Особливості впливу права Євросоюзу на правопорядок України

Підписання Угоди про партнерство та співробітництво (УПС) у 1994 році відкрило шлях до правової інтеграції між Україною та Євросоюзом, як найбільш динамічним інтеграційним угрупованням світу. УПС не тільки започаткувала розвиток відносин між сторонами у політичній, економічній, правовій, соціальній та багатьох інших сферах, але й заклала основи для її подальшого удосконалення й поглиблення. У цьому зв'язку постає актуальне питання про характер, правові засади, напрямки та інструменти правової співпраці між Україною та Євросоюзом. Практичне значення цього питання пов'язане з пошуками оптимальних шляхів правової інтеграції нашої держави у Євросоюз, як структури, яка об’єднує найбільш розвинуті європейські країни.

Треба зазначити, що хоча Україна поки що не знаходиться серед країн-кандидатів на вступ до європейських інтеграційних організацій, право Євросоюзу поступово розширює свій вплив на її правопорядок.

На наш погляд, однією з ключових проблем правового співробітництва між Україною та Євросоюзом є вивчення особливостей взаємодії права Євросоюзу та права України. Їх характер визначає напрямки та правові інструменти інтеграції сторін.

При цьому треба мати на увазі, що УПС лише частково розкриває особливості взаємодії права Євросоюзу та права України. Більш повно висвітлити ці особливості може лише аналіз природи права Євросоюзу та врахування вже існуючої практики регулювання відносин між європейськими інтеграційними організаціями та третіми країнами.

Що стосується УПС, то з формулювань її положень випливає, що процес правової інтеграції України у Євросоюз має однобічний характер і що дія положень права Євросоюзу в правопорядку України в цілому підпорядковується загальним закономірностям, характерним для відносин європейських інтеграційних організацій з країнами не членами. Підтвердженням цього одностороннього характеру правового співробітництва сторін є те, що в УПС йдеться про закріплення у праві України норм, які б забезпечили рівень захисту прав на інтелектуальну власність, аналогічний до існуючого у Європейському співтоваристві (ст.50. 1), зближення законодавства України до законодавства ЄС (ст.51) тощо.

Тобто мова йде лише про пристосування системи права України до системи права Євросоюзу та систем права держав-членів європейських інтеграційних організацій, а не про зустрічні кроки по шляху зближення правових систем сторін Угоди.

При цьому, однак, важливо враховувати, що дія положень права Євросоюзу у правопорядку України має певну специфіку, обумовлену, насамперед, рівнем розвитку двосторонніх відносин сторін. Зокрема, з правових актів, які визначають засади співробітництва України з Євросоюзом та практики відносин між сторонами, випливає, що дія положень первинного права Євросоюзу в правопорядку України забезпечується насамперед шляхом включення приписів права європейських інтеграційних організацій до УПС та через гармонізацію законодавства України з правом ЄС.

Відносно безпосередньої дії актів права Євросоюзу в правопорядку України слід зазначити, що поки що інститути європейських інтеграційних організацій не ухвалювали правових актів, спрямованих на регулювання поведінки суб’єктів національного права України, хоча це не виключено у майбутньому в процесі поглиблення відносин між сторонами.

Якщо ж розглядати закріплення в Угоді про партнерство та співробітництво положень первинного права Євросоюзу, то треба одразу вказати на те, що в цьому відношенні УПС мало чим відрізняється від Європейських угод про асоціацію з країнами Центральної та Східної Європи.

УПС включає кілька положень, що закріплюють норми первинного права ЄС. Зокрема, ст.20 УПС відтворює положення ст.30 Договору про заснування ЄС (винятки з заборони на кількісні обмеження на імпорт), ст.41.1 фактично віддзеркалює положення ст.46.1 Договору про заснування ЄС (законні обмеження щодо здійснення права на заснування та економічну діяльність), ст.46.3 майже повністю повторює положення ст.58.1, а Договору про заснування ЄС (особливості застосування національно-податкового законодавства до платників податків). Ст.48.3 включає положення ст.56 Договору про заснування ЄС (заборона обмежень не переміщення капіталів між державами-членами і третіми країнами), а ст.48.6 - положень ст.59 Договору про заснування ЄС (захисні заходи з метою запобігання труднощів у функціонуванні економічного та валютного союзу).

Крім того, положення УПС, які стосуються торгівлі, містять посилання на правила ГАТТ, які також були закріплені в установчих договорах про європейські інтеграційні організації.

У цьому зв'язку виникає питання про правові наслідки дії положень УПС в правопорядку Євросоюзу та правопорядку України.

Почнемо з правопорядку Євросоюзу. Відповідно до ст.300.7 Договору про заснування ЄС положення УПС стають обов'язковими для інститутів Співтовариства та держав-членів. Це, однак, не означає, що вони мають характер прямої дії у правопорядку ЄС. Віднесення тих чи інших положень УПС до категорії норм прямої дії залежить від тлумачення їхньої природи з боку Суду ЄС відповідно до вироблених ним критеріїв. При цьому, однак, треба мати на увазі, що на відміну від угод про асоціацією з країнами Середземномор'я (Марокко, Туніс, Ізраїль тощо), які були укладені у другій половині 90-х років, положення УПС передбачливо були сформульовані Комісією ЄС таким чином, щоб запобігти їх можливої прямої дії у правопорядку ЄС, хоча така можливість зовсім не виключається [386, 836].

Інший статус положення УПС мають у правопорядку України. Зокрема, відповідно до ст.9 Конституції України діючі міжнародні угоди, які були схвалені Верховною Радою, є частиною національного законодавства України. Це означає, що вони отримують статус національних законів з усіма наслідками щодо їх застосування. Треба, однак, звернути увагу на те, що концепція прямої дії положень міжнародних угод у правопорядку України поки що не достатньо розроблена ні в теоретичному плані, ні в існуючій судовій практиці. Тому питання прямої дії положень УПС в національному порядку України залишається відкритим. Важливо підкреслити, що ніщо в УПС не заважає Україні прийняти в разі необхідності, національний правовий акт, який би надав положенням УПС характер прямої дії у правопорядку України, забезпечивши тим самим можливість закріпленим в УПС положенням первинного права ЄС безпосередньо регулювати відносини суб'єктів національного права України.

Ще більші можливості для дії норм права Євросоюзу у правопорядку України надає гармонізація законодавства України з правом європейських інтеграційних організацій. На наш погляд, укладення УПС та інших документів, які визначають правові засади співпраці між Євросоюзом та Україною, створило належні передумови для гармонізації українського законодавства з правом Євросоюзу. При цьому треба зауважити, що процес гармонізації законодавства України з правом європейських інтеграційних організацій теж має свої особливості, які зумовлені рівнем відносин між партнерами. Тобто той факт, що УПС не передбачає підготовки до приєднання України до Євросоюзу, визначає межі співробітництва сторін у правовій галузі, й зокрема у сфері гармонізації. З іншого боку, як показує практика здійснення гармонізації на рівні Співтовариства, а також у відносинах ЄС з іншими країнами, зокрема, з тими, що мають з ЄС угоди про асоціацію, практично не можливо чітко визначити межі гармонізації. Тому Україна має достатньо широкі можливості у разі необхідності форсувати або призупиняти процес гармонізації своїх правових норм з правом Євросоюзу. Це безпосередньо стосується цілей, засобів та організаційно-правового механізму гармонізації.

Гармонізація, яка передбачена УПС та іншими документами, що регулюють співробітництво України з Євросоюзом має як спільні риси, так і суттєві відмінності від аналогічного процесу, здійснюваного на рівні Співтовариства та у відносинах ЄС з третіми країнами. Спільною для них є загальна мета всякої гармонізації, яка полягає у створенні уніфікованого правового середовища для суб’єктів ринкових відносин. А для цього необхідно нівелювати відмінності у національних правилах, які регулюють ці відносини. Проте гармонізація в рамках співробітництва України з Євросоюзом спрямована також на створення сприятливих умов для доступу українських виробників та провайдерів послуг на спільний ринок ЄС та на ринки країн, які визнають стандарти Співтовариства.

Крім того гармонізація українського законодавства з правом Євросоюзу закладає правові засади для появи правового середовища, наближеного до вжеіснуючого в країнах-членах Співтовариства, і тим самим допомагає залучити бізнесменів з країн-членів європейських інтеграційних організацій до більш активної діяльності в Україні. Така присутність повинна сприяти економічному розвитку країни, а також залученню іноземних інвестицій в українську економіку.

Тим самим гармонізація об’єктивно прискорює інтеграцію України до Євросоюзу. І це визначає особливу зацікавленість України у процесах гармонізації свого законодавства з правом Євросоюзу.

Разом з тим, гармонізація українського законодавства з правом Євросоюзу повинна враховувати характер відносин сторін, що визначає особливі способи та принципи її здійснення.

Треба відзначити, що процес гармонізації українського законодавства з правом Євросоюзу розпочався ще до набуття чинності УПС. Зокрема, спроби узгодити норми українського законодавства з правом ЄС робилися у галузях, що регулюють конкуренцію, трудові та соціальні відносини. Цей період можна назвати етапом добровільної гармонізації. Для нього характерним є те, що він здійснювався за відсутності конкретних зобов’язань сторін у цій сфері. Він також проходив за умов, коли дії України з метою гармонізувати своє законодавство з правом Євросоюзу не були погоджені з європейськими інтеграційними організаціями і носили односторонній характер.

Проте слід зауважити, що цей процес не був абсолютно стихійним. Справа в тому, що у України були можливості використовувати відповідні акти органів Співтовариства та аналізувати практику інших країн, в яких здійснювалася гармонізація національного законодавства з правом ЄС. Зокрема, Біла книга, ухвалена Комісією ЄС у 1995 році, визначала пріоритети гармонізації для країн Центральної та Східної Європи [55]. Звісно, одного тільки переліку пріоритетних галузей з гармонізації було недостатньо для того, щоб надати цьому процесу необхідну динаміку. Перш за все треба було рахуватись з тим, що для започаткування процесу гармонізації необхідно було мати переклад хоча б частини документів ЄС на українську мову. Проте, враховуючи, що акти, визначені Білою книгою в якості пріоритетних займають об’єм у 8000 сторінок , одне це вже стало значною технічною перешкодою на шляху добровільної гармонізації, яку почала здійснювати Україна.

Як вже зазначалось, першим документом, який заклав правові засади для гармонізації українського законодавства з правом Євросоюзу ще до набуття чинності УПС, стала Тимчасова угода між Україною та ЄС про торгівлю та торгівельне співробітництво , підписана 1 червня 1995 року у Брюсселі [87]. Вона набула чинності 1 лютого 1996 року. У травні 1998 року Тимчасову угоду замінила УПС.

Тимчасова угода передбачала гармонізацію законодавства України з правом ЄС у галузях конкуренції (ст.17) та захисту права на інтелектуальну власність (ст.18, Додаток ІІІ). Положеннями цих статей були передбачені різні способи гармонізації.

Зокрема, що стосується правил конкуренції, то Тимчасова угода зобов’язувала сторони ухвалити та виконувати закони, спрямовані проти обмежень конкуренції з боку підприємств, які знаходяться у їх юрисдикції. Угодою була передбачена також можливість надання технічної допомоги для розвитку і запровадження правил конкуренції. Ці положення лише непрямо вказували на необхідність для сторін мати схожі закони щодо регулювання конкуренції, а також на орієнтацію при цьому на законодавство ЄС, як сторони, яка на відміну від України, має досвід у впровадженні правил конкуренції.

На противагу цим положенням ст.18 та Додаток ІІІ тимчасова угода містила більш чіткі щодо змісту та терміну виконання зобов’язання для України у галузі гармонізації. В ній було передбачено, що Україна до кінця п’ятого року після набуття чинності Угодою забезпечить рівень захисту прав на інтелектуальну власність аналогічний тому, який існує у Співтоваристві на засадах, визначених актами ЄС, і, зокрема, тими, які зазначені у Додатку ІІІ, включаючи ефективні засоби забезпечення дотримання таких прав.

У свою чергу Додаток ІІІ включав перелік цілої низки директив та регламентів ЄС, які регулюють сферу захисту прав на інтелектуальну власність на рівні Співтовариства. Ці акти стосуються, зокрема, зближення законодавства держав-членів ЄС щодо торгівельних марок, захисту топографічних назв напівпровідникової продукції, захисту комп’ютерних програм, створення сертифікатів з додаткового захисту медичної продукції, захисту географічних покажчиків та визначників щодо походження сільськогосподарської продукції та продуктів споживання, координації деяких правил щодо авторських прав та прав стосовно авторства на супутникове віщування та кабельну ретрансляцію, гармонізації термінів захисту авторських та суміжних прав, прав на орендну плату та кредитування та деяких суміжних прав у галузі інтелектуальної власності.

Тим самим при здійсненні гармонізації у сфері захисту прав на інтелектуальну власність Тимчасова угода в якості форми гармонізації також визначила ухвалення національних правових актів, які б враховували у тій чи іншій мірі положення вторинного права ЄС.

Що стосується виконання Україною закріплених в Тимчасові угоді зобов’язань з гармонізації законодавства у сфері охорони прав на інтелектуальну власність, то тут виникла ситуація непевності. Справа в тому, що відповідно до ст.109 УПС вираз “дата набуття чинності Угодою” означає дату набуття чинності Тимчасовою угодою, тобто 1 лютого 1996 року. Це означає, що Україна повинна була забезпечити досягнення рівня захисту інтелектуальної власності, аналогічного тому, який існує у Співтоваристві до 1 лютого 2001 року, шляхом гармонізації свого законодавства з вказаними у Додатку ІІІ до Тимчасової угоди нормативно-правовими актами ЄС. Проте після набуття чинності УПС, яка замінила Тимчасову угоду, зобов’язання України з захисту прав на інтелектуальну власність теж дещо змінилися. Зокрема, Додаток ІІІ до УПС замість списку нормативних актів інститутів ЄС містив перелік багатосторонніх міжнародних, до яких повинна була приєднатися Україна з тим, щоб забезпечити належний рівень захисту прав на інтелектуальної власності. А зазначені в Тимчасовій угоді діючі у цій галузі нормативні акти ЄС в УПС взагалі не згадуються.

Проте, на наш погляд, перелічені в Тимчасовій угоді нормативні акти ЄС все ж можуть бути використані Україною в процесі гармонізації її законодавства з правом ЄС для створення правового режиму у сфері захисту прав на інтелектуальну власність , аналогічного тому, який існує в Євросоюзі, з урахуванням, звісно, змін, внесених до них за останній час.

Треба відмітити, що після набуття чинності УПС процес гармонізації українського законодавства з правом Євросоюзу отримав вже не тільки чіткі правові засади, але й набув більш різноманітних форм.

Насамперед треба зазначити, що УПС приділяє особливу увагу гармонізації існуючого і майбутнього законодавства України з законодавством Співтовариства, розглядаючи гармонізацію як важливу умову для зміцнення економічних зв’язків між сторонами (ст.51.1).

В УПС не дається визначення поняття гармонізації. Сама ж Угода оперує такими традиційними й для права Євросоюзу термінами як “зближення” (ст.ст.51, 76), “адаптація” (ст.ст.53, 77), “наближення” (ст.60), “встановлення еквівалентних норм “ (ст.67) тощо. Як й у випадку з установчими договорами про європейські інтеграційні організації, це може означати, що в Угоді йдеться про різні способи визначення одного й того самого процесу, головною метою якого є створення однакових правових умов для суб’єктів співробітництва між Україною та ЄС. Про це свідчать й положення ст.51.2 УПС, з яких випливає, що цей процес повинен забезпечити “приблизну адекватність законів”.

Той факт, що УПС оперує різними термінами, не могло не викликати дискусії серед українських вчених та практиків з метою з’ясування відмінностей між ними щодо змісту та доцільності їх використання. Існування розбіжностей у цьому питанні є об’єктивним явищем, викликаним тим, що, як вважає Н. Малишева, “ні у міжнародно-правовій теорії, ні в сучасній правотворчій практиці до останнього часу не приділялося належної уваги теорії гармонізації законодавства, з’ясуванню базових понять та підходів, хоча прикладні аспекти гармонізації законодавства є одними з найбільш актуальних і широкодосліджуваних у зарубіжній правовій теорії, особливо в сучасному праві ЄС” [157, 88].

Слід одразу зазначити, що переважна більшість українських юристів, які досліджували це питання, застосовує термін “гармонізація”.

Проте в офіційних документах дуже часто використовується термін “адаптація”. Відповідно до положень Стратегії інтеграції України до Європейського Союзу, адаптація полягає у зближенні законодавства України з сучасною європейською системою права. Вона передбачає реформування правової системи України та поступове приведення у відповідність з європейськими стандартами [44, 39].

Інший термін, “апроксимація”, використовує Представник України у Раді Європи, колишній Міністр Юстиції України С. Станік, яка вважає, що “настав час грунтовно підійти до запровадження апроксимації (наближення) права, законодавчих актів України до правової системи Європейського Союзу. Йдеться, в першу чергу, про доцільність творчо використати (перейняти) норми європейського права, особливо у сфері організації внутрішнього ринку, фінансового механізму…” [157, 29].

Ю. Капіца прийшов до висновку, що для визначення передбаченої в УПС уніфікації законодавства України та ЄС треба використовувати термін “наближення”. Далі він зазначає, що в праві ЄС уживаються терміни “наближення” та “гармонізація”. У випадку “наближення” йдеться про досягнення того чи іншого рівня відповідності. Зі свого боку “гармонізація” може означати як досягнення певної ідентичності норм права держав-членів Євросоюзу через прийняття регламентів ЄС, так й визначення цілей, єдиних для держав-членів, через прийняття директив ЄС [322,19].

З такими положеннями та висловлюваннями не завжди можна погодитись. Як показує практика діяльності європейських інтеграційни організацій, не зважаючи на застосування різних термінів як в праві Євросоюзу, так й в угодах Співтовариства з третіми країнами, йдеться по суті про один і той самий процес приведення національного законодавства у відповідність з приписами права європейських інтеграційних організацій. На нашу думку, термін “гармонізація” найбільш адекватно характеризує мету цього процесу: узгодити національні норми таким чином, щоб в обох випадках вони створювали однакові правових умов для діяльності суб’єктів господарювання в межах спільного ринку. На це вірно вказує Н.Малишева, яка пише: “Гармонізація, заявлена як цільова настанова правотворчого процесу, повинна "вмикати” певні механізми отримання найбільш високого ступеня узгодженості та сумісності систем, які гармонізуються” [157, 88].

У відносинах між європейськими інтеграційними організаціями та третіми країнами таке узгодження національного законодавства з правом Євросоюзу, може здійснюватися різними способами (шляхом взаємного визнання національних стандартів, приєднання до міжнародних договорів, узгодження положень національних нормативно-правових актів з приписами постанов інститутів Євросоюзу тощо) та на різних рівнях (на рівні міжнародних зобов’язань, на рівні зобов’язань ЄС тощо) [157, 139].

Зазначені особливості гармонізації відрізняють її від уніфікації. Як вже зазначалось, хоча за допомогою уніфікації також створюється однакові правові умови для суб’єктів господарювання, проте це досягається іншим шляхом: через ухвалення постанов, які безпосередньо регулюють поведінку суб’єктів господарювання і не передбачають узгодження з ними актів національного законодавства [248, 2].

Треба також відмітити, що гармонізація українського законодавства з правом Євросоюзу має більш обмежену мету, ніж реформування правової системи України. Як слушно зауважує у цьому зв’язку Н. Малишева, “до гармонізації stricto sensu вдаються, виходячи не з внутрішніх потреб (розвиток власної правової системи), а з необхідності зовнішньої взаємодії однієї системи з іншою” [157, 88].

Важливо також відзначити, що в УПС практично нічого не говориться про терміни здійснення гармонізації. Єдиним винятком з цього є сфера захисту прав на інтелектуальну власність, в який Україні надається п’ять років на виконання своїх зобов’язань по угоді.

Положення УПС щодо гармонізації мають рамковий характер, а їх реалізація вимагає ухвалення правових актів, створення необхідних інституційних механізмів та здійснення відповідних дій як на міжнародному рівні у взаємовідносинах сторін, так й в правопорядку України та Співтовариства.

На кожному з цих рівнів гармонізація здійснюється шляхом використання певних способів. У цьому зв’язку можна виділити кілька способів гармонізації. По-перше – це приєднання до міжнародно-правових документів, які закріплюють міжнародні стандарти у певній галузі. Другий спосіб передбачає ухвалення національних правових актів, положення яких відповідають нормам права ЄС.

УПС визначає основні сфери, в яких гармонізація здійснюється шляхом приєднання до міжнародних зобов’язань у певній галузі міжнародних відносин. Ними є захист прав на інтелектуальну власність, енергетика, охорона навколишнього середовища та відмивання грошей.

Відповідно до положень ст.50.2 та Додатку ІІІ Україна до 1 березня 2003 року повинна приєднатися до низки міжнародних конвенцій з захисту прав на інтелектуальну власність. До них віднесені, зокрема, Бернська конвенція про охорону літературних та художніх творів (Париж,1971 р.), Міжнародна конвенція про охорону прав акторів-виконавців, виробників фонограм і органів радіомовлення (Рим,1961 р.), Протокол до Мадридської угоди про міжнародну реєстрацію торгових знаків (Маддрид,1989 р.), Ніццька угода про міжнародну класифікацію виробів та послуг для цілей реєстрації знаків (Женева,1977 р. з поправками, внесеними в 1979 р.), Будапештський договір про міжнародне визнання депонування мікроорганізмів для цілей патентних процедур (1977 р. зі змінами, внесеними в 1980 р.), Міжнародна конвенція про захист нових сортів рослин (Женевський акт, 1978 р.) тощо.

Характеризуючи особливості гармонізації у галузі охорони прав на інтелектуальну власність шляхом приєднання до міжнародних угод, слід зауважити, що вибір такого способу гармонізації у цій сфері є закономірним і обумовлений самою природою відносин з охорони інтелектуальної власності. Оскільки охорона здійснюється в межах території окремих держав, то питання, пов’язані з забезпеченням захисту прав на інтелектуальну власність, регулюються переважно шляхом укладання міжнародних угод між державами.

Треба, однак, зазначити, що шляхом приєднання до міжнародних угод, вказаних у Додатку ІІІ, Україна отримала більш широкі зобов’язання ніж ті, які мають деякі держави-члени Євросоюзу, оскільки далеко не всі з них є учасникам усіх цих конвенцій у галузі охорони прав на інтелектуальну власність.

Україна практично вже зараз виконала майже усі ці зобов’язання, що випливають з положень ст.50.2 УПС, приєднавшись до усіх багатосторонніх конвенцій про права на інтелектуальну власність, зазначених в пункті 1 Додатку ІІІ. Відповідні законодавчі акти були ухвалені протягом 1995 – 2001 років [9, 11, 12, 13; 14, 15, 16].

Можна вважати, що в країні вже створені правові засади для регулювання відносин у сфері інтелектуальної власності. Відповідні положення про захист прав на інтелектуальну власність включені до Конституції України, кодексів (цивільного, кримінального, адміністративного, арбітражного, митного), законів. Діє біля 100 підзаконних актів.

Зокрема, з метою імплементації міжнародно-правових зобов’язань України по УПС були прийняті законодавчі акти в окремих галузях права на інтелектуальну власність [17, 21, 26].

Проте, поки що не вирішеною залишається проблема досягнення в Україні рівня захисту прав на інтелектуальну власність, аналогічного до існуючого в Співтоваристві, включаючи ефективні засоби забезпечення дотримання таких прав, що випливає з зобов’язань, закріплених у ст.50.1 УПС. Однією з причин такого незадовільного становища є те, що положення багатьох актів законодавчої та виконавчої влади, прийнятих з метою імплементації зобов’язань Україні з охорони права на інтелектуальну власність, не відповідають нормам багатосторонніх міжнародних конвенцій у цій сфері, які містяться у Додатку ІІІ до УПС. Фактично невідповідність у тій чи іншій мірі існує відносно всіх конвенцій, окрім Ніццької угоди про міжнародну класифікацію виробів та послуг для цілей реєстрації знаків (Женева 1977 рік, з поправками, внесеними в 1979 році).

Крім того, часто положення нормативно-правових актів національних властей, які регулюють окрему галузь права інтелектуальної власності суперечать одне одному. Зокрема, це стосується нормативно-правових актів, які повинні бути приведені у відповідність до Міжнародної конвенції про захист нових сортів рослин (UРОV) (Женевський акт, 1978 рік).

З іншого боку, усунення протиріч між нормами національного права та міжнародними конвенціями з охорони права на інтелектуальну власність є лише першим кроком на шляху виконання положень ст.50.1 УПС. Більш важким та важливим завданням є створення цілісного правового механізму, здатного забезпечити ефективний захист права на інтелектуальну власність на національному рівні. В Україні такий механізм поки що тільки створюється, а це закладає підґрунтя для конфліктів у відносинах між Україною та Євросоюзом.

Існують також об’єктивні причини, які негативно впливають на процес гармонізації у сфері інтелектуальної власності До них належать розбіжності між положеннями багатосторонніх конвенцій та нормами законодавства ЄС у цій галузі. А це означає, що законодавчі та виконавчі органи України повинні визначитись з тим, яким чином вирішувати це протиріччя.

У цьому зв’язку не можна не вказати на те, що вимоги УПС стосовно створення належних умов стосовно захисту прав на інтелектуальну власність мають суперечливий характер. Справа в тім, що в рамках Євросоюзу діє багато актів інститутів європейських інтеграційних організацій у галузі охорони інтелектуальної власності, деякі положення яких суперечать нормам міжнародних конвенцій у цій сфері. Зокрема, якщо Бернська конвенція про охорону літературних та художніх творів (Париж,1971 р.) встановлює термін щодо захисту авторських прав у 50 років, то відповідний термін, передбачений законодавством ЄС дорівнює вже 70 рокам. Виникає питання, яким нормам треба надати пріоритет при гармонізації законодавства у цій галузі? Якщо це будуть норми конвенції, то тоді не буде виконана вимога щодо забезпечення рівня захисту, аналогічного до існуючого в ЄС.

На наш погляд при вирішення цього питання треба виходити з практики застосування положень відповідних конвенцій інститутами ЄС та державами-членами Співтовариства. При цьому важливо мати на увазі те, що ЄС як повноправний член ГАТТ/СОТ повинен керуватися нормами права цієї організації, складову частину якого складають норми Угоди про торгoвельні аспекти прав на інтелектуальну власність (ТРІПС), які, у свою чергу, закріплюють зобов’язання, що є еквівалентними положенням міжнародних конвенцій у галузі охорони інтелектуальної власності [425]. Ці зобов’язання повинна буде виконувати й Україна після свого вступу до ГАТТ/СОТ. З іншого боку, держави-члени Євросоюзу є учасниками міжнародних конвенцій (або які де-факто до них застосовуються), на яких посилається УПС. Тому вони повинні керуватися їх положеннями. Крім того, Суд ЄС визнав за нормами ГАТТ/СОТ пріоритет по відношенню до права Євросоюзу. Все це може означати, що у випадку конфлікту між нормами права ЄС та положеннями міжнародних конвенцій у галузі охорони прав на інтелектуальну власність, останні повинні мати перевагу. Тому при здійсненні гармонізації усе це треба буде враховувати. З іншого боку, при здійсненні гармонізації у цій сфері Україна може керуватися положеннями права Євросоюзу, які встановлюють більш суворі вимоги до захисту прав на інтелектуальну власність.

Ще однією серйозною проблемою об’єктивного характеру, з якою стикаються усі країни не члени Євросоюзу у процесі гармонізації національного законодавства з правом європейських інтеграційних організацій, стає необхідність враховувати при здійсненні гармонізації подальший розвиток права ЄС у галузі інтелектуальної власності. Щоб забезпечити рівень захисту інтелектуальної власності, аналогічний до існуючого у Співтоваристві, вони вимушені враховувати як нові міжнародні конвенції, так й акти ЄС, які регулюють відносини у цій сфері в межах Спільного ринку [235, 105]. Кожна з країн не членів використовує свої підходи до вирішення цієї проблеми.

В Україні, де незважаючи на приєднання країни до багатьох багатосторонніх конвенцій у галузі охорони прав на інтелектуальну власність (Україна є стороною двох десятків міжнародних конвенцій у сфері інтелектуальної власності) важливою проблемою все ще залишається створення правових засад для належного забезпечення охорони цих прав, її вирішенню певною мірою повинно сприяти приєднання до низки міжнародних документів у цій галузі, які були укладені вже після підписання УПС. Відповідно до Указу Президента України від 27 квітня 2001 року “Про заходи щодо охорони інтелектуальної власності України” [47] на Кабінет міністрів покладені зобов’язанні вжити заходів щодо приєднання України до Договору Всесвітньої організації інтелектуальної власності “Про авторське право”, підписаного в Женеві 20 грудня 1996 року, Договору Всесвітньої організації інтелектуальної власності “Про виконання і фонограми”, підписаного в Женеві 20 грудня 1996 року, Женевського акту Гаазької конвенції “Про міжнародну реєстрацію промислових знаків”, підписаного в Женеві 2 липня 1999 року, Договору “Про патентне право”, підписаного в Женеві 1 червня 2000 року. Крім того передбачено удосконалення національного законодавства у сфері інтелектуальної власності з урахуванням положень міжнародних договорів України, а також Угоди про торговельні аспекти прав інтелектуальної власності (ТРІПС).

У галузі енергетики УПС передбачає розвиток співпраці в межах Європейської енергетичної хартії (ст.66). Хоча терміну виконання цього положення не визначено, таке його формулювання вимагає від України ухвалити цей документ без зайвих затримок. Україна вже ратифікувала цю Хартію і таким чином виконала свої зобов’язання по Угоді.

Що стосується забезпечення охорони навколишнього середовища, то закріплюючи положення про співробітництво сторін на регіональному (в тому числі в рамках Європейського агентства по навколишньому середовищу) та міжнародному рівнях (ст.63), УПС тим самим закладає основи для гармонізації положень українського законодавства та права Євросоюзу у цій галузі.

У сфері боротьби з відмиванням грошей, Україна взяла на себе зобов’язання щодо встановлення норм, еквівалентних тим, які прийняті міжнародними форумами у цій галузі, включаючи цільову групу з фінансових питань (ЦГФП). Термінів виконання цих зобов’язань не визначено. Оскільки сфера боротьби з відмиванням грошей відноситься до компетенції Євросоюзу, то тим самим й процес гармонізації українського законодавства поширюється на рівень цього об’єднання. Проте на початку вересня 2001 року Україну було включено до “чорного списку” країн, які не сприяють міжнародним зусиллям у боротьбі з відмиванням грошей. Таке рішення було ухвалено групою розробки фінансових заходів боротьби з відмиванням грошей (FATF) ОЕСР.

Треба зазначити, що гармонізація українського законодавства з правом Євросоюзу шляхом приєднання до міжнародних стандартів може поширюватися й на галузі, які не охоплені співпрацею в межах УПС. Це стосується, насамперед, сфери трудових та соціальних відносин, міжнародного приватного права тощо. Зокрема, держави-члени Євросоюзу регулюють своє співробітництво у сфері трудових та соціальних відносин не тільки шляхом створення норм права ЄС, але за допомогою міжнародних конвенцій, які приймаються в рамках Міжнародної організації праці (МОП) [160, 92].

Україна також має можливість приєднатися до конвенцій у галузі міжнародного приватного права, укладених на засадах ст.293 Договору про заснування ЄС і тим самим гармонізувати своє законодавство з європейськими нормами. До них відносяться, зокрема, Конвенція стосовно юрисдикції та забезпечення виконання судових рішень у цивільних та комерційних справах 1968 року, Конвенція щодо взаємного визнання компаній та юридичних осіб 1968 року, Конвенція щодо усунення подвійного оподаткування прибутків компаній 1990 року, Конвенція про патент Співтовариства 1989 року, Конвенція щодо законодавства з питань, пов’язаних з виконанням договірних зобов’язань [240, 150-151]

На наш погляд, гармонізація, що здійснюється шляхом приєднання до міжнародних документів, які закріплюють міжнародні стандарти у певних галузях, виступає скоріше як допоміжний спосіб забезпечення приблизної адекватності законів України та права Євросоюзу. Вона, як правило, не є самодостатньою і вимагає здійснення додаткових правових заходів у формі ухвалення національних актів з метою імплементації положень міжнародних угод, які укладає або до яких приєднується Україна.

Більш поширене застосування у відносинах між Україною та Євросоюзом отримав інший спосіб гармонізації - це прийняття національних правових актів, положення яких повинні відповідати нормам права ЄС. Правові засади для здійснення такої гармонізації визначені в УПС (ст.ст.50, 51, 60, 61, 63, 68, 71, 75, 76, 77), Спільній стратегії Євросоюзу щодо України, українському законодавстві. Сферами гармонізації українського законодавства з правом Євросоюзу є захист прав на інтелектуальну власність, митна справа, право компаній, банківська справа, бухгалтерський облік компаній, податки, охорона праці, фінансові послуги, правила конкуренції, державні закупки, охорона здоров’я та життя людей, тварин і рослин, навколишнє середовище, захист права споживачів, технічні правила і стандарти, ядерна енергія, транспорт, промисловість, сільське господарство, енергетика, відмивання грошей, соціальна сфера, діяльність малих та середніх підприємств, статистика тощо.

Як вже зазначалось, не тільки УПС торкається проблеми гармонізації українського законодавства з правом Євросоюзу. Зокрема, у Спільній стратегії Євросоюзу щодо України визначені пріоритетні галузі гармонізації. Характерно, що в різних частинах цього документу, де вони згадуються, ці пріоритетні галузі не співпадають. Так, в п.20 Частини ІІ (Головні завдання) до них віднесені правила конкуренції, стандартизація та сертифікація, права на інтелектуальну власність, захист даних, митні процедури та охорона навколишнього середовища. А в п.52 Частини ІІІ (Спеціальні ініціативи) до них включені правила конкуренції, фінансові послуги, стандартизація та сертифікація, фіскальна політика, зайнятість та права на інтелектуальну власність. У цьому зв’язку на Єврокомісію покладено завдання підготувати відповідні пропозиції.

Як свідчать аналіз положень УПС та інших документів, що стосуються гармонізації, майже всі вони відносяться до категорії так званого “м’якого права”, тобто мова йде переважно про наміри, а не чіткі зобов’язання сторін. А це ставить весь процес гармонізації законодавства в залежність від зацікавленості сторін у його просуванні і це, в свою чергу, надає їх діям політичного забарвлення.

З боку Євросоюзу передбачено надання технічної допомоги з метою здійснення заходів щодо гармонізації. Така допомога повинна включати обмін експертами, завчасне надання інформації стосовно законодавства Євросоюзу, організацію семінарів, професійну підготовку, допомогу у здійсненні перекладів законодавства Співтовариства у відповідних секторах, розробку необхідних документів (ст.ст.51.3, 53, 61, 71, 73 тощо).

Треба підкреслити, що положення стосовно надання допомоги процесу гармонізації є обов’язковими для Співтовариства, хоча вони не встановлюють термінів щодо їх виконання. До певної міри це впливає на їх реалізацію з боку Євросоюзу. Проте це не єдина причина того, що ці зобов’язання практично не виконуються. Головною причиною явної затримки з виконанням зобов’язань щодо допомоги Україні у цій важливій сфері співпраці є упередженість Комісії ЄС відносно активності України у вирішенні питань гармонізації свого законодавства. Чиновники Комісії ЄС впевнені, що Україна поспішає з реалізацією положень про гармонізацію нібито для того, щоб через невеликий проміжок часу заявити: ось ми гармонізували наше законодавство з правом Євросоюзу як це зробили асоційовані країни Центральної та Східної Європи, і тепер можна ставити питання про отримання статусу асоційованої країни, а в невдовзі й дійсного членства.

Хоча Україна не має з ЄС угоди про створення асоціації і тому до неї не відносяться безпосередньо документи Співтовариства, які повинні упорядкувати процес гармонізації національного законодавства країн Центральної та Східної Європи з правом європейських інтеграційних організацій, зокрема, Біла книга, але ніщо не може стати на заваді використання з боку українських органів влади та управління таких документів та досвіду у цій сфері, набутого асоційованими країнами. Це стосується, насамперед, визначення пріоритетів, створення необхідної інституційної інфраструктури, урахування характеру гармонізації та особливостей з використанням способів здійснення цього процесу [389, 159].

Перш за все треба звернути увагу на те, що Україна сама може вирішувати, яка галузь законодавства вважатиметься пріоритетною для гармонізації, беручи до уваги національні інтереси. Особливе значення надається створенню механізму для управління процесом гармонізації на національному рівні за допомогою організаційних засобів. Такий механізм включає скринінг, засоби контролю, оцінки впливу, уточнення пріоритетів тощо.

Здійснюючи гармонізацію, Україна повинна враховувати те, що цей процес має односторонній характер, оскільки при цьому не йдеться про взаємні кроки з обох сторін по узгодженню своїх правових норм, а тільки про зміни в українському законодавстві з метою його гармонізації з нормами права Євросоюзу. Україна фактично ніяким чином не може впливати на процес нормоутворення в системі Євросоюзу, а тільки виступає як дестінатор правових приписів Євросоюзу.

Багато невизначеностей існує й стосовно встановлення точного змісту актів Євросоюзу, з якими треба гармонізувати українське законодавство. Справа в тому, що ці акти може тлумачити тільки Суд ЄС. Завдяки такому тлумаченню зміст атів може частково змінюватись. Але країна, яка гармонізує своє законодавство з правом Євросоюзу не в змозі слідкувати за такими змінами і вчасно їх враховувати шляхом внесення змін до свого законодавство, яке підлягає гармонізації. Відповідні ж структури Євросоюзу не зобов’язані інформувати Україну про зміни у своєму праві. Все це може викликати невідповідність національних норм нормам Євросоюзу та знизити ефективність реалізації положень права Співтовариства в національному порядку України. В кінцевому випадку не досягається основна мета гармонізації щодо створення однакових правових умов для суб’єктів, діяльність яких регулюється базовими та гармонізованими нормами.

З іншого боку, при гармонізації законодавства третьої країни (України) з правом Євросоюзу обов’язково треба врахувати те, що акти інститутів Співтовариства діють у відповідному правовому середовищі. Вони є частиною правової системи Євросоюзу. Гармонізація ж практично призводить до перенесення положень певної частини актів Євросоюзу до правової системи іншої країни, яка функціонує за своїми, відмінними від існуючої в межах ЄС закономірностями. Зокрема, Україна не завжди може врахувати усі юридичні тонкощі відповідного документу Євросоюзу, включаючи чітке розуміння юридичної технології, яка використовується в цих документах, причини його прийняття та особливості його реалізації. Все це може призвести до перекручення змісту національних норм, які є наслідком процесу гармонізації [235, 104].

Незважаючи на існування вищезгаданих проблем в Україні вже зроблені перші практичні кроки на шляху гармонізації окремих галузей національного законодавства з правом Євросоюзу. Це стосується, насамперед, галузей, визначених як пріоритетні в УПС (ст.51.2) та Стратегії інтеграції України до Європейського Союзу (Розділ І.1). В деяких з них вже ухвалені окремі закони чи підготовлені законопроекти, спрямовані на створення умов для діяльності суб’єктів господарювання аналогічних тим, які існують в Євросоюзі. До таких галузей можна віднести правила конкуренції, промислове та митне законодавство, інтелектуальну власність, технічні правила і стандарти тощо.

В новому Кримінальному кодексі, який набув чинності 1вересня 2001 року, визначена кримінальна відповідальність за порушення прав на інтелектуальну власність, що відповідає вимогам ТРІПС [32, ст.ст.176, 177, 229].

Підготовлені для прийняття нові Цивільний, Адміністративний, Арбітражний, Митний та відповідних процесуальних кодексів,, які мають враховувати необхідність охорони прав на інтелектуальну власність.

До їхнього прийняття в чинні кодекси (Кримінально-процесуальний, Про адміністративні правопорушення , Митний) були внесені зміни, з метою забезпечення охорони права на інтелектуальну власність. Зокрема, Закон України “Про внесення змін до деяких законодавчих актів що до посилення відповідальності за порушення прав на об’єкти права інтелектуальної власності” від 5 квітня 2001 року [26] передбачає посилення кримінальних та адміністративних санкцій за незаконне використання об’єктів інтелектуальної власності.

Зусилля України також зосереджені на створенні у своєму правопорядку організаційно-правових передумов для реалізації положень УПС щодо зближення свого законодавства з правом Євросоюзу. При цьому помітні намагання використати досвід країн Центральної та Східної Європи у цій галузі діяльності. Зокрема, це стосується спроб врахувати вимоги щодо отримання членства в Євросоюзі, які викладені у актах інститутів європейських інтеграційних організацій, а також з’явилися в результаті існуючої практики. Окрім копенгагенських критеріїв щодо наявності в країні стабільних демократичних інституцій, ефективної ринкової економіки, спроможності взяти на себе зобов’язання, які випливають з членства в Євросоюзі, велике значення надається створенню відповідних законодавчих та інституційних передумов для гармонізації національного законодавства країни-претендента на членство з правом європейських інтеграційних організацій [58].

Організаційні та правові засади здійснення гармонізації законодавства України з правом Євросоюзу визначає Стратегія інтеграції України до Європейського Союзу [44].

Стратегія виділяє адаптацію законодавства України до законодавства ЄС серед основних напрямків інтеграційного процесу. Крім цього правове співробітництво в різних формах включно з адаптацією українського законодавства з існуючими в ЄС стандартами передбачено у багатьох інших розділах цього документу (розділи 2, 4, 5, 6, 8, 9).

В Стратегії дано визначення процесу гармонізації, який там зветься адаптацією. На наш погляд, термін “адаптація” не є оптимальним для характеристики процесу приведення у відповідність до положень права Євросоюзу норм національного права України. Як відомо, в УПС використовуються різні терміни для характеристики особливостей правового співробітництва сторін, які включають й термін “адаптація“. Зокрема, в УПС цей термін вживається тільки один раз у ст.77, коли йдеться про адаптацію статистичної системи України до міжнародних методів, стандартів та класифікації. Термін “гармонізація” практично не вживається в УПС. Проте він має широке застосування в праві Євросоюзу, хоча він не охоплює усі способи створення однакових правил для регулювання поведінки суб’єктів, які діють на спільному ринку [233, 389; 248, 1-5]. Найчастіше цей термін вживається для визначення способів приведення законодавства асоційованих країн у відповідність із законодавством ЄС. Що стосується відносин України з Євросоюзом у цій галузі, то вони по суті мало чим відрізняються від тих, які характерні для відносин в рамках асоціації. Тому, на наш погляд, застосування терміну “гармонізація” для характеристики аналогічних процесів у відносинах між Україною та Євросоюзом було б достатньо виправданим. Однак, можливо, тільки практика використання термінів зможе дати остаточну відповідь на питання, який з цих термінів є найбільш оптимальним для характеристики зазначеного процесу.

Важливим з точки зору методології є також підхід до гармонізації законодавства, запропонований в Стратегії. Відповідно до цього документу “адаптація законодавства України до законодавства ЄС полягає у зближенні із сучасною європейською системою права, що забезпечить розвиток політичної, підприємницької, соціальної, культурної активності громадян України, економічний розвиток держави у рамках ЄС і сприятиме поступовому добробуту громадян, приведенні його до рівня , що склався у державах-членах ЄС”. І далі, “адаптація законодавства України передбачає реформування її правої системи та поступове приведення у відповідність із європейськими стандартами”.

Тим самим в Стратегії дається більш широке тлумачення гармонізації ніж в УПС, оскільки тут йдеться про гармонізацію українського законодавства з сучасною європейською системою права, а не з нормами, що регулюють певні галузі права Євросоюзу. Однак, залишається не до кінця зрозумілим, що мається на увазі, коли йдеться про “сучасну європейську систему права”. Чи відносяться до такої системи також норми національного законодавства країн-членів Євросоюзу, або це поняття є тотожним тільки праву європейських інтеграційних організацій?

До певної міри відповідь на це питання можна спробувати відшукати у цьому ж розділі Стратегії, де підкреслюється, що адаптація законодавства України охоплює приватне, митне, трудове, фінансове, податкове законодавство, законодавство про інтелектуальну власність, охорону праці, охорону життя та здоров’я, навколишнє природне середовище, захист прав споживачів, технічні правила і стандарти, транспорт, а також інші галузі, визначені УПС. Окрім цих галузей Стратегія додає ще й ті, які підпадають під дію документів, схвалених Радою Європи. Зокрема, в Стратегії підкреслюється, що “важливим чинником реформування правової системи України слід вважати участь України у конвенціях Ради Європи, які встановлюють спільні для цієї організації та ЄС стандарти”.

З іншого боку, поняття “сучасна європейська система права” можна тлумачити й таким чином, що воно включатиме також національні системи права країн-членів Євросоюзу. Представляється, що такий підхід до гармонізації законодавства, є найбільш оптимальним перш за все з точки зору перспективи інтеграції України у Євросоюз. Справа в тому, що правове регулювання процесів європейської інтеграції в системі Євросоюзу не обмежується тільки правом Євросоюзу, як таким. Галузі та інститути права Євросоюзу, як правило не охоплюють повністю правовідносини у тій чи іншій сфері правового регулювання європейської інтеграції, а поки що лише доповнюють відповідні галузі національного права країн-членів європейських інтеграційних організацій. Проте з кожним роком вже важче відокремлювати право ЄС від національного права держав-членів, які створюють єдиний комплекс правових норм. Тому усяка політика зближення законодавства третіх країн, включаючи Україну, з правом ЄС повинна враховувати цю особливість правового регулювання європейської інтеграції, яка здійснюється в межах Євросоюзу.

Підтвердженням цієї методології зближення законодавства України з правом Євросоюзу є положення Білої книги про підготовку асоційованих країн Центральної та Східної Європи до інтеграції у Євросоюз, ст.4.13 котрої рекомендує цим країнам при здійсненні зближення свого права про компанії з відповідними нормами європейського права орієнтуватися на законодавство про компанії однієї з держав-членів Євросоюзу [55].

Що стосується визначення пріоритетних галузей національного законодавства, норми яких повинні бути гармонізовані з правом Євросоюзу, то Стратегія в цьому питанні іде дещо далі УПС. Зокрема, якщо УПС обмежує гармонізацією окремими інститутами (охорона праці) або навіть конкретними законодавчими актами (закон про компанії, закон про банківську діяльність тощо), то в Стратегії вже йдеться про цілі галузі права (приватне право, трудове право тощо).

Положення Стратегії щодо визначення пріоритетних сфер та підходів до гармонізації отримали певні уточнення в Постанові Кабінету Міністрів України “Про Концепцію адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу, ухваленої 16 серпня 1999 року (далі Концепція) [40]. Концепція була ухвалена на виконання Указу Президента України від 9 лютого 1999 року №145/99 “Про заходи щодо вдосконалення нормотворчої діяльності органів виконавчої влади” [46] з метою реалізації відповідних положень Стратегії. Зокрема, Концепція дає поняття адаптації законодавства, а також перелік правових актів ЄС, з якими потрібно гармонізувати українське законодавство. Крім того в цьому документі встановлюються етапи процесу гармонізації з урахуванням її пріоритетних сфер. Визначаються також механізм адаптації та організаційні заходи забезпечення цього процесу.

Відповідно до Концепції адаптація законодавства являє собою “процес зближення та поступового приведення законодавства України у відповідність до вимог законодавства ЄС , один з основних напрямків процесу інтеграції України до Європейського Союзу та складова частина правової реформи в Україні” (Визначення термінів).

До законодавства ЄС, яке повинно стати об’єктом гармонізації, Концепція відносить положення установчих договорів про європейські інтеграційні організації (первинне законодавство), положення, директиви та рішення, які приймають інститути ЄС у відповідності з установчими договорами (вторинне законодавство), рішення Суду ЄС, міжнародні угоди, що укладаються від імені та за участю ЄС, а також загальні принципи права.

Треба відмітити, що запропонований в Концепції перелік актів ЄС свідчить про намагання авторів цього документу включити до нього основні джерела права Євросоюзу. Проте неможливо не звернути увагу на певні прорахунки, допущені при його складанні, які вимагають внесення термінових змін до цього документу.

Принципове методологічне зауваження стосується визначення об’єкту гармонізації. Представляється, що основу права Євросоюзу, з яким треба гармонізувати українське законодавство, повинно складати аcquis соmmunautaire. Як вже зазначалося, до аcquis соmmunautaire входять норми, правові концепції та практика, які становлять ті правові засади, без дотримання яких не можливе нормальне функціонування спільного ринку.

Але навіть якщо у процесі гармонізації орієнтуватися на джерела права Євросоюзу, то і у цьому випадку запропонований в Концепції їх перелік вимагає певних принципових уточнень. Зокрема, серед джерел вторинного права ЄС поряд з директивами та рішеннями згадуються положення. Проте у ст.249 Договору про заснування ЄС, в якій дається перелік актів інститутів ЄС такого акту не має. Можливо маються на увазі регламенти ЄС.

Далі, як відомо рішення Суду ЄС не є джерелами права європейських інтеграційних організацій, хоча вони відіграють значну роль у тлумаченні цього права, а найбільш важливі з них визнані складовою частиною “спільного доробку” Співтовариства. Тому всяке розширене тлумачення джерел права європейських інтеграційних організацій призведе до зайвих й не потрібних зусиль у напрямку гармонізації і може тільки ускладнити цей і без того дуже непростий процес.

Концепція також не враховує той факт, що після набуття чинності Амстердамським договором про Євросоюз, з’явились нові джерела права європейських інтеграційних організацій у формі рамкових рішень, рішень та конвенцій, які регулюють співробітництво країн членів у сфері охорони порядку та правосуддя у кримінальних справах.

Взагалі ж, орієнтуватися на ЄС, коли вже давно існує Євросоюз, а Співтовариство з його правом складає лише одну з його опор, є явним анахронізмом.

На відміну від Стратегії в Концепції лише непрямо згадуються інші правові документи, з якими повинна проводитися гармонізація українського законодавства. Зокрема в підрозділі, який має назву “Напрямки адаптації законодавства”, йдеться про те, що “при здійсненні заходів з адаптації законодавства важливим чинником реформування правової системи України слід вважати її участь у конвенціях Ради Європи, які встановлюють спільні для цієї організації та ЄС стандарти, а також дотримання зобов’язань, взятих на себе Україною під час переговорів про приєднання до Світової організації торгівлі”.

Таким чином, до положень конвенцій Ради Європи, про які є згадка у Стратегії, додаються ще й зобов’язання, взяті Україною у зв’язку з приєднанням до СОТ.

Залежно від визначення пріоритетних сфер гармонізації Концепція виділяє кілька етапів його здійснення, кожний з яких характеризується досягненням різних ступенів відповідності законодавства України законодавству Євросоюзу. визначених Концепцією.

На першому етапі при здійсненні гармонізації основна увага повинна бути зосереджена на просуванні по шляху виконання вимог Копенгагенської Декларації щодо членства у Євросоюзі, націлених на забезпечення верховенства права, розвиток засад ринкової економіки, внесення необхідних змін до правової системи України у відповідності з основними критеріями Євросоюзу, а також завдань, пов’язаних з процесом приєднання України до СОТ.

У цьому зв’язку не зовсім зрозуміло, про які зміни до правової системи України у відповідності з основні критеріями Євросоюзу іде мова. Можливо, мається на увазі перший Копенгагенський критерій щодо інституційної стабільності, гарантій демократії, прав людини та поваги до захисту меншин.

В усякому випадку, запропоновані на цьому етапі заходи в сфері гармонізації передбачають прийняття Цивільного кодексу, законів про власність, про іпотеку, проведення судової та адміністративної реформ, створення в Україні ефективної системи впровадження адаптованого законодавства.

Тим самим, в Концепції дається дуже широке тлумачення гармонізації законодавства, як основного чинника правової реформи в Україні. А це явно виходить за межі, визначені УПС. З іншого боку, терміном “гармонізація” до деякої міри практично підміняють поняття “імплементації” УПС, коли Концепцією передбачається внесення змін та доповнень до законодавства України з метою усунення суперечностей з положеннями УПС та необхідністю виконання зобов’язань України по цій Угоді, які мають встановлений термін виконання або їх виконання є необхідним для забезпечення цілей УПС.

На наш погляд, це явна підміна понять, яка на практиці може призвести до ускладнення розуміння суті гармонізації і таким чином спотворенню та ускладненню цього процесу в цілому.

Треба також мати на увазі, що за деякими виключеннями УПС не встановлює стандартів, з якими треба узгоджувати національне законодавство України. Ця Угода тільки включає перелік сфер права ЄС, в яких повинна здійснюватися гармонізація.

Концепція також дає свій перелік сфер права ЄС, які вважаються пріоритетними для України на першому етапі. Серед них згадуються законодавство про торгівлю та інвестиції, митна справа, технічні стандарти та оцінка відповідності, законодавство, що регулює питання конкуренції та захисту прав інтелектуальної власності.

Цей перелік значно відрізняється від того, який наданий Спільною стратегією Європейського Союзу щодо України, навіть враховуючи певні відмінності у її положеннях визначених сфер гармонізації. На наш погляд, ці розбіжності, які відбивають різні пріоритети сторін по УПС, повинні бути узгоджені, хоча пріоритети української сторони повинні враховуватися в першу чергу. Треба звернути увагу на те, що й Біла книга теж виходить з необхідності надання державам-претендентам на вступ можливості самим вибирати пріоритети та визначати темпи гармонізації. У цьому зв’язку достатньо логічним виглядає положення Концепції про необхідність органам виконавчої влади при здійсненні заходів з гармонізації враховувати положення актів ЄС “в тій мірі, наскільки це є доцільним для України з огляду на економічні, політичні та соціальні наслідки прийняття відповідних правових норм, адаптованих до вимог законодавства ЄС”.

Пріоритетним завданням другого етапу гармонізації законодавства є створення правових засад для забезпечення нормального функціонування зони вільної торгівлі між Україною та Євросоюзом, а також асоційованих відносин між ними. Цьому підпорядковуватиметься й визначення основних сфер для гармонізації.

Нарешті третій етап гармонізації пов’язується з необхідністю приведення усього законодавства України з законодавством ЄС з метою правового забезпечення членства України в Євросоюзі.

На наш погляд, оцінюючи в цілому як позитивне намагання упорядкувати процес гармонізації законодавства з метою створення правових передумов для членства країни в Євросоюзі, все ж складається враження, що явно нереальними виглядають визначені Концепцією перспективи приєднання країни до Євросоюзу і відповідно занадто високими є темпи перегляду з цією метою чинного законодавства України. Здається також, що Концепція дещо перебільшує значення гармонізації як одного з інструментів правового співробітництва між Україною та Євросоюзом.

Як показує практика відносин країн Центральної та Східної Європи з Євросоюзом суттєву роль для поглиблення правового співробітництва сторін відіграє інституційний механізм, який повинен забезпечити за допомогою організаційно-правових заходів процес гармонізації законодавства. Існуванню цього механізму у країнах-претендентах на вступ Євросоюз надає особливе значення.

Створення такого механізму в Україні почалося теж одразу після набуття чинності УПС й йшло паралельно з розвитком процесу гармонізації національного законодавства країни з правом ЄС.

Першим документом, який визначав організаційно-правові засади гармонізації, стала Постанова Кабінету Міністрів України “Про запровадження механізму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу” від 12 червня 1998 року [38]. Вона була прийнята з метою імплементації на національному рівні ст.51 УПС.

Постанова визначила Міністерство юстиції в якості координатора діяльності міністерств та інших центральних органів виконавчої влади щодо забезпечення адаптації законодавства України до права Євросоюзу.

При Міністерстві юстиції створювалася Міжвідомча координаційна рада з адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу. Вона повинна забезпечити координацію та взаємодію міністерств, інших центральних органів виконавчої влади у процесі такої адаптації. Окрім цього цей орган відповідає за підготовку пропозицій щодо стратегії адаптації законодавства України до стандартів ЄС, розробку рекомендацій та проектів законів, інших нормативно-правових актів стосовно реалізації положень УПС, забезпечення імплементації основних документів Ради з питань співробітництва, розробку рекомендацій із забезпечення виконання Україною міжнародних програм та проектів з реформування українського законодавства, підготовку пропозицій щодо директив делегаціям України з питань адаптації законодавства України до законодавства ЄС на засідання Комітету з питань співробітництва між Україною та ЄС.

Міжвідомча координаційна ради з адаптації зконодавства України до законодавства ЄС рішенням свого шостого засідання від 28 вересня 2001 року затвердила Орієнтований перелік нормативних актів ЄС, до яких має бути адаптоване законодавство України протягом 2002-2004 років за окремими галузями економіки і права.

З метою створення єдиної системи планування, координації та контролю за нормотворчою діяльністю органів виконавчої влади у галузі гармонізації законодавства України з правом Євросоюзу міністерства та інші органи виконавчої влади повинні вносити на розгляд Міністерства юстиції плани роботи з адаптації законодавства України до права Євросоюзу у сфері діяльності, що належить до їх компетенції. Заходи з адаптації та терміни їх виконання визначаються в щорічному Плані роботи з адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу, який є складовою частиною Плану дій щодо реалізації пріоритетних положень Програми інтеграції України до Європейсього Союзу та затверджується Кабінетом Міністрів України. У цьому зв’язку, 10 квітня 2001 року було прийнято Постанову Кабінету Міністрів України № 345 “Про затвердження плану дій щодо реалізації пріоритетних положень Програми інтеграції України до Європейського Союзу у 2001 році” [41]. План вміщує не тільки конкретні заходи, але й визначає органи, що відповідають за виконання та вказує на терміни виконання.

Тимчасовий регламент Кабінету Міністрів України, затверджений Постановою № 915 від 5 червня 2000 року, передбачає опрацювання проектів постанов, включених до планів роботи з адаптації законодавства України до права ЄС, з урахуванням основних положень права Євросоюзу. З цією метою головний розробник перевіряє проект на його відповідність нормативним актам ЄС, відносно яких Україна взяла на себе зобов’язання гармонізувати своє законодавство, а також положенням УПС. Доопрацьований за результатами перевірки проект розробник передає на експертизу до Міністерства юстиції, яке після перевірки на відповідність остаточно погоджує проект постанови.

При Міністерстві юстиції створений Центр порівняльного права з метою вдосконалення роботи з підготовки проектів нормативно правових атів з урахуванням світового досвіду.

Для забезпечення перекладу та легалізації європейської документації включно з правовими актами європейських інтеграційних організацій та законодавством його держав-членів при Міністерстві Юстиції утворено Центр перекладів актів європейського права.

Ще однією державною установою, яка відповідає з гармонізацію, є Національна рада з питань адаптації законодавства України з правом Євросоюзу. Вона була заснована Указом Президента України “Про Національну раду з питань адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу” від 30 вересня 2000 року як консультативно-дорадчий орган [48]. Національна рада повинна об’єднати зусилля Верховної Ради, Уряду та Адміністрації Президента України. ЇЇ завдання полягають у виконанні передбачених УПС зобов’язань України щодо зближення чинного та майбутнього національного законодавства з правом ЄС; визначенні пріоритетних напрямків розвитку законодавства України з урахуванням норм та стандартів ЄС; аналізі законопроектів у сфері зближення законодавства України з правом Євросоюзу, забезпеченні координації здійснюваних органами державної влади заходів щодо адаптації законодавства України до права ЄС.

На наш погляд, виникнення ще однієї структури на міжурядовому рівні, яка, як й Міжвідомча координаційна рада з адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу, відповідає за гармонізацію законодавства України з правом ЄС і багато в чому дублює функції своєї попередниці, лише призведе до зайвої бюрократизації при здійсненні цього процесу.

Для координації зусиль з гармонізації законодавства були також створені структурні підрозділи з питань співробітництва з Євросоюзом у міністерствах та відомствах.

Відповідно до Указу Президента України “Про заходи щодо вдосконалення нормотворчої діяльності органів виконавчої влади” від 9.02 1999 року було запроваджено єдину систему планування, координації та контролю за нормотворчою діяльністю та діяльністю з адаптації законодавства органів виконавчої влади [46]. Указ стосується насамперед виконавчої влади.

З метою створення засад для здійснення конкретних заходів спрямованих на прискорення імплементації Угоди про партнерство і співробітництво між Україною та ЄС та реалізації Стратегії інтеграції України до європейських співтовариств 14 вересня 2000 року Указом Президента України № 1072/2000 була ухвалена Програма інтеграції України до Європейського Союзу [50]. В ній сформульовані цілі та визначені пріоритети у просуванні України на шляху європейської інтеграції на період до 2007 року. У цьому зв’язку Програма зобов’язує Кабінет розробляти та затверджувати щорічно план дій щодо реалізації визначених Програмою пріоритетних завдань. Складовою частиною плану повинні стати заходи з гармонізації законодавства України з правом Євросоюзу. На Кабінет Міністрів також покладається зобов’язання забезпечити відповідне фінансування усіх заходів. Запроваджується проведення монітор