Українські землі у складі Литви та Польщі

Після розпаду Київської Русі та Галицько-Волинського князівства українські землі потрапляють під владу сильніших європейських держав. В ХІ ст. Угорщина захопила Закарпаття, в ХІV ст. Литва приєднала більшу частину українських земель – Волинь, Поділля, Ліво- та Правобережну Україну, Польща захопила Галичину, Молдавія приєднала Буковину, у ХV ст. Московська держава захопила Чернігово-Сіверщину. Оскільки більшість українських земель в той час перебувала у складі Литви та Польщі, цю добу називають литовсько-польською.

План

1. Українські землі у складі Литви та Польщі

2. Виникнення українського козацтва. Запорозька Січ

3. Козацько-селянські повстання кінця XVI – поч. XVII ст. “Ординація” 1638 р.

Ключові терміни: братства, Брестська унія, Велике князівство Литовське, гетьман, експансія, Запорозька Січ, козак люблінська унія, козацько-селянські повстання, Кревська унія, реєстрові козаки, Річ Посполита, старшина, уніатська церква.

Литовське князівство почало проникнення на Русь ще у сер. ХІІІ ст. У той час об’єктом захоплення були західноруські (білоруські) землі. У І пол. ХІV ст., за часів князя Гедиміна, почалося включення до складу Литовського князівства й південно-руських (українських) земель. Скориставшись слабкістю Золотої Орди, литовці поступово включили до складу Литовської держави Чернігово-Сіверщину, Київщину, Переяславщину, Поділля. І хоча новостворена держава називалася „Велике Князівство Литовське”, 90% її населення становили русини, тобто білоруси та українці, і 9/10 території князівства становили руські землі.

Просування Литви в руські землі називають «мирним приєднанням». Потерпаючи від Золотої Орди, населення руських земель часто добровільно визнавало владу Литви. В цей період литовські князі майже не втручалися в життя місцевого населення: поширювалася православна віра, визнавалася державною руська мова, правовою основою держави стала „Руська правда”. В невеликих удільних князівствах влада належала місцевим українським князям, їхні повноваження були досить широкими. „Старого не змінювати, а нового не впроваджувати”, - таке було правило литовських правителів.

В цей самий час (І пол. ХІV ст.) розпочалася й польська експансія на українські землі. Польське проникнення було жорсткішим за литовське: витіснялося православ’я шляхом утвердження католицизму, нав’язувалися польські закони. Влада опинилася в руках місцевої шляхти (панівної верстви) та її органів – сеймів та сеймиків. Селянство Галичини відробляло панщину, сплачувало грошові ті натуральні данини. А у 1505 р. було повністю закріпачено, лишившись права переходу до іншого поміщика.

У 1385 р. між Литвою та Польщею була підписана Кревська унія. Вона ставила за мету об’єднати сили двох держав шляхом династичного шлюбу польської королеви Ядвіги та литовського князя Ягайла. Однак тоді спроба Польщі поглинути Велике Князівство Литовське не вдалася через литовсько-руську опозицію, яку очолив князь Вітовт. Довший час Литовське князівство було ареною гострої політичної боротьби.

Лише у 1569 р. укладенням Люблінської унії Королівство Польське та Велике Князівство Литовське об’єдналися в одну державу – Річ Посполиту (Республіку Польську). З цих часів усі українські землі, що раніше належали Литві, стали частиною Польщі. Розпочалося тотальне окатоличення, полонізація та колонізація Східної України. Польські магнати захоплювали багаті чорноземи та створювали величезні латифундії. Утверджувалися фільваркові господарства (хутори, ферми), розвиток яких забезпечувався за рахунок примусової праці селян (панщини). Розвиток фільваркової системи супроводжувався посиленням соціального гноблення: збільшенням панщини до 6 днів на тиждень, зменшенням селянських наділів, закріпаченням селян.

Брестська (Берестейська) церковна унія. У 1596 р. в Бресті (Бересті) було проголошено об’єднання католицької і православної конфесій і заснування нової - уніатської (греко-католицької) церкви. Уніатська церква зберігала православні обряди і церковнослов’янську мову в богослужінні, але визнавала догмати католицької церкви і зверхність Папи Римського. Православна церква в Польщі була заборонена. Однак унія викликала протести всіх верств українського населення: народних мас, частини знаті, запорізького козацтва, братств. У 1632 р. Польща була змушена знову дозволити існування православної церкви. В результаті в Речі Посполитій функціонували три церкви: католицька, православна і греко-католицька.

Основна маса українського населення не піддавалася ополяченню та окатоличенню. Активну роль у боротьбі проти польсько-католицької експансії у кінці ХVІ - на початку ХVІІ ст. відіграють братства, релігійні та культурно-просвітницькі організації. Вони виникли як станові організації українського міщанства, але поступово набули всестановий характер. Братства існували на членські внески братчиків і добровільні пожертвування православних шляхтичів, міщан і церковників. Опікувалися церквою, організовували шпиталі, допомагали бідним і хворим братчикам, засновували братські школи, друкарні, збирали бібліотеки. Найбільш відомими були Успенське братство у Львові, Київське братство при Богоявленському монастирі (до нього, крім міщан і шляхти, вступило Військо Запорізьке на чолі з гетьманом Петром Сагайдачним), Луцьке Чеснохрестське братство. Братства відіграли важливу роль в розвитку української культури, в захисті її від полонізації та від насадження католицизму.

У 1449 р. від ослабленої внутрішніми чварами Золотої Орди відокремилися кримські татари й утворили власну державу – Кримське ханство. Засновником його став Хаджи-Гірей. У 1475 р. (1478) ханство стало васалом Туреччини.

В основі економіки Кримського ханства лежало кочове скотарство і примітивне землеробство, що не забезпечувало потреб держави. Однак, маючи численну армію, кримські татари вирішували внутрішні проблеми шляхом зовнішньої експансії, роблячи постійні набіги на сусідні землі.

Одним з основних об’єктів татарських набігів були українські землі. Польсько-литовська держава із малочисельним найманим військом (4 тис. осіб) не могла ефективно протидіяти мобільній та численній татарській кінноті (100 тис. озброєних вершників) та захищати південні кордони.

У ХV-ХVІ ст. татарська експансія розширилася і стала систематичною. Регулярні набіги на Галичину, Волинь, Поділля, спустошення і пограбування Києва, руйнації, пожежі, вбивства, захоплення місцевого населення для продажу в рабство утворювали серйозну загрозу існуванню українського народу.