Наука — багатомірне соціальне явище

Наука – об’єкт соціологічного дослідження

У сучасних умовах дослідження проблем суті науки, її гумані­стичних, світоглядних, методологічних засад, шляхів розвитку та функціонування, глибини та характеру впливу на суспільне жит­тя й долю людства мають надзвичайну актуальність, велику тео­ретичну й, особливо, практичну значущість. Це пов'язано з бурх­ливим розвитком науково-технічної революції, що привело до перетворення науки у безпосередню продуктивну силу, зростан­ня її всебічного впливу на суспільне життя, глобалізації її соціа­льних результатів, наслідків. Отже, наука— не лише система знань, а й процес їх одержання та застосування; наука — резуль­тат спеціалізованої діяльності, що здійснюється з метою досяг­нення певних результатів і просування тієї чи іншої галузі вироб­ництва або соціальної сфери суспільства.

Наука— продукт світового розвитку і має загальнолюдський характер. На рубежі третього тисячоліття наука та техніка дедалі більше перетворюються на фундамент сучасної цивілізації, прони­кають у мікро- та макрокосм, глибинні основи життя природи та людини. Прогрес науки й майбутнє людства нерозривно пов'язані в суспільній свідомості. Потреба обміркування нового обрису науки, що складається в умовах науково-технічної революції, веде до становлення й, на­віть, своєрідного «вибуху» наукознавства як комплексного засобу самопізнання науки. У межах наукознавства поєднуються різногалузеві дослідження сучасної науки, серед яких соціологічна про­блематика займає дедалі значніше місце. У наукознавстві — суку­пності різних напрямів, типів дослідження науки— виділяють шість основних. По-перше, логіко-гносеологічні дослідження нау­ки, предмет яких власне наукове знання, його структура, логіка та діалектика розвитку. По-друге, історико-наукові дослідження, що акцентують увагу на конкретно-історичному процесі розвитку науки й окремих її проявах. По-третє, соціологічні дослідження на­уки. По-четверте, дослідження економічних проблем розвитку та функціонування науки. По-п'яте, вивчення психології наукової творчості. По-шосте, наукометричні дослідження як засіб кількіс­ної інтерпретації процесів у науці.

Виділяють специфічні ознаки науки: по-перше, безпосередня мета науки - опис, пояснення, передбачення процесів та явищ дійсності, що становлять предмет її дослідження, на ґрунті зако­нів, які відкриває наука, тобто теоретичне відображення дійснос­ті; по-друге, прагнення до одержання нового, істинного знання про дійсність, тобто інноваційний та безкорисливий характер на­уки; наукове знання має системний характер і будується за прин­ципом «все про об'єкт»; по-третє, об'єкти науки не тотожні реа­льним об'єктам, а мають ідеальний характер. Наука має власну мову та засоби пізнання, тому наукова діяльність потребує спеці­альної підготовки суб'єкта пізнання. Ще одна важлива ознака на­уки — багатомірний характер. Ця особливість науки досить дета­льно розкривається в теоріях Джона Бернала, який доводить, що науку варто розглядати як інститут, тобто організацію людей, які виконують певні завдання у суспільстві, як метод, тобто сукуп­ність засобів відкриття нових сторін і закономірностей природи та суспільства, накопичення наукових традицій, та як важливий фактор розвитку виробництва.

Соціологія науки, на відміну від інших галузей наукознавства, розглядає науку як соціальний інститут, своєрідну форму та сфе­ру діяльності. Ці два головних аспекти соціологічного дослі­дження науки взаємопов'язані: наукова діяльність відбувається у певній системі відносин, у певних формах організації та управ­ління; взаємодія людей, що відповідають за генерацію знань, за­лежить від конкретних соціокультурних умов.

Отже, предмет соціології науки — це функціонування науки в межах конкретного суспільства як соціального інституту, форми та сфери діяльності, своєрідної системи норм та цінностей. Соці­ологія науки вивчає соціальні аспекти формування наукового знання, систему соціальних відносин, що виникають у процесі руху нового знання від його появи до його практичного викорис­тання, типи поведінки науковців у різних соціальних сферах, їх ціннісні орієнтації, а також конкретні форми взаємодії науки та суспільства, науки та інших соціальних явищ.

Наука — соціальний інститут

Соціальні інститути — це певні форми організації спільної діяльності людей, що склалися в ході історії. Основною ознакою інституалізації виступає оформлення певного виду діяльності стосовно самостійної сфери суспільного життя. Процес інституа­лізації науки пов'язаний з переходом до професійної діяльності, з появою професійного співтовариства, спеціальних професійних закладів, розвинутої матеріально-технічної бази — необхідної умови подальшого розвитку науки, зі становленням нормативно-ціннісної системи, що регулює професійну наукову діяльність. Більше ніж двохтисячолітню історію має наука. Проте тривалий період наука не становила цілісного, розвиненого самостійного соціального утворення, а розвивалася в межах інших соціальних інститутів— релігії, освіти тощо. Окремі елементи наукових знань формувалися уже в стародавніх цивілізаціях (Шумерська культура, Єгипет, Китай, Індія).

Вважають, що наука виникла ще до VI ст. до н. є., коли в Ста­родавній Греції сформульовано перші теоретичні системи (Фалес, Демокріт) та склались відповідні умови для створення нау­ки — благотворна духовна атмосфера (криза міфологічного сві­тогляду, зростання опозиції традиційній релігії, подальше накопичення наукових знань), можливість займатися науковою діяльністю (відокремлення розумової праці від фізичної). Значно прискорився розвиток науки в епоху Відродження. Тоді зародження перших паростків капіталізму, розвиток торгівлі та мореплавства, секуляризація суспільного життя сприяли і розвитку наукових знань. У XVII—XVIII ст. ста­вся справжній переворот у розвитку науки. Тоді починають офо­рмлятися як соціальний інститут філософські, соціальні, точні та інші науки. Завершується секуляризація суспільного життя. На­бирають сили результати промислової та соціальної революцій, а капіталістичне виробництво дедалі більше отримує допомоги від науки. Зростають, розширюються наукові знання. Тоді ж у Євро­пі організуються перші наукові товариства та академії, розпочи­нається видання наукових журналів. На рубежі XIX—XX ст. нау­ка вступає у новий, вищий етап розвитку: формується новий спосіб організації науки — великі лабораторії та інститути з по­тужною технічною базою, що наближає наукову діяльність до форм сучасної індустріальної праці. На зміну поодиноким уче­ним приходять великі наукові колективи з чітким розподілом фу­нкцій. Виникають нові форми фінансування наукових дослі­джень, що частіше залежать від концентрації матеріальних зусиль суспільства, а іноді навіть людства. Сучасна наука дедалі більше пов'язується з усіма, без винят­ку, суспільними інститутами, збагачує знаннями не тільки про­мислове та сільськогосподарське виробництво (тобто перетворю­ється на безпосередню виробничу силу), але й політичну, адміністративну, військову сфери, стає невід'ємним фактором духовного життя суспільства. Наука як соціальний інститут ви­ступає важливим соціально-економічним потенціалом і, водно­час, потребує дедалі більших витрат. Політика у сфері науки пе­ретворюється в одну з провідних сфер соціального управління, набуває найважливішого значення.

Отже, сучасна наука має всі ознаки розвинутого соціального інституту. Наукова діяльність виокремилась у структурно орга­нізований вид виробництва, обсяг якого, починаючи з XX ст., по­двоюється кожні 10—15 років, а на порозі XXI ст.— кожні 5 ро­ків. Функціонування та розвиток сучасної науки забезпечуються спеціалізованими закладами та засобами: науково-дослідними ін­ститутами, науково-інформаційними центрами, бібліотеками та музеями, органами планування та управління. Наука має розви­нену систему наукових комунікацій. У сучасних умовах у світі видається понад 100 тисяч наукових журналів, склалися світові інформаційні системи, зокрема в 90-х роках. Чи­сельність науковців у світі перевищує 15 млн, що становить по­над 90 % від загальної кількості вчених за всю історію людства. Склалися та постійно вдосконалюються ціннісно-нормативні си­стеми та нормативне регулювання науки.