Тема «художник та мистецтво» у новелістиці Т.Манна

1.Загальна характеристика творчості Т.Манна

2.Тема «художник та мистецтво» як наскрізна у творчості письменника. Проблематика новелли «Тоніо Крегер».

3. Ідейно-естетичний аналіз новели «Смерть в Венеції»: проблематика, лейтмотиви, міфопоетика та символіка образів

Аналізуючи свій творчий шлях на схилі літ, Томас Манн писав: "Мій час був мінливим, але моє життя в ньому являє єдність". Дійсно, у його спадщині органічно поєдналися біографія і творчість, суспільне та індивідуальне, образ і відображення. Понад усе його цікавила тема "художник і дійсність": їх взаємовплив, втілення цих стосунків у мистецтві, можливість подолання протиріч між ними. Т. Манн дивився на світ очима незалежної талановитої особистості і, немов через збільшувальне скло, бачив взаємозв'язки між складними соціальними проблемами, історичними змінами та найменшими порухами людської душі. Т. Манна вважають одним із засновників інтелектуальної прози, в якій образ викликає думку, а думка – образ.

Народився Томас Манн (1875-1955) у старовинному портовому місті Любек на півночі Німеччини. Батько, Йоганн Генріх Манн, був багатим торговцем зерном і міським сенатором, мати, Юлія да Сільва Брунс, походила з сім'ї німецького плантатора із Бразилії. З дитинства хлопець захоплювався музикою, літературою, живописом.

Коли Томасові виповнилося 16 років, сім'я Маннів переїхала до Мюнхена – великого інтелектуального і культурного центру. Тут після закінчення університету він працював у страховій компанії і робив перші кроки у журналістиці. Уже в ранніх творах з'являється образ художника, що шукає сенс буття, намагається усвідомити своє місце в сучасному світі, розкрити таємницю власної психології.

Письменник прагнув пізнати дух свого часу, здатність мистецтва і творчої особистості зрозуміти людську історію. На початку творчого шляху він визначив головний принцип своєї діяльності: "глибоко пізнавати і прекрасно втілювати". Тому у його творчості поєдналася глибина соціального і психологічного аналізу з вишуканістю художньої форми. Усвідомлючи себе спадкоємцем класичних традицій Г.-Е. Лессінга, Й.-В. Гете і Й.-Ф. Шіллера, він виявляв інтерес до нових на той час філософських й мистецьких теорій А. Шопенгауера, Ф. Ніцше, В.-Р. Вагнера, які, на його думку, визначили нові шляхи пізнання трагічного світу. Певний вплив на письменника мали й німецькі романтики – від них та особлива меланхолійність і мрійливість маннівських героїв, що не можуть знайти місце в буржуазному оточенні. Він також вивчав досвід реалістів (Л. Толстого, І. Тургенева, А. Чехова та ін.), обравши метод об'єктивної розповіді з інтелектуальними відступами.

Для ранньої творчості Т. Манна характерне поєднання критичних елементів з пошуками високих ідеалів. Існування людини в буржуазному світі він порівнює з перебуванням у в'язниці, намагаючись знайти можливості виходу в простір волі, творчості, краси.

"Будденброки" (1901) – роман, що приніс авторові великий успіх, відбиває саме ці настрої. У ньому розповідається про занепад бюргерської родини в Любеку. Використовуючи традиційну форму сімейної хроніки (перед читачами постають три покоління Будденброків), письменник відтворює загальну картину суспільства, в якому, на його думку, матеріальний прогрес суперечить загальнолюдським цінностям. Розвиток капіталізму Т. Манн сприймав трагічно, попереджаючи про духовну кризу людства. Однак письменник не бере на себе роль судді. Заглиблюючись у події зовнішнього і внутрішнього життя, він намагається знайти ті моральні сили, що могли б протистояти соціальній недосконалості. Хоча роман відзначається трагізмом (Будденброки перестали бути господарями життя, символічною є смерть Ганно Будденброка, останнього представника роду, в кінці твору). Позиція автора, за його словами, є "активно песимістичною": не заперечуючи негативного впливу соціального оточення на життя людей, він не втратив віри у культуру, бюргерський порядок, можливості розуму і душі. У 1929 р. за роман "Будденброки", який став класикою німецької літератури, автора було удостоєно Нобелівської премії. Найбільш відомі твори письменника: "Чарівна гора" (1924) – роман, який видатний американський реаліст С. Льюїс назвав "квінтесенцією духовного життя всієї Європи". "Йосип і його брати" (1933–1943) – тетралогія, в якій за допомогою біблійної оповіді показано всю історію людства. У творі поєднуються міф і реальність, прийоми інакомовлення і натуралістичні подробиці. Автор оспівує людяність, силу душі особистості, що здатна побороти духовний морок.

У романі "Лотта у Веймаре" (1939) Т. Манн звернувся до образу Гете, життєвий і творчий досвід якого, на думку автора, важливий для розвитку сучасної свідомості і може допомогти людству "заново відкрити себе". "Доктор Фаустус" (1947) продовжує гетівську тематику. В романі по-новому розповідається стара історія про людину, що продала душу дияволу. Спостереження за життям Європи приводять Т. Манна до висновку, що всі форми сучасного суспільства – це лише пародія на культуру, створену раніше. Автора хвилюють забуття гуманістичних цінностей, аморальність суспільства, нівелювання особистості. Хоча письменник тривалий час жив у США і прийняв американське підданство, він не почував себе там затишно, тому 1951 р. знову повернувся до Швейцарії. Помер 12 серпня 1955 р. в Цюріху.

2.Тема «митець та мистецтво» як наскрізна у творчості письменника. Проблематика новелли «Тоніо Крегер».

Новела "Трістан" ("Tristan") відкрила тему митця та мистецтва у творчості М., а в 1903 р. була завершена одна з кращих маннівських новел "Тоніо Крегер" ("Топіо Kroger"). Задумана вона була ще під час роботи над "Будденброками". Твір автобіографічний: це спогади про рідний Любек і проведене в цьому місті дитинство. Його тема – роздуми про долю мистця у бюргерській культурі.

Упродовж усієї оповіді головний герой (його ім'я винесено в заголовок), син консула Крегера та смаглявої матері-південки, котра чудово грала на роялі та мандоліні, намагається осмислити своє місце в цьому світі. Змалку вирізняючись схильністю "розглядати себе та своє ставлення до життя зі сторони", Тоніо завершує історію старовинного бюргерського роду Крегерів. Коло його зацікавлень далеке від заповзятливості купців, що заклали матеріальний добробут родини. Він "вважав себе покликаним" служити духові та слову, а тому вибирає шлях, що відповідає його внутрішнім прагненням. Тоніо пробує писати. І ця діяльність "загострила його зір, дозволила йому пізнати великі слова, ...відкрила йому душі людей і його власну душу, зробила його ясновидцем і розкрила перед ним сутність світу", читаємо в новелі. Так вважав юний Креґер, але в міру змужніння та дедалі більшого усвідомлення відповідальності, що її почуває митець перед світом, він розумів, що не може забути, розірвати чисельні зв'язки, що єднають його з бюргерською культурою, неоднозначність оцінки якої посилювалась разом із тим, як зростала його вимогливість до своєї справи. Мистецтво вабило, зачаровувало Тоніо, але й світ бюргерства становив частину його натури. Намагаючись у якийсь спосіб визначити своє місце, Тоніо пише російській художниці Лизаветі Іванівні: "Я стою між двох світів, у жодному я не почуваюся по-домашньому". У цих словах думка про вічну самотність митця, така близька й самому М.

3. Ідейно-естетичний аналіз новели «Смерть в Венеції»: проблематика, лейтмотиви, міфопоетика та символіка образів

Новела написана у 1911 (1912) році, тобто напередодні Першої світової війни. У творі відчуваються асоціації з біографіями видатних митців. У Венеції бували Й.-В. Гете і Й.-Ф. Шіллер, тут помер В.-Р. Вагнер, це місто любив і сам Т. Манн за його особливу чарівність і багатство культури. Ремінісценції з реальними фактами з життя людей мистецтва дозволяють письменникові вести філософську розмову про творчу особистість, її духовні проблеми взагалі. Однак новела виходить за межі чисто естетичних питань, вона відтворює і моральний стан епохи, справжні та фальшиві цінності, сутність людського існування.

У центрі твору – німецький письменник Густав Ашенбах. Усе своє життя він присвятив мистецтву, свідомо позбавивши себе всього "зайвого і непотрібного" – почуттів, пристрастей, страждань. Він обрав роль споглядача, що стоїть обабіч дійсності й створює свій особливий світ естетичної довершеності. Однак така позиція зумовлює внутрішній конфлікт у його душі: він відчуває необхідність полишити звичний порядок і поїхати кудись.

Новела починається символічно. Гуляючи вулицями міста, Густав потрапляє на цвинтар, і саме там інтуїтивно усвідомлює бажання вирватися зі світу мертвих образів та ідей. Він прагне втекти подалі від виснажливої праці, одноманітних буднів, осоружної дійсності. Автор невипадково підкреслює, що герой написав велику епопею про життя Фрідріха Пруського, яке приваблювало його як апологія "несвобідного життя", як апофеоз "розчинення індивідуальності в армії", як "бажана підпорядкованість точному порядку". Цей роман приніс Ашенбаху велику популярність, оскільки його захоплення Фрідріхом Пруським було співзвучне загальній атмосфері суспільства, яке ставало дедалі все більш механістичним, прагматичним, надмірно раціоналістичним.

Назва другого роману Густава Ашенбаха – "Майя" – теж красномовна. "Майя" викликає асоціацію з індійським пантеїзмом. Герой дійшов висновку, що конкретно-чуттєвий світ і його ідеали є лише примарною ілюзією, яка "затримує темпи прогресу".Однак те, що Ашенбах намагався знищити у собі, повстає: серце – проти розуму, плоть – проти обмеження, душа – проти розрахунку. Густава вабить інший світ – справжнього життя, невигаданих почуттів, реальної краси, – який він знаходить у Венеції.

Образ Венеції відіграє особливу роль у новелі як символ віковічної культури. Автор створює яскраву панораму венеціанських парків, садів, будинків, каналів, вулиць, де кожний камінь може розповісти чудові історії про митців і їхні творіння. "Ах, Венеція! Що за місто! Місто чарівної принадності для освіченої людини!" – думає Ашенбах, збираючись у дорогу, але Венеція зустрічає його похмурим небом і довгим дощем. Незвична тиша і непривітність гондольєра насторожують Густава, він відчуває себе у полоні якоїсь таємничої ворожості. Утома знову охоплює його серце, і він пливе за течією каналу, не маючи сил навіть сперечатися із суворим провідником. Ця картина набуває алегоричного змісту. У мертвій тиші пливе невідомо куди Європа. Духовна культура поступово губиться у темряві всесвіту. А людина лише спостерігає за тим, що коїться.

Однак образ Венеції поступово оживає, наповнюється теплом, сонцем, осяйною красою. Така метаморфоза відбувається у свідомості головного героя. Поштовхом до цього була зустріч із 14-річним Тадзіо. Обличчя хлопчика нагадує картини Рафаеля, а його тіло – античні статуї. Втім, його краса не тільки зовнішня, а передусім духовна: до нього тягнуться всі – і діти, і дорослі. Зустріч із Тадзіо немов пробуджує Ашенбаха від тривалого сну. Він зрозумів, що краса реального життя – неперевершена цінність, без неї мистецтво втрачає свій сенс, а світ постає сірим і безбарвним. Змушений переоцінити свій життєвий і творчий шлях, Густав усвідомлює, що не він є справжнім переможцем, незважаючи на славу, а Тадзіо з його життєдайною силою, оптимізмом, енергією. З цього моменту на перший план у новелі виходить хлопчик, за яким митець визнає право бути своїм учителем.

Спостерігаючи за фрагментами буденного життя Тадзіо, Ашенбах відчув нарешті справжню радість і повноту буття – як людина і як письменник. До нього прийшло мистецьке щастя – "думка, що переходить у почуття, і почуття, що переходить у думку". Образ і його прекрасне відображення злилися в єдине ціле і надихнули Густава до літературної творчості, але вже нової. Він прагнув зробити свій стиль подібним до витонченої краси Тадзіо, а творчу манеру – такою ж натхненною, як погляд хлопчика, що завжди сяяв добром, мрією і радістю.

Символічно, що внутрішні відкриття Ашенбаха немовби наповнюють його і навколишній світ чудовими звуками, блискучим світлом, кольоровими картинами. Емоційна тональність оповіді змінюється: натомість нудьги й суму з'являється романтична піднесеність.

Однак щастя, яке відчув Ашенбах, тривало недовго. У Венецію прийшла страшна хвороба – холера. Влада замовчувала масштаби епідемії, побоюючися паніки і матеріальних збитків від масового від'їзду відпочиваючих. Т. Манн поступово переходить до сатиричного викриття абсурдного суспільства, яке заради імітації благополуччя жертвує життям людей. Густав Ашенбах, дізнавшись про епідемію, спочатку хотів попередити про загрозу холери сім'ю Тадзіо і тим самим врятувати його. Але злякавшись того, що він більше ніколи не побачить хлопчика і не відчує щасливих хвилин його присутності, вирішив мовчати. Цей момент можна вважати психологічною кульмінацією твору: душа опинилася на межі між добром і злом, життям і смертю, спогляданням і дієвістю, проте людина зробила хибний вибір, який став початком її кінця.

Після фатального рішення Ашенбаха оповідь прискорюється, посилюється драматична напруга. Соціальне божевілля накладається на шалені думки героя. Густавові сняться жахливі сни, але реальність нічим не відрізняється від них – люди удають, що нічого не відбувається, а самі летять у невідому прірву.

Новела завершується символічною смертю письменника. Зробивши неправильний моральний вибір, він сам страждає від нього. У такий спосіб Т. Манн попереджає людство про загрозу духовного занепаду суспільства. При цьому гинуть не лише митець і культура, а й увесь світ.

У новелі відчувається вплив філософії Ф. Ніцше, який передвіщав всесвітній хаос і вакханалію під час апокаліпсису. Це втілюється у творі в описах трупів на берегах венеціанських каналів, злочинних порядків капіталістичного суспільства, у жахливих снах Ашенбаха, фальшивих стосунках між людьми. Помітно також захоплення автора теоріями А. Шопенгауера, який розглядав смерть і блаженство як одне ціле, вважаючи, що вічного раю слід шукати за межею реальності. Однак Т. Манн утверджує власну теорію, в якій поєднуються відчуття насолоди від життя й мистецтва і усвідомлення заміни справжніх цінностей химерними ідеалами. Письменник закликає людство повернути втрачену культуру, переглянути соціальний лад і кожну душу з позиції класичного гуманізму. У цьому плані Венеція повинна нагадувати про злет духовності в епоху Ренесансу і змусити замислитися над тим, чи можливе нове відродження.

У новелі виявляється майстерність Манна-художника. Епічне начало (розповідь про зовнішні події) поєднується з підкресленим ліризмом (заглиблення у внутрішній світ персонажів), а також елементами драматизації. Образ Венеції викликає згадку про славнозвісні карнавали з театралізованими дійствами, різноманітністю яскравих костюмів. Карнавальні мотиви відчуваються і в змісті новели: люди не ті, за кого себе видають, але автор неначе знімає маски, і за блискучою мішурою постає потворний світ скривлених образів і думок.

Портрети героїв Т. Манна відрізняються особливою виразністю, кожного разу письменник додає до них нові риси. Велике значення має кожна деталь, жест, навіть погляд. Зовнішня витонченість поєднується з емоційним сприйняттям і психологічним аналізом.

Важливими у творі є позиція розповідача, його інтонації, маски, в яких він виступає. Точка зору розповідача весь час змінюється, він говорить від імені то Ашенбаха, то Тадзіо, то невідомого гондольєра, то випадкового перехожого тощо. Таким чином створюється багатогранна картина дійсності, яка відбивається у десятках маленьких дзеркал.

Слід відзначити синтетизм оповіді новели. Кожна фраза передає і об'єктивну реальність, і психологічний стан особистості, і філософські думки автора. Стилю Т. Манна притаманна афористичність. Його афоризми – квінтесенція духовного досвіду письменника, який сприймає світ у певних абстракціях і логічних категоріях. Це свідчить про його прагнення глибоко розібратися у складних проблемах буття.

У творчій манері письменника поєднуються традиційні і новаторські засоби відображення дійсності. Від реалізму XIX ст. він узяв поширені описи, психологічний аналіз, натуралістичні подробиці, збагативши його використанням модерністських засобів. Наприклад, у новелі є не тільки реалістичні пейзажі, а й пейзажі-символи, які відображують потік свідомості, пейзажі-алегорії, що за буденною картиною показують узагальнені форми існування людства. Особливі музикальність і живописність твору, гра звуків і кольорів, загострення контрастів зумовлені впливом імпресіонізму. Експресіоністичні елементи відчуваються у показі деформованої психіки, спотвореної реальності, у порушенні логічної послідовності композиції, в якій у певні моменти Щось "ламається", і замість цілісної картини виринають лише окремі фрагменти.

Символи Т. Манна посідають найважливіше місце у новелі. Тут символічне все – і цвинтар, і сонце, і ніч, і осінь, і сама Венеція, і смерть письменника. Символіка нерідко переходить у складну алегоричну оповідь, завдяки чому читач знайомиться не з окремим епізодом із життя одного літератора, а з духовною історією людства.

Новели і романи Т. Манна залишаються однією з найкращих сторінок світової літератури. Кожний його твір схожий на килим, до якого автор ретельно добирав малюнок, нитки, кольори. В результаті були створені неповторні шедеври інтелектуальної прози, що змушують прислухатися до власних переживань і замислитися над духовною долею суспільства.