Соціальний діалог в Європейському Союзі.

В Європейському Союзі соціальна політика також побудована на принципах соціального партнерства.

Як свідчить досвід країн-членів ЄС, авторитет МОП у врегулюванні соціально-трудових відносин, зниженні соціальних конфліктів, скороченні масового страйкового руху є безперечним. На практиці доведено, що спірні питання у сфері соціально-трудових відносин саме в такий спосіб можна ефективно вирішувати, якщо спиратися на правову базу конвенцій і рекомендацій Міжнародної Організації Праці.

Згідно з соціально-економічними та етнічними особливостями кожної країни, склалося кілька моделей соціального діалогу та партнерства. В основу їх класифікації покладено механізм правового регулювання договірного процесу; особливості відносин між інститутами державної влади, місцевого самоуправління з представниками працівників (профспілками) та з представницькими об’єднаннями роботодавців (підприємців); рівень участі працівників в управлінні підприємством; політичні орієнтації системи трипартизму та соціального діалогу.

Перша модель характеризується високим рівнем централізації договірного процесу. Вона була найбільш характерна для країн Північної Європи: Бельгії, Данії, Нідерландів, Норвегії, Фінляндії, Швеції, а серед країн Центральної Європи – для Австрії. У цих країнах було втілено класичний міжнародно-правовий принцип "трипартизму" МОП, завдяки якому всі рішення щодо соціально-трудових відносин приймаються за активної ролі владних структур та за участю соціальних партнерів. Діяльність сторін цього процесу має детальну законодавчу регламентацію, чітко визначені повноваження та детально розроблені процедури вирішення трудових спорів (конфліктів).

Стратегічний трикутник соціального діалогу знаходиться на найвищому організаційному рівні. Угоди, що виробляються на цьому рівні стають основою для галузей та підприємств. Централізована модель була раніше притаманна і для Швеції, але пізніше, на початку 90-х років ХХ століття, переговори змістилися на галузевий рівень. Об’єднання працівників у професійні спілки в скандинавських країнах досягали 90%.

Завдяки соціальній взаємодії та соціальному діалогу держави – профспілок – організацій роботодавців на загальнонаціональному рівні майже завжди досягався компроміс та злагода, що й було основою побудови держав загального добробуту.

Друга модель найбільш типова для країн Центральної Європи (Італії, Німеччини, Франції, Швейцарії) та Великої Британії, Ірландії. У цих країнах, як правило, не створюються на національному рівні постійно діючі органи трипартизму та соціального діалогу. Уряди країн періодично проводять консультації з національними об’єднаннями профспілок і роботодавців. Спільні рішення на цьому рівні майже не приймаються, іноді укладаються загальнонаціональні угоди з окремих питань соціальної політики. Наприклад, у деяких країнах (особливо в Італії та Франції), вважається, що в постіндустріальному суспільстві відмирає захисна функція профспілок.

Головний трикутник переговорів проходить, в основному, на регіональному та галузевому рівнях. Членство в профспілках у цих країнах коливається від 30 до 60%.

Третя модель характерна для країн, у яких переговорний процес відбувається на рівні підприємств і установ: Іспанія, Португалія, Греція, а також США та Японія. Однак це не означає, що організації роботодавців не втручаються у соціально-трудові відносини на виробничому рівні. В практику трудових відносин у цих країнах широко втілювалась система індивідуальних трудових контрактів, у випадку порушення яких найманий працівник може сам звернутися до суду і захистити себе. Особливу роль у цьому процесі грають профспілки, які готові адекватно реагувати на соціально-економічні та політичні зміни. Вони займають позицію, що надає трудовим відносинам гнучкість, а відносинам з підприємцями – характер погоджених дій.

Впорядкування трудових відносин завдяки трипартизму та соціальному діалогу здійснюється переважно на рівні підприємств під час проведення колективних переговорів з питань: умов праці, заробітної плати, прийому на роботу, допомоги при звільненні, пенсійних виплат, робочого часу, переміщення персоналу або переводу на інші підприємства, тимчасових звільнень, забезпечення правил виробничої безпеки, повідомлення про страйк, умов профспілкової діяльності, управління виробництвом (планування, фінансовий стан, організація та структура компанії, впровадження нової техніки, підвищення ефективності виробництва). Головна риса соціального діалогу – це відсутність догматизму та статичних схем, при постійному урахуванні змін, а також інтересів партнерів. Перекіс у якийсь бік призводить до дисбалансу сил і відповідних збоїв у функціонуванні економіки та держави в цілому.

Згідно з дослідженнями Організації Економічного Співробітництва та Розвитку (ОЕСD), що були проведені у 1996 р., надати перевагу не можна жодній з цих моделей, адже кожна з них має свої недоліки та переваги. У світі немає моделі, що гарантувала б низький рівень інфляції, міжнародну конкурентоспроможність підприємств, стабільне підвищення заробітної плати, високу соціальну захищеність, трудову згоду та перспективи повної зайнятості.

Ідеальна модель соціального діалогу повинна бути гнучкою, щоб могла швидко пристосовуватися до необхідності змін міжнародної конкуренції, національної економіки та політичної ситуації.

Тому, протягом останніх років централізовані моделі поступаються місцем децентралізованим, чому передувало декілька тенденцій:

- по-перше, бажання урядів випередити сильну владу профспілок та роботодавців;

- по-друге, бажання працедавців позбавитися контролю профспілок, а також створити більш гнучку систему виробничих відносин для того, щоб пристосуватися до міжнародної конкуренції;

- по-третє, високий рівень безробіття спонукав працівників бути занепокоєними більше власною заробітною платою на підприємстві та в установі, ніж загальними тенденціями та проблемами макроекономіки.

Європейська Комісія у 2000 році представила перший нарис оцінки явищ в середовищі соціально-трудових відносин у Європейській Спільноті. На основі найважливіших висновків цього звіту, загальна ситуація в сфері соціального діалогу в країнах ЄС наступна:

1. Реальним результатом економічної та монетарної інтеграції, одночасно з зусиллями із сприяння розвиткові соціального діалогу стало створення більш сприятливого клімату в сфері соціально-трудових відносин. Показником цього є виразний спад кількості конфліктів у сфері праці, особливо його найгостріших форм – страйків.

2. У 90-х роках в 11 країнах-членах було впроваджено інституційні форми тристороннього соціального діалогу та прийнято різні форми соціальних пактів з питання зайнятості. Протягом останнього десятиріччя соціальні партнери узгодили на європейському рівні понад 100 різних спільних документів та 6 загальних порозумінь. Три з останніх було включено до директив і, таким чином, вони стали обов’язковими в системі європейського права.

3 Соціальний діалог відіграв істотну роль у проведенні реструктуризації багатьох галузей економіки, які зіткнулись із серйозними викликами нових технологій та сильним конкурентним тиском внаслідок глобалізації. Виявилось, що рішення європейського форуму були дуже корисними для вирішення проблем на національному рівні.

4. Основою соціального діалогу в Європейському Союзі залишається тристоронній процес спілкування і дебати з тематики макроекономічних проблем і напрямків економічної політики. Цей діалог був впроваджений тому, що лідери ЄС були надзвичайно зацікавлені включити соціальних партнерів у процес інтеграції Європи і переконані, що без цього сам процес інтеграції буде повільнішим, важчим та неповним.

5. Наріжним каменем тристороннього діалогу було створення Постійного комітету у справах зайнятості (1970). Проблематика зайнятості й до зараз виконує роль скелету загального процесу соціального діалогу. Найбільш значним результатом тристороннього механізму стало підписання у 90-х роках соціальних пактів у справах зайнятості в більшості країн-членів. Ці пакти є спробою вирішення проблем сприяння працевлаштуванню, контролю над інфляцією, модернізації систем соціального захисту. За допомогою таких пактів соціальні партнери розробляють рамкові форми регулювання тенденцій росту оплат та функціонування ринку праці.

6. Зараз соціальні партнери в країнах-членах проводять дебати над "пактами другої генерації", які повинні спробувати дати відповідь на такі питання, як глобалізація ринків, зростаюча конкуренція та тиск на конкурентноздатність, зростаючий вплив інформаційного суспільства, трансформація виробничих методів, звички споживачів та стиль життя, старіння суспільств, розвиток гнучких схем робочого часу, безперервність соціальних та трудових прав працівників у випадку перерви в робочому стажі або при зміні роботи.