Під земельними ресурсами розуміють землі, які використовуються. Або можуть бути використані у різних галузях економіки.
В цілому природно-ресурсний потенціал України характеризується значними запасами земельних ресурсів – 44,4% . Відповідно до цільового використання землі України поділяють на такі категорії: сільськогосподарського призначення; житлової та громадської забудови; природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення; рекреаційного призначення; історико-культурного призначення; лісового фонду; водного фонду; промисловості; транспорту, зв’язку, енергетики, оборони та іншого призначення. Всі вони разом складають земельний фонд .
На території України зустрічаються таки види ґрунтів:
1. Дерново-підзолисті та дернові ґрунти здебільшого розповсюджені у поліській частині України. Вони утворюються головним чином на піщаній основі, в умовах надмірного зволоження, характеризуються незначним вмістом гумусу. Підвищеною кислотністю, а відтак і низькою врожайністю (виняток – резини, які відносять до найбільш родючих, що поширені окремими фрагментами У Західному та Малому Поліссі);
2. Сірі лісові ґрунти поширені у південних районах Полісся та на північних околицях лісостепу, відрізняються незначним вмістом гумусу і підвищеною кислотністю, розглядаються як перехідні до чорноземів;
3. Чорноземи простяглися смугою від Карпат до східних кордонів України, охоплюючи основну частину лісостепу та північ степової зони. Мають підвищений вміст гумусу (4-9%) і розглядаються як най родючіші ґрунти України.
4. Темно-каштанові ґрунти зустрічаються в сухих умовах південної частини степової зони, які у посушливих районах Присивашшя та на окремих ділянках Причорноморської та Приазовської низовин поступаються місцем каштановим ґрунтам з виразними ознаками солонцюватості;
5. Солонці та солончаки поширені у посушливих степах України, характеризуються незначною водопроникністю та нагромадженням натрієвих солей;
6. Бурі лісові та буро-підзолисті ґрунти, які формуються в умовах відносно теплого і вологого клімату у гірських районах та передгір’ях Українських Карпат і Криму. Вони відрізняються грудкуватою або горіховою структурою і підвищеною кислотністю.
7. Лучні та болотні ґрунти, що утворюються в умовах значного та надмірного зволоження, поширені головним чином у північних та західних регіонах України. Подібні ґрунти зустрічаються і на окремих локаліях лісостепової і навіть степової зони ( на заплавах річок, у глибоких ярах, балках), де їх утворення супроводжується процесами засолення.
Для економічного розвитку регіону особливо важливе значення мають саме мінеральні ресурси. Тому аналізу їх використання приділяється особлива увага. До середини 80-х років 20 ст. видобуток корисних копалин на душу населення в Україні становив 20 т/рік ( на рівні США и попереду Європи), за часів незалежності спад становив 2/3 від цього обсягу. Всього Україні виявлено і розвідано на сьогодні понад 90 видів корисних копалин. В цілому природно-ресурсний потенціал України характеризується значними запасами мінеральних ресурсів – 28,3%. При їх економічній оцінці використовуються такі параметри:
· масштаб родовища, який визначається його сумарними запасами;
· якість корисної копалини, її склад і властивості, умови експлуатації;
· потужність пластів та умови залягання;
· господарське значення;
· річний обсяг добування.
Поклади корисних копалин мають різний ступінь вивченості і точності оцінки. Залежно від їх господарського значення корисні копалини поділяють на дві групи:
1) балансові, або кондиційні. До них належать поклади, використання яких економічно доцільне в теперішній час і які задовольняють промисловим вимогам за якістю сировини і гірсько-технічними умовами експлуатації;
2) позабалансові, або некондиційні. До них відносяться поклади, використання яких зараз є економічно недоцільним внаслідок їх малої потужності, низького стану цінного компоненту, особливо складних умов експлуатації, необхідності застосування складних процесів переробки, але які надалі можуть бути об’єктом промислового освоєння.
За рівнем вивчення запаси корисних копалин поділяються на чотири категорії – А,В,С1,С2. При цьому перші три категорії часто називають промисловими запасами, а запаси категорії С2 розглядаються як імовірний резерв даного родовища.
За характером використання мінеральні ресурси поділяються на три групи:
· паливно-енергетичні (горючі);
· металорудні;
· неметалічні, або нерудні.
У структурі паливних ресурсів України домінує кам’яне і буре вугілля, запаси якого є цілком достатніми для забезпечення власних потреб. Основні запаси кам'яного вугілля зосереджені в Донецькому і Львівсько-Волинському басейнах, бурого вугілля – переважно в Дніпровському басейні.
В Україні виявлено 307 родовищ нафти і газу, які зосереджені переважно на північному сході країни, в Прикарпатті й Причорномор'ї. Початкові розвідані запаси становили понад 3,4 млрд. т умовного палива. Ступінь виснаження розвідних запасів становить понад 60%. Водночас значним резервом є майже 5 млрд. т умовного палива ще нерозвіданих запасів. За існуючими оцінками ресурси нафти і природного газу в Україні дозволяють збільшити їх видобуток майже вдвічі.
На території України розміщено понад 1,5 тис. родовищ торфу, які зосереджені переважно у Волинській, Рівненській, Житомирській, Київській, Чернігівській, Черкаській, Хмельницькій, Сумській і Львівській областях.
Загальні запаси залізних руд України за категоріями А + В + С оцінюються в 27,4 млрд. т, а прогнозовані – у 20 млрд. т. Основні родовища зосереджені в Криворізькому й Кременчуцькому басейнах, Білозерському залізорудному районі та Керченському. Країна посідає одне з провідних місць у світі за запасами марганцю, які становлять 2,28 млрд. т. Україна має певні запаси руд кольорових металів. Запаси нікелю невеликої потужності зосереджені у Вінницькій, Кіровоградській і Дніпропетровській областях, ртуті – у Донбасі і Закарпатті; титану – в Житомирській, Київській, Черкаській, Дніпропетровській областях, на узбережжі Чорного та Азовського морів; бокситів – у Дніпропетровській області. Унікальні родовища сировини для отримання ряду рідкісних і рідкісноземельних елементів розташовані в Житомирському Поліссі й в Приазов’ї. Розробку золоторудного родовища розпочато в Закарпатті.
Україна багата на металічні корисні копалини, серед яких: кухонна сіль, самородна сірка, вогнетривкі глини, високоякісний каолін, облицювальний камінь тощо. Великі запаси калійно-магнієвих солей (близько 2,7 млрд. т) зосереджені в Івано-Франківській і Львівській областях.
Проблеми раціонального використання мінерально-сировинних ресурсів України полягають у важковидобувному характері значної частини ресурсів, виснаженості найбільш якісної частини запасів, обмеженні обсягів фінансування геологорозвідувальних робіт тощо. У перспективі здійснюватиметься розвідка нових для України корисних копалин – золота, міді, хрому, свинцю, цинку, молібдену, рідкісноземельних металів, фосфоритів тощо. Це дасть змогу за існуючими прогнозними оцінками збільшити експортні можливості вітчизняної мінерально-сировинної бази у 1,5– 2 рази й скоротити імпорт сировини на 60– 70% (без урахування вуглеводнів).
Рекреаційні ресурси: забезпечують відновлення та розвиток життєвих сил людини, витрачених у процесі трудової діяльності, тобто слугують для регенерації здоров'я і підтримки працездатності населення. До рекреаційних ресурсів відносять об'єкти і явища природного походження, які можуть бути використані для лікування, оздоровлення, відпочинку, туризму. До їх складу входять бальнеологічні (мінеральні води, грязі), кліматичні, ландшафтні, пляжні та пізнавальні ресурси. Вони розміщені практично на всій території України, однак їх територіальне розміщення є дуже нерівномірним. Найвища концентрація рекреаційних ресурсів склалася в південних областях України — на території Одеської, Миколаївської, Херсонської, Запорізької та Донецької областей, а також у Автономній Республіці Крим. Унікальні рекреаційні ресурси зосереджені в Карпатах. Значні запаси мінеральних вод розміщені у Львівській (Трускавець, Моршин, Східниця, Великий Любень, Немирів), Полтавській (Миргород), Вінницькій (Хмельник) областях. В Україні є великі запаси лікувальних грязей в Івано-Франківській, Одеській областях та в Автономній Республіці Крим.
Перспективи розвитку рекреаційного комплексу України полягають у залученні додаткових інвестицій в оновлення інфраструктури, що працює на потреби рекреаційного комплексу; інтенсивному розвитку туризму та індустрії відпочинку і оздоровлення в цілому; збільшенні питомої ваги рекреаційної сфери у зростанні національного доходу країни.
Трудові ресурси – це частина населення країни, що за своїм фізичним розвитком, розумовими здібностями і знаннями здатна працювати в народному господарстві. 3 цього визначення виходить, що трудові ресурси включають в себе як реальних працівників, що вже зайняті в економіці країни, так і потенційних, котрі не зайняті, але можуть працювати. Тобто це поняття спеціально створене та ідеально підходить для радянської ідеології поголовної примусової зайнятості, проте, як уже зазначалося, продовжує використовуватися і в наш час.
Щоб кількісно визначити межі трудових ресурсів, потрібно уяснити поняття "працездатне населення", "працездатний вік", "працюючі підлітки", "працюючі пенсіонери".
Трудові ресурси вважаються головною продуктивною силою суспільства. В Україні питома вага осіб працездатного віку становить більше 55% всього її населення. Але для цього показника характерні значні територіальні відмінності.
Найнижча частка населення працездатного віку відмічається у регіонах, де переважає аграрна сфера зайнятості. До них належать Вінницька, Волинська, Житомирська, Тернопільська, Хмельницька і Чернігівська області, в яких ця вікова група досягає більше ніж 52% загальної чисельності населення; у Чернігівській області цей показник становить лише 51%. Найвища частка осіб працездатного віку характерна для високоурбанізованих й індустріально розвинутих областей: Дніпропетровської, Донецької, Харківської, Одеської. У цих областях частка працездатного населення перевищує 57%.
Україна за чисельністю населення є однією з великих держав Європи. Чисельність населення України сьогодні складає майже 46 млн. чоловік. Україна належить до держав з високою щільністю населення. На початок Розміщення населення по території повною мірою відповідає особливостям розміщення виробництва та її природно-ресурсному потенціалу.
Найменша щільність населення характерна для Українського Полісся і півдня республіки. Тут воно становить менше 68 чол. на 1 км2. Причому в Чернігівській області щільність населення не досягає і половини відносно середнього показника по Україні. Такий рівень заселеності тут викликаний природними особливостями, що обумовлюють певну господарську діяльність. Рідко заселений і південь України, особливо Херсонська та Миколаївська області. Найвищий показник густоти населення в Україні характерний для східного регіону, де він перевищує 130 чол. на 1 км2, а в Донецькій області досягає майже 190 чол./км2. Висока щільність населення характерна і для західних областей України, де вона становить: в Львівській області – 126 чол./км2, в Чернівецькій – 116 чол./км2.
Якщо на початку століття в Україні переважало сільське населення – близько 82% всього населення, то тепер майже 68% її населення мешкає в міській місцевості. Аналіз статистичних даних свідчить, що міське населення протягом значного історичного періоду мало стійку тенденцію до зростання.
Показник питомої ваги міських жителів має суттєві територіальні відмінності – від 38,5% в Закарпатській області до 90,1% в Донецькій. Аналіз даних показує, що тільки в 6 областях країни переважає сільське населення, а в решті регіональних одиниць частка міського населення становить понад половину населення. Такі особливості територіальної концентрації населення і наявні відмінності соціально-економічного, екологічного й політичного розвитку обумовили і своєрідність зрушень в загальній чисельності населення України та її регіонів.
Національний склад населення України характеризується значноючисельною перевагою основної нації – українців. За даними останнього перепису населення, українці становили понад 70% жителів України. Крім того,значна чисельність українців проживає в близькому та далекому зарубіжжі.
Основними галузями зайнятості населення в матеріальному виробництві є промисловість, сільське господарство, транспорт та будівництво. Понад 6 млн. чол. зайнято в галузях невиробничої сфери України. Серед них найвища частка (майже половина) припадає на освіту, культуру, мистецтво, науку і наукове обслуговування. Близько 1,5 млн. чол. зайнято в закладах охорони здоров'я, фізкультури та соціального забезпечення населення.
Більш об’єктивною економічною категорією, яка відображає кількість ресурсів для праці, є економічно активне населення, що розраховується за матеріалами вибіркового обстеження населення з питань економічної активності за методологією Міжнародної Організації Праці.
Економічно активне населення,або робоча сила у відповідності з методикою МОП, – це частина населення обох статей, яка протягом певного періоду забезпечує пропозицію своєї робочої сили для виробництва товарів і надання послуг. Кількісно економічно активне населення складається з чисельності зайнятих економічною діяльністю і чисельності безробітних, до яких за цією методикою відносять чітко визначені групи людей.
Відтворення ресурсів для праці – це процес постійного і безперервного поновлення кількісних і якісних характеристик економічно активного населення.
Найбільш загальні напрями, перспективні методи та функції економічного регулювання попиту і пропозиції робочої сили можуть бути конкретизовані стосовно умов відтворення робочої сили регіонів України. На основі спільних рис, домінантних тенденцій і найсуттєвіших відмінностей регіональних ринків праці здійснюється їх структуризація. Вона спирається на оцінки демоекономічного та соціально-економічного режимів регіонального відтворення робочої сили, а також на інформацію про інтенсивність територіального руху робочої сили, співвідношення чисельності зареєстрованих безробітних і кількості вільних робочих місць та вакантних посад. Відповідно до цього виділяється п'ять типів регіональних ринків праці України.
Перший тип має чітко окреслені ознаки працедепресивності як у промисловому, так і в аграрному секторах економіки і тим самим формує екстремальні умови відтворення робочої сили. Його утворюють області з низьким рівнем індустріального розвитку: Волинська, Житомирська, Закарпатська, Івано-Франківська, Рівненська, Тернопільська, Хмельницька та Чернігівська. Для них характерна надзвичайно низька мобільність робочої сили. Причини такого стану ринку праці цих областей досить неоднорідні. Це потребує диференційованих заходів щодо його подолання.
Для регіональних ринків цього типу єдиним прийнятним ефективним методом подолання деструктивних процесів є пряме регулювання через розробку і реалізацію державних програм розвитку цих територій з чітким визначенням потужних джерел поповнення фінансових ресурсів, призначених суто для нагромадження. Регіональні ринки цього типу потребують режимів пільгового кредитування та оподаткування, надання субвенцій і преференцій, складання та реалізації регіональних інвестиційних програм у тісному взаємозв'язку з питаннями реорганізації діючих виробництв та створення нових.
Другий тип регіональних ринків наближається до першого, однак ознаки депресивності та застійності не досить чітко відстежуються. Для нього характерні порівняно з попереднім дещо нижчі темпи падіння обсягів промислового виробництва та більш суттєві зміни в структурі. До цього типу віднесено Вінницьку, Київську, Кіровоградську, Львівську, Сумську, Полтавську, Черкаську та Чернівецьку області.
Для ринку другого типу першочергового значення набувають стабілізація сільськогосподарського виробництва та пов'язаних з ним переробних виробництв, розвиток соціальної інфраструктури села за допомогою прямих державних інвестицій, забезпечення еквівалентного товарообміну між містом і селом. За умови реалізації цих заходів зростатиме рівень задоволення побутових і культурно-освітніх потреб сільського населення. Це в свою чергу протидіятиме міграційному відпливу працездатного населення і значною мірою нормалізуватиме демоекономічні процеси на цих територіях.
Третій тип формують індустріальні області — Дніпропетровська, Донецька та Луганська — з досить високомобільною робочою силою та глибоко кризовим станом усієї сфери прикладання праці через її високу залежність від економічного стану галузей добувної та важкої промисловості. Ці області мають значний компенсаційний потенціал, спроможний радикально покращити ситуацію у сфері зайнятості населення.
Розвиток регіональних ринківтретього типу можливий лише на основі структурної реорганізації промислового комплексу та прискорення розвитку об'єктів соціальної інфраструктури. У контексті цього напряму слід визначити економічно доцільні обсяги виробництва галузей добувної та важкої індустрії з урахуванням їхнього експортного потенціалу. Це стане основою для оптимізації чисельності зайнятих у цій сфері та визначення можливих масштабів перерозподілу їх на користь недостатньо розвиненої сфери обслуговування населення регіону.
Четвертий тип регіональних ринків праці охоплює Запорізьку, Харківську області та м. Київ. Характерними для нього є інтенсивний рух робочої сили, достатня пропозиція та працевлаштування населення, висока працемісткість ринку праці. Формування явного безробіття за таких умов свідчить про те, що головною його причиною є незбігання якісних характеристик робочої сили з вимогами до неї суб'єктів господарювання різних форм власності.
Цей тип регіональних ринків праці формується промисловими центрами, в яких розвиток ринкової інфраструктури недержавного сектору економіки та поширення нерегламентованої діяльності населення дещо пом'якшують ситуацію на офіційній частині ринку праці. Загальне покращання ситуації на регіональних ринках праці цього типу пов'язане з формуванням фінансово-промислових груп, які об'єднують підприємства різних галузей, банківські та фінансові установи, науково-дослідні організації з метою створення кінцевих видів конкурентоспроможної продукції завдяки мобілізації фінансових ресурсів у інвестиційних фондах.
П’ятий тип регіональних ринків праці утворюють причорноморські області — Одеська, Херсонська, Миколаївська та Автономна Республіка Крим з високою орієнтацією працездатного населення на різні форми самостійної зайнятості у сфері як офіційної, так і неофіційної економіки.