Фінансові теорії історичної школи Німеччини.

Фрідріх Ліспі — засновник історичної школи Німеччини. Історична школа Німеччини формувалася у складних економічних і політичних умо­вах. Тоді, коли Англія перетворювалася па промислову майстерню світу, І Іімеччина була відсталою аграрною країною із дрібними середніми і ремі­сничими підприємствами. Перехід до індустріального розвитку починаєть­ся лише з 1830-1840 рр. Проблеми формування ринкових відносин, розви­ток внутрішніх ринків збуту, прориву на зовнішні ринки набували для Німеччини життєво важливого значення. Політично Німеччина тривалий час була роздробленою. Лише у 1871 р. після перемоги у фрапко-прусській нійиі уряд Отто фон Бісмарка (1815-1898) об’єднав 25 розрізнених німець­ких держав в єдину Німецьку імперію на чолі з королем Вільгельмом І.

Засновником історичної школи Німеччини був Фрідріх Ліст (1789— 1846). У 1841 р. він опублікував свою основну працю «Національна систе­ма політичної економії: міжнародна торгівля, торговельна політика і німе­цький митний союз», в якій були викладені основні економічні концепції розвитку Німеччини. Її головна ідея полягала в тому, що нація є особливим суб’єктом економічної діяльності. Як було зазначено вище, А. Сміт у центр «Іжопомічної світобудови» ставив вільну особистість підприємця. Уся си­стема у Ф. Ліста була протиставлена англійській класичній теорії, яка, на мого думку, мала суттєві логічні провали і фундаментальні теоретичні не­доліки: «химеричний космополітизм», ігнорування специфічних націона­лі.них інтересів; «мертвий матеріалізм», увага лише до мінових вартостей та ігнорування продуктивних сил; «дезорганізуючий індивідуалізм», здат­ний стати па заваді індустріальному піднесенню нації.

На думку Ф. Ліста, життя нації безперервне і нескінченне. Через це на­ціональне багатство полягає не в кількості «мінових цінностей, а в мірі роз­питку продуктивних сил. Тому предметом дослідження у Ф. Ліста є продук­тивні їм ті і. Ф. Ліст і всі його послідовники широко використовували історичний метод дослідження економічних явищ і процесів. Слід звернути пеоЦіпіву увагу па зміст предмета дослідження. До продуктивних сил Ф Ліст одним із перших відносить розумовий капітал «живущого человече- егва». Попередник англійської класичної політекономії В. Петті визначив вар тісну оцінку цього «людства» на прикладі Англії. Фактично обидва мис­лі тіолі (зауважимо — з протилежних шкіл) передбачили сучасну концепцію інвестицій у людський капітал. Ф. Ліст вважав, що сучасний стан народів є результатом великої кількості всіляких відкриттів, винаходів, поліпшень, удосконалень, що накопичилася, і зусиль усіх поколінь, що жили раніше.

На його думку, збільшення продуктивних сил відбувається через інве­стиції, спрямовані на виховання майбутніх поколінь. Ф. Ліст гостро крити­кував ідею «вільної торгівлі». Англійському фритредерству (вільна торгівля) він протиставляє протекціонізм, який був життєво необ­хідний для розвитку національної промисловості Німеччини у тих склад­них історичних умовах. З його точки зору, політика протекціонізму має не лише економічне, а й суто моральне значення. Вона є засобом виховання нації, пояснюючи її основну мету — створення індустріальної Німеччини. Ф. Ліст обґрунтував необхідність швидкого економічного зростання (неда­рма Ф. Ліста називають «теоретиком розвитку»), прориву на зовнішні рин­ки, визначив політику «наздоганяючого розвитку». Він вводить в науковий обіг такі категорії, як незалежність і національна могутність. Ф. Ліст і всі наступні представники історичної школи шукали «особливі шляхи» розви­тку, які підходять для німецької нації, відзначаючи її особливий характер, її «духовні засади». Вони стверджували, що розвиток національного гос­подарства в Німеччині проходитиме по особливому шляху.

До 70-х років XIX ст. формується «нова хвиля» історичної школи — так звана нова історична школа. Її найбільшими представниками є Адольф Ватер (1835-1917), Густав фон Шмоллер (1838-1917), Макс Вебер (1864- 1920) та ін. Фінансова концепція цієї школи, підтримуючи ідеї Ф. Ліста, доводила необхідність державного втручання, розвиток й ускладнення економічних функцій держави. Проблему нагромадження капіталу, що ви­значає економічний розвиток, на думку ідеологів історичної школи, най­краще може вирішити лише держава, зосереджуючи певну частку річного доходу в державному бюджеті й інвестуючи в ті галузі господарства, які визначають економічне зростання країни. Державні субсидії та інша підт­римка експорту товарів, послуг і капіталу — необхідний елемент держав­ної фінансової політики. Г. Шмоллер зазначав, що йдеться не про просте виправдання державного втручання, а про те, що воно є єдиною умовою ефективного управління економікою.

Фінансова теорія Адольфа Вагнера. А. Вагнер є видатним представ­ником фінансового напряму нової історичної школи (одним з ідеологів ка- тедер-соціалізму), яка набула помітного розвитку останньої чверті XIX ст. А. Вагнер залишив велику спадщину у фінансовій теорії, особливо у сфері державних фінансів. На його думку, фінанси як наука досліджують про­блеми: організації ефективного і незалежного фінансового контролю; на­гляду за принципами економії; встановлення належного балансу між дер­жавними потребами і національним продуктом оподаткування тощо. А. Вагнер увів у науковий обіг категорію «фінансова економіка», під якою він розуміє державний бюджет. На його думку, виконавським і адміністра­тивним органом фінансової економіки є уряд, який є самостійною одини­цею. А. Вагнер зазначає особливу роль держави для життя нації. Він стве­рджує, що держава і фінансова (фіскальна) економіка — це єдине економічне ціле, тому можна і треба говорити про перекачування коштів із матеріальної сфери в нематеріальну, остання є необхідною для всього економічного життя суспільства, для всіх приватних підприємств. На його думку, державу і фіскальну економіку в економічному сенсі необхідно ро­зглядати як економіку споживання, що стоїть над виробництвом.

А. Вагнер відомий відкриттям закону «розширення обсягу державної діяльності». Мовою державних фінансів він означає не що інше, як збіль­шення державних видатків, темпи зростання яких випереджають темпи зростання національного продукту. Зростання виробництва національного доходу на душу населення як результат індустріального розвитку Німеч­чини означало збільшення державних видатків. На думку А. Вагнера, це збільшення зумовлюють такі чинники: розширення суто адміністративних і превентивних функцій держави у міру розподілу праці, обумовленого ін­дустріалізацією; зростання державних соціальних видатків, передусім на освіту, необхідність яких випливала безпосередньо з розвитку продуктив­них сил; зростання державних інвестицій, викликане технологічними змі­нами в галузях, де приватні інвестиції небажані через низьку ефективність. Для прикладу він найчастіше посилався на залізниці. Усе це підтверджує Ного основну концепцію, що держава з її системою фінансів, яка швидко розширюється, є найважливішою складовою економічної системи.

Значне місце в дослідженнях А. Вагнера посідають проблеми оподат­кування. Згідно з його «принципом державної економіки», податки є дина­мічною ланкою між державним сектором, індивідуальним платником пода­тків і оподаткуванням в цілому як життєво важливим суспільним інститутом. Він називає цей принцип відтворенням оподаткування. З еко­номічного погляду метою податку є його відтворення і формування такого обсягу надходжень, яке потрібне для життєдіяльності держави. А. Вагнер вводить поняття «податковий потенціал», на підставі якого створюється си­стема взаємовідносин: податок — адміністрація — податковий потенціал. Усі елементи йдуть один за одним і якщо одна зі складових системи зникає, то чи нею підуть усі інші й система зруйнується. Так само як і А. Сміт, А. Витер мав свої принципи оподаткування і практичні аксіоми податко­вої політики. Він розрізнив дев’ять принципів, об’єднаних в чотири групи.

І. Фінансові принципи

Ø Відповідність отримуваному доходу.

Ø Гнучкість (рухливість) оподаткування.

II. Економічні принципи

Ø Вибір правильних джерел оподаткування, зокрема проведення спе­ціального дослідження стосовно питання: що оподатковувати — особисті доходи чи капітал і чи можна (а відповідно і в який спосіб) врахувати інте­реси як особи, так і національної економіки.

Ø Вибір виду податків з урахуванням їх ефективності і впливу різних податків на їх платників. Всебічне дослідження проблеми перекладення податку.

Ш. Принцип справедливості

Ø Універсальність.

Ø Рівність в оподаткуванні.

IV. Принципи ефективності податкової системи

Ø Визначальний чинник податків.

Ø Зручність у справлянні податків.

Ø Спроба забезпечення найнижчих витрат щодо справляння податків.

У своїх принципах А. Вагнер розрізняє «принцип справедливості», що випливав з соціально-економічної концепції нової історичної школи, яка наголошувала на необхідності проведення соціальних реформ, зростання державних соціальних видатків. На думку А. Вагнера й інших представни­ків нової історичної школи, за допомогою державних фінансів можна дося­гти певної соціальної справедливості.

А. Вагнер розрізняє дві функції податків: суто фіскальну і соціального добробуту. На його думку, за допомогою першої, забезпечується необхід­ними коштами фінансування публічних послуг, тому вона вимагає розпо­ділу податків пропорційно доходам платників податків. Друга, є коригу­ванням першої функції. На думку А. Вагнера, для фінансування особливої групи послуг, а саме соціальних, необхідно вводити прогресивне оподат­кування доходів. Оподаткування у такий спосіб стає регулюючим інстру­ментом при розподілі національного доходу і багатства, вагомим важелем самого процесу розподілу відповідно до принципів вільної конкуренції. Необхідно зазначити, що А. Вагнер відкидає всю полеміку з цього питання і заявляє, що друге регулююче призначення податків пов’язано також із використанням особистих доходів і багатства. Таким чином А. Вагнер ро­змежував фіскальні, економічні, соціальні і політичні принципи оподатку­вання, трансформовані потім у системі шведського економіста К. Вікселя (1851-1926).

Цей підхід взяли на озброєння теоретики соціал-демократичних пар­тій Європи. А. Вагнер дійшов до важливого теоретичного висновку, що державні фінанси неминуче пов’язані з рухом доходів і добробутом грома­дян. Формування системи соціального страхування в Німеччині в кінці XIX ст., підвищення ролі держави в її фінансуванні відбувалося за безпо­середньої участі А. Вагнера, який був радником канцлера Отто фон Бісма- рка. Таким чином, проблеми державних фінансів і особливо оподаткування за А. Вагнером були «вписані» в проблеми соціально-економічного розви­тку, а фінансова наука — в політичну економію.

Карп Дітцель про державний борг. Історична школа Німеччини сфо­рмувала оригінальну концепцію до теорії державного кредиту. Карл Діт­цель (1829-1884) у 1855 р. зазначав у своїй праці «Система державних по­зик», що народ тим заможніший, а народне господарство тим процвітаюче і прогресуюче, чим більшу частку державних витрат поглинають процент- пі платежі. На його думку, державний кредит: по-перше, підносить держа­ну на вищу стадію господарського розвитку; по-друге, створює для держа­ки «невичерпний і незмінний фонд», з якого нація щодня і щогодини отримує вигоди; по-третє, за рахунок кредиту («невичерпного фонду») нація задовольняє свої потреби; по-четверте, державні позики надаються кредиторами з вільних надлишків капіталу, при цьому жодним чином не відволікаються капітальні вкладення в будь-яке підприємництво. Приват­ний господарський лад не страждає від державного кредиту.

Зазначений підхід до аналізу державного кредиту не був випадковим і ішзначався такими причинами. Перша — полягала в швидкому зростанні державних боргів у країнах Західної Європи. На початку 60-х років XIX ст. щорічні витрати на виплату процентних платежів і управління державним портом становили до всієї суми урядових видатків у Франції — 27,9%, Британії — 40,0%, Італії — 36,0%, Австрії — 41,7%. Виникла потреба в дослідженні категорії «державний борг» і в певному значенні у виправдан­ні його зростання. Друга причина полягала в тому, що на зміну класичній концепції використання державного боргу для переміщення капіталів ви­никала нова капіталотворча теорія — про створення нового капіталу за до­помогою державного кредиту.

Як зазначав ще в XIX ст. український економіст М. Алексєєнко (1847- IУ17), кращі сили економістів відгукнулися на концепцію К. Дітцеля. На думку А. Вагнера, війни, які вели майже всі країни Західної Європи в XIX і-¹]', за свої територіальні надбання, за ринки збуту і джерела сировини, фі­нансувалися державними позиками, що сприяло перетворенню матеріаль­них капіталів країни на нематеріальні. Німецький економіст Лоренц фон ІПтейп (1815-1890) підійшов до проблеми з погляду капіталотворення. Він диноди», що погашення державного боргу (який, за К. Дітцелем, був зай- ннм), «доріншоє утворенню нового капіталу із зайнятого» (тобто вкладено­го), ’) погляду марксистської теорії державний кредит є однією із форм капіталу, а процент за кредит — частка позичкового кіпіталу та додатковій вартості.

Одним із представників історичної школи є Г. Ф. Кнапп (1842-1926), відомий теоретик у сфері грошей. Г. Ф. Кнапп у 1895 р. опублікував свою нрацю «Державна теорія грошей». У ній він намагався довести, що папе­рові гроші кращі за металеві, оскільки їх цінність визначається такою мо­гутнього політичною силою, як держава. На його думку, держава може проводити грошову політику, виходячи з реальних -економічних потреб держави. У Г. Ф. Кнаппа було багато послідовників, але ще більше супро- пшників, які вважали, що його теорія суперечить об’єктивному характеру економічних законів.

Таким чином, історична школа Німеччини створила досить цілісну теорію державних фінансів відповідно до умов «наздоганяючого розвит­ку», коли країна проводить політику стимулювання економічного розвитку в умовах слабкості національного капіталу і необхідності за допомогою держави концентрувати фінансові зусилля для руху вперед. Проте є певна небезпека захоплення суто націоналістичною ідеєю економічного розвит­ку. Один з останніх представників історичної школи Вернер Зомбарт (1863-1941) проявив у своїх працях агресивні, націоналістичні, антисеміт­ські погляди. У своїй останній праці «Німецький соціалізм» він писав, що економічні інститути, кредит, виробничі потужності і транспорт повинні бути поставлені на службу воєнним вимогам. На його думку, німецький націонал-соціалізм має історично-реалістичний характер і відбиває праг­нення Німеччини до величі. Як пише американський дослідник історії еко­номічної думки Б. С^лігмен, хоча сам В. Зомбарт міг і не бути членом на- ціенал'соціалістичної партії, він належав до послідовників нацистів. Міфологія, що міститься в останній його книзі, у поєднанні з руйнівною силою «Третього рейху» принесла такі плоди, як крематорії Треблінки і Майданека.