Організація і порядок роботи парламенту України


Порядок роботи Верховної Ради, а також її органів та поса­дових осіб визначається Конституцією, Регламентом Верхов­ної Ради, а надалі — законом про регламент Верховної Ради, законами України про комітети Верховної Ради, про статус народного депутата України, іншими законодавчими актами.

Відповідно до цих правових актів основними організаційни­ми (організаційно-правовими) формами роботи Верховної Ра­ди є її сесії і засідання. Верховна Рада, як це зазначається у Конституції, працює сесійно (ст. 82).

Сесія Верховної Ради (від лат. — засідання) — це термін, протягом якого парламент України проводить свої пленарні засідання та приймає рішення з питань, віднесених до її відання Конституцією та законами України. У перерві між пленарними засіданнями проводяться засідання комітетів та інших органів Верховної Ради.

Сесії Верховної Ради поділяються на чергові і позачергові. Чергові сесії Верховної Ради починаються першого вівторка лютого і першого вівторка вересня (частина перша ст. 83 Кон­ституції). У зв'язку з конституційною визначеністю щодо ча­су свого початку чергові сесії не скликаються.

Позачергові сесії Верховної Ради із зазначенням порядку денного скликаються Головою Верховної Ради на вимогу не менш як третини народних депутатів від конституційного складу Верховної Ради або на вимогу Президента. У разі вве­дення воєнного чи надзвичайного стану в Україні Верховна Рада збирається у дводенний термін без скликання (частина третя ст. 83 Конституції).

Окремо Конституція України та Регламент Верховної Ради регулюють процедуру першої сесії новообраної Верховної Ра­ди. Так, Верховна Рада України збирається (без скликання) на першу сесію не пізніше ніж на тридцятий день після офі­ційного оголошення результатів виборів. При цьому Верховна Рада згідно з частиною другою ст. 82 Конституції України є повноважною за умови обрання не менш як двох третин від її конституційного складу. Перше після виборів пленарне за­сідання Верховної Ради відкриває найстарший за віком на­родний депутат України і веде його до обрання Президії сесії. Президія сесії визначає головуючого на кожне засідання Вер­ховної Ради, організовує роботу Верховної Ради і підписує прийняті нею акти до обрання Голови Верховної Ради та його заступників. Далі засідання Верховної Ради веде Голова Вер­ховної Ради або його заступники.

У сесійний період щотижнева робота Верховної Ради та її комітетів починається у вівторок о 10 годині і закінчується у п'ятницю о 14 годині. Понеділок кожного тижня відводиться для самостійної роботи депутатів, пов'язаної із здійсненням депутатських повноважень, для їх роботи в депутатських фракціях або у виборчих округах. Пленарні засідання Верхов­ної Ради проводяться згідно з розкладом засідань. їх відкри­вають, ведуть і закривають Голова Верховної Ради або його заступники, а на першій сесії новообраної Верховної Ради — найстарший за віком народний депутат, а після обрання Пре­зидії сесії — члени президії. Якщо ці особи з яких-небудь причин не здійснюють цього, то ці функції виконує обраний депутатами головуючий на засіданні.

Головуючий на засіданні Верховної Ради згідно з Регла­ментом здійснює такі завдання: відкриває, закриває та неупереджено веде засідання, оголошує перерви в засіданнях Вер­ховної Ради; вносить на обговорення проекти законів, поста­нов, інших актів Верховної Ради, оголошує їх повну назву, редакцію та ініціаторів внесення; інформує про матеріали, що надійшли до Верховної Ради; організовує розгляд питань; повідомляє списки осіб, які записались для виступу; надає слово для доповіді (співдоповіді), виступу, оголошує наступ­ного промовця; створює рівні можливості депутатам для участі в обговоренні питань; ставить питання на голосування, оголо­шує його результати; забезпечує дотримання цього Регламен­ту всіма присутніми на засіданні; робить офіційні повідом­лення, а також ті, які вважає за необхідне оголосити (з ураху­ванням вимог частини шостої ст. 2.5.2 Регламенту); вживає заходів для підтримання порядку на засіданні; має право ви­правляти фактичні помилки, допущені у виступах на пленар­ному засіданні; здійснює інші повноваження, що випливають з цього Регламенту. Під час засідання Верховної Ради голову­ючий зобов'язаний утриматися від коментарів і оцінок щодо промовців та їх виступів.

Засідання Верховної Ради проводяться відкрито. Закрите засідання може бути проведено за рішенням більшості від конституційного складу Верховної Ради (частина перша ст. 84 Конституції України).

На початку кожного засідання Верховної Ради головуючий проводить за допомогою електронних засобів поіменну реєст­рацію народних депутатів України, присутніх на засіданні, інформує Верховну Раду про кількість депутатів, про яких відомо, що вони відсутні з поважних причин. На початку пер­шого засідання кожного робочого дня головуючий оголошує порядок денний на весь день роботи. Питання розглядаються в тій послідовності, в якій їх включено до порядку денного за­сідання.

Під час засідання Верховної Ради депутати не повинні за­важати промовцям і слухачам діями, які перешкоджають ви­кладенню або сприйманню виступу.

У Регламенті Верховної Ради значна увага приділяється питанням дисципліни та етики на пленарних засіданнях. Так, якщо депутат своєю поведінкою заважає проведенню за­сідання Верховної Ради, головуючий на засіданні попереджає його персонально і закликає до порядку. Після повторного попередження протягом дня головуючий за згодою більшості депутатів від їх фактичної кількості, визначеною без обгово­рення шляхом голосування, може запропонувати депутату за­лишити зал до кінця засідання. Якщо депутат відмовляється залишити зал, головуючий на засіданні припиняє засідання до виконання депутатом його вимоги. У таких випадках за висновком комітету, до компетенції якого належать питання депутатської етики, Верховна Рада без обговорення може прийняти рішення про позбавлення депутата брати участь у пленарних засіданнях (до п'яти засідань). Це рішення дово­диться до відома виборців через газету «Голос України». У ра­зі брутального порушення дисципліни або перешкод у прове­денні засідання головуючий на засіданні може оголосити пе­рерву або закрити засідання.

Обговорення питання порядку денного завершується при­йняттям відповідного рішення. Згідно з частиною другою ст. 84 Конституції України рішення Верховної Ради з будь-якого питання приймаються виключно на її пленарних засіданнях шляхом голосування і, як правило, після його обговорення без відхилення від закріплених у Регламенті положень.

Голосування здійснюється депутатами особисто в залі за­сідань Верховної Ради або у відведеному для таємного голосу­вання місці біля залу засідань.

Регламент передбачає такі види голосування у Верховній Раді: сигнальне, відкрите нефіксоване і відкрите фіксоване (поіменне). При цьому сигнальне застосовується не для при­йняття рішення, а оголошується головуючим для того, щоб з'ясувати кількість депутатів, які не підтримують або запере­чують проти тієї чи іншої пропозиції. Сигнальне голосування проводиться без обговорення і здійснюється підняттям руки; при цьому підрахунок голосів не проводиться і про прийняття рішення не оголошується. Головуючий на засіданні Голова Верховної Ради і його заступники в сигнальному голосуванні участі не беруть.

Відкрите нефіксоване та відкрите фіксоване голосування здійснюються за допомогою електронної системи підрахунку голосів, яка працює в одному з двох режимів: без можливості фіксації персональних результатів голосування кожного депу­тата; з можливістю фіксації (у тому числі роздруковуванням) персональних результатів голосування кожного депутата.

Поіменне голосування проводиться за пропозицією будь-кого з депутатів, підтриманою не менш як однією третиною народних депутатів, які взяли участь у голосуванні. Резуль­тати поіменного голосування роздруковуються відразу після голосування і надаються уповноваженим представникам де­путатських груп (фракцій) за їх зверненням, а також для ознайомлення депутатам за їх зверненням.

Таємне голосування шляхом подання бюлетенів застосову­ється Верховною Радою, як правило, при персональних об­раннях, призначеннях, затвердженнях на посади чи до скла­ду колегіальних органів або відкликаннях чи усуненнях з по­сади.

Згідно зі ст. 91 Конституції України закон України, поста­нова Верховної Ради та інше рішення (крім процедурного або зазначеного в законі окремо) вважаються прийнятими, якщо після їх обговорення на пленарному засіданні за них проголо­сувала більшість від конституційного складу Верховної Ради. Законопроект про внесення змін до Конституції України вва­жається прийнятим, якщо за нього проголосувало не менш як дві третини від конституційного складу Верховної Ради. Рі­шення з процедурних питань приймаються більшістю голосів депутатів, які взяли участь у голосуванні за винятком випад­ків, передбачених законодавством.

Під час розгляду і обговорення питань порядку денного надається час для доповіді — не менше ЗО хвилин, співдопові­ді — 20 хвилин і заключного слова — 10 хвилин. Виступаючим у обговоренні надається час тривалістю 10 хвилин: для заяв, внесення запитів, резолюцій, виступів у «різному» — 5 хви­лин; для виступів щодо кандидатур, процедури та мотивів го­лосування, пояснень, зауважень, пропозицій, повідомлень і довідок, внесення поправок — 3 хвилини (ст. 3.3.1 Регламен­ту). На пленарному засіданні ніхто не може виступати без до­зволу головуючого. При цьому промовець має висловлювати­ся тільки з того питання, з якого йому надано слово.

 

3. Установча функція Верховної Ради України;

Однією з головних функцій Верховної Ради є установча функція.Пріоритетними напрямами діяльності парламенту щодо здійснення цієї функції є формування або участь у фор­муванні органів виконавчої і судової влади, а також форму­вання власних парламентських структур; призначення і звільнення з посад осіб інших органів державної влади, спри­яння формуванню органів місцевого самоврядування.

Таким чином, основними напрямами діяльності Верховної Ради у здійсненні установчої функції є: участь у формуванні органів виконавчої влади; формування органів судової влади; створення парламентських структур; участь у формуванні ін­ших органів державної влади; вирішення питань територіаль­ного устрою України і забезпечення формування органів міс­цевого самоврядування.

Пріоритетним напрямом установчої функції парламенту є призначення виборів Президента у терміни, передбачені Кон­ституцією. Обрання Президента відповідно до ст. 103 Консти­туції здійснюється громадянами України на основі загально­го, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голо­сування терміном на п'ять років.

Роль парламенту у формуванні органів виконавчої влади за чинною Конституцією істотно змінилася. Але він не відсторо­нений від цього напряму державотворчого процесу. Верховна Рада, зокрема, вирішує питання про надання згоди на при­значення Президентом України Прем'єр-міністра, може при­йняти резолюцію недовіри Кабінетові Міністрів, яка має на­слідком відставку Кабінету Міністрів (статті 87, 115Консти­туції), розглядає і приймає рішення щодо схвалення програми діяльності Кабінету Міністрів; вирішує питання про надання згоди на призначення на посаду та звільнення з посади Президентом України голови Антимонопольного ко­мітету, голови Фонду державного майна, голови Державного комітету телебачення і радіомовлення.

До основних парламентських процедур належить також процедура (процедури) формування органів державної влади, тобто установча процедура.Вона охоплює собою процедури надання згоди та призначення Президентом Прем'єр-мініст­ра, прийняття резолюції недовіри Кабінету Міністрів; при­значення суддів Конституційного Суду; обрання суддів без­строково; надання згоди на призначення Президентом на посаду Генерального прокурора, висловлення недовіри Гене­ральному прокуророві; призначення на посаду та звільнення з посади Уповноваженого Верховної Ради з прав людини; при­значення на посади та звільнення з посад голови та членів Ра­хункової палати, Голови Національного банку і членів Ради Національного банку; призначення членів Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення; призначення на посаду та припинення повноважень членів Центральної виборчої комісії; надання згоди щодо призначення на посади та звільнення з посад Президентом України голови Антимонопольного комітету, голови Фонду державного майна, голови Державного комітету телебачення і радіомовлення України.

Пріоритетною установчою процедурою є надання згоди на призначення Президентом Прем'єр-міністра. Вона передбачає письмове звернення Президента до Верховної Ради про надан­ня згоди на призначення ним Прем'єр-міністра. Одночасно з письмовим поданням подається ряд інформаційних матеріа­лів: відомості про освіту, фах, належність до політичної пар­тії, автобіографія, декларація про доходи, виписка з трудової книжки про трудову діяльність тощо. Перед внесенням на розгляд кандидатури Прем'єр-міністра вона обговорюється у відповідних комітетах парламенту і в депутатських фрак­ціях, групах. Під час розгляду кандидатури Прем'єр-міністра України у засіданні Верховної Ради бере участь Президент України. Кандидат на посаду Прем'єр-міністра виступає з до­повіддю про основні напрями майбутньої діяльності Кабінету Міністрів, відповідає на запитання народних депутатів. В об­говоренні кандидатури можуть брати участь тільки народні депутати.

Надання згоди на призначення Президентом запропонова­ного ним кандидата на посаду Прем'єр-міністра здійснюється на пленарному засіданні Верховної Ради таємним голосуван­ням шляхом подачі бюлетенів. Результати голосування щодо згоди на його призначення оформляються постановою Верхов­ної Ради України.

 

4. Повноваження Верховної Ради України;

Компетенція парламенту Українице сукупність пред­метів його відання та повноважень.

За обсягом компетенції парламенти поділяються на три групи: з абсолютно визначеною компетенцією, тобто обмеже­ною; з абсолютно невизначеною компетенцією, тобто необме­женою; з відносно визначеною компетенцією.

Парламенти з необмеженою компетенцією (суверенні пар­ламенти або парламенти з абсолютно невизначеною компетен­цією), які функціонують у країнах з парламентарними фор­мами правління, де в «чистому» вигляді реалізовано принцип парламентаризму, що передбачає верховенство парламенту. Конституції цих держав (наприклад, Конституція Японії) не містять переліку повноважень парламенту, з чого і випливає юридична необмеженість його компетенції за предметом, тобто вважається, що він може видавати закони з будь-якого питання. Класичним у цьому аспекті є парламент Великої Британії. У XIX ст. у Англії утвердився принцип верховенст­ва парламенту. Це означає, що він не зв'язаний ніяким конс­титуційним актом і немає якого-небудь правового обмеження його верховенства в законодавчій сфері. Парламент має право приймати, скасовувати і змінювати будь-який закон у поряд­ку звичайної законодавчої процедури, і ніхто (в тому числі суд) не може поставити під сумнів конституційність акта пар­ламенту.

Парламенти з відносно визначеною компетенцією — це пар­ламенти, межі компетенції яких є відносно рухомими. Так, Конституція Швейцарії не містить чіткого критерію розме­жування компетенції парламенту і уряду.

Парламенти з абсолютно визначеною компетенцією — це такі парламенти, повноваження яких чітко визначені, тобто дається перелік питань, з яких парламент має право прийма­ти закони.

Аналіз ст. 92 Конституції України, яка містить перелік пи­тань, що належать до повноважень Верховної Ради України та визначаються чи встановлюються виключно законами Украї­ни, дає підстави стверджувати, що парламент України за за­значеною класифікацією належить до парламентів з абсолют­но визначеною, тобто обмеженою компетенцією.

Компетенція Верховної Ради України встановлюється Кон­ституцією та законами України. Конституція визначає ком­петенцію Верховної Ради України шляхом закріплення пов­новажень парламенту (ст. 85), а також кола відносин, які ре­гулюються виключно законами України (ст. 92). Особливість компетенції Верховної Ради виявляється у тому, що Верховна Рада встановлює як свою власну компетенцію, так і компетен­цію інших державних органів, закріплюючи її в Конституції України і законах. Значний обсяг повноважень Верховної Ра­ди України, різноманітність сфер життя держави, на які по­ширюється компетенція парламенту України, викликає по­требу в її класифікації.

У сфері державного будівництвадо повноважень Верховної Ради належить: прийняття Конституції України, внесення змін до неї; призначення всеукраїнського референдуму з пи­тання про зміну території України; визначення правового ре­жиму державного кордону; визначення засад внутрішньої і зовнішньої політики; визначення засад регулювання демогра­фічних та міграційних процесів, територіального устрою Украї­ни, місцевого самоврядування, статусу столиці України, спе­ціального статусу інших міст; встановлення порядку використання і захисту державних символів, державних нагород, встановлення державних свят та ін. (пункти 1, 2, 5 ст. 85; пункти 10, 13, 15, 16 частини першої ст. 92; пункти 4, 5, 7 частини другої ст. 92 Конституції).

У сфері формування державних органів і контролю за їх діяльністю до компетенції Верховної Ради належить: призна­чення чи обрання на посади, звільнення з посад, надання зго­ди на призначення і звільнення з посад у випадках, передба­чених Конституцією; призначення на посади та звільнення з посад голови та інших членів Рахункової палати; призначен­ня на посаду та звільнення з посади Уповноваженого Верхов­ної Ради України з прав людини; заслуховування його щоріч­них доповідей про стан дотримання та захисту прав і свобод людини в Україні; дострокове припинення повноважень Вер­ховної Ради Автономної Республіки Крим за наявності ви­сновку Конституційного Суду України про порушення нею Конституції України або законів України; призначення поза­чергових виборів до Верховної Ради Автономної Республіки Крим (пункти 15, 16, 17, 28 ст. 85 Конституції України). У цій сфері Верховна Рада також визначає: організацію і дія­льність органів виконавчої влади, основи державної служби; судоустрій, судочинство, статус суддів, засади судової експер­тизи, організацію і діяльність прокуратури, органів дізнання і установ виконання покарань; основи організації і діяльності адвокатури (пункти 12 і 14 частини другої ст. 92 Конституції).

У сфері зовнішньої політики, оборони і державної безпе­киВерховна Рада: визначає засади зовнішніх відносин, зов­нішньоекономічної діяльності, митної справи; основи націо­нальної безпеки, організації Збройних Сил України і забезпе­чення громадського порядку; надає у встановлений термін згоду на обов'язковість міжнародних договорів України; за­тверджує рішення про надання Україною позик і економічної допомоги державам та міжнародним організаціям, а також про одержання Україною від іноземних держав, банків і між­народних фінансових організацій позик, не передбачених Державним бюджетом України, здійснює контроль за їх ви­користанням (пункти 9, 17 частини першої ст. 92; пункти 14, 32 ст. 85 Конституції).

У сфері охорони прав і свобод людини і громадянината встановлення їх правового статусу Верховна Рада визначає: права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод, основні обов'язки громадянина; громадянство; правосуб’єктність громадян; статус іноземців та осіб без громадянс­тва; права корінних народів і національним меншин; основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення; засади регулювання праці і зайнятості, шлюбу, сім'ї, охоро­ни дитинства, материнства, батьківства; виховання, освіти, культури і охорони здоров'я, екологічної безпеки та ін.

Верховна Рада визначає засади створення і діяльності по­літичних партій, інших об'єднань громадян, засобів масової інформації (ст. 92 Конституції).

В економічній сферідо повноважень Верховної Ради нале­жить: затвердження Державного бюджету країни та внесен­ня змін до нього, затвердження загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального, національ­но-культурного розвитку, охорони довкілля:; визначення пра­вового режиму власності; встановлення Державного бюджету і бюджетної системи України; системи оподаткування, подат­ків і зборів; засад створення і функціонування фінансового, грошового, кредитного та інвестиційного ринків; статусу на­ціональної валюти, а також статусу іноземних валют на тери­торії України; порядку випуску та обігу державних цінних паперів, їх видів і типів та ін.

 

5. Законодавча функція Верховної Ради України;

Законодавча функція Верховної Ради є найважливішою і найбільш об'ємною за значенням і змістом. В її межах форму­ється правова система Української держави, забезпечується правове регулювання відносин, що виникають у суспільстві і потребують законодавчого регулювання. Зміст законодавчої діяльності Верховної Ради полягає в підготовці і прийнятті законів. Законодавча функція спрямована на встановлення надійного правопорядку. Вона спрямована на ділове співро­бітництво парламенту з іншими гілками влади у нормотворчій діяльності, що гарантує стабільність у країні, формування правової основи, подальший розвиток держави і суспільства.

Законодавча функція Верховної Ради — найважливіший напрям її діяльності. Верховна Рада України в межах своєї компетенції приймає закони з питань, що потребують законо­давчого регулювання. При цьому вона не має права втруча­тися до сфери компетенції інших органів, які здійснюють нормотворчу підзаконну діяльність (Президент України, Ка­бінет Міністрів України, міністерства тощо). Здійснюючи за­конодавчу функцію, Верховна Рада за допомогою закону на­дає своєму рішенню найвищої юридичної сили, визначаючи тим самим і правову базу організації і діяльності органів ви­конавчої та судової влади. Право парламенту приймати зако­ни визначає особливе місце Верховної Ради в системі держав­ного механізму України.

Головним змістом законодавчої функції Верховної Ради є прийняття законів. Із змісту Конституції випливає, що Вер­ховна Рада може приймати закон з будь-якого питання у ме­жах своїх повноважень, за винятком тих, які вирішуються виключно всеукраїнським референдумом. Водночас Консти­туцією передбачається коло питань, які регулюються виключ­но законами України. Згідно зі ст. 92 Конституції виключно законами України визначаються: права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод; основні обов'язки громадянина; громадянство; правосуб'єктність громадян, ста­тус іноземців та осіб без громадянства; права корінних народів і національних меншин; порядок застосування мов. Основну групу питань виключно законодавчого регулювання станов­лять екологічні, соціальні, культурні та економічні питання; засади використання природних ресурсів виключної (морсь­кої) економічної зони, континентального шельфу, освоєння космічного простору, організації та експлуатації енергосис­тем, транспорту і зв'язку; основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення; засади регулювання праці і зайнятості, шлюбу, сім'ї, охорони дитинства, материнства, батьківства; виховання, освіти, культури й охорони здоров'я; екологічної безпеки; правовий режим власності; правові заса­ди і гарантії підприємництва; правила конкуренції та норми антимонопольного регулювання; засади регулювання демо­графічних і міграційних процесів.

Виключно законами визначаються основи політичної сис­теми, організація і діяльність органів державної влади та міс­цевого самоврядування, зокрема засади утворення і діяльнос­ті політичних партій, інших об'єднань громадян, засобів інформації; організація і порядок проведення виборів і рефе­рендумів; організація і порядок діяльності Верховної Ради, статус народних депутатів; організація і діяльність органів виконавчої влади, основи державної служби, організації дер­жавної статистики та інформатики; судоустрій, правосуддя; статус суддів, засади судової експертизи, організація і діяль­ність прокуратури, органів дізнання і слідства, органів і уста­нов виконання покарань; основи організації і діяльності адво­катури. Також лише законами визначаються: територіальний устрій України; засади місцевого самоврядування; статус сто­лиці України; спеціальний статус інших міст; правовий ре­жим державного кордону; основи національної безпеки, орга­нізації Збройних Сил і забезпечення громадського порядку; правовий режим воєнного і надзвичайного стану, зон надзви­чайної екологічної ситуації. Традиційними є також законо­давче визначення засад цивільно-правової відповідальності; діянь, які є злочинами, адміністративними або дисциплінар­ними правопорушеннями та відповідальність за них .

Крім того, виключно законами встановлюються: Держав­ний бюджет і бюджетна система України; система оподатку­вання, податки і збори; засади створення і функціонування фінансового, грошового, кредитного та інвестиційного рин­ків; статус національної валюти, а також статус іноземних ва­лют на території України; порядок утворення і погашення внутрішнього і зовнішнього боргу; порядок випуску та обігу державних цінних паперів, їх види та ін. Законами також встановлюються: порядок використання і захисту державних символів; військові звання, дипломатичні ранги та інші спе­ціальні звання; державні нагороди; державні свята; одиниці ваги, міри і часу, порядок встановлення державних стандар­тів; порядок утворення і функціонування вільних та інших спеціальних зон, що мають економічний або міграційний ре­жим, відмінний від загального; оголошується амністія (ст. 92 Конституції).

Законодавчий процесце врегульована Конституцією України, Регламентом Верховної Ради та іншими законами України діяльність парламенту по підготовці, розгляду і прийняттю законів та їх оприлюдненню.

Головним видом парламентських процедур є законодавча процедура (законодавчий процес). Вона являє собою передба­чений Конституцією та законами України порядок здійснення законодавчої функції і реалізації законодавчих повноважень. Законодавча процедура є складною і багатогранною. Вона по­діляється на види і стадії. Основними видами законодавчого процесу (законодавчої процедури) є конституційний процес і звичайний законодавчий процес. Конституційний процес (кон­ституційна процедура) являє собою порядок внесення змін до Конституції (відповідно до статей 154—159). Звичайний зако­нодавчий процес (законодавча процедура) — порядок прийнят­тя, зміни, скасування законів або призупинення їх дії .

Законодавча процедура складається з ряду процедур (ста­дій). Це вияв законодавчої ініціативи, обговорення законо­проекту, прийняття закону, його підписання й оприлюднення (опублікування). Кожна з таких основних стадій у свою чергу поділяється на окремі етапи, стадії, серед яких розрізняють, зокрема щодо першої стадії: розробку проектів законів; вне­сення і відкликання законодавчих пропозицій, законопроек­тів, поправок; розгляд законодавчих пропозицій, законопро­ектів, поправок у комітетах, тимчасових спеціальних комісіях щодо другої і третьої стадій законодавчого процесу (розгляд законопроектів і прийняття законів) розрізняють розгляд законопроектів у трьох читаннях тощо. Заключна стадія законодавчого процесу включає процедуру підписання законів, опублікування і введення їх у дію тощо.

Підготовка законопроекту та внесення його до Верховної Ради.Згідно з Регламентом Верховної Ради розробка проек­тів законів здійснюється за правом, визначеним законом, за дорученням Верховної Ради, на замовлення на договірній ос­нові, а також в ініціативному порядку. Верховна Рада може доручити розробку проекту закону комітету або тимчасовій спеціальній комісії Верховної Ради, а також Кабінету Мініст­рів. Розробка законопроекту про Державний бюджет є обо­в'язком Кабінету Міністрів України, передбаченим Конститу­цією України (п. 6 ст. 116), і здійснюється ним за правом. В ініціативному порядку законопроекти мають право розробля­ти громадяни і юридичні особи.

Законодавча ініціативаце офіційне внесення до Верхов­ної Ради уповноваженим суб'єктом законопроекту або зако­нодавчої пропозиції.

Законопроект та законодавча пропозиція — дві основні форми реалізації права законодавчої ініціативи. При цьому під законопроектом розуміється текст майбутнього закону з усіма його атрибутами (преамбулою, статтями, параграфами тощо), а під законодавчою пропозицією — ідея або концепція майбутнього закону. Регламент Верховної Ради передбачає можливість застосування ще й такої форми, як поправка. По­правкою вважається пропозиція до іншої пропозиції, що до­повнює, змінює чи скасовує частину основної пропозиції. За­конопроекти та законодавчі пропозиції, які вносяться на ім'я Верховної Ради, реєструються в Апараті Верховної Ради. Право законодавчої ініціативи у Верховній Раді України згід­но зі ст. 93 Конституції України мають: Президент України; народні депутати України; Кабінет Міністрів України; Націо­нальний банк України. Цей перелік суб'єктів права законо­давчої ініціативи є вичерпним. Це означає, що будь-яка інша особа або орган можуть в ініціативному порядку розробляти законопроекти або законодавчі пропозиції, але вносяться во­ни до Верховної Ради лише визначеними Конституцією Укра­їни суб'єктами права законодавчої ініціативи. Наявність у суб'єкта права законодавчої ініціативи означає, що Верховна Рада зобов'язана розглянути внесений ним законопроект або законодавчу пропозицію.

Конституція України суттєво обмежує коло суб'єктів права законодавчої ініціативи при перегляді Конституції та внесен­ні до неї змін і доповнень. Так, законопроект про внесення змін до Конституції України може бути поданий до Верховної Ради України тільки Президентом України або не менш як третиною народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради.

Особа, яка має право законодавчої ініціативи або представ­ляє орган, що має право законодавчої ініціативи, вносить на ім'я Верховної Ради законодавчі пропозиції, законопроекти, поправки (документи законодавчої ініціативи) у письмовій формі за своїм підписом. Законодавчі пропозиції і проекти законів вносяться разом із супровідною запискою, яка має міс­тити обґрунтування необхідності їх розробки або прийняття, а також характеристику цілей, завдань і основних положень майбутніх законів, вказівку на їх місце в системі чинного за­конодавства, очікувані соціально-економічні та інші наслідки їх застосування. У разі внесення законодавчої пропозиції, за­конопроекту або поправки, реалізація яких потребує мате­ріальних чи інших витрат за рахунок державного або місце­вих бюджетів, додаються їх фінансово-економічне обґрунту­вання та пропозиції щодо покриття цих витрат.

Верховна Рада розглядає законопроекти на пленарних за­сіданнях. Розгляд і прийняття законопроекту (закону) вклю­чає і схвалення основних положень в основному, обговорення і схвалення постатейно та в цілому (розгляд у трьох читан­нях). Кількість повторних читань законопроекту не обмежу­ється. При першому читанні законопроектуВерховна Рада заслуховує доповідь його ініціатора, співдоповіді ініціаторів внесення кожного альтернативного законопроекту (якщо такі є) в порядку їх надходження, співдоповідь головного парла­ментського комітету, заслуховує відповіді на запитання, обго­ворює основні положення законопроекту і його структуру (ча­стини, розділи, глави, повноту і послідовність їх викладення), заслуховує пропозиції та зауваження щодо них, розглядає пропозиції про опублікування законопроекту для народного обговорення, розглядає проект закону про внесення змін чи доповнень до чинних законів, інші проекти рішень Верховної Ради, внесені ініціатором.

Основним у розгляді законопроекту є його друге читання.Законопроект до другого читання подається у вигляді порів­няльної таблиці, яка містить: законопроект, прийнятий у першому читанні за основу; усі внесені і не відкликані в уста­новленому порядку пропозиції, поправки із зазначенням ініціаторів їх внесення; текст запропонований головним коміте­том в остаточній редакції. Під час другого читання народні депутати на пленарному засіданні Верховної Ради проводять постатейне обговорення законопроекту та здійснюють поста­тейне голосування. За результатами другого читання законо­проекту Верховна Рада після скороченого обговорення може прийняти рішення про: прийняття законопроекту у другому читанні, підготовку його до третього читання; відхилення за­конопроекту; повернення законопроекту на доопрацювання з наступним поданням його на повторне друге читання; опуб­лікування для народного обговорення законопроекту в редак­ції, прийнятій у першому або другому читанні, доопрацюван­ня з урахуванням наслідків обговорення і повторне подання його на друге читання; повернення законопроекту на доопра­цювання з наступним поданням його на третє читання.

Законопроект, підготовлений до третього читання,виснов­ки відповідних комітетів та інші матеріали поширюються се­ред депутатів не пізніш як за два, а пов'язані з Конституцією — за чотири дні до його розгляду на засіданні Верховної Ради.

Під час третього читання Верховна Рада обговорює законо­проект разом з іншими документами у такій послідовності: закінчення постатейного голосування щодо всіх статей зако­нопроекту, якщо воно не було до кінця здійснено під час дру­гого читання; прийняття постанови про схвалення внесеного Кабінетом Міністрів плану організаційних, кадрових, мате­ріально-технічних, фінансових, інформаційних заходів для впровадження закону в життя; прийняття законопроектів про внесення змін, доповнень до чинних законів; голосування щодо частин законопроекту; прийняття законопроекту в ці­лому; прийняття в цілому проекту закону або постанови про порядок введення прийнятого закону в дію. За результатами третього читання законопроекту Верховна Рада може при­йняти рішення про: прийняття закону в цілому; відхилення законопроекту; повернення законопроекту на доопрацювання з наступним його поданням на повторне третє читання; від­кладення голосування щодо законопроекту в цілому до при­йняття інших рішень; схвалення тексту законопроекту в цілому і винесення його тексту на всеукраїнський референдум, якщо законопроект стосується питання, зазначеного в ст. 73 Конституції (про зміну території України).

Тексти закону та інших законодавчих актів, прийнятих Верховною Радою, оформляються Апаратом Верховної Ради і в п'ятиденний термін підписуються Головою Верховної Ради, після чого закон невідкладно надсилається на підпис Прези­дентові, який підписує закон, беручи його до виконання. За­кон, переданий Президентові, має бути підписаний ним протя­гом 15 днів з дня отримання та офіційно оприлюднений. Він набирає чинності через 10 днів з дня його офіційного оприлюд­нення, якщо інше не передбачено самим законом, але не ра­ніше дня його опублікування (ст. 94 Конституції України).

Згідно зі ст. 91 Конституції України Верховна Рада при­ймає закони, постанови та інші акти.

Законце нормативно-правовий акт, що приймається Верховною Радою України або безпосередньо народом України на всеукраїнському референдумі з дотриманням вимог зако­нодавчої процедури, який має вищу щодо всіх інших норматив­но-правових актів юридичну силу та регулює найважливіші суспільні відносини.

В ієрархії правових актів закон займає найвище місце піс­ля Конституції. Верховенство закону — один із головних принципів демократичної правової держави. Право видавати закони належить до виключних повноважень вищих представ­ницьких органів. У демократичній державі не може бути па­ралельного органу, який приймав би акти аналогічної юридич­ної сили. Закон набуває сили тільки у випадку, якщо він при­ймається з дотриманням вимог законодавчого процесу, почи­наючи від законодавчої ініціативи і закінчуючи його підпи­санням і оприлюдненням.

Постанова Верховної Ради Українице ненормативний акт, за допомогою якого парламент оформляє свої дії щодо самоорганізації своєї діяльності, тобто обрання керівних по" садових осіб Верховної Ради, утворення комітетів та обрання їх голів, обрання, призначення, затвердження відповідних посадових осіб тощо.

З допомогою цих актів реалізується установча функція пар­ламенту України.

У ст. 91 Конституції України не дається вичерпного пере­ліку актів, які приймаються Верховною Радою, що дає їй мож­ливість гнучко застосовувати різні акти. Накопичена парла­ментом України практика свідчить, що, окрім законів і поста­нов, Верховна Рада приймає декларації, заяви, звернення.

Деклараціяце правовий акт, який урочисто проголо­шує права і свободи громадян, незалежність держави, нові принципи організації держави.

Декларація може констатувати, юридично підтверджувати те, що уже склалося, містить загальні принципи і установки, які дають орієнтири майбутньому розвитку державності і правовому регулюванню. Декларація в конституційному пра­ві — джерело конституційного права, акт державної влади, який має загальнообов'язковий характер. Верховною Радою 16 липня 1990 р. прийнята Декларація про державний суве­ренітет України, а 1 листопада 1991 р. — Декларація прав на­ціональностей України. Хоча декларації й мають норматив­ний характер, але безпосереднє застосування їх норм усклад­нено в зв'язку з їх узагальненим характером. Положення декларацій реалізуються, як правило, з допомогою конкрет­них приписів законодавства. Так, положення Декларації про державний суверенітет України знайшли широке втілення в Конституції України 1996 р., Декларація прав національнос­тей — у Законі «Про національні меншини в Україні» від 25 червня 1992 р.

Заяви та зверненняце акти ненормативного характе­ру, які містять заклики до парламентів, інших вищих орга­нів зарубіжних країн здійснити певні дії (або утриматися від здійснення певних дій) з метою підтримання миру, по­дальшого розвитку дво- та багатосторонніх відносин, усу­нення джерел ускладнення міжнародного становища в ціло­му чи двосторонніх відносин.

Наприклад, у прийнятій 5 липня 1991 р. Заяві Верховної Ради України дається оцінка Заяви парламенту Румунії «Про пакт Ріббентропа — Молотова і його наслідків для Румунії», де були висунуті територіальні претензії до України. У цій Заяві Верховної Ради були також, сформульовані пропозиції щодо розвитку двосторонніх відносин відповідно до загально­визнаних принципів міжнародного права. Такі акти сприя­ють розвитку нормальних взаємовідносин в умовах глобаліза­ції, ускладнення міжнародних відносин.

 

6. Контрольна функція Верховної Ради України;

Здійснення контролюзаймає важливе місце в діяльності будь-якого парламенту. Обсяг повноважень парламенту конк­ретної держави, у тому числі України, в галузі контролю за­лежить насамперед від ряду чинників: державний устрій; по­літичний режим; форма правління; історичні умови; тради­ції, які склалися в політико-правовій сфері. Верховна Рада України, будучи органом, в якому представлені різнобічні со­ціальні і територіальні інтереси, працюючи, як правило, гла­сно, відкрито, на виду у виборців, перебуваючи у постійному і тісному (порівняно з іншими центральними органами держав­ної влади) контакті з громадянами завдяки роботі народних депутатів України у виборчих округах, формуючи деякі інші державні органи, приймаючи Державний бюджет України, має суттєві контрольні права. Ця функція реалізується пар­ламентом кожної країни там, де він є.

Сутність цієї функції проявляється в тому, що в умовах де­мократично організованої системи поділу влади народові на­лежить право контролювати діяльність усіх владних струк­тур, яким він передав владні повноваження. За межами конт­ролю не повинно бути ні одне державне утворення, в тому числі парламенти. Реалізуючі від імені народу вищу форму контролю (парламентський контроль), вони самі контролюю­ться народом через різні інститути прямої демократії (вибори, референдуми).

Основними напрямами контрольної діяльності Верховної Ради є: контроль за діяльністю Кабінету Міністрів України; парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина та їх захист; бюджетно-фінансовий контроль; прийняття Верховною Радою рішення про направлення запиту до Президента України; запит народ­ного депутата України на сесії Верховної Ради; парламентсь­кий контроль за діяльністю органів прокуратури; здійснення парламентського контролю з окремих питань безпосередньо або через тимчасові спеціальні і тимчасові слідчі комісії.

Одним з пріоритетних напрямів парламентського контро­лю є контроль за діяльністю Кабінету Міністрів, який підконт­рольний і підзвітний Верховній Раді. Це зумовлено функція­ми і повноваженнями Кабінету Міністрів як найвищого органу у системі органів виконавчої влади. Відповідно до ст. 116Кон­ституції Кабінет Міністрів забезпечує державний суверенітет і економічну самостійність України, здійснення внутрішньої і зовнішньої політики держави, виконання Конституції і зако­нів України, актів Президента України. Основною формою парламентського контролю за діяльністю Кабінету Міністрів України є розгляд і заслуховування звітів про його діяль­ність. Одними з найважливіших напрямів діяльності Верхов­ної Ради щодо здійснення парламентського контролю є бюджетно-фінансовий контроль, контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина. Відпо­відно до ст. 98 Конституції контроль за використанням кош­тів Державного бюджету України від імені Верховної Ради здійснює Рахункова палата. Парламентський контроль за до­держанням конституційних прав і свобод людини і громадя­нина здійснює Уповноважений Верховної Ради України з прав людини (ст. 101).

Важливою формою парламентського контролю за станом справ у державі, в окремих сферах суспільного життя є запи­ти — парламентські і депутатські. Зокрема, відповідно до Конституції України (ст. 85) Верховна Рада може прийняти рішення про направлення запиту до Президента України на вимогу народного депутата, групи народних депутатів чи ко­мітету Верховної Ради України, попередньо підтриману не менш як однією третиною від конституційного складу парла­менту. Народний депутат має право на сесії Верховної Ради звернутися із запитом до органів Верховної Ради, до Кабінету Міністрів, до керівників інших органів державної влади та місцевого самоврядування, а також до керівників підпри­ємств, установ і організацій на території України, незалежно від підпорядкування і форм власності. При цьому керівники органів державної влади та місцевого самоврядування, під­приємств, установ і організацій зобов'язані повідомити на­родного депутата України про результати розгляду його заяви (ст. 86 Конституції).

Важливою парламентською процедурою є процедура здійс­нення парламентського контролю.Верховна Рада відповідно до своїх повноважень безпосередньо або через свої органи здійснює парламентський контроль за забезпеченням консти­туційних прав, свобод та обов'язків громадян України, додер­жанням законів та інших актів, за виконанням загальнодер­жавних програм і бюджету, діяльністю органів, а також поса­дових осіб, яких вона обирає, призначає або затверджує. Вона розглядає питання про додержання Конституції та законів України з власної ініціативи чи за поданням комітетів та тим­часових комісій Верховної Ради, народних депутатів Украї­ни. Парламент розглядає програму діяльності Кабінету Мініс­трів на період його та своїх повноважень, яка подається на розгляд Верховній Раді у місячний термін після його утворен­ня. За результатами розгляду програми діяльності Кабінету Міністрів приймається відповідна постанова.

Верховна Рада здійснює контроль також за виконанням за­гальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального, національно-культурного розвитку, охорони навко­лишнього середовища як безпосередньо, заслуховуючи допо­віді Кабінету Міністрів з цих питань, так і через комітети Верховної Ради відповідно до їх компетенції. Кабінет Мініст­рів одночасно із звітом про виконання Державного бюджету

України має подавати на розгляд Верховної Ради доповіді про хід і результати виконання затверджених нею програм.

Однією з найважливіших контрольних процедур є заслухо­вування звіту Кабінету Міністрів. Верховна Рада один раз на рік розглядає звіт Кабінету Міністрів про хід і результати ви­конання схваленої ним програми діяльності. Щорічний звіт Кабінету Міністрів про його діяльність подається у 4 5-денний термін після закінчення календарного року не пізніш як за 15 днів до розгляду на засіданні Верховної Ради. Він переда­ється комітетам Верховної Ради, а також поширюється серед депутатів. Звіт про роботу Кабінету Міністрів на засіданні ро­бить Прем'єр-міністр або у разі його відсутності — перший віце-прем'єр-міністр. Після заслуховування звіту Кабінету Міністрів та співдоповідей комітетів Верховної Ради відбува­ється його обговорення. За підсумками обговорення звіту Вер­ховна Рада приймає відповідну постанову. У випадках, коли діяльність Кабінету Міністрів буде визнана незадовільною, Верховна Рада може прийняти резолюцію недовіри Кабінету Міністрів у цілому, що зумовлює його відставку.

Контрольна діяльність Верховної Ради поширюється і на ряд інших державних органів і посадових осіб.

Парламент розглядає звіти Генерального прокурора, голо­ви Національного банку, голови Фонду державного майна та інших органів і посадових осіб, які обираються, призначають­ся чи затверджуються Верховною Радою, крім органів судової влади та суддів. Щорічні письмові звіти цих органів і посадо­вих осіб подаються до Верховної Ради протягом місяця після закінчення календарного року і поширюються серед депута­тів. У разі необхідності їх розгляду на засіданні Верховної Ра­ди відповідні питання включаються до порядку денного сесії.

Важливими формами парламентського контролю є депу­татські запити як офіційні звернення на сесії Верховної Ради до органів Верховної Ради, Кабінету Міністрів, керівництва інших органів державної влади та місцевого самоврядування, а також до керівників підприємств, установ і організацій, розташованих на території України, незалежно від їх підпо­рядкування і форм власності.

Поряд з основними процедурами діяльності Верховної Ради — за­конодавчою, установчою і контрольною — у парламенті України мають діяти і спеціальні процедури, тобто спеціальний порядок розгляду окремих питань. Зокрема, за спеціальними процедурами відбувається заслуховування Верховною Радою щорічних та позачергових послань Президента; затвердження Державного бюджету України і контроль за його виконанням; розгляд зовнішньополітичних питань. За спеціальними проце­дурами мають розглядатися такі питання: про внесення змін до Конституції; здійснення повноважень щодо Автономної Респу­бліки Крим; звернення громадян про порядок дострокового припинення повноважень народного депутата; про введення воєнного чи надзвичайного стану в Україні або окремих її міс­цевостях, про оголошення стану війни, про загальну або част­кову мобілізацію, про оголошення окремих місцевостей зона­ми надзвичайної екологічної ситуації; усунення Президента з поста в порядку особливої процедури (імпічменту); про згоду на притягнення до кримінальної відповідальності, затримання чи арешт народного депутата, затримання чи арешт судді, суд­ді Конституційного Суду тощо.

Істотне вдосконалення загального порядку роботи Верховної Ради та порядку здійснення окремих функцій (процедур) і роз­гляду та вирішення окремих питань має здійснюватись у процесі прийняття найближчим часом ряду нових парламентських за­конів, зокрема закону про регламент Верховної Ради, оновлен­ня законів про комітети Верховної Ради, про статус народного депутата України та ряду інших законодавчих актів, а також у процесі здійснення комплексу організаційних заходів.