чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України»).
ІІ. За часом дії (тривалістю):
1. Постійні (це більшість функції, які держава здійснює за звичних, нормальних умов внутрішнього життя країни та зовнішніх відносин);
2. Тимчасові (функції, які держава бере на себе у форс-мажорних ситуаціях: ліквідація наслідків стихійного лиха, проголошення надзвичайного чи воєнного стану та здійснення відповідних заходів, ведення воєнних дій тощо).
ІІІ. За соціальною значимістю, масштабністю:
1. Основні (комплексні), в яких розкривається основне призначення держави: керівництво та управління суспільними процесами, оборона країни, захист та забезпечення прав і свобод людини і громадянина;
2. Додаткові (допоміжні) – вони є складовими елементами основних, але самі по собі не визначають сутності держави. Так, у складі оборонної функції держави можна виділити діяльність по встановленню належних пропорцій між військовим і цивільним виробництвом, створення мережі військових навчальних закладів тощо; або в межах функції здійснення владних повноважень – підготовку кадрів професійних державних службовців.
IV. За соціально-груповою, класовою орієнтованістю:
1. Загальнонародні, спрямовані на забезпечення балансу соціальних інтересів, загального поступу суспільства;
2. Вибірково-орієнтовані, які мають на меті створення умов для першочергового задоволення інтересів і потреб окремих верств і груп населення, що може завдавати шкоди сукупному економічному потенціалу країни, суспільним фондам споживання та суспільній моралі.
Держава здійснює властиві їй функції у правових та організаційних формах. У числі перших – правотворча, правозастосовна та правоохоронна діяльність. Організаційними формами, які не пов’язані безпосередньо з виданням юридичних актів, є, наприклад, інформаційна, ідеологічна робота, кадрове забезпечення, діалог з громадськістю тощо.
Кожна держава створює своюсистему політико-правових інститутів.
Під політико-правовим інститутом держави розуміють певну організаційно-функціональну структуру (чи сукупність функцій) в системі державно-політичного керівництва і управління, що діє на підставі легальності та публічності за участю професійних груп державних службовців.
Існують інститути з переважанням організаційних ознак, їх називають організаційними інститутами, напр., інститут глави держави, парламентаризму, самоврядування тощо.
Політико-правові інститути, у яких переважають функціональні ознаки, називають функціональними інститутами – це загалом інститут державної влади, інститут виборів, референдуму, надзвичайного стану, вето[137], імпічменту[138] та ін.
Система політико-правових інститутів держави може бути представлена відповідно до принципу поділу влад. Так, ст. 6 Конституції України встановлено, що «державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову». Деякі науковці зауважують, що говорити про поділ влади народу чи державної влади не зовсім вірно, оскільки остання є державною формою вираження влади народу як її єдиного джерела, значить, вона неподільна. «Більш доцільною буде розмова про поділ не державної влади, а сфер праці і повноважень між різними суб’єктами, які за родом своєї діяльності реалізують функції держави»[139].
Законодавча влада в демократичних державах належить представницькому органові (парламентові[140]). За ст. 75 Конституції України «єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент – Верховна Рада України».
Виконавча влада може бути представлена інститутами уряду, президентства[141], конституційно-обмеженої монархії, особливого режиму прямого президентського правління тощо. «Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади» (ст. 113 Конституції України). Посада Президента України безпосередньо не належить до якоїсь однієї з «гілок влади». За Конституцією України (ст. 102) Президент є главою держави і виступає від її імені. Він є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції, прав і свобод людини і громадянина. У систему виконавчо-розпорядчих органів входять міністерства, відомства, адміністративні установи на місцях.
Судова влада – це система судів різного рівня і юрисдикції[142]. Єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні є Конституційний Суд України, а найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд України (відповідно статті 147 і 125 Конституції України). Крім того, правосуддя в Україні здійснюють місцеві, апеляційні та спеціалізовані суди.
Контрольно-наглядову функцію держави забезпечують органи прокуратури[143], різноманітні контрольні відомства; функцію охорони громадського порядку і безпеки – міліція (поліція), органи державної безпеки. Важливе місце в структурі держави посідають збройні сили.