Перешкоди до укладення шлюбу.

––Не допускається шлюб: між особами, з яких хоча б одна перебуває в іншому шлюбі; між родичами прямої лінії спорід­нення; між повнорідними і неповнорідними братами і сестрами (повнорідні —- брати і сестри, які мають спільних батьків); між двоюрідними братами і сестрами.

––У шлюбі між собою не можуть перебувати: рідні тітка, дя­дько і племінники, усиновлювач та усиновлена ним дитина. Шлюб між усиновлювачем та усиновленою дитиною може бути зареєстрований лише у разі скасування усиновлення.

––Шлюб з особою, яка визнана недієздатною, визнається не­дійсним. Особи, що одружуються, мають бути взаємно обізнані про стан здоров'я один одного.

Під недійсним розуміють шлюб, зареєстрований у державно­му органі РАЦСу за відсутності хоча б однієї з передбачених за­коном умов його укладення або за наявності принаймні однієї зі встановлених законом перешкод до цього.

Шлюбний договір регулює майнові відносини між подруж­жям, визначає їх майнові права та обов'язки.

Шлюбний договір може бути укладено особами, які подали заяву про реєстрацію шлюбу, а також подружжям (ст. 92 СК). Цей договір укладається у письмовій формі і нотаріально посвідчується (ст. 94 СК). Шлюбний договір має укладатися у трьох примірниках. Він може бути укладений у присутності трьох свід­ків. Зміст шлюбного договору регулюється ст. 93 СК.

— Шлюбний договір не може регулювати особисті відносини подружжя, а також особисті відносини між ними та дітьми. Не може зменшувати обсягу прав дитини, які встановлено СК, а та­кож ставити одного з подружжя у надзвичайно невигідне матері­альне становище.

— У шлюбному договорі може бути визначено майно, яке дружина (чоловік) передає для використання па спільні потреби сім'ї, а також правовий режим майна, подарованого подружжю у зв'язку з реєстрацією шлюбу.

— У шлюбному договорі може передбачатися регулювання майнових відносин між батьками та дітьми, а також визначатися обов'язки батьків щодо утримання дітей.

— У договорі може бути передбачено, що майно, набуте по­дружжям за час шлюбу, не стає об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, а вважається особистою приватною власніс­тю одного з них.

— Сторони можуть домовитися про можливий порядок поділу майна, у тому числі й в разі розірвання шлюбу.

— У шлюбному договорі можна передбачити використання належного їм обом або одному з них майна для забезпечення по­треб їхніх дітей, а також інших осіб, включити до договору будь-які інші умови щодо правового режиму майна, якщо вони не су­перечать моральним засадам суспільства.

—Подружжя може у шлюбному договорі обмежити дію режи­му спільності майна на окремі предмети, передбачивши, напри­клад, що вклади, внесені до банківської установи на ім'я одного з подружжя, належать кожному з них, або що речі для професійних занять (наприклад музичні інструменти) — це власність того з по­дружжя, предметом професійної діяльності якого вони є.

—Дружина і чоловік можуть змінити правовий режим не тільки їх спільного, а й роздільного майна. Зокрема, вони можуть поширити режим спільності на дошлюбне майно або на його окремі предмети, на речі, набуті за час шлюбу не в результаті їх спільної праці, а одержані, наприклад, одним із подружжя в да­рунок, у порядку спадкування або придбані у період шлюбу за рахунок коштів одного із подружжя.

Згода одного з подружжя на одержання меншої частки майна, набутого за час шлюбу, або відмова від неї є дійсними, якщо вони відображають справжнє волевиявлення того з подружжя, хто їх дав.

На вимогу одного з подружжя шлюбний договір може бути розірваний за рішенням суду з підстав, що мають істотне значен­ня, зокрема в разі неможливості його виконання.

Рівність прав та обов'язків подружжя.

СК передбачає, що кожен із подружжя користується рівними правами і має рівні обов'язки. Права та обов'язки подружжя по­діляються на особисті і майнові.

Особисті права та обов'язки — обрання прізвища, вільний вибір кожним занять, професії і місця проживання. Питання ви­ховання дітей та інші питання життя сім'ї вирішуються спільно.

Якщо наречені бажають мати подвійне прізвище, за їхньою згодою визначається, з якого прізвища воно буде починатися. Складення більше двох прізвищ не допускається, якщо інше не випливає із звичаю національної меншини, до якої належить на­речений (наречена). Якщо на момент реєстрації шлюбу прізвище нареченого (нареченої) вже є подвійним, він має право замінити одну з частин свого прізвища на прізвище іншого.

СК встановлює, що дружина та чоловік мають рівне право на повагу до своєї індивідуальності, до своїх звичок та уподобань. Дружина та чоловік зобов'язані спільно піклуватися про побудо­ву сімейних відносин між собою та з іншими членами сім'ї на почуттях взаємної любові, поваги, дружби, взаємодопомоги, спі­льно дбати про матеріальне забезпечення сім'ї. Чоловік зо­бов'язаний утверджувати в сім'ї повагу до матері, дружина — повагу до батька.

Майнові права подружжя -— це їх права па особисту приватну власність, на спільну сумісну власність, на набуття та статус цих видів власності, права та обов'язки подружжя по утриманню. Не­залежно від того, на чиє ім'я придбано майно (наприклад машину чи квартиру), при розірванні шлюбу воно ділиться порівно.

Суд може визнати особистою приватною власністю майно, набуте за час окремого проживання у зв'язку з фактичним при­пиненням шлюбних відносин.

Якщо річ, що належить одному, плодоносить, дає приплід або дохід (дивіденди), то він і є власником цих плодів, приплоду або доходу. Той з подружжя, хто є власником майна, визначає порядок володіння, користування і розпорядження ним, але при цьому ма­ють враховуватися інтереси інших членів сім'ї, насамперед дітей.

Майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини самостійного за­робітку (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дитиною, хвороба тощо).

Об'єктом права спільної сумісної власності є заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя і внесені до сімейного бюджету або внесені на його особистий ра­хунок у банківську установу. Якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, то гроші, інше майно, у тому числі го­норар, виграш, які були одержані за цим договором, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Дружина та чоловік мають право на укладення між собою усіх договорів, які не заборонені законом, стосовно майна, яке є їх­ньою особистою приватною власністю, а також щодо майна, яке є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Дружина та чоловік розпоряджаються майном, яке є об'єктом права спіль­ної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою.

Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення або державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна згода другого з подружжя мас бути подана письмово і до того ж нотаріально посвідчена. Дого­вір, укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї, створює обов'язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за до­говором, використане в інтересах сім'ї.

Подружжя має право домовитися між собою про порядок ко­ристування майном, що належать чоловіку та дружині па праві спільної сумісної власності. Дружина та чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власнос­ті, незалежно від розірвання шлюбу. Розірвання шлюбу не при­пиняє права спільної сумісної власності на майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності, після розірвання шлюбу здійс­нюється співвласниками виключно за взаємною згодою, відпові­дно до ЦК.

Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом.

У разі поділу майна частки майна дружини та чоловіка є рів­ними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлю­бним договором. При вирішенні спору про поділ майна суд може відступити від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення. Наприклад, один із них не дбав про ма­теріальне забезпечення сім'ї, приховав, знищив чи пошкодив спі­льне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім'ї. За рішенням суду частка майна одного з них може бути збільшена, якщо з ним проживають діти, а також непрацездатні повнолітні діти, якщо розмір аліментів, які вони одержують, недостатній для їхнього фізичного, духовного розвитку та лікування.

Майно ділиться в натурі, але неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними. Речі для професійних занять присуджуються тому із по­дружжя, хто використовує їх у своїй професійній діяльності. Ва­ртість цих речей враховується при присудженні іншого майна другому з подружжя.

Коли жінка та чоловік проживають однією сім'єю, але не пе­ребувають у шлюбі між собою, майно, набуте ними за часів спі­льного проживання, належить їм на праві спільної сумісної влас­ності, Яшко інше не встановлено письмовим договором між ними.

Дружина і чоловік повинні матеріально підтримувати один одного.

Право на утримання (аліменти) має той, хто є непрацездат­ним, потребує матеріальної допомоги, за умови, що другий із по­дружжя може надати матеріальну допомогу.

Непрацездатним вважається той, хто досяг пенсійного віку, або інваліди І-III групи. Один із подружжя є таким, що потребує матеріальної допомоги, якщо заробітна плата, пенсія, інші дохо­ди не забезпечують йому прожиткового мінімуму, встановленого законом.

Права на утримання не має той із подружжя, хто негідно по­водився у шлюбних відносинах, а також той, хто став непраце­здатним у зв'язку із вчиненням ним умисного злочину, якщо це встановлено судом.

Після розірвання шлюбу особа має право на утримання, якщо вона стала непрацездатною до розірвання шлюбу або протягом одного року від дня розірвання шлюбу і потребує матеріальної допомоги і якщо її колишній чоловік (дружина) може надавати матеріальну допомогу .

Подружжя має право укласти договір про надання утримання одному з них, у якому визначаються умови, розмір та строки ви­плати аліментів. Договір укладається у письмовій формі і нотарі­ально посвідчується.

Припинення шлюбу і визнання шлюбу недійсним.

Шлюб припиняється внаслідок смерті або оголошення у судо­вому порядку померлим одного з подружжя. За житія шлюб мо­же бути розірваний шляхом розлучення за заявою одного з по­дружжя або їх обох.

Розірвання шлюбу може провадитися як у судовому порядку, так і органами реєстрації актів цивільного стану.

Подружжя, яке не має дітей, має право подати до державного органу реєстрації заяву про розірвання шлюбу. Цей орган вино­сить постанову про розірвання шлюбу після спливу одного міся­ця від дня подання заяви, якщо вона не була відкликана. Шлюб розривається незалежно від наявності між подружжям майнового спору.

Підстави для розірвання шлюбу в органах реєстрації актів ци­вільного стану за заявою одного із подружжя: інший визнаний безвісно відсутнім; інший визнаний недієздатним; інший засу­джений за вчинення злочину до позбавлення волі на строк не ме­нше, як па 3 роки.

Подружжя, яке має дітей, наділене правом подати до суду за­яву про розірвання шлюбу. Суд постановляє рішення про розі­рвання шлюбу, якщо буде встановлено, що заява відповідає дійс­ній волі дружини та чоловіка і що після розірвання шлюбу не будуть порушені їх особисті та майнові права, а також права їх­ніх дітей.

Суд постановляє рішення про розірвання шлюбу після спливу 1 місяця від дня подання заяви. До закінчення цього строку дру­жина і чоловік мають право відкликати заяву. Позов про розі­рвання шлюбу може бути поданий і одним із подружжя. Але по­зов не може бути пред'явлений протягом вагітності дружини та протягом одного року після народження дитини, крім випадків, коли один із подружжя вчинив щодо другого або дитини проти­правну поведінку, яка містить ознаки злочину.

При розгляді справи про розірвання шлюбу суд повинен уста­новити дійсні мотиви розлучення, з'ясувати фактичні взаємини і вжити заходів до примирення, якщо це не суперечить моральним засадам суспільства.

Шлюб розривається, якщо буде встановлено, що подальше спільне життя подружжя і збереження сім'ї стали неможливими і спільне життя суперечило б інтересам одного з них та інтересам їх дітей.

Жінка та чоловік, шлюб між якими було розірвано, мають право подавати до суду заяву про поновлення їхнього шлюбу за умови, що жоден із них не перебував після цього у повторному шлюбі.

Від розлучення відрізняється визнання шлюбу недійсним.

Визнання шлюбу недійсним провадиться в судовому порядку і лише тоді, коли були порушені умови укладення шлюбу, зокрема:

1) шлюб зареєстрований з особою, яка перебуває її іншому за­реєстрованому шлюбі;

2) шлюб зареєстрований між особами, які є родичами прямої лінії споріднення;

3) шлюб був зареєстрований без вільної згоди жінки або чоло­віка;

4) коли такий шлюб є фіктивний, тобто без наміру створення сім'ї;

5) коли шлюб зареєстрований з особою, яка визнана недієзда­тною.

Позов про визнання шлюбу недійсним може бути пред'яв­лений одним із подружжя, прокурором і особами, права яких по­рушені (батьками, органами опіки та піклування).

Шлюб, визнаний судом недійсним, вважається таким з часу його укладання. Суд вирішує й інші питання щодо прав і обов'язків осіб, що перебувають у фіктивному шлюбі.

Визнання шлюбу недійсним не впливає на права дітей, які на­родилися в такому шлюбі. Діти, зачаті або народжені у шлюбі, визнаному недійсним, мають ті самі права та обов'язки, що й ді­ти, народжені в дійсному шлюбі.

3. Взаємні права та обов'язки батьків і дітей

Стосунки в сім'ї мають складатися на взаємній повазі, любові та матеріальній підтримці. Проте є й такі сім'ї, де батьки байдужі до своїх дітей, позбавляють їх усього, на що діти мають право.

Діти також мають піклуватися про батьків, надавати їм необ­хідну допомогу, у разі необхідності матеріально підтримувати та доглядати за немічними членами сім'ї.

Походження дитини від батьків, які перебувають між собою у шлюбі, засвідчується записом про шлюб батьків. Походження дитини від батьків, які не перебувають між собою у шлюбі, вста­новлюється шляхом подання спільної заяви батьком і матір'ю в органи реєстрації актів цивільного стану. У разі народження ди­тини у батьків, які не перебувають у шлюбі, за відсутності спіль­ної заяви батьків батьківство може бути встановлено у судовому порядку за заявою одного з батьків або опікуна (піклувальника) дитини, особи, на утриманні якої знаходиться дитина, і самої ди­тини після досягнення нею повноліття.

Діти, походження яких встановлене за спільною заявою бать­ків або за рішенням суду, мають такі самі права і обов'язки щодо батьків та їх родичів, що й діти, які народилися від осіб, що пере­бувають у шлюбі.

Якщо хтось із батьків відмовляється добровільно надавати ді­тям матеріальну допомогу, що часто трапляється, коли батьки вже перестали жити разом, то закон передбачає можливість стяг­нення з нього певної суми грошей (аліментів). За рішенням суду кошти на утримання дитини (аліменти) присуджуються у частці від доходу її батька (матері) або у твердій грошовій сумі.

Розмір аліментів на одну дитину за жодних обставин не може бути меншим за неоподатковуваний мінімум доходів громадян. Якщо місце проживання батьків невідоме, або вони ухиляються від сплати аліментів, або не мають можливості утримувати дити­ну, їй призначається тимчасова державна допомога.

Батьки мають право укласти договір про сплату аліментів на дитину, у якому визначити розмір та строки виплати. Умови до­говору не можуть порушувати права дитини, встановлені СК.

За загальним правилом батьки зобов'язані утримувати дітей до досягнення ними повноліття. Але якщо повнолітні діти продо­вжують навчання й у зв'язку з цим потребують матеріальної до­помоги, батьки зобов'язані утримувати їх до досягнення 23 років за умови_, що вони можуть надавати матеріальну допомогу.

Розглянемо окремі особисті немайнові права та обов'язки батьків. Серед них звернемо увагу на такі особливості.

— Зміна прізвища дитини можлива лише за її згодою, якщо дитина досягла 7 років. Відповідно до ч. 4 ст. 14Н СК у разі не­згоди одного з батьків зі зміною прізвища дитини емір між бать­ками, як і більшість сімейних спорів, може вирішуватися органом опіки та піклування або судом. Мри розгляді такого спору бе­реться до уваги міра участі батьків у вихованні дитини та вико­нання кожним із них своїх батьківських обов'язків, а також інші обставини, що свідчать про відповідність зміни прізвища дитини її інтересам.

— Батьки самі вирішують питання про вибір форм та методів виховання дитини. Проте це їх право мас свої межі. Згідно з ч. З ст. 151 СК батьки мають право обирати такі форми та методи ви­ховання, що не суперечать закону, моральним засадам суспільст­ва. Частина 7 ст. 150 закріплює заборону застосування батьками до їх дітей фізичних та інших видів покарань, які принижують людську гідність дитини.

— Праву батьків на виховання протистоїть обов'язок дітей «перетерплювати виховання». Батьки мають право вживати до своїх дітей певних примусових заходів, щоб домогтися від них бажаної поведінки. Проте батьківські права не можуть здійсню­ватися всупереч інтересам дитини (ч. 2 ст. 155 СК).

— Право батьків на особисте виховання дитини охоплює пра­во визначати місце її проживання. Відповідно до ст. 160 СК місце проживання дитини, яка не досягла 10 років, визначається за зго­дою батьків, а дичини, якій виповнилося 10 років, --- за спільною згодою батьків та самої дитини. Якщо батьки проживають окре­мо, місце проживання дитини, яка досягла 14 років, визначається нею самою (ч. З ст. 160 СК).

— Складовою частиною права та обов'язку батьків щодо ви­ховання дитини є їх право та обов'язок забезпечувати здобуття дитиною повної загальної середньої освіти (ч. З ст. 150 СК). Це право та обов'язок батьків не лише перед дітьми, а й перед суспі­льством.

— Батьки мають право та обов'язок на представництво і захист прав, та інтересів своїх дітей. Особисті немайнові правовідносини між батьками й дітьми мають строковий характер. З досягненням дітьми повноліття або з набуттям ними повної цивільної та сімей­ної дієздатності вони, як правило, припиняються. Батьки мають право звертатися до суду, органів державної влади, органів місце­вого самоврядування та громадських організацій за захистом прав та інтересів дитини, а також непрацездатних дітей як їх законні представники без спеціальних на те повноважень (ст. 154 СК).

Обов'язок дітей піклуватися про батьків.

Частина 2 ст. 51 Конституції України закріплює обов'язок по­внолітніх дітей піклуватися про своїх непрацездатних батьків. Згі­дно зі ст. 172 СК зобов'язання піклуватися про своїх непрацездатних батьків мають не лише повнолітні діти, а й діти, які не до­сягли 18 років. Єдиною підставою для прояву зазначеного піклу­вання є засвідчене у встановленому законом порядку походження дітей від батьків.

Вперше у сімейному законодавстві закріплено положення про те, що повнолітні діти можуть виступати як законні представни­ки своїх непрацездатних, немічних батьків під час захисту їх прав та інтересів без спеціальних на те повноважень.

4. Усиновлення (удочеріння). Патронат. Опіка. Піклування

У ст. 20 Конвенції про права дитини зазначено, що дити­на, яка тимчасово або постійно позбавлена сімейного оточення або яка у найвищих її інтересах не може бути залишена у такому ото­ченні, має право на особистий захист і допомогу з боку держави.

Усиновлений — здійснюване па підставі рішення суду при­йняття усиновлювачем у свою сім'ю особи па правах дочки чи сина (ч. 1 ст. 207 СК). Усиновлення проводиться виключно в ін­тересах дитини. Це юридичний факт, в результаті вчинення якого між усиновлювачем і його родичами, з одного боку, та усиновле­ною особою — з другого, виникають такі самі права й обов'язки, як і між батьками та дітьми, іншими родичами за походженням.

Норми, які регулюють відносини, пов'язані з усиновленням, містяться у ст. 18 СК, у гл. 35-Л ЦПК, в Законі України «Про охорону дитинства», у Конвенції про права дитини та ін­ших нормативно-правових актах.

Усиновлення па підставі рішення суду охоплює такі випадки:

1) усиновлення в Україні її громадянами дитини, яка також є громадянином України;

2) усиновлення в Україні її громадянами повнолітньої особи, яка також є громадянином України;

3) усиновлення в Україні іноземцями та особами без грома­дянства дитини, яка є громадянином України;

усиновлення в Україні дитини, яка є іноземкою і проживає на території нашої держави, громадянами України або іноземця­ми та особами без громадянства.

Якщо усиновлювач не є громадянином України, для усинов­лення дитини, яка с громадянином України, потрібен дозвіл Центру з усиновлення дітей.

Усиновлення, яке не відповідає інтересам дитини, може бути ви­знане недійсним або скасоване за рішенням суду (ст. 236—239 СК).