Примітки

Завдання мовно-культурної політики України

Мовна політика Росії

Мова і культура

Феномен малоросійства: Павло Скоропадський

Роздвоєна душа: Микола Гоголь

Мова і свідомість

Форми існування мови. Суржик

Мовна стійкість

Що таке масова двомовність

Вступ

Вступ

Пристрасті навколо мовних проблем не вщухають, і конфлікт між двома поширеними в Україні мовами виразно загострюється. Було б глибоко помилковим пов'язувати початок "війни мов" з початком державної незалежності. Вона лише вийшла з підпілля.

Насправді мовну війну започаткувала поразка українців у перших визвольних змаганнях ще триста п'ятдесят років тому. Російська імперія лишала підкореним народам, особливо братам слов'янам, небагато шансів для збереження своєї національної ідентичності. Вони мали розчинитись у "російському морі".

Конфліктність нинішніх мовних проблем України корениться в деформаціях її мовної ситуації, успадкованих від колоніального минулого. Російській мові вдалося витіснити і замінити українську на значній території її поширення у головній функції, яку виконує мова, — функції засобу спілкування між людьми. Ситуація, за якої нерідна мова претендує на роль, адекватну ролі рідної, неприродна і руйнівна. У таких обставинах взаємини двох мов визначають не гармонійне співіснування і взаємодія, а конфлікт і боротьба, яка триватиме доти, доки на цій території не переможе одна з них.

Викривлена мовна ситуація країни блокує реалізацію іншої надзвичайно важливої ролі національної мови — об'єднавчої. У державотворчому процесі національній мові належить чільна роль. Об'єднати і відокремити — ось дві головні функції, які вона виконує. Об'єднати населення всередині країни, відокремити зовні, від сусідів. І скільки б політики не намагались віднайти якісь інші чинники суспільної консолідації, ефективнішого засобу, аніж поширення загальнонаціональної мови, вони не знайдуть.

Спільна мова є одним з головних факторів, які забезпечують солідарність населення і, відповідно, стабільність держави Не випадково спілкування, що заходить у глухий кут, визначають фразеологізмом "вони говорять різними мовами" Країна, в якій панують мова і культура колишнього колонізатора, не розвиватиметься як країна незалежна, а розвиватиметься як країна постколоніальна.

"Відродження чехів як нації, — зазначає відомий письменник Мілан Кундера, — не заслуга військової сили або політичного таланту. Наріжний камінь тут — могутнє інтелектуальне зусилля, аби відновити літературну чеську мову".

Що таке масова двомовність

Передусім варто охарактеризувати в загальних рисах явище колективної двомовності і природу її впливу на суспільство, оскільки пересічній людині властиво ототожнювати колективну двомовність з індивідуальною, а це різні речі.

Загальноприйняте визначення двомовності, або білінґвізму (від лат. bi "два" і lingva "мова"), дав американський лінґвіст У.Вайнрайх. Двомовністю він називає практику поперемінного використання двох мов, а тих, хто нею користується, визначає як двомовних осіб. Висловлювались погляди, що білінґвом можна вважати лише ту особу, яка досконало володіє двома мовами і вільно переходить від користування однією до користування іншою. Але ще французький лінґвіст А.Мейє відзначав, що при двомовності не можна досягнути однакового рівня знань двох мов. Більшість дослідників білінґвізму, в тім числі й український учений Ю.Жлуктенко, вважають, що у переважній більшості ситуацій дві мови, якими володіє білінґв, перебувають у неоднаковому становищі.

Слід чітко розрізняти індивідуальний і масовий білінґвізм.

Індивідуальним білінґвізмом називають володіння і використання двох мов окремими індивідами одномовної спільноти. Другою мовою такі особи можуть користуватися тільки при спілкуванні з представниками тієї спільноти, мову якої вони знають. Це в основному перекладачі.

Немає сумніву в тому, що володіння двома або кількома мовами збагачує людину додатковими знаннями інших культур і можливістю вільного спілкування з іноземцями. Кожна національна спільнота потребує білінґвів як посередників між своєю і чужою культурами. Але коли білінґвізм набуває тотального поширення, він несе національній спільноті загрозу руйнації основ її духовної своєрідності.

Масовий, або тотальний, білінґвізм — явище, принципово відмінне від індивідуальної двомовності. Його спричиняє, як правило, колоніальна залежність країни. У підневільних умовах залежна мовна спільнота змушена вивчити, крім рідної, ще одну мову і використовувати її для спілкування у визначених обставинах. Якщо друга мова поступово переймає всі функції рідної, виникає небезпека зникнення рідної мови і перетворення двомовців на одномовців.

Абсолютна більшість зарубіжних соціолінґвістів трактує явище масової двомовності, що переживає певна національна спільнота, як перехідний етап в асиміляційному процесі витіснення однієї мови іншою. Досліджено, що при такому контактуванні двох мов одна прагне стати домінуючою, а друга — підлеглою. Домінуюча мова витісняє підкорену прямо пропорційно до обсягу інформації, що подається цими мовами, і обернено пропорційно до структурної диференціації мов, тобто генетично-структурна близькість підкореної мови полегшує домінуючій мові процес поглинання. Імперії впроваджували різні форми мовної політики, але загалом завжди тією чи іншою мірою тяжіли до централізму. Відверто централістська політика, спрямована на мовну асиміляцію інших народів, провадилась в Іспанії і Росії. З певними видозмінами асиміляційна політика царської Росії знайшла продовження у практиці мовного планування в СРСР. Витіснення національних мов російською відбувалося шляхом поширення її в статусі мови міжнаціонального спілкування з поступовим наростанням національно-російської двомовності всередині національних колективів, що в перспективі мало завершитись російською одномовністю.

Сталінський терор страшною ціною мільйонів жертв поставив український народ на коліна. Тепер можна було запровадити "ненасильницьку" русифікацію: основна соціальна база опору режимові — українське селянство й інтеліґенція — були знищені. Після кривавих сталінських чисток його національну політику продовжив "ліберальними" методами борець з культом Сталіна Микита Хрущов. У добу Хрущова було розроблено масштабну програму прискорення русифікації неросійських народів Радянського Союзу. Досягнуте на той час звуження комунікативних функцій національних мов у ряді республік створювало ілюзію "добровільної" відмови населення від своїх мов і давало партійній верхівці можливість оголосити російську мову "другою рідною" мовою. Це зробив Хрущов на 22-му партійному з'їзді. "Не можна не відзначити, — сказав він у доповіді, — зростаюче прагнення неросійських народів до оволодіння російською мовою, яка стала фактично другою рідною мовою для народів СРСР, засобом їх міжнаціонального спілкування, залучення кожної нації і народності до культурних досягнень всіх народів СРСР і до світової культури. Процес добровільного (підкреслення моє. — Л.М.) вивчення російської мови, що відбувається в житті, має позитивне значення для розвитку міжнаціонального співробітництва".

У 1958р. в освітнє законодавство України було впроваджено Закон про вільний вибір батьками мови навчання дітей і про дозвіл відмовлятися від вивчення української мови.

На початку 60-х років у системі Академії наук СРСР було створено наукову раду з проблеми "Закономірності розвитку національних мов у зв'язку з розвитком соціалістичних націй". Як свідчить її програма, опублікована в передовій статті першого числа журналу "Вопросы языкознания" (1963 р.), головне завдання ради полягало у створенні теоретичної бази для форсованої русифікації ряду республік. Після загальної фрази про "повне рівноправ'я всіх народів і мов в СРСР" програма далі стверджувала, що насправді "рівноправ'я" не для всіх рівне. Існують мови більш рівноправні і менш рівноправні, оскільки "сфера їх подальшого функціонування далеко не однакова". На цій підставі мови народів СРСР розподілялись на перспективні й неперспективні. До перших було зараховано, крім, звичайно, "великої російської мови", вірменську, грузинську, латиську, литовську й естонську мови. Решта мов потрапляла в розряд неперспективних.

Показово, що до перспективних було віднесено ті мови, носії яких виявляли національну солідарність і чинили сильний колективний опір русифікації, не переходячи на російську як мову щоденного спілкування. Неспроможність витіснити зазначені мови з базових сфер функціонування змушувала імперську владу поважати їх і саме на цій підставі заносити до перспективних: "Вони виконують весь комплекс функцій літературних мов, тобто обслуговують всі сфери життя й діяльності даних народів".

Натомість там, де русифікація досягла помітних успіхів, колонізатори поспішали утвердитись остаточно, хоча відверто назвати нації й мови, що, на їх думку, вже не мали шансів на майбутнє, наважились тільки стосовно національних меншин Російської Федерації.

Таким чином, українська й білоруська мови, а також мови республік Середньої Азії були виключені з групи перспективних мов, а ряд наступних пунктів програми, зокрема перелік її завдань, свідчив, що для "близькоспоріднених мов" сплановано завершальний етап влиття у "велику російську" мову. Наприклад, один із пунктів анкети, яку союзна Академія пропонувала поширити "серед спеціалістів-мовознавців, педагогів і в широких колах інтелігенції", було сформульовано так: "Якими є перспективи і можливості об'єднання близькоспоріднених літературних мов?", а серед першорядних визначалось завдання вивчити "процеси розвитку живої розмовної російської мови... в старих міських центрах в умовах споріднено-мовного оточення (наприклад, в містах України і Білорусії)". До відверто асиміляторських належало й завдання посиленого вивчення російської мови в республіках, зокрема, вивчення "шляхів розвитку утворення інтернаціонального фонду (загального й реґіонального) в мовах народів Радянського Союзу: порівняльної вживаності різних категорій російської лексики, типів відхилень від нормального російського слововжитку".

Цікаво, що так відверто викладені в передовиці головного мовознавчого органу імперії завдання русифікації викликали, очевидно, небажаний резонанс чи то в академічних, чи то в адміністративних колах республік. У всякому разі вже в четвертому числі випуску "Вопросов языкознания" (1963 р.) передова стаття починається з іншої партійної цитати, де констатується, що "стирання національних відмінностей, особливо мовних відмінностей, — значно триваліший процес, ніж стирання класових меж", а щодо попередньої мовознавчої програми галопованого стирання національних меж зазначено, що в ній "одержали дещо схематичне й суб'єктивно-оцінне висвітлення перспективи й долі розвитку різних мов народів СРСР, а також відобразились до деякої міри поспішні тенденції рекомендаційного характеру відносно функції російської мови в культурному й суспільно-політичному житті окремих мов Радянського Союзу".

Це незначне словесне пом'якшення формулювань не змінило, проте, суті мовної політики і жодною мірою не пом'якшило практичного курсу на посилену асиміляцію.

Загрозу, яка постала перед майбутнім рідної мови, а відтак і нації, гостро переживали кращі представники української інтеліґенції. У грудні 1964 р. Василь Стус пише А. Малишкові листа, кожне слово якого пронизує біль від враження майже тотальної денаціоналізації Донбасу: "Інколи, зосереджуючись на однотонних враженнях від навколишнього, шукаючи кінцевих результатів дуже стрімкого процесу денаціоналізації значної частини українців, відчуваєш, що це — божевілля, що це — трагедія, якої лише інколи не почуваєш, в силу притаманної нам (як національної риси) байдужості і, може, трохи релігійної віри в те, що все йде на краще" [1].

Тоді ж Іван Дзюба пише працю "Інтернаціоналізм чи русифікація?". Поширювана в численних самвидавських копіях, вона зіграла величезну роль у пробудженні національної свідомості в масово зденаціоналізованому соціумі. В 60-х роках в Україні розгорнувся сильний опозиційний рух інтелігенції, провідною ідеєю якого була боротьба за національно-культурне відродження, проте невдовзі рух було жорстоко придушено.

У добу Брежнєва компартійна влада повернулось до майже сталінських, лише замаскованіших, методів боротьби з інакодумцями. Дисиденти, що наважувались відкрито виступати проти імперської мовної політики, були репресовані.

На 24-му з'їзді КПРС у березні 1971р. Л.Брежнєв оголосив національне питання вирішеним і висунув тезу про нову історичну спільноту — радянський народ. Український партійний ідеолог В.Маланчук у 1972 р. писав: "Нації є історичною категорією, мають минущий характер, і їх зникнення у віддаленому майбутньому невідворотне" [2].

У 70-х роках форсування "об'єктивного процесу зближення націй" на Україні продовжилось. Здійснене протягом 70-х — першої половини 80-х років витіснення української мови з системи освіти ілюструють статистичні дані 1987р. На цей час в Україні у 4500 російських школах навчалося більше половини всіх учнів. У Києві з 300 тисяч учнів українською мовою навчалося тільки 70 тисяч [3].

Активізувалось витіснення української мови з вищої освіти і науки. Викладання у професійно-технічних училищах і вищих навчальних закладах, за винятком окремих гуманітарних предметів, переведено на російську мову. Цей процес не оминув навіть Галичини. На сході й півдні російська мова остаточно заступила національну у сфері наукового спілкування.

У цей період набула поширення практика русифікації видань через етап двомовності, коли українське видання паралельно дублювалось російською мовою з мотивацією "збільшення попиту" і поступово зменшувався тираж або й зовсім ліквідовувався україномовний варіант. Наприклад, випуск другого видання УРЕ у 12 томах, який було розпочато у 1974 р. і завершено в 1985 р., на відміну від першого видання, було здійснено паралельно українською і російською мовами з великою перевагою у тиражах російської версії. Цей принцип було застосовано до популярної газети "Вечірній Київ", наукових видань Академії наук тощо. На 1988 р. майже всі наукові журнали з точних і природничих наук виходили російською мовою.

Між 1969 і 1980 роками загальна кількість журналів, що виходили українською мовою, знизилася з 46% до 19%, між 1958 і 1980 роками відсоток книжок, що виходили українською мовою, впав з 60% до 24% [4].

Протягом 70-х — початку 80-х років українську мову було витіснено з театрів. Із семи Театрів юного глядача лише один Львівський театр був україномовний. З 50 театрів-студій, створених на Україні на початку 80-х років, тільки дві були українськими. Російськомовними були і всі театри музкомедії на Україні [5].

Кіно, яке радянська влада ще з часів Леніна цілком слушно вважала найважливішим видом мистецтва через його вплив на масову аудиторію, ніколи, за рідкісними винятками, україномовним не було.

У 1978 р. було видано Постанову ЦК КПРС про посилення вивчення і викладання російської мови та літератури, у 1983 р — Постанову про посилене вивчення російської мови, поділ класів в українських школах на дві групи та підвищення зарплати вчителям російської мови на 15%.

Русифікаторська мовно-культурна політика в усіх галузях суспільного життя поєднувалася з терором, розв'язаним проти національно свідомої інтелігенції.

Все це призвело до різкого звуження сфери функціонування української мови на більшій частині території України і падіння її престижу. В 70-х роках асиміляційний вплив російської мови у східній і південній Україні перекинувся з міста на село, що поставило майбутнє української мови у цих регіонах на межу катастрофи.

Як це не прикро, сьогодні мусимо визнати гірку правду слів Юрія Шевельова: "Тепер можна критикувати брежнєвську концепцію єдиного радянського народу, але не підлягає сумніву, що все робилося для його створення і певною мірою, — глибину якої ще треба об'єктивно виміряти, — його таки створено" [6].

Завданням радянської мовознавчої науки, що перебувала в залежності від партійної ідеології, був не об'єктивний аналіз цих процесів, а їх теоретичне виправдання і сприяння у практичному впровадженні.

Тема так званої "гармонійної" націонольно-російської двомовності стала однією з центральних наукових тем лінґвістичних інститутів і закладів Академій наук усіх союзних республік Значно посилилась розробка наукової програми "Роль російської мови як засобу міжнаціонального спілкування", зокрема тільки в Києві виходять такі праці: "Ленинская теория национально-языкового строительства" І.Білодіда (К., 1972), його ж "Язык и идеологическая борьба" (К., 1974), його ж "Всяк сущий в ней язык..." (К., 1981), "Русский язык — язык межнационального общения народов СССР" (К., 1976), "Русский язык — источник обогащения языков народов СССР" (К., 1978), "Функционирование русского языка в близкородственном окружении" (К., 1981), "Культура русской речи в национальных республиках" (К., 1984) та інші.

Політичній меті маскування і виправдання процесів русифікації України було підпорядковано й висвітлення проблем білінґвізму. Незважаючи на очевидну фальш стверджуваного, директор Інституту мовознавства АН УРСР акад. І. Білодід писав, що "двомовність на Україні — це той вид білінґвізму, при якому обидві мови, що знаходяться на високому рівні розвитку всіх своїх функціональних стилів, з однаковою широтою і рівною мірою використовуються народом" [7]. Проблема двомовності в Україні визначалась як справедливо вирішена і гармонійна. Кон'юнктурність такої позиції особливо виразно виявлялась у тому, що факт масового використання українцями російської мови у функції головного засобу спілкування трактувався як позитивне явище. При цьому російська мова білінґвів визначалась як друга рідна мова.

Насправді ж означення "гармонійний" з арсеналу демагогічних кліше радянського пропаґандивного апарату позначало глибоко деструктивне у своїй суті явище. Національно-російську двомовність, активно насаджувану в республіках колишнього Радянського Союзу, з наукового погляду слід характеризувати як асиметричну двомовність, оскільки корінне населення республік режим ставив у такі умови, що воно змушене було обов'язково оволодіти російською мовою, тоді як російське населення республік могло легко обходитися без знання місцевої мови. Так, латвійські мовознавці, вивчаючи мовну ситуацію Латвії наприкінці 80-х років, виявили, що 80% латишів володіють російською мовою, водночас латвійською мовою володіє лише одна чверть нелатвійського населення, що мешкає в країні.

На жаль, фальшива теза про "гармонійну" російсько-українську двомовність, яку свого часу радянська пропаґанда пустила в хід для зомбування населення, і досі лишається впливовою в нашому суспільстві. Її нерідко повторює не тільки російська, а й українська преса, призначена для масового читача. Наприклад, одна з популярних двомовних газет пише: "На сході і півдні України треба пропаґувати і обстоювати не українську одномовність, а реальну двомовність, яка нині є чинником консолідації українського суспільства" ("День", 19 грудня 1996 р.).

На жаль, до спроб реанімації кон'юнктурної теорії колоніальної доби вдаються не тільки войовничі дилетанти, як, наприклад, інженер А.Желєзний [8], а й деякі представники київської наукової еліти. Так, український історик (!) П. Толочко видав брошуру "Що або хто загрожує українській мові?" (К., 1998), в якій, виступаючи на захист рідномовності для українців російської мови і обґрунтовуючи переваги двомовного суспільства, пускає в хід весь старий арсенал псевдонаукової білодідівської арґументації.

Натомість соціолінґвістичні дослідження зарубіжних країн довели, що поширення в одній країні двох мов не може бути ні гармонійним, ні збалансованим. Мовні проблеми у двомовному соціумі тому й набувають такої гостроти і конфліктності, що їх неможливо розв'язати "збалансованим" шляхом компромісу, тобто поступок і одній, і другій групі мовців.

Це легко довести на простому прикладі. Комунікативна ситуація спілкування двох носіїв різних мов, у нашому випадку україномовного і російськомовного, передбачає два варіанти вибору мовної поведінки: або один із партнерів мусить перейти на мову співрозмовника — і тоді вони провадять діалог спільною мовою, або кожен говорить своєю мовою.

Перший варіант мовної поведінки більш подібний до компромісу. Проте правдивий компроміс передбачає вирішення проблеми шляхом взаємних поступок обох сторін, а ця ситуація змушує відмовитись від своєї мови на користь другого тільки одного зі співрозмовників. Ситуація ж різномовного діалогу психологічно збалансована: жоден з партнерів не підкоряється диктату мовної поведінки іншого, але вона з самого початку обтяжена елементом конфронтаційності і зменшує шанси співрозмовників порозумітися.

Тому поширення двох мов у одній країні завжди є станом нестійкої рівноваги, що має тенденцію або до перетворення на одномовність, або до розпаду єдиної держави на частини за мовною ознакою.

Наскільки реальною може стати загроза розпаду держави на ґрунті конфлікту двох мов, засвідчує нинішня ситуація в такій благополучній за іншими показниками країні, як Канада. Мовний конфлікт у Канаді викликав переляк навіть у Сполучених Штатах Америки, хоча там двомовність введено тільки в освітні програми з метою адаптації дітей імміґрантів, і вони навчаються за двомовними програмами в середньому не більше трьох років. Після проведеного у Квебеку референдуму, що засвідчив цілком реальну загрозу відокремлення цієї франкомовної провінції від Канади, спікер палати представників США Ньют Ґінґріч заявив. "Дуже небезпечно дозволяти, аби двомовність і надалі поширювалася. Ми повинні наполягати на тому, що англійська є нашою спільною мовою... Це те, що об'єднує нас" ("Українське слово". - 1996. – Ч.1).

Мовна стійкість

Мові належить головна об'єднуюча роль у процесах виникнення етносу, нації, держави. На етнічному рівні самоусвідомлення спільна мова, а вже потім звичаї й релігія, дає народові відчуття своєї єдності і водночас відокремлює його від інших народів. Доки народ спілкується своєю мовою, доти він зберігає себе, не розчиняючись в інших етносах як субстрат інонаціональних утворень.

Класичний приклад притаманної простому народові стихійної мовної стійкості, ототожнення своєї мови із своєю нацією дав Ярослав Гашек у одному з епізодів "Пригод бравого вояка Швейка". Швейком командує підпоручник Лукаш, його земляк, але розмовляють вони різними мовами. Лукаш належить до германізованих чехів і говорить лише по-німецьки. На запитання Лукаша, чому він розмовляє чеською мовою, Швейк відповідає: "Бо я чех, пане підпоручнику". — "А я тоді хто?" — питає Швейка Лукаш. "Не знаю", — відповідає Швейк.

За цим нехитрим діалогом постає глибина національного розколу, що його спричиняє відчуження від рідної мови окремих соціальних груп. В імперських умовах першою асимілюється, як правило, вища верства підневільного народу, оскільки денаціоналізація здійснюється передусім через введення імперської мови в систему освіти. "Кадетська школа виховала з нього гібрида, — писав Я. Гашек про підпоручника Лукаша. — В товаристві говорив по-німецьки, писав по-німецьки, але книжки читав чеські, а коли викладав у школі однорічників, що складалася з самих чехів, казав їм на вухо: "Будьмо чехами, але про це ніхто не повинен знати. Я — теж чех". Він дивився на чеську національність, як на якусь таємну організацію, яку найкраще обходити здалеку".

Таких же "гібридів" виховувала з дітей української еліти освіта в самодержавній Росії. "Московська школа на нашій Україні, — писав І.Нечуй-Левицький, — багато одрізнила луччих людей од свого народу, од свого плем'я, од сім'ї, од батька й матері. А знов народ дуже одрізнив сам себе од панів, од вчених українців і косим оком поглядає на їх! Між ними викопана велика безодня! І потрібно великої-великої праці не одного генія, щоб засипати ту провалину...".

Загалом у плані досліджень з соціальної й національної психології цікаво було б порівняти ступінь піддатливості різних національних еліт до асиміляції з панівною нацією в однакових умовах поневолення, оскільки, як зауважив відомий американський соціолінґвіст У.Лабов, мовні проблеми слід вирішувати, завжди пам'ятаючи про те, що вони врешті-решт є проблемами аналізу соціальної поведінки. Так, цікавий факт психологічного захисту від асиміляції, що виявлявся у своєрідній мовній поведінці жіноцтва польської шляхти, зустрічаємо в опублікованих у Парижі спогадах Олександра Давидова з роду декабристів, маєток яких знаходився у Кам'янці на Черкащині. Згадуючи своє життя у Кам'янці на початку нашого століття, зокрема приятельські стосунки, які на той час установились між російським і польським панством, чиї маєтки були розташовані по сусідству, Олександр Давидов писав: "Только два небольших облака затмевают мне приятное воспоминание о моих друзьях-поляках. Первое — зто их страсть к родовитости и гордость ею... а второе — неизживаемый у женщин шовинизм, выражавшийся в том, что даже с нами, первыми протянувшими им руку примирения, они никогда не говорили по-русски, а только по-французски. Помню, как одна польская дама, жена моего хорошого друга, вскоре после революции написала мне письмо совершенно грамотно, на русском языке. При встрече с ней я сказал ей, что не знал, что она так хорошо знает русский язык. "До я ведь училась в Киевской гимназии", — ответила она мне, и мы оба рассмеялись. Мы, русские, никогда не придавали значения зтой форме протеста польских дам и этим лишали его всякого смысла" [9].

О.Давидов із зверхністю великоросійського аристократа не добачає смислу у своєрідній формі мовного протесту польських дам. А проте, з точки зору нації, що втратила незалежність, така мовна поведінка польських жінок мала свій високий смисл. Не переходячи на мову завойовника навіть у приватних приятельських контактах, вони протистояли русифікації, оберігаючи свою мову від руйнації. Виявляючи мовну стійкість у спілкуванні з російськими дворянами, шляхетні полячки нехтували вузькими елітно-клановими інтересами і зберігали солідарність зі своєю національною спільнотою. Можливо, саме тому перед поляками і в найтяжчі часи національного поневолення не поставала загроза втрати мови.

Провадячи безкінечні дискусії з приводу мовних проблем, ми часто зводимо їх до абстрактного теоретизування, не враховуючи людського фактора мовної поведінки, а саме він визначатиме майбутнє української мови. Адже конфліктують не українська і російська мови, конфліктують їх носії. Як зазначає видатний французький мовознавець А.Мартіне, "мова перемагає своїх суперників не завдяки якимось внутрішнім якостям, а тому, що її носії є войовничішими, фанатичнішими, культурнішими, заповзятливішими".

Втрата мовної стійкості і пов'язаного з нею почуття національної солідарності може призвести до зникнення великого за чисельністю народу, натомість розвиненість цих рис дає сили і невеликому народові вберегти себе від поглинання імперським Молохом.

Колективний інстинкт самозахисту, що чинить опір проникненню чужої мови в тих випадках, коли вона загрожує існуванню своєї, виявлявся, зокрема, у відомій "неввічливості" литовців, латишів і естонців, котрі у ситуаціях міського спілкування не бажали "розуміти" запитання перехожих, що звертались до них російською мовою.

Національні інтереси побудови суверенної держави і використання досвіду мовного планування європейських країн у добу виходу з колоніальної залежності визначили сучасну мовну політику прибалтійських держав. Перше, що вони зробили, звільнившись з цупких обіймів "старшого брата", — це заблокували через низку законів розкладовий вплив колишнього колонізатора всередині країни, поставивши російськомовне населення перед вибором — або виявити лояльність до мови і культури країни, в якій мешкає, і таким чином влитись у спільне з корінним населенням будівництво незалежної держави, або втратити в цій державі важелі суспільного впливу. Безперечно, українська ситуація значно складніша за прибалтійську. Тут хворобливий асиміляційний процес проник глибше і зачепив самі основи національного духовного життя. Наше суспільство втратило природні реакції самозахисту, які спрацьовують на рівні колективного інстинкту, що чинить опір проникненню чужої мови в тих випадках, коли вона загрожує існуванню своєї.

Українцям часто ставлять за зразок для наслідування толерантність фінів у вирішенні мовних проблем, обминаючи при цьому детальніший розгляд історії продуманої мовної і демографічної політики, яку свого часу застосували фіни для відродження й поширення своєї мови. У зв'язку з цим дозволю собі процитувати уривок з листа професора Юрія Шевельова, видатного мовознавця й поліглота, що має можливість спостерігати мовну ситуацію тієї ж Фінляндії і Бельгії зсередини, а не збоку: "Ще Ніцше казав: "Не міг би жити ні один народ, що не цінував би себе, а бажаючи зберегти себе, він не сміє цінувати себе так, як цінує його сусід". Просто кажучи, він повинен бути переконаний, що його — краще. А це нам заборонено. Усі однаково добрі. А коли одна мова імперська, а друга реґіональна, то неважко уявити, чим закінчиться. А з другого боку, принижувати сусіда — і неетично, і загрожує сумними наслідками, аж до погромницьких. І що робити?.. У таких обставинах людина кидається до аналогій. Візьмімо Чехію. Після Версальського миру вона не забрала жодних привілеїв у німців. Німці в Чехії зберегли свої (себто імперські) права, включно до власного університету. Чим це закінчилося? Коли німці окупували Чехію, наскільки знаю, ні один німець не боронив свою другу нібито батьківщину — обкарнану тепер Чехію. Наслідок — після війни всі німецькі інституції закрито і всіх німців виселено (підкреслення Шевельова. — Л.М.). Мораль вивести неважко.

Фінляндія жила сотні років під Швецією. Тепер шведів у Фінляндії чи то 6, чи 9 відсотків. За законом країна має дві державні мови. Ось я у Фінляндії, іду в Гельсінках до крамниці. По-шведськи я вмію, по-фінськи — ні. Говорю по-шведськи. Дивляться на мене, як на божевільного, — нічого не розуміють (а в школі ж вивчали). Пояснюю, що я не фінський швед, який не хоче говорити по-тутешньому. Що я живу в Швеції. Моментально всі мене розуміють. Вони думали, що я тутешній. Знову ж таки мораль вивести неважко. Державна мова сама собою, конституція конституцією, а фіни фінами.

Бельгія двомовна. Французи думають, що їхня мова має бути для всіх зрозумілою. Фламандці сумніваються. Я хочу їхати автобусом до Мішелену. Питаю в шофера. Ні, автобус до Мішелену не йде. Перевіряю. Він іде до Міхеліну (фламандська назва). Знову ж конституцію не порушено. Але, будь ласка, французе, навчися місцевої мови. В останню хвилину я встигаю на автобус. А він уже мало-мало не вирушив. І місцеві французи знають, як тут зветься Мішелен.

Це все ніби й не зовсім на тему. Тема в нас була інша — чи ми хочемо бути з фінами, з фламандцями".

Ось як, виявляється, виглядає зблизька "толерантність" фінів і фламандців. І цілком можливо, що "нетолерантні" прибалти мають значно вищі шанси побудувати цивілізовані європейські держави, ніж ми, "толерантні".

Форми існування мови. Суржик

Центр кожної мови становить живе розмовне мовлення. Найрозвиненіша й багато мова приречена на повільну смерть, якщо вона виходить з ужитку як засіб щоденного спілкування.

Мова — це живий організм, лише духовний, а не фізичний. Вона нерозривно пов'язана з суспільством, і суспільство, за нормальних умов побутування мови, здійснює всебічний і різноманітний вплив на її розвиток.

Писемні різновиди мови не можуть нормально| функціонувати без підґрунтя, без постійного підживлення з рухливого усного мовлення, в якому, власне, і відбувається реальне життя мови, постійний її, хоч і непомітний у щоденному спілкуванні, рух.

Усна мова має багато різновидів. Це і обласний діалект, і розмовна мова міста, так зване міське койне, і різного роду жаргони — соціальні, вікові, зокрема так званий молодіжний жаргон, сленґ тощо. Усі ці різновиди єдиної національної мови перебувають у постійному рухові і взаємодії. Тому звуження сфери побутування мови не може не позначитися негативно на її розвиткові. Із замуленням і пересиханням усних джерел неминуче застигає й мертвіє і писемно-літературна форма мови, хоч якою багатою і розвинутою вона б не була. Де припиняється рух, там припиняється життя.

Співвідношення між нормованою літературною мовою нації і усним народним мовленням у його територіальних і соціальних варіантах образно висловив французький лінґвіст Шарль Баллі: "Літературна мова є крижаною оболонкою, яка сковує поверхню потоку, могутнього, бурхливого, часто каламутного. Вона його оберігає, але вона й приховує його таємниці, його життя".

Поширена думка про те, що найважливішою формою побутування мови є мова художньої літератури, справедлива лише почасти. У словесному мистецтві мова найповніше розкриває свої ресурси, проте виживання й розвиток її залежить передовсім від повноцінного функціонування живих усних форм мовлення. Прекрасна поезія не врятувала мови Провансу, коли її витіснила французька з родинно-побутової сфери.

Хибна абсолютизація ролі "культурного діалекту", як у польській лінґвістичній традиції називають літературну мову, породила на початку минулого століття міф про смерть української мови, в який повірила частина русифікованої української еліти.

Формування літературної мови на той час справді опинилось під загрозою. На кінець XVIII ст. Україну було вже повністю перетворено на провінцію Російської імперії. Для української мови це означало повне витіснення її із суспільно-політичних і освітньо-культурних сфер життя. В адміністротивно-урядовій і правничо-судочинній практиці поширилося московське ділове мовлення, що викликало занепад сформованої в XV—XVI ст. староукраїнської ділової мови. Величезного удару завдала духовному життю України русифікація церкви. Переведення на російську мову шкільної освіти загальмувало розвиток усного мовлення освічених кіл українського суспільства. Відбулось відторгнення від народу його вищої верстви, яка, за нормальних умов розвитку нації, має бути головним носієм і захисником національних цінностей.

Проте живомовні джерела побутування мови лишились не-ушкодженими, тому що переважно більшість населення, яку на той час становило селянство, користувалось українською у щоденному спілкуванні. Усна розмовна мова народу — рухливий, постійно оновлюваний і здатний до самоочищення могутній потік, підґрунтя всіх інших мовних різновидів, у тім числі літературного, — була живою. Глибинні шари її лишалися здоровими, неушкодженими і, таким чином, могли виконувати свою роль постійного життєдайного джерела для відновлення верхнього, опрацьованого і нормованого варіанта національної мови.

Сучасна мовна ситуація кардинально відмінна від ситуації початку минулого століття. Сьогодні маємо розвинену літературну мову, здатну обслуговувати всі сфери суспільного життя, але у великих міських центрах, включаючи столицю, відсутнє повноцінне побутування живих форм розмовного мовлення.

Для увиразнення нинішніх мовно-культурних проблем можна скористатись поширеним у лінґвістиці образним порівнянням живих форм побутування мови з дикими рослинами, що ростуть у природному середовищі, а літературної мови — з оранжерейною квіткою, що потребує штучно створених умов. Отже, якщо на початку минулого століття перед українським суспільством стояло завдання виплекати оранжерейну рослину, то тепер корінь мовних проблем полягає у потребі відновити природні стихійні форми існування мови. А це завдання незрівнянно важче, тому що воно потребує зміни мовно-психологічних установок маси людей різних соціальних прошарків і різного рівня освіти.

Асиметричний масовий білінґвізм має наслідком не тільки зовнішнє звуження сфери вживання української мови. Він "підточує" її зсередини, створює ґрунт для її внутрішнього розкладу, активізуючи процеси змішування російської й української мов.

Кожен носій української мови, живучи в російськомовному місті, постійно перебуває під сильним впливом російськомовного оточення. Це породжує явище, яке мовознавці називають інтерференцією — відхиленням від норми і системи однієї мови під впливом іншої.

Загалом інтерференція належить до звичайних явищ розвитку переважної більшості мов, особливо у порубіжних областях, де інтенсивність міжмовних контактів посилюється. Проте, коли стосунки двох мов нерівноправні, коли одна з них загарбує простір іншої, поглинаючи її, однобічна інтерференція переростає у змішування двох мов, що відбувається в усному спілкування носіїв мови, яка витісняється. Руйнація її системи пронизує всі мовні рівні — і фонетику, і лексику, і граматику, але, оскільки вплив поглинаючої мови здійснюється передусім через усні форми побутування мови, найсильнішого розкладу зазнають норми вимови.

Українець — мешканець східноукраїнського міста, що розмовляє в родині своєю мовою, за межами дому потрапляє в іномовне оточення і мусить, як у чужій країні, переходити на іншу мову спілкування.

Не випадково Оксана Забужко, аналізуючи в художньому творі власний досвід адаптації до чужого міста, ставить знак рівності між Нью-Йорком і Києвом. Дарма що Нью-Йорк і Київ говорять, різними мовами. І в першому, чужому, і в другому, своєму, українець мусить "переключати код", тобто переходити на іншу мову спілкування.

"От чим ще, до речі, паршива чужа країна — набиваються, натрушуються, як пух у ніздрі, напохватні чужинецькі слівця й звороти, заліплюють пори в мозкові, нахабно тиснуться попідруч, навіть коли ти наодинці з собою, — і незчуваєшся, як починаєш балакати "хеф-напів", тобто повторюється те саме, що вдома (вдома? Схаменися, кобіто, — де він, твій дім?), ну, гаразд, у Києві, в Україні — з російською: всякає ззовні, накрапами, зсихається — цементується, і мусиш — або повсякчас провадити в умі розчисний синхронний переклад, що звучить вимучено й ненатурально, — або ж приноровитися, як усі ми, самим голосом брати чужомовні слова в лапки, класти на них такий собі блазнювато-іронічний притиск як на забуцім-цитати" [10].

За цим принципом введення слів чужої мови в свою Оксана Забужко будує й художній текст цитованого твору. Він насичений неукраїнською лексикою і фразеологією, переважно російською і англійською. Але авторка вводить ці чужорідні вкраплення із зумисним підкресленням їх окремішності, неорганічності у питомій мовній тканині роману.

Літературний прийом створення мовної поліфонії за допомогою широкого використання лексичних елементів домінуючої в постколоніальній реальності мови з одночасним відчуженням від неї і підкресленою опозицією "свого" й "чужого" є ефективним засобом деколонізації масової свідомості. В одній з праць Юрія Шевельова знаходимо цікаве спостереження щодо функції русизмів у прозі Миколи Хвильового: "Справжня причина, чому люди, що досконало опанували українську мову (як Хвильовий), свідомо вдавалися до іронічного вживання русизмів, — потреба заповнити порожнечу на місці українського міського сленґу За цим також крилося приховане бажання принизити російську мову, добре відома звичка залежних народів брати на приховані глузи тих, від кого вони залежать" [11].

Поява творів, побудованих на змішаній мовній основі з чітко проведеним протиставленням мов, знаменує творчий пошук виходу з глухого кута кризової мовної ситуації, їх автори — інтелектуали з відкритим типом соціокультурної орієнтації протистоять не тільки нав'язаним колонізатором обивательським стереотипам сприйняття імперської мови й культури як престижнішої. Не меншу небезпеку для повноцінного розвитку своєї культури вони вбачають у консерватизмі українського літературного середовища, котре конвульсійно відгороджується від світу, міфологізуючи деформовані радянською добою патріархальні культурні цінності, що фактично сприяє збереженню заблокованого стану української культури.

Від зазначеного літературного прийому свідомого змішування лексичних елементів двох мов з чітким підкресленням їх окремішності і конфронтаційного характеру стосунків слід відрізняти тип змішаної мови, що побутує в реальному житті під назвою суржику.

Суржик — це мовна хвороба, що виникає внаслідок намагань носія української мови, переважно вихідця з села, пристосуватись до російськомовного міста. Національну й соціальну природу суржику відображає сам термін, запозичений з сільськогосподарської лексики, де суржик — це "суміш зерна пшениці й жита, жита й ячменю, ячменю й вівса і т. ін.; борошно з такої суміші". Перенесене на мовне явище слово позначає змішану мову, суміш з двох мов.

Вживані в побутовому спілкуванні мовні підвиди, утворені з безладної суміші двох мов, виникають, як правило, в колоніальних країнах і мають назву мов-піджинів, а на наступному етапі асиміляції, що виявляється у злитті піджину з мовою колонізаторів, дістають назву креольських мов, або креолів Один з перших дослідників суржику Тарас Кознарський вважає, що піджини й креольські мови — явища іншого порядку, ніж наш суржик. "...Ні піджин, ні креол не дорівнюють суржикові, — пише він. — Вони формуються здебільшого між істотно відмінними мовами (наприклад, гаїтянсько-французький або ямайсько-англійський креоли) і часто не зрозумілі носіям стандартної панівної мови даної території (мови-суперстрату). Вони формуються в умовах, коли носії підпорядкованої мови (мови-субстрату) неписемні. Натомість носій суржику (гіпотетично) розуміє і українську, і російську мови (принаймні у найпростішому спілкуванні). Суржик виникає не задля власне "розуміння", а для певних соціальних потреб, передусім відокремлення від села з його "неотесаною" мовою (українською, діалектом) і перехід у "нормальне" (міське) суспільство з "нормальною" (російською) мовою — ситуація, характерна для радянських часів, але актуальна й тепер" [12].

Однак, незважаючи на відмінність -етнолінґвістичних умов виникнення піджинів і креолів у колоніальних країнах Африки й Південно-Східної Азії, сам механізм утворення суржику тотожний процесу піджинізації. Так, за енциклопедичним визначенням мови-піджину, її характеризує лексична база мови-колонізатора із значною модифікацією фонетичної форми слів і спрощенням граматики під впливом рідної мови місцевого населення.

За попереднім дослідженням суржику, що базується, як і розвідка Т.Кознарського, на мові творів Богдана Жолдака, аналогічні риси визначають і суржик як тип змішаної мови. Понад 90% його лексики становлять російські слова, які, однак, вимовляються по-українськи, тобто, як і в піджині, словникову основу суржику становить російська лексика в українській фонетичній модифікації. Крім того, у суржику значної руйнації зазнають граматичні форми української мови, а синтаксичні конструкції деформуються в бік спрощення.

На відміну від "нормальної" мови, суржик не становить стабільної системи. Навіть найменш підвладний змінам граматичний кістяк мови в суржику розхитаний і плинний. А вже фонетичні варіанти слів настільки різняться в індивідуальних проявах, що лишається проблематичною сама можливість встановлення чітких фонетичних характеристик цієї субмови.

У цілому говорити про певні регулярні явища стосовно суржику не доводиться, оскільки плинність належить до головних його типологічних рис. Це перехідний різновид мовлення, в якому руйнується система первинної, вже засвоєної мови, а місце порожніх ланок заповнюють елементи новозасвоюваної мови Ця скалічена мова українських селян, які в зросійщеному місті змушені пристосовувати рідну говірку до "городської" мови, чи не найвиразніше демонструє досягнення політики "гармонійної" двомовності тоталітарного режиму.

Загалом нівеляція діалектів і звуження їх соціальної бази внаслідок поширення загальнонаціонального мовного стандарту є звичайним явищем сучасного урбанізованого світу, але цей процес має відбуватися в межах однієї мови. Тоді зміщення центра ваги з територіальних діалектів, що відігравали важливу роль бази літературної мови в минулі епохи, на соціальні діалекти різних груп міського населення не порушує розвитку загальнонаціональної мови, а навпаки, стимулює його, активізуючи взаємодію різних форм її побутування.

В Україні ж природний процес взаємодії мови села й міста було перервано у приєднаних до Росії областях ще у XVIII ст Потужну течію української народної мови на підступах до міста було перекрито, внаслідок чого тут не встиг повноцінно розвинутися міський розмовний варіант української мови, так зване міське койне, що займає проміжну позицію між діалектом і літературною мовою і має здатність легко адаптуватись до розмаїтих і змінних форм економічного і культурного життя нового часу. Натомість в українських містах насаджувалась російська мова, і собі позбавлена на цій території животоків рідного мовного підґрунтя.

Отже, там, у XVIII—XIX ст., слід шукати витоки сучасного протистояння російськомовного міста й україномовного села і, відповідно, формування міщанського погляду на українську мову як "мужицьку", "селянську". По-більшовицькому проведена урбанізація, що забрала життя мільйонів українських селян, задушивши їхній стихійний опір колективізації, поглибила розкол між містом і селом в Україні.

Дослідження суржику дасть можливість розкрити на конкретному матеріалі сам механізм згубного впливу мовної асиміляції на інтелектуальний і моральний стан суспільства, який у загальних рисах охарактеризував ще в 1896р. великий український мовознавець Олександр Потебня: "Взагалі денаціоналізація сходить на погане виховання (підкреслення Потебні. — Л.М.), на моральну хворобу: на неповне користування наявними засобами сприйняття, засвоєння, впливу, на ослаблення енергії думки; на мерзоту запустіння на місці витіснених, але нічим не заступлених форм свідомості; на ослаблення зв'язку підростаючих поколінь з дорослими, який заміняє лише слабкий зв'язок з чужими; на дезорганізацію суспільства, аморальність, спідлення. Навіть коли ті, хто пригнічує, досить близькі до пригнічуваних, а останні не позбавляються насильством майна і не обертаються у рабство гірших форм, денаціоналізація все ж таки призводить до економічної і розумової залежності і стає джерелом страждань" [13].

Руйнація структури української мови в індивідуальному мовленні носія суржику поєднується з поверхово засвоєною структурою російської мови, що спричиняє сильне спрощення.

мови. Як і в піджинах, усі складніші синтаксичні конструкції обох змішуваних мов відкидаються. Оскільки мова і мислення перебувають у нерозривному зв'язку, процес спрощення індивідуального мовлення веде до послаблення енергії думки, про яке писав О.Потебня.

Постійний тиск російськомовного міста негативно впливає і на емоційний стан української людини. Втрата мовної стабільності, усталених норм звичного спілкування, усвідомлення неповноцінності свого пристосованого мовлення пригнічує людину, позбавляє її впевненості у собі у контактах з оточенням, а тривале перебування в стані мовно-культурного шоку робить невпевненість домінантною рисою поведінки особистості. Характерно, що, згідно з передвиборчими опитуваннями, саме суржикомовна частина населення до останнього дня не може визначитися, за кого голосуватиме. Таким чином, спричинена асиметричною двомовністю деформація масової свідомості призводить до непропорційно великого, порівняно із стабільними демократичними країнами, кількісного збільшення в Україні тієї частини електорату, яку в політичній термінології прийнято визначати як "болото".

Зросійщена атмосфера великих міст України незмірно поглиблює комплекс провінційності, завжди присутній у підсвідомості вихідця з села або невеликого містечка у початковий період його адаптації в місті. Але якщо в країнах, населення яких об'єднує одна мова спілкування, цей комплекс легко усувається, бо носій місцевої говірки сприймає мову столиці як нормативний варіант своєї мови, то україномовний провінціал не може вважати Київ "своєю" столицею, бо в мовному відношенні Київ становить провінцію Москви — норми спілкування киян диктує Москва. Це дезорієнтує і подвійно відчужує українську провінцію від столиці.

Провінціалізація Києва, здійснена через мовну асиміляцію, найвиразніше виявляється на побутовому рівні масової свідомості. Пригадую, як моя знайома киянка, посварившись з женихом, що був родом з російської глибинки, сердито вигукувала: "Да он же обычный кугут, только зтого не видно, потому что он говорит по-русски". Такі характерні реакції виразно засвідчують деформації національної самоідентифікації, що відбулись у психології багатьох київських міщан. Російський провінціал сприймається в цьому середовищі як рівня, тоді як соціальний статус українського провінціала різко занижено, що має й словесний вияв у низці негативно забарвлених "дражнилок" типу кугут, жлоб, рогуль і под.

Київський (так само харківський або дніпропетровський). обиватель, відгороджений від "рогулів" "культурною", як він вважає, російською мовою, не усвідомлює, що його "культурну" російську мову в її національних центрах — Москві й Петербурзі — і собі сприймають як провінційну балачку, а відтак киянин в очах москвича або петербуржця потрапляє у зневажений розряд тих же "рогулів".

Так витворений у надрах імперії мовний бар'єр між українським містом і селом перетворив міські центри підросійської України, з Києвом включно, у провінцію Москви, викривив почуття національної ідентичності, що послабило до критичної межі почуття національної гідності й національної солідарності в українському соціумі.

Поширення суржику засвідчує масштаби розгортання мовної хвороби. Протистояти дальшій суржикізації і пов'язаному з нею соціальному приниженню державної мови могло б створення в українських містах впливових осередків, передусім молодіжних, з виключно україномовним спілкуванням, яке б оберігало державну мову від розкладового впливу домінуючої російської. Наявність середовищ одномовців, які б не зазнавали впливу другої мови, є обов'язковою передумовою збереження мови в ситуації масового білінґвізму, на що вказував, зокрема, відомий мовознавець Лев Щерба.

Мова і свідомість

Асиміляція у перекладі з латини означає "уподібнення". Асимілювати народ — це примусити його відмовитися від своєї мови, звичаїв, традиційної культури, тобто змусити його перестати бути собою, уподібнити до народу-колонізатора і, в кінцевій меті, злити з цим народом.

Суть асиміляційного процесу корениться передусім у розмиванні поняття "рідна мова". Згідно з класичним визначенням, "рідна мова" — це материнська мова, перша мова, яку засвоює дитина в родинному спілкуванні. З переходом на іншу мову все ширших верств населення це фундаментальне для духовного життя нації поняття розмивається.

Тактику асимілятора найточніше сформулювала Леся Українка в драматичній поемі "Оргія". Суть діяльності Мецената у завойованій країні — "добром і ласкою примусити всіх видатних чужинців Рим любити. Хто любить — той уподобитись може до любого і тілом, і душею".

"Примусити любити", прийняти чуже як своє — в цьому й полягає мета культурної асиміляції, що здійснюється передусім через нав'язування своєї мови. Так руйнується основний психологічний механізм колективного самозбереження і самозахисту.

Між національною свідомістю і національною мовою існує тісний зв'язок, і деформації в національному самоусвідомленні спричиняє передусім мовна асиміляція.

Масовий перехід на іншу мову послаблює незримий духовний зв'язок народу із своєю землею. "Я був ірландець, — писав Бернард Шоу у передмові до "П'єс неприємних", — а відтак у мене нізвідки було взятися патріотичним почуттям ні до тієї країни, яку я покинув, ні до тієї, що її розорила". Зізнання Бернарда Шоу виразно показує те відчуження від обох культур, почуття порожнечі, що деформує національну свідомість у результаті мовної денаціоналізації. У позиції великого ірландця, що вклав свою творчу енерґію в розвиток англомовної культури, проглядає й підсвідоме прагнення позбутися дискомфортного почуття роздвоєності між двома націями, зняти з себе моральний тягар зради своїй культурі.

Порушення нормального розвитку країни внаслідок масової денаціоналізації підтверджує й демографічна ситуація в Ірландії. Лише масовим поширенням почуття відчуженості від своєї землі можна пояснити той факт, що Ірландія — чи не єдина в Західній Європі країна, чисельність населення якої постійно зменшується внаслідок масової еміграції. У США ірландців уп'ятеро, а в Канаді втричі більше, ніж на батьківщині.

Ущербну національну самоідентифікацію значної частини української людності породжує не тільки недостатня обізнаність із своїм історичним минулим, а й переважно викривлена мовна ситуація. Це вона масово продукує тип конфліктної мовної свідомості й поширює явище, що в науці називають запозиченим із соціальної психології терміном "ненависть до самого себе" або "самоприниження". Психологічний механізм самоідентифікації з мовною групою, яка домінує, і самоприниження виникає внаслідок підсвідомого зусилля уникнути відповідальності, що падає на кожного представника зневаженої мови. Зворотний бік національного самоприниження — це почуття аґресивності, що його можуть виявляти денаціоналізовані особи до тих, хто й надалі користується рідною мовою.

Вражаючий приклад зросійщеної холуйської свідомості, що у демонстрації відданості імперській владі намагається перевершити господарів, наводить Юрій Луцький у книзі "Між Гоголем і Шевченком": "Часом, як це не парадоксально, інтереси України краще обстоювали росіяни в Україні, аніж українці в Росії. Разючу відповідь одержав симпатик України князь Рєпнін, котрий хотів зберегти українські військові формування, від українця князя Кочубея, противника цього наміру: "Хоч я походженням хохол, але я більше росіянин, ніж хто інший і за своїми принципами, і за своїми статками, і за своїми звичками. Моє звання і посада, яку я маю, ставлять мене вище дрібних міркувань; я дивлюся на справи ваших губерній з погляду загальних інтересів нашої країни. Мікроскопічні розрахунки не моя справа" [14].

Укорінений в масовій свідомості українців комплекс малоросійства створює сприятливий ґрунт для підживлення новітніх амбіцій російських політиків, що сподіваються на повернення панівних позицій Росії у пострадянському просторі.

Через деформовану мовну ситуацію Україна, відокремившись від Росії, лишилась у спільному з нею мовно-культурному просторі. Це дало можливість Росії прибрати до рук левину частку масової культури України і через поширення російськомовної преси і електронних засобів масової інформації загальмувати створення масової міської культури на українському ґрунті. Витіснення української преси російською, що відбулося уже в незалежній Україні, ілюструють статистичні дані, наведені в "Україні молодій" від 27 січня 1999 р.: "Якщо у 1991 р. в Україні тільки державною мовою виходило 2,3 мільярда газетних примірників, то через шість років даний показник скоротився до 0,64 мільярда. Тираж україномовних журналів за цей же відтинок часу впав з 81 мільйона до 13,5. І ще одна цікава деталь. Минулого року в Україні було надруковано лише 50 мільйонів книг, тобто по одному примірнику на душу населення. У Росії даний показник більший у три рази, у Німеччині — у тридцять. Північна сусідка випередила нас у видавничій сфері після того, як держава ввела податкові пільги на книгодрук. Чому наші управлінці не наслідують приклад російських колег, лишається тільки здогадуватися. Звідси бідність пропозиції і неймовірна дорожнеча".

Фактична втрата Україною свого інформаційно-культурного простору становить чи не найбільшу загрозу нашому суверенітетові, оскільки в сучасному індустріальному суспільстві засоби масової інформації справляють величезний вплив на формування масової свідомості. Західний дослідник тоталітаризму Карл Фрідріх, характеризуючи основні риси тоталітарного режиму ("Це загальнообов'язкова ідеологія, партія, що посилена таємною поліцією і володіє монопольним контролем над трьома сферами, за вплив на які в індустріальному суспільстві звичайно йде боротьба"), додає, що основними сферами, які визначають монополію на владу з боку "певної елітарної групи, яка прагне увічнити своє правління, є засоби масової інформації, збройні сили і сфера економіки" [15].

Звернімо увагу — засоби масової інформації політолог ставить на перше місце.

Вразливість нинішньої позиції України у протистоянні з Росією визначає, крім інших факторів, збіг у часі двох різноспрямованих процесів, що відбуваються в суспільстві.

Постання вільної України передбачає одночасний рух у двох напрямах — від колоніальної залежності до самостійності і від ідеологічного "єдіномислія" та однопартійної диктатури до ідеологічного й політичного плюралізму. Ми маємо досягти національної солідарності, але звільнитися від спадщини ідеологічної єдності, узгодити інтереси різних соціальних груп шляхом компромісу і водночас відмовитися від тоталітарних стереотипів псевдогармонії, призвичаїтися до законів самоорганізації демократичного суспільства, де конфлікт, дискусія і критика належать до конструктивних чинників, тоді як тоталітарна система нав'язала нам погляд на конфлікт і критику як на деструктивні явища.

Державотворення потребує активізації факторів національної консолідації. Кожен етнос, щоб збудувати повноцінну державу, має утвердити в довкіллі оптимально вигідний для себе образ, що створюється через утвердження своїх етнічних цінностей — мови, традицій, історії, міфів, культу героїв. Показовою у цьому зв'язку є історія однієї філологічної фальсифікації, здійсненої з метою пробудження національної свідомості пригнобленого народу. На початку минулого століття чеський філолог і поет Вацлав Ганка написав дві збірки патріотичних поезій і опублікував їх під назвою Краледворського й Зеленогорського рукописів, видавши їх за пам'ятки старочеської культури. Пізніше вчені з'ясували справжнє походження підробних "пам'яток", але призначену їм місію пробудження в чеському суспільстві почуття національної гордості вони успішно виконали.

Лише створивши власний позитивний образ, народ усвідомлює себе господарем на своїй землі і передає у спадок наступним поколінням національну гідність і солідарність.

Таким чином, державотворчий процес потребує певної міфологізації масової свідомості, активізації патріотичних почуттів, застосування у пропаґанді державних цінностей високої риторики. Водночас звільнення суспільства з-під впливу стереотипів догматичного мислення, які систематично нав'язував населенню радянський режим, потребує протилежних заходів, а саме де-міфологізації свідомості. Збіг обох процесів у часі значно ускладнив українську ситуацію перехідної доби.

Якщо у прибалтійських країнах, де імперії не вдалося придушити місцевий патріотизм і розмити колективну національну ідентичність, процеси деколонізації і декомунізації суспільства відбуваються швидко й успішно, то в Україні внаслідок високого рівня асиміляції населення сходу й півдня рух у обох напрямах заблоковано. Державотворчі завдання у наших умовах ускладнює цілковите знецінення патріотичної риторики, що відбулося за доби тоталітаризму.

На відміну від іншого тоталітарного режиму — фашистського, що відверто формулював свою аґресивну антилюдську сутність, більшовизм завжди приховував її за вправною демагогією, словесною грою на загальнолюдських ідеалах і цим, властиво, сфальшував і знецінив усю лексику, вживану у сфері державної пропаґанди.

Партійний апарат створив свою мову — специфічний жарґон, що після появи відомого роману Дж. Оруелла "1984 рік" дістала назву новомови. Визначальна риса її — антикомунікативність. Вона не призначена для спілкування, не передбачає обміну думками, дискусії, роздумів. Це мова, якою авторитарна влада, впевнена у власній безпомильності й неконтрольованому праві нав'язувати іншим свою "єдино правильну" ідеологію, диктувала соціуму всі норми суспільної поведінки.

Компартійна мова дуже далека від нормальної людської мови. Вона не виконує функції спілкування, не подає інформації, не виражає конкретних реальностей. Це радше словесний ритуальний обряд, позбавлені реального смислу шаманські заклинання. Той набір стереотипних фраз, який день у день повторювався у передових статтях радянських газет і журналів, мав чисто декларативний характер.

Лицемірство радянської політичної мови полягало в тому, що вона широко експлуатувала традиційну лексику на позначення загальнолюдських цінностей. Партійні вожді полюбляли маніпулювати словами з родинної сфери — найбільший тиран XX ст. називався "батьком народу", російський народ був для всіх інших "старшим братом", комуністична партія іменувала себе "рідною".

Найулюбленішою фігурою компартійних текстів був народ: "героїчний радянський народ", "згуртований радянський народ", "відданий рідній партії радянський народ". Народ нищили, присягаючи при цьому його ж таки іменем. (Цю програму більшовиків пророчо передбачив Достоєвський в образі Семінариста, що так виповів своє кредо: "Усунути народ... винищити народ, скоротити Його, мовчати його примусити"). Та варто уважніше придивитися до семантики слів і формул, поширених у радянській ідеологічній та адміністративно-діловій сферах — і нелюдське антинародне обличчя системи окреслиться дуже виразно. Прикладів можна навести безліч. З армії звільняли з формулюванням: "Звільнений за неможливістю дальшого використання", теоретики-гуманітарії завдання мистецтва вбачали в тому, щоб "підготувати та