Бісерні прикраси

Найпоширенішими бісерними прикрасами на Україні були ланцюжки, комірці, ґердани, крученики, силянки, кризи.

Ланцюжки – вузенькі смужечки із бісеру, виконані різними геометричними фігурами чи квіточками. Такими ланцюжками оздоблювали краї силянок, їх носили разом із намистом або іншими виробами.

Комірці – шийні бісерні прикраси виготовлені у вигляді ажурної заокругленої сітки різної ширини, зверху рівної, а знизу прикрашеної різноманітними зубцями чи підвісками.

У деяких районах Карпатських гір нанизували круглі широкі коміри, які називали кризи. Найбільшої популярності вони набули серед населення Львівської, Закарпатської та Івано-Франківської областей – бойків, а також лемків (населення Бескидів). Найширшими серед них були лемківські кризи, які досягли 20 см. Вони прикривали плечі та груди жінок різноманітними білими, зеленими та блакитними фігурами. Такі прикраси складалися з трьох частин, різними за орнаментом та шириною. Ширина подільських криз досягала лише 10 см, геометричний орнамент їх розміщували на двох смужках. Верхню широку смужку до 2 см прикрашали дрібним орнаментом, нижню – великим. Це були багатокутники червоного, зеленого, синього, білого та жовтого кольорів з хрестоподібними фігурами.

На відміну від подільських криз, бойківські містили орнамент у середній частині виробу. Виріб завширшки 10–14 см із ромбами різних кольорів на білому тлі знизу доповнювали різноманітними підвісками або кривульками. Досить широкі коміри виготовляли і на Гуцульщині. За рахунок великих ромбоподібних трикутних фігур створювали на них дуже насичене кольорове поєднання. У деяких місцевостях і регіонах дівчата та жінки вбиралися одразу у кілька різнокольорових комірців різної ширини та довжини. Таким чином вони оздоблювали перед сорочки до пояса.

Ґердани – це нагрудна прикраса, яка має вигляд петлі з ажурної чи суцільної смужки будь-якої ширини. Такий виріб одягали через голову на шию, а медальйон, який з’єднував його кінці, прикрашав груди. Як і інші українські народні прикраси, ґердани мали безліч різноманітних місцевих назв: «басми», «плесканки», «коральки».

Крученики – об’ємні нагрудні та шийні бісерні прикраси у вигляді товстих порожніх шнурків. Такі круглі ажурні плетінки з різнокольорового бісеру на Прикарпатті називали «бруштани», «черв’як», «кручений ґердан», а на Закарпатті – «ланцюжок».

Силянки – шийні прикраси у вигляді ажурної чи суцільної смужки. Такі вироби виготовляли з різнокольорового бісеру на нитковій або волосяній основі. Коротка силянка щільно прилягала до шиї, а ззаду зав’язувалася кінцями ниток основи, застібалася кінцями ниток основи або на гачок чи ґудзик. Як правило, їх носили по одній смужці, але у деяких місцевостях дві-три вузенькі смужки різноманітніших візерунків поєднували зі скляним намистом, коралами та іншими бісерними прикрасами.

На Буковині широкої популярності набули браслети, виготовлені з бісеру. Такі прикраси носили і в селах Житомирської та Хмельницької областей. У гірських та передгірських районах жінки та дівчата прикрашали ґерданами голову. Гуцулки Буковини вбиралися у вінки із стеклярусу, стрічок ґерданів, штучних квітів. Такі прикраси вони називали «карабулі».

Відомий дослідник Я. Головацький, описуючи одяг українців, писав, що жінки Покуття та Коломийського підгір’я на свята та в неділю прикрашали свої коси, обв’язуючи їх ґерданом-стрічкою завширшки 4,4 см, який складався із різнобарвних бісеринок. Така прикраса пришивалася до солом’яної плетінки-обруча, що прикріплювали до волосся вузькою силянкою із бісеру завдовжки понад 1 см. Не були винятками й чоловічі головні убори. Чоловічі солом’яні капелюхи – «солом’яники», «брилі», теж оздоблювалися однією або кількома різнокольоровими стрічками ґерданів.

Великий внесок по збереженню та розвитку бісерного рукоділля зробили губернські земства, створюючи промислово-кустарні майстерні, навчально-інструкторські школи, художньо-промислові училища. Вони постачали майстрів потрібними матеріалами та інструментами і реалізовували готові вироби. З часом бісерне ремесло починає перетворюватися у промислове виробництво. Бісерні вироби починають демонструватися на Всеросійських кустарних виставках і за кордоном – у Лондоні, Парижі, Нью-Йорку, Стокгольмі та інших містах, де великою популярністю користуються українські народні прикраси. Після 1914 р. діяльність ремісних шкіл, майстерень та артілей припиняється у зв’язку з численними війнами в Європі, і вже на довгий час мистецтво бісерного рукоділля залишається забутим.

Сьогодні знову спостерігається хвиля піднесення бісероплетіння.

Народне мистецтво є невичерпним джерелом для нових ідей та натхнення. Запозичення окремих прийомів, технік виконання, елементів орнаменту чи візерунку надає сучасним речам неповторності, незвичного колориту та ексклюзивності. Сучасні вітчизняні та зарубіжні модельєри використовують намисто, бісер, стеклярус для оздоблення одягу, виготовлення аксесуарів, прикрашання взуття. Так, наприклад, Поль Готьє оздоблює сумочки намистинками та бісером, Осимар Версолато – комірці та пояси. Валентин Юдашкін повністю «вкриває» сукні бісерною вишивкою. Крістіан Лакруа із намистинок складає окремі деталі жакетів, а Пако Рабан – суцільні сукні. Крім того, з бісерних сіток виготовляють рукавички та капелюшки. Розкішна бахрома із бісеру прикрашає не тільки сукні, але й шуби, купальні костюми.

Сучасні прикраси з бісеру, намиста, штучних перлів, стразів, які зараз називаються біжутерією, вражають своїм різноманіттям. Досвід минулого успішно поєднується з останніми досягненнями науки. Сьогодні фахівцями-програмістами створені спеціальні комп’ютерні програми, які дозволяють моделювати бісерні прикраси з урахуванням особливостей форм, матеріалу, кольорового поєднання.