ТЕМА 4. СУМІЖНІ ПРАВА

Підґрунтям для виникнення суміжних прав є твір автора, який може бути певним шляхом розповсюджений. Наприклад, носіями суміжних прав є диригент і музикант, які виконують твір композитора, студія звукозапису, яка вперше здійснила запис компактного диска співака; телекомпанія, яка транслює свої програми. Чинне цивільне законодавство забезпечує правову охорону суміжних прав виконавців, виробників фонограм і організацій мовлення.

Отже, суміжні права — це права виконавців на результати творчої діяльності, а також права виробників фонограм та організацій мовлення щодо використання творів науки, літератури, мистецтва, які охороняються авторським правом.

Суміжні права відрізняються від авторського права тим, що вони належать власникам, які вважаються посередниками при виготовленні, записі та поширенні творів. Зв'язок з авторським правом викликаний тими обставинами, що три категорії власників суміжних прав є допоміжними ланками у процесі інтелектуальної творчості, оскільки вони сприяють авторам у оприлюдненні власних творів для світової громадськості. Так музикант виконує музичний твір, написаний композитором; актор грає роль у п'єсі, написаній драматургом; виробники фонограм записують і розповсюджують пісні і музику, написані композиторами, що виконуються музикантами і співаками; організації ефірного мовлення завдяки своїм станціям доносять ці твори і фонограми до численних радіослухачів і телеглядачів.

Існують три різновиди суміжних прав: права виконавців на їхнє виконання, права виробників фонограм або відеограм на їхні фонограми або відеограми та права організацій мовлення на їхні радіо- та телевізійні програми. Охорона суміжних прав передбачає захист прав тих, хто допомагає авторам творів довести до відома широкої аудиторії свій творчий задум або іншим способом розповсюдити твори.

Творчі працівники прагнуть до того, щоб їхні твори розповсюджували серед якнайширшого кола людей. Автори не в змозі самостійно досягти такого результату. Для цього необхідні посередники-професіонали, які подають твір у формі, найбільш пристосованій для сприйняття максимально широким колом людей. П’єсу пишуть для того, щоб поставити її на сцені, пісню – щоб її виконав співак-професіонал або щоб її записали на компакт-диск, передали по радіо. Особи, які використовують літературні або художні твори для того, щоб зробити їх доступними широкій аудиторії, також потребують захисту від незаконного використання їхнього внеску до процесу оприлюднення твору.

Вчені багато років шукали можливості для механічного відтворення звуків. На початку XVIIIст. для дресирування птахів виготовляли мініатюрні органи, розміри яких згодом було збільшено. З часом у моду увійшли комбінації духовних органів із годинниками або годинників із флейтами, для яких Гайдн, Моцарт, Бетховен писали невеликі твори. Саме такий інструмент на інструмент на початку XIX ст.. отримав назву музичної машини. Тоді ж зявилися музичні скриньки з усталеним репертуаром мелодій. Їх виготовляли у великій кількості. Коштували вони порівняно недорого, отже, стали узвичаєним засобом механічного відтворення музики.

Трохи пізніше з’явилися круглі змінні платівки і нескінченні паперові рулони, за ними – прилади з паперовою перфорованою стрічкою і пневматичними пристоями для відтворення звуку (йдеться про механічні дискові або стрічкові інструменти, на які шляхом перфорації наносили ноти). Змінні платівки були попередницями сучасних дисків, оскільки дозволяли змінювати музичний репертуар, до того ж їх можна було купити окремо.

З часом у заможних родинах музичні скриньки замінило механічне піаніно, яке мало й інші назви: піанола, фонола тощо. У цьому інструменті паперову перфоровану стрічку приводила в дію пневматична система. Для нього писали музику відомі композитори, наприклад, Ігор Стравінський 1917 р. написав п’єсу «Етюд для піаноли».

У 1905 р. з’явився рояль «Велоте-Міньон», який виконував твір, записаний на стрічку.

7 грудня 1877 р. Едісон вперше представив модель фонограма, за допомогою якого можна було записати та відтворити усну мову. 16 червня 1888 р. Едісон завершив роботу над новим фонографом, обладнаним електромотором. Внутрішні борозенки циліндра були покриті воском, що дозволило здійснювати неодноразове прослуховування та нові записи.

16 травня 1888 р. жителі Флоренції стали свідками нового винаходу: Еміль Берлінер програв на грамофоні власної конструкції невеликий олов’яний диск. Проте саме фонографи з восковими циліндрами захопили ринок. До того ж їх розробник Едісон відкрив спосіб виготовлення будь-якої кількості копій шляхом відливання з матриці. Циліндр і диск досить довго співіснували, аж поки диск не отримав першість.

У 1929 р. було виготовлено близько 30 млн. дисків. Зрештою зявилися довгограючі платівки, платівки високої якості відтворення, міні0касети, компакт-диски, цифровий запис (ДАТ). Еволюція систем фонографічного запису продовжується. Вона стосується якості відтворення, мініатюризації носіїв, зменшення вартості продукції.

Механічне відтворення музичних творів почало зашкоджувати артистам-виконавцям, коли техніку виготовлення фонографічних циліндрів та дисків вдосконалили настільки, що з’явилася можливість їх масового виробництва. Зростання продажу дисків, виготовлених і скопійованих механічним способом, передача звукових повідомлень через гучномовці або по радіо, а також поява звукового кінематографа призвели до відсторонення виконавців, чиє мистецтво було фоном для дії, що розгорталася на екрані. Для останніх наслідки прогресу в цій галузі виявилися катастрофічними.

Опублікована 1939 р. доповідь Міжнародної організації праці зазначала, що у Франції, де у 1932 р. нараховували до 10 тис. театральних артистів, тільки 1,5 тис. з них мали роботу. У 1935 р. в США серед тих, хто потребував термінової допомоги, було 15 тис. музикантів, які не мали роботи. В Японії в 1936 р. 41% музикантів були безробітними.

Під час нарад і конференцій як на національному, так і на міжнародному рівні організації музикантів вимагали для останніх:

- дозволу на відтворення та запис їхнього виконання з використанням механічних, радіоелектронних, а також живих публічних виконань передаваних по радіо, телебаченню або записаних творів;

- особистих немайнових прав, зокрема права на ім’я та права заперечувати проти зміни або спотворення виконання;

- права на одержання винагороди за передачу по радіо записаних виконань за продаж дисків.

При цьому майнову компенсацію вимагали, враховуючи:

- розширення кола слухачів;

- взаємозв’язку записів і радіомовлення.

Міжнародне визнання прав артистів-виконавців пов’язане з визнанням прав виробників фонограм й організацій ефірного мовлення та підписанням у 1961 р. Римської Конвенції про охорону інтересів виконавців, виробників фонограм і організацій мовлення.

Існує декілька теорій юридичної природи суміжних прав. Зокрема, теорії, що прирівнюють права виконавців до авторського права; теорії, що прирівнюють права виконавця до прав особи; теорії, ґрунтовані на трудовому праві тощо.

Теорії, що прирівнюють права виконавців до авторського права.

Існують такі моделі прирівнення права виконавця до авторського права:

- право виконавців – один з аспектів авторського права;

- виконавець – співавтор твору:

- виконавець – переробник первісного твору.

Право виконавців як один з аспектів авторського права. На думку прихильників цієї моделі, виконання еквівалентне новому творчому акту, оскільки твір у момент виконання в естетичному плані становить собою іншу реальність. Вони вважають, що ця реальність відбиває особу артиста і що праця виконавця є так само оригінальною, як і праця автора твору, тому що виконавець використовує твір у такий самий спосіб, як письменник – тему або художник – модель.

Виконавець як співавтор твору. Існують твори, сприйняття яких не потребує контакту з посередником, наприклад зразки літератури й образотворчого мистецтва. Інші твори, такі як музичні навпаки, потребують виконавця, який доніс би їх до публіки. Щодо останніх, на думку прихильників цієї теорії, автор і виконавець, які потребують один одного, є співавторами.

Виконавець як переробник первісного твору. Тезу, згідно з якою артиста-виконавця, який не є автором у повному розумінні цього слова, можна розглядати як переробника твору, висунув у 1909 р. Йозеф Келер. Під його впливом німецькі законодавці включили зазначену тезу до Закону «Про авторське право» від 22 травня 1910 р. Згодом подібне положення було впроваджене до законодавства Швеції (1936 р.) і Австрії (1936 р.).

Зазначену тезу було підтримано на Дипломатичній конференції 1928 р. в Римі, де обговорювали питання перегляду Бернської конвенції. Було запропоновано включити до пп.. 2 ст. 2 Конвенції такий текст: «У разі переробки музичних творів для їх виконання на музичних інструментах у співробітництві з артистами- виконавцями охорона, надавана переробці, відноситься також до артистів-виконавців». Тоді цю пропозицію відкинули. Ідею включити положення про права артистів до Бернської конвенції обговорювали також на Конференції з її перегляду у 1948 р.

До проекту німецького Закону «Про авторське право» 1932 р. положення про артиста як переробника твору не увійшло. Відкидаючи його, законодавці виходили з того, що фіктивний характер переробки, здійсненої артистом-виконавцем, суперечить принципу, згідно з яким охорону надають у рамках авторського права і тільки щодо результату творчої діяльності, тобто щодо твору, а не простого відтворення (виконання) і його запису на механічному пристрої (звукозапису), навіть якщо твір виконано майстерно.

Теорії, що прирівнюють права виконавця до прав особи. Прихильники цієї теорії вважають, що оскільки виступ артиста містить ряд елементів, властивих особисто йому, таких як його імя, голос, зовнішність, на які будь-яка людина має право, визначуване як право бути особистістю, саме останнє лежить в основі заборони на одержання прибутку шляхом використання цих елементів без дозволу їхнього володільця.

Згідно з цією теорією виконавці можуть заперечувати проти того, щоб їхню роботу використовували без їхнього дозволу, оскільки в ній присутні елементи, що становлять їхню особистість і захищені більш широким і загальним правом, тобто особистим правом, яке вони мають як фізичні особи.

Разом із тим самого особистого права у цьому разі недостатньо, оскільки воно належить усім людям, а не призначене спеціально для юридичної охорони прав артистів-виконавців, зокрема прав майнового характеру.

Теорії, ґрунтовані на трудовому праві. Прихильники цієї теорії стверджують, що виконання становить собою продукт праці артиста, який має право вимагати відшкодування його економічного еквівалента.

Проте це право може мати певне значення тільки в тому разі, якщо визнано особливий характер праці виконавця.

У трудовому законодавстві не слід шукати виправдання права виконавця на додаткову винагороду за публічне використання записів, здійснених з його допомогою, оскільки не існує трудових відносин між артистом і володільцем приміщення або органом радіомовлення, які використовують його працю.

Автономні теорії. Ці теорії розглядають право артистів-виконавців як окреме. Дехто з дослідників для визначення юридичної природи прав виконавців залучає права пов’язані з безпідставним збагаченням. Щодо артистів-виконавців необґрунтоване збагачення полягає у присвоєнні прибутку, який дає праця артиста.

Нині в доктрині права переважає тенденція, відповідно до якої права артистів-виконавців є автономними. Йдеться про професійну діяльність, яка потребує особливої регламентації, що відрізняє її від трудових відносин.

У теорії цивільного права об’єктом права прийнято вважати те, з приводу чого виникають права.

Об’єктами суміжних прав без виконання будь-яких формальностей щодо цих об’єктів та незалежно від їх призначення, змісту, цінності тощо, а також способу чи форми їх вираження є виконання, фонограми, відеограми, програми (передачі) організації мовлення.

Виконання – це представлення творів, фонограм, відеограм, виконань шляхом гри, декламації, співу, танцю в живому виконанні або за допомогою технічних засобів (телерадіомовлення, кабельного телебачення та інших технічних засобів), а також показ кадрів аудіовізуального твору в їх послідовності (із супроводом або без супроводу звуком).

Фонограма – це будь-який виключно звуковий запис виконань або інших звуків.

Відеограма – це відеозапис на відповідному матеріальному носії виконання або будь-яких рухомих зображень, крім зображень у вигляді запису, що входять до аудіовізуального твору.

Програма (передача) організації мовлення – програма (передача), створена самою організацією мовлення, а також на її замовлення і за рахунок її коштів іншою організацією.

Надання правової охорони об’єкту суміжних прав не потребує виконання будь-яких формальностей. Проте виробники фонограм, відеограм і виконавці для сповіщення про свої права можуть на всіх примірниках фонограм та відеограм або їх упаковках використовувати знак охорони суміжних прав. Цей знак складається з латинської літери Р у колі, імені (назви) особи, якій належить суміжне право, і зазначення року першої публікації фонограми (відеограми).

Відповідно до Міжнародної конвенції об охороні прав виконавців, виробників фонограм та організацій мовлення (Римська конвенція від 26 жовтня 1961 р.), кожна держава учасник зазначеної конвенції налає національний режим охорони артистам-виконавцям при дотриманні однієї з наступних умов:

- виконання має місце в іншій державі учасниці Конвенції;

- виконання включено в фонограму, охоронювану у відповідності до зазначеної Конвенції;

- виконання не будучи записаним на фонограму, розповсюджується шляхом передачі в ефір, охоронюваної зазначеною Конвенцією.

Кожна держава учасник Конвенції надає виробникам фонограм національний режим охорони при дотриманні однієї з наступних умов:

- виробник фонограми є громадянином іншої держави яка є учасницею Конвенції (критерій громадянського виробника);

- перший запис звука здійснений і іншій державі учасниці Конвенції (критерій міста першого запису);

- фонограма вперше опублікована у іншій державі учасниці Конвенції (критерій міста опублікування).

Кожна держава учасник Конвенції надає організації мовлення національний режим охорони при дотриманні однієї з наступних умов:

- штаб-квартира організації мовлення розташована у іншій державі учасниці Конвенції;

- передача до ефіру здійснена за допомогою передатчика, розташованого у іншій державі учасниці Конвенції.

На території України об’єктом правової охорони виконання стає, коли воно здійснюється будь-якою особою – професіоналом чи любителем, якщо ця особа виконує роль, співає, грає на музичному інструменті чи будь-яким іншим способом виконує твір літератури і мистецтва.

Виконання стає об’єктом охорони за певних умов: якщо воно вперше виконане на території України; виконання зафіксоване на фонограмі (відеограмі), що охороняється в Україні; виконання не зафіксоване на фонограмі (відеограмі), але воно включене у передачу організації мовлення, передачі яких охороняються в Україні.

Фонограма (відеограма) стає об’єктом правової охорони за таких умов:

- виробник є громадянином України або юридичною особою з офіційним місцезнаходженням на території України;

- фонограму (відеограму) вперше опубліковано на території України або опубліковано на території України протягом 30 днів від дня її першої публікації в іншій державі.

Об’єктом прав організацій мовлення є їх програми. Поняття «програма» містить будь-які передачі організації мовлення. Зазначені програми стають об’єктом правової охорони за умов: організації мовлення мають офіційне місцезнаходження на території України; передачі здійснюються з передавачів, розташованих на території України.

У теорії права прийнято вважати суб’єктом права того, хто може мати права; того,хто може бути носієм права. Найбільш загальним визначенням суб’єкта права є таке: «Суб’єкт права – це людина або організація чи інше соціальне утворення, які законом наділені здатністю мати суб’єктивні права та нести юридичні обов’язки і, отже бути учасниками правовідносин». Отже, суб’єктом права може бути будь-яка людина (фізична особа) незалежно від громадянства, постійного міста проживання, роду занять та інших її особистих чинників. Це може бути громадянин України, громадянин іншої держави і особа без громадянства. Не має значення і вік фізичної особи і психічний стан фізичної особи. Зараз на земній кулі немає людини, яка б не була суб’єктом права. Безправних суб’єктів не буває.

Суб’єктами права можуть бути і юридичні особи, і держава в тому числі.

Проте нас цікавлять суб’єкти цивільних правовідносин, якими можуть бути ті ж самі особи. Право інтелектуальної власності є підгалуззю цивільного права, отже ті ж самі особи можуть бути і суб’єктами права інтелектуальної власності. Останніх прийнято поділяти на дві основні групи. Перша група – це передусім творці інтелектуальної власності. Творцями можуть бути тільки фізичні особи – люди, творчею працею яких створюється інтелектуальна власність. Другу групу суб’єктів права інтелектуальної власності складають як фізичні, так і юридичні особи, які самі не створюють об’єктів права інтелектуальної власності, але вони стали суб’єктами цього права згідно з законом або договором. Суб’єктом права інтелектуальної власності може бути також і держава в особі її органів.

Суб’єктами права інтелектуальної власності можуть бути перш за все автори творів у галузі науки, літератури та мистецтва, а також будь-яких науково-технічних досягнень, заявники, роботодавці та правонаступники.

Оскільки суміжні права є частиною права інтелектуальної власності, то усе вищевикладене відноситься і до суб’єктів суміжних прав.

Отже, суб’єктами суміжних прав є :

а) виконавці творів, їх спадкоємці та особи, яким на законних підставах передано суміжні майнові права щодо виконань;

б) виробники фонограм, їх спадкоємці (правонаступники) та особи, яким на законних підставах передано суміжні майнові права щодо фонограм;

в) виробники відеограм, їх спадкоємці (правонаступники) та особи, яким на законних підставах передано суміжні майнові права щодо відеограм;

г) організації мовлення та їх правонаступники.

Виконавці здійснюють свої права за умови дотримання ними прав авторів виконуваних творів та інших суб'єктів авторського права. Виробники фонограм, виробники відеограм повинні дотримуватися прав суб'єктів авторського права і виконавців. Організації мовлення повинні дотримуватися прав суб'єктів авторського права, виконавців, виробників фонограм (відеограм).

Під виконавцем розуміються актори, співаки, музиканти, танцюристи та інші особи, які грають роль, співають, читають, декламують, виконують або яким-небудь іншим способом беруть участь у виконанні літературних або художніх творах.

Під виробниками фонограм розуміється фізична або юридична особа, яка перша здійснила звуковий запис виконань або інших звуків.

Суб'єктами права на програми мовлення є юридичні особи — організації мовлення, які також мають виключне право на програми своїх передач. Це можуть бути організації радіо і телебачення, які використовують твори літератури і мистецтва у своїх програмах передач як в ефір, так і по проводах. Не має значення також і форма власності цих організацій.