Теорія 8.

Наприкінці XIX — на початку XX ст. поширення набули соціал-реформістські муніципальні концепції, зокрема теорія муніципального (комунального) соціалізму. її ідеологами виступали реформісти різних країн: посибілісти у Франції, фабіанці та керівники Незалежної робітничої партії у Великій Британії, бернштейніанці у Німеччині, економісти та меншовики у Росії тощо. Серед найбільш відомих ідеологів цієї теорії були М. Д. Загряцков, М. А. Курчинський та ін. Муніципальний соціалізм являв собою сукупність програмних положень і установок, спрямованих на забезпечення якомога повнішої демократизації місцевого життя. Першою вимогою, яка містилася в муніципальних програмах політичних партій, — було наділення міської та сільської громад правами більш широкої автономії. Ще одна вимога полягала у збільшенні представництва населення в органах місцевого самоврядування. Прихильники ідеї муніципального соціалізму сподівалися шляхом послідовних реформ, зміни державного та громадського життя без різких стрибків та потрясінь перебудувати сучасне життя на нових засадах. Тобто її ідеологи виходили з можливості соціалістичної еволюції буржуазного місцевого самоврядування як одного із шляхів без революційної трансформації сучасного суспільства у соціалістичне. Створення на місцях оплотів демократії, здатних протистояти центральним органам, розширення прав місцевого самоврядування в політичній сфері тлумачилося прихильниками муніципального соціалізму як корінна зміна влади в суспільстві.

Слід зазначити, що муніципальний соціалізм нічого спільного із соціалізмом у "звичному" для нас (радянському) значенні цього слова не має. Тези муніципального соціалізму висувалися насамперед більшістю буржуазних партій. Ідеологія муніципального соціалізму знайшла підтримку лише у частини російських соціал-демократів. Так, Г. В. Плеханов писав, що самоврядування незрівнянно "краще, за бюрократичний режим у новому політичному устрої". Під час революції 1905—1907 pp. між Г. В. Плехановим і більшовицьким напрямом РСДРП виникли серйозні суперечності з питань організації місцевого самоврядування. Противник цих ідей В. І. Ленін вважав доктрину муніципального соціалізму політично ілюзорною й теоретично помилковою. На його думку, муніципальний соціалізм відволікає маси від класової боротьби та є "соціалізмом у питаннях місцевого управління. Те, що виходить за межі місцевих інтересів, за межі функцій державного управління, тобто все, що стосується основних джерел прибутку пануючих класів та основних засобів забезпечення їх панування, все, що стосується не управління державою, а устрою держави, тим самим виходить зі сфери муніципального соціалізму". У нього ж ми знаходимо тезу про те, що місцеві органи завжди несамостійні й залежні від реакційного центру, який в умовах капіталістичної держави, безумовно, знищить будь-яке місцеве самоврядування. За образним висловом В. І. Леніна, який був у радянські часи хрестоматійним,

"якщо центральна влада не буде повною мірою демократичною (республікою та ін.)і то місцеві влади зможуть залишитися лише у дрібницях автономними" самостійними лише у питанні про луження умивальників"1.

У підсумку перемогли погляди В. І. Леніна. У резолюції IV з'їзду РСДРП "Тимчасовий революційний уряд та місцеві органи революційної влади" перед пролетаріатом висувалося подвійне політичне завдання: утворення тимчасового революційного уряду та організація революційного місцевого самоврядування в усіх містах і громадах, які підтримують нову владу2. Безумовно, що позиція прихильників муніципального соціалізму була неприйнятна для більшовицької партії, чужою для неї. Ставлячи перед собою за мету завоювати державну владу, більшовики зосередили всі зусилля на рішенні цього завдання. Природно, що організація місцевого самоврядування мала для них другорядне значення3.

Відомий радянський державознавець П. І. Стучка висував поряд з наведеними теоріями ще органічну теорію самоврядування як напрям, перехідний до теорії державної. Органічну школу в соціології представляли Г. Спенсер, Лілієнфельд, Вормс, Блюнчлі та ін. "Дана теорія, — писав П. І. Стучка, — якій віддавав данину й К. Маркс, прирівнює всю державу до живого організму. Держава — це складна особа. Низова її організація — це громада. Як низовий соціальний організм вона має ряд публічно правових повноважень, не делегованих державою, а які належать їй самостійно, за власним правом, як соціальному організму"4.

Наведені теорії, враховуючи їх позакласовий підхід до питання організації місцевої влади, безумовно, не могли бути сприйняті послідовниками К. Маркса, В. І. Леніна та ін. Ще на початку XX ст. з'являються роботи деяких радикально налаштованих авторів, які розглядають сучасні їм земства як "придаток самодержавства", вважаючи, що земство — це "нагороджена довірою самодержавства група представників великого землеволодіння та торгово-промислової буржуазії — не більше. І між самодержавством й земством, по суті, відмінностей немає: самодержавство — це купка узурпаторів нагорі, земство — це визнана самодержавством купка узурпаторів внизу".