Семантика, синтактика, прагматика

Серед методологічних прийомів, які успішно застосовуються у всіх випадках звернення до арсеналу семіотики, не можна не назвати введене ще Ч.Пірсом і розвинене Ч.Моррісом поділ семіотики на три частини (семантику, синтактика, прагматику) подібно тому, як лінгвістика підрозділяється на фонетику, граматику (у свою чергу складається з морфології та синтаксису), лексикологію.

Семантика має справу з відношеннями знаків до того, що вони позначають, тобто з денотатами, значеннями, іменами, представленими в класичному семантичному трикутнику (рис.6.2). Синтактика розглядає способи поєднання знаків, що ведуть у кінцевому рахунку до породження текстів. Її предметом є синтаксис і граматика різних знакових систем. Прагматика займається відношенням знак – людина (комунікант або реципієнт).

Якщо повернутися до текстового трикутнику (рис.6.4), то з'ясовується, що глибинний сенс (задум), у відповідності до якого комунікант підбирає і організовує знаки, відноситься до компетенції прагматики. Задум залежить від намірів і цілей, переслідуваних комунікантом, його розуміння важливого і корисного в комунікаційній діяльності, тому глибинний сенс можна осягнути тільки з позицій прагматики, враховуючи ситуативно відношення людина – знак. Поверхневий сенс доступний кожній людині, яка володіє семантикою мови тексту. Цей семіотичний рівень – область семантики. Синтактика має своїм предметом план виразу повідомлень, де нею визначається порядок розташування (послідовності) знаків, тобто відношення знак – знак, прикладом яких можуть слугувати граматичні узгодження між словами речення.

Ще один приклад семіотичних аналогій дає суспільство людей, в якому, відповідно до соціальної психології, розрізняють три дії: перцепція – сприйняття партнерами один одного, текстова (комунікативна) діяльність – передача один одному смислів,і нтеракція – практична взаємодія (співробітництво чи конфлікт) (див.розділ 2.4). Перцепцію можна співвіднести з синтактикою, маючи на увазі впорядкування взаємовідносин партнерів; семантику – з текстовою діяльністю, де відбувається оперування смислами; прагматику – з інтеракцієюй, де переслідуються практично важливі цілі.

Облік семантичних, синтаксичних, прагматичних аспектів в соціальній комунікації дуже корисний у різних ситуаціях. При аналізі завдань комунікаційного обслуговування виявилося необхідним ввести спеціальні поняття – релевантність і пертинентності, які пов'язані з семантикою і прагматикою. Справа в тому, що бібліографи, які підбирають літературу відповідно до читацького запиту, часто стикаються з тим, що читач відкидає документи, які, здавалося б, безперечно лежать в тематичних рамках запиту, а інші, які явно не мають відношення до теми, з ентузіазмом приприймає. У чому причина цього парадоксу: некваліфікованість бібліографа або капризи читача? Семіотика допомагає відповісти на це питання.

Читач звертається до бібліотеки з тематичним запитом через дефіцит знань з даної теми, який переживається ним як комунікаційна (інформаційніва, пізнавальна – не будемо тут уточнювати) необхідність. Потреба існує об'єктивно. Це представлення (суб'єктивний образ потреби,іноді називаємий «інтерес») виражається в запиті. (Причому, формулювання запиту, як правило, задається ширше тематичних рамок потрібних знань, щоб уникнути втрат інформації). У результаті виходить семантичний трикутник (див.рис. 6.2), де в якості денотата виступилапає об'єктивна потреба, яка відображається в її суб'єктивному образі (концепті потреби), а усвідомлений суб'єктом образ виражається в тексті запиту, котрий направляється в бібліотеку.

Бібліограф, який отримав запит, може його уточнити і конкретизувати, зробити більш адекватним об'єктивній потребі, але в кінцевому рахунку запит залишається з явно вираженим поверхневим глуздом і похованим глибинним змістом (уявлення читача про свої потреби),про який відомо лише читачеві, але ніяк не бібліографу. Бібліограф в результаті бібліографічного пошуку отримує безліч документів, що представляють собою тексти, які також мають два смислових рівня.

У процесі бібліографічного відбору бібліограф залишає поверхневі смисли тексту запиту і текстів документа і на цій підставі вирішує питання про релевантність документа даниму запиту. Оскільки всяке оперування смислами є операція семантична, поняття релевантності відноситься до області семантики. Його можна визначити як об'єктивно (тобто незалежно від читача і бібліографа) існуючу смислову близькість між змістом двох текстів, в окремому випадку – тексту документа і тексту запиту.

Чому ж читач відмовляється від деяких (не всіх, звичайно) релевантних документів, відібраних бібліографом, і вибирає документи, зовсім не релевантні? Аналіз показує, що причинами відмови є неточне формулювання запиту, недоступний наковий рівень, незнання мови документа, зміни в комунікаційних потребах, знайомство з документом раніше. Узагальнюючи, можна сказати, що читач завжди і мимоволі орієнтується не на релевантність, а на пертинентність, виходячи з суб'єктивної оцінки корисності даного документа в якості джерела інформації, а не з смислової близькості його тексту і тексту запиту. Пертинентність відноситься до області прагматики, вона пов'язана з глибинними, а не поверхневими смислами і лежить в іншій площині, ніж поняття релевантності (див.рис. 6.5).

Рис.6.5. Співвідношення релевантності та пертінентності

Розмежування понять релевантності та пертинентності важливо для того, щоб чітко усвідомити вимоги, які пред'являються до бібліографічного пошуку. Не можна вимагати від бібліографічних служб, щоб вони видавали пертинентні документи, тобто ті й ті документи, які визнав би корисним автор запиту, якщо б особисто переглянув всі бібліографічні фонди. Призначенням бібліографічної служби суспільного користування (особисті довідкові апарати не в рахунок) є видача релевантних запиту документів, і не більше того. Проникнути в глибинні сенси читача, які не виражені явно в його запиті, ніяка бібліографчна служба не в змозі. Достатньо, якщо вона буде добре функціонувати в області семантики і немає чого стараться перетягнути її в чужу їй область прагматики.