Загальна характеристика фінансових систем зарубіжних країн


 

 

Як показує світова, а особливо європейська практика, сучасні фінансові системи високорозвинених держав значною мірою зумовлені особливостями державотворення, розвитком економіки, соціальними параметрами і навіть традиціями, менталітетом населення протягом багатьох століть [3].

Наприклад, окремі елементи фінансової системи Великої Британії, організація бюджетного процесу, основні підходи до ведення державної діяльності були сформовані ще у XVII ст. При цьому досягнення в обмеженні прав монарха у сфері фінансів тісно корелюють із роллю держави в економіці та масштабами перерозподілу ВВП сьогодні, рівень яких є нижчим від країн-сусідів, зокрема Франції та Німеччини. Навпаки, у Франції впродовж довгого часу підтримувалися абсолютизм та жорстка централізація, що відобразилося на параметрах і структурі фінансової системи нині. Тривалі періоди відсутності єдиної державності, наявність великої кількості окремих князівств на території Німеччини зумовили у новітній час її федеративний устрій та наклали відбиток на структурі фінансів. Особлива трудова та соціальна етика населення Скандинавських країн зробила можливим у XX ст. виникнення моделі держави загального добробуту, яка ґрунтується на принципах співучасті та солідарності, громадського контролю у сфері державних фінансів, що дає змогу без жодних негативних наслідків підтримувати найвищий у світі рівень оподаткування, разом із відповідними масштабами компенсаційних дій держави щодо надання суспільних благ і перерозподілу доходів. Подібних історичних закономірностей та зв’язків можна навести велику кількість [3].

Сьогодні навіть серед високорозвинених ринкових держав можна зазначити наявність значних відмінностей у ролі держави в перерозподілі ВВП. Цей показник може коливатися від 1:3 до 2:3, тому прийнято навіть виділяти три типи моделей за рівнем централізації ВВП: американська, західноєвропейська та скандинавська.

Американська модель, яка заснована на максимальному рівні самозабезпечення фізичних і самофінансування юридичних осіб, характеризується незначним рівнем бюджетної централізації (25-30 %). Фінансове втручання в економіку зведене до мінімуму. У соціальній сфері забезпечуються тільки ті верстви населення, які не в змозі обійтися без державної допомоги.

Модель створює максимальну фінансову стимуляцію: з одного боку, вона дає можливість заробляти, з іншого – вимагає цього. Це досить жорстка і жорстока модель, але вона водночас і високоефективна, оскільки заснована, по суті, на примусовій фінансовій стимуляції.

Західноєвропейська модель характеризується поміркованим рівнем централізації ВВП у бюджеті (35-45 %). За рахунок вищого рівня централізації ВВП більш розгалуженою є і державна соціальна сфера, насамперед у галузі освіти. Сутність моделі зводиться до паралельного функціонування державних і комерційних установ у соціальній сфері.

Скандинавська модель передбачає досить високий рівень бюджетної централізації ВВП – 50-60 %. Відповідно вона характеризується розгалуженою державною соціальною сферою як у галузі освіти, так і охорони здоров’я. Вона створює клімат упевненості й соціальної врівноваженості. Однак така модель можлива тільки за умов, по-перше, високого рівня ВНП на душу населення, який забезпечує високий рівень і суспільного, і індивідуального споживання, і, по-друге, високого рівня культури та свідомості народу, відповідного ставлення до праці й поваги до державного сектора [2].

Вибір фінансової моделі – це вибір шляху розвитку суспільства, установлення певної системи економічних інтересів, які лежать в основі забезпечення впливу на темпи і пропорції цього розвитку. Вибір моделі фінансових відносин залежить від багатьох чинників. Це і рівень розвитку суспільства, і характер та масштаби діяльності держави, її втручання в економіку, і тип здійснюваної нею соціальної політики, і характер міжнародної діяльності та воєнної доктрини, це й історичні традиції народу, рівень розвитку культури тощо. Основний критерій вибору – вплив на суспільство через установлення стимулів до праці й ефективного господарювання та забезпечення надійної системи соціальних гарантій [2].

Питання про причини настільки істотних відмінностей у масштабах державного втручання в економічні процеси у різних державах є досить цікавим. Особливо воно актуальне з поглядів вітчизняної практики, адже в Україні протягом лише одного десятиліття з моменту здобуття незалежності мала місце значна динамічність розвитку державних фінансів із суттєвим зниженням їх перерозподільної ролі.

Як державні фінанси загалом, так і бюджети розвинутих демократичних країн мають чітко виражений перерозподільний та соціальний і меншою мірою «виробничий» характер: частка трансфертів у видатках державного бюджету становить 55-70 %, а витрат на товари і послуги, витрат на постачання суспільних благ – 15-30 %. Державні видатки в Україні, навпаки, все ще більшою мірою спрямовуються на утримання та забезпечення діяльності бюджетних установ (витрати на товари і послуги становлять від близько 50 % усіх видатків бюджету). Для високо розвинутих держав переважно характерний не надто високий рівень участі держави у видатках капітального характеру. Цю функцію найбільш ефективно може виконувати лише ринок. Натомість аналіз структурних особливостей державних видатків вказує на чітко виражену їх соціальну спрямованість.

Однак необхідно пам’ятати, що нейтралізація соціальних протиріч (зокрема, високого ступеню розшарування доходів) шляхом збільшення соціальних витрат, у свою чергу, породжує низку додаткових соціально-економічних проблем: зростання інфляції, зниження продуктивності праці внаслідок дестимуляції економічної активності (зникають стимули працювати, оскільки завдяки соціальним виплатам відбувається вирівнювання доходів), зростання безробіття (при достатньо високому рівні соціальних компенсацій зникають стимули працювати, оскільки стає можливим жити не працюючи).

Характерною ознакою фінансової політики високо розвинутих держав є її тобто стабільний, виважений характер. Так, обсяги фінансування видаткових програм змінюються з року в рік лише на незначний відсоток, і тенденція до зміни пропорцій є чіткою та прогнозованою. До питання змін у податковій системі також підходять виважено – ставки податків коригуються поступово лише на незначний відсоток, для запобігання негативному впливу на стан державних фінансів, ринкову та соціальну структуру. В Україні потреби швидкої трансформації привели до обрання іншого шляху – радикального реформування, що виявилось у динамічних, навіть хаотичних щорічних зрушеннях структури бюджетів [3].

Загальною тенденцією останніх двох десятиліть у сфері управління державним сектором високорозвинених держав є зниження кількості державних підприємств. Державна власність переважно зосереджена у ключових галузях, які забезпечують національну безпеку. Навіть для країн із традиційно високим рівнем державної власності, наприклад, Фінляндії, Франції, у 90-х роках характерними були приватизаційні процеси. При цьому завдання ставились досить різноманітні – від забезпечення конкурентоспроможності економіки, економії бюджетних витрат до спроб поліпшити стан державних фінансів та зменшити державний борг.

Важливі питання функціонування державних фінансів пов’язані із розмежуванням їх між різними рівнями державного управління. Порівняти пропорції розмежування функцій між рівнями фінансової системи у різних країнах дає змогу показник централізації, який характеризує частку видатків центрального уряду в повному обсязі витрат бюджетної системи. Розвинуті держави мають різні моделі централізації фінансової системи. В унітарних державах загалом спостерігається дещо вищий рівень централізації, а у федеративних, де фінансова система є трирівневою, дещо менший. Так, у США цей показник становить 57 %, у Франції – 71 %, у Канаді – 40 %. В Україні показник централізації коливається на рівні 65-70 %.

Важливий вплив на функціонування державних фінансів здійснюють політичні чинники. Політичні інститути та конституційне право з моменту виникнення сучасної демократичної моделі державних фінансів стали виконувати функцію активного коригування перерозподільних процесів. Проте як показує практика останніх десятиліть, у державах з розвинутою демократією наслідки таких потрясінь для державних фінансів не є кардинальними. Завдяки стратегічному плануванню вдається забезпечити спадковість фінансової політики незалежно від того, яка політична сила перебуває при владі, а механізми громадського контролю та прозорість бюджетної процедури забезпечують ефективність державних фінансів за будь-якої політичної кон’юнктури.