З курсу

Мікроекономіка

для студентів галузі знань 0305

«Економіка та підприємництво»

всіх форм навчання

Кривий Ріг

2010 р.

Укладачі:Кононенко В.Д., к.е.н., доцент,

Квітка Т.В., ст. викладач

Рецензент:Кравченко Н.В., к. е. н., доцент

Відповідальний за випуск:Ковальчук В.А., д.т.н., професор

Конспект лекційпризначений для підготовки студентів до практичних (семінарських) занять за ключовими темами курсу «Мікроекономіка» за умови впровадження кредитно-модульної системи в навчальний процес. Наведено список рекомендованої літератури.

Розглянуто Схвалено

на засіданні кафедри ЕТіП на вченій раді

економічного факультету

протокол № 10 протокол № 10

від «14» червня 2010 р. від «30 » червня 2010 р.

Конспект лекцій з курсу «Мікроекономіка»

Розділ І. Загальні основи мікроекономіки

Тема 1. Предмет і метод мікроекономіки

1. Мікроекономіка в системі економічних наук

Мікроекономіка -це розділ економічної теорії, який вивчає поведінку та механізм прийняття рішень окремими економічними суб’єктами, які намагаються досягти своєї мети, використовуючи обмежені ресурси. У центрі уваги мікроекономіки знаходяться поведінка споживача і виробника та її оптимізація, ринковий попит і пропозиція, відносні ціни товарів, розподіл ресурсів за альтернативності їх використання, часткова та загальна ринкова рівновага тощо.

Як економічна наука мікроекономіка шукає відповіді на основі запитання, що постають перед будь-якою економічною системою. Це насамперед запитання “що виробляти?”. У виробника завжди є можливість альтернативного виробництва. Для вибору прийнятного варіанта виробництва потрібно вивчити потреби споживача, задоволення яких є кінцевою метою всякого виробництва. Тому однією з ключових проблем мікроекономіки є вивчення мотивів поведінки споживачів, теорія споживацького вибору.

Інше запитання, на яке намагається відповісти мікроекономіка, — “як виробляти?”. Виробник має вирішити, які ресурси та в якій кількості залучати до виробничого процесу. Досліджуючи теорію виробництва, мікроекономіка допомагає з’ясувати механізм розподілу ресурсів між підприємствами та галузями виробництва.

Не залишається поза увагою мікроекономіки й запитання “кому і які результати принесе виробництво?”. Це пов’язане з вивченням доходів та їх розподілом на поточне та перспективне споживання.

Пошук відповідей на перелічені запитання дає змогу мікроекономіці реалізувати, зокрема, такі функції, як пояснення явищ, які спостерігаються, та прогнозування поведінки економічних суб’єктів. Пояснення економічних явищ та прогнозування поведінки належить до так званого позитивного аналізу. До мікроекономічних проблем можна підходити також з позиції нормативного аналізу, що передбачає оцінку правильності чи неправильності дій і відповідає на запитання “як має бути?”. Однак такий підхід тісно пов’язаний з економічною політикою і виходить за рамки завдань навчального курсу мікроекономіки.

2. Методи мікроекономічного аналізу

У мікроекономічних дослідженнях використовуються як загальнонаукові, так і спеціальні методи —сукупність засобів та прийомів пізнання суті економічних процесів на рівні окремих господарюючих суб’єктів.

Мікроекономічні дослідження, як правило, розпочинаються зі збирання та вивчення фактів економічного життя. Узагальнення їх, виділення найсуттєвіших та абстрагування від другорядних, дослідження причинно-наслідкових зв’язків дає змогу встановити мотиви поведінки економічних суб’єктів та побудувати модель. Економічна модель — це система взаємозв’язків між економічними змінними, яка дає змогу прогнозувати результат. Іншими словами, вона використовується для передбачення того, як зміни економічних умов призведуть до зміни економічних результатів. Економічні змінні — це натуральні величини, які можуть якимось чином вимірюватися, або суми грошей, що можуть набувати можливих значень. Висновки з економічних моделей виражаються у формігіпотез, тобто тверджень про причини й наслідки, які потребують підтвердження чи заперечення фактами.

Метою економічного моделювання є намагання допомогти зрозуміти, як функціонує той чи інший сектор економіки. Буде помилковим вважати, що чим більше модель схожа на реальний процес, тим вона краща. Критерієм корисності економічної моделі є не ступінь її відповідності реальним економічним процесам, а відповідність отриманих за її допомогою прогнозів реальним подіям. Тому модель має бути максимально спрощена, що дасть змогу розширити масштаби та ефективність її використання.

Побудова моделі пов’язана з утратою частини інформації про об’єкт, який досліджується. Це допомагає абстрагуватися від його другорядних елементів, сконцентруватися на головних складових системи та їхніх взаємозв’язках.

Найпростішим видом економіко-математичного моделювання у двовимірному просторі є моделювання за допомогою графіків. Саме цей метод найчастіше використовується у мікроекономіці.

Ключовою передумовою побудови економічних моделей є посилання на те, що економічні суб’єкти намагаються максимізувати свій зиск. При цьому йдеться про чистий виграш, як різницю між загальним виграшем і витратами, які були понесені для його досягнення. Слід звернути увагу, що для економіста витрати - це не просто суми грошей чи години роботи, а й неотримані вигоди від можливих альтернативних варіантів використання ресурсів.

У побудові мікроекономічних моделей широко використовується граничний аналіз. Це дослідження того, яким чином кожна економічна операція, здійснена за певний період, впливає на мету, досягти якої прагне людина. Прикладами таких граничних величин можуть бути граничні витрати (витрати, необхідні для збільшення результату на одиницю) чи гранична корисність (корисність, що її приносить споживання додаткової одиниці блага). Раціональний суб’єкт має продовжувати пошук кращих рішень до того часу, поки гранична вигода не зрівняється з граничними витратами. Саме у цьому разі він досягне максимальної реалізації своєї мети.

Велике значення в мікроекономіці має функціональний аналіз. У ході здійснення в досліджуваному явищі виділяється характерна риса, яка нас цікавить, а потім розпочинається пошук факторів, що на неї впливають. Після встановлення таких факторів визначається спосіб їх взаємодії з виділеною характеристикою, тобто функція. Слід зазначити, що з’ясування функціонального взаємозв’язку важливе навіть тоді, коли чітке визначення причинно-наслідкових зв’язків між досліджуваними явищами ускладнене.

Важлива риса мікроаналізу — рівноважний підхід до дослідження динамічних явищ і процесів. Розглядаючи сталу динаміку економічних явищ, мікроекономіка намагається вивчити такий їхній стан, який характеризується відносною стабільністю, тобто рівновагою. Рівновага означає, що немає внутрішніх тенденцій до зміни існуючого стану. Якщо при незначних змінах зовнішнього середовища ситуація докорінно змінюється, то така рівновага називається нестійкою. Якщо при виникненні таких зовнішніх змін у самій системі з’являються сили, що відроджують рівновагу, то вона називається стійкою.

3.Мікросистема та її основні характеристики

Об’єктом мікроекономічних досліджень є мікросистема. Оскільки мікросистема – це система економічних відносин між господарюючими суб’єктами, то аналізувати її можна в трьох аспектах: через з’ясування того, які суб’єкти вступають у ці відносини; з приводу чого ці відносини складаються; який основний зміст цих відносин.

До основних суб’єктів мікросистеми належать:

а) домогосподарства. Це група людей, які об’єднують свої доходи, мають спільну власність та разом приймають економічні рішення. Найхарактернішим прикладом домогосподарства є сім’я. Роль домогосподарства в мікроекономіці може виконувати також окрема людина, яка самостійно формує та використовує свої доходи, не вступаючи у будь-які об’єднання з іншими громадянами. Роль домогосподарств у мікроекономічній системі подвійна. З одного боку, вони є споживачами кінцевих товарів та носіями кінцевих потреб. Власне заради задоволення цих потреб і функціонує економічна система. Тому на ринку кінцевих товарів домогосподарства виступають на боці попиту як покупці. З іншого боку, домогосподарства – це власники ресурсів, які вони постачають для виробничих цілей. Тому на ринку ресурсів домогосподарства перетворюються на продавців, формують пропозицію;

б) підприємства (фірми). До них належать будь-які господарюючі суб’єкти, що займаються виробничим споживанням ресурсів та виробляють блага заради отримання прибутку. Головне, щоб підприємство самостійно приймало рішення про випуск продукції, придбання ресурсів, ціни та ринки збуту і, вибираючи альтернативні варіанти, керувалося метою максимізації прибутку;

в) держава. У мікросистемі розглядається як сукупність органів влади, що є координатором та регулятором економічного життя. Дослідник мікросистеми абстрагується від того, що держава – власник значної кількості підприємств, організовує виробництво товарів громадського користування тощо. Найсуттєвішим для нього є її координаційна роль.

Об’єктами, з приводу яких складаються відносини у мікросистемі, є ресурси виробництва та його результати. Ресурсамивиробництва є: праця, капітал, природні ресурси (земля) та підприємницькі здібності. Особливе значення для розуміння мотивів поведінки економічних суб’єктів та побудови відповідних моделей має врахування таких властивостей ресурсів:

- обмеженість. Як правило, мікроекономіка має справу не з абсолютною, а з відносною обмеженістю ресурсів. Це означає не те, що того чи іншого ресурсу взагалі немає, а те, що не можна його отримати на попередніх умовах. Збільшення залучення цього ресурсу до виробництва обійдеться фірмі дорожче;

- взаємозаміщення (субституційність). Це означає, що до певної міри одні види ресурсів можуть бути заміщені іншими. Найчастіше в мікроекономіці розглядається заміщення двох видів ресурсів: капіталу та праці;

- взаємодоповнюваність (комплементарність). Ефективне використання кожного ресурсу можливе лише за певного співвідношення з іншими. Хоча ресурси здатні до взаємозамінюваності, але така здатність обмежена: повністю замінити працю капіталом чи навпаки практично неможливо.

Як результат виробничої діяльності у мікроекономіці розглядається матеріальний продукт (річ) або послуга. Кількісно його можна характеризувати як за допомогою натуральних показників, так і у вартісному виразі. Вартісний вираз значною мірою залежить від цін, у яких розраховується результат. Вони можуть бути поточними, тобто такими, що склалися на момент розрахунку, або зіставними, що зафіксовані на певному рівні. У мікроекономіці застосовується як перший, так і другий варіант.

Якщо розглянути мікроекономічну систему з точки зору змісту економічних відносин, які складаються в ній, то мікросистема є ринковою системою. Ринок – спосіб взаємодії економічних суб’єктів, який грунтується на ціновій системі та конкуренції. Це особливий механізм координації економічних дій. Ринковий зв’язок, що встановлюється між продавцем і покупцем, має такі риси:

- рівноправне становище учасників. Це означає, що ні продавець, ні покупець не повинен мати можливостей позаекономічного примусу контрагента до вступу у відносини обміну. Звичайно, це не виключає монопольного становища когось із учасників ринкового зв’язку, але у цьому випадку примус буде мати економічний характер;

- використання принципу економічного зиску як основного критерію доцільності вступу у ринковий зв’язок. Основні правила, якими керуються учасники обміну, такі: обмін має приносити зиск; кожен намагається здійснити угоду з максимальним зиском для себе; краще здійснити угоду з меншим зиском, ніж взагалі відмовитися від неї;

- повна економічна відповідальність учасників за свої дії. Якщо свобода – це один бік ринкового становища суб’єкта, то повна відповідальність - інший. Коли економічний суб’єкт обирає контрагента без примусу, за власною волею, то, звичайно, сам має відповідати за свій вибір.

Поведінка економічних суб’єктів на ринку багато у чому залежить від стану конкурентного середовища. Тому в мікроекономічному аналізі особливу увагу приділяють конкуренції, окремо розглядаючи ринки досконалої конкуренції, монополістичної конкуренції, олігополії та монополії.

Нормальним станом мікросистеми є її спрямованість на досягнення рівноваги як окремих суб’єктів (насамперед споживача та виробника), так і системи в цілому. З’ясування механізмів встановлення та відновлення стану рівноваги мікросистеми – важливе завдання мікроекономіки.

Розділ ІІ. ТЕОРІЯ ПОВЕДІНКИ СПОЖИВАЧА

Тема 2. Теорія споживацького вибору

1. Корисність. Закон спадної граничної корисності

Кожен споживач вирішує для себе три запитання: 1) що потрібно купувати? 2) скільки це коштує? 3) чи в змозі він купити це? Щоб відповісти на перше запитання, потрібно визначити корисність блага для споживача, на друге – дослідити ціну блага, на третє – проаналізувати доход споживача.

Мікроекономічний аналіз поведінки індивіда-споживача будується на мотиваційній концепції його прагнення задовольнити свої потреби. Споживач здійснює свій вибір благ, керуючись власними потребами та наявними коштами. Загальною основою для зіставлення різноманітних варіантів заведено вважати корисність (U) благ – їх здатність задовольняти потреби. Корисність – поняття суб’єктивне, для різних споживачів корисність тих самих благ суттєво різниться: що для одного може мати високу корисність, іншим може сприйматися як антиблаго.

Аналіз поведінки споживача виходить з того, що між корисністю та кількістю споживаних продуктів існує певний функціональний зв’язок. Його відображає функція корисності, як співвідношення між обсягами споживаних благ і рівнем корисності, що досягається споживачем:

u = f (Q₁, Q₂,…,Q_n),

де u – рівень корисності; Q₁, Q₂,…,Q_n- кількість споживаних благ;

n – кількість видів благ.

Вирізняють два основних підходи до формалізації вибору споживачів, з яких випливають різні рівні кількісної порівнянності корисності благ. Це виражається кількісною (кардиналістською) та порядковою (ординалістською) функціями корисності.

В останню третину ХІХ сторіччя У.Джевонс, К Менгер, Л. Вальрас створили кількісну теорію корисності. За цією теорією поведінка споживача базується на таких положеннях, як: аксіома не насиченості; аксіома збільшення сукупної корисності; аксіома спадання граничної корисності; обмеженість доходу споживача; можливість кількісної оцінки корисності одиниці блага.

За кількісною функцією u = f(Q) простежується залежність між зміною кількості одиниць одного споживаного блага Q за незмінної кількості інших благ і відповідною зміною рівня корисності, що також має кількісний вимір (скажімо, в умовних одиницях – ютилях). При цьому сумарна корисність усіх споживаних одиниць блага називається сукупною корисністю (ТU), а прирощення сукупної корисності за збільшення споживання блага на одиницю – граничною корисністю (МU) = ΔТU / ΔQ (рис. 2.1.).

За умови, що споживання інших благ не змінюється, а благом Х споживач насичується, задоволення від споживання наступної одиниці цього блага зменшується, тобто гранична корисність кожної наступної одиниці блага Х знижується. Це емпіричне положення має фундаментальний характер, стосується всіх економічних благ і називається законом спадної граничної корисності (перший закон Г.Госсена). Закон є справедливим передусім для одного акту споживання, його дія для більшості благ розпочинається, як правило, з другої одиниці.

Рішення споживача щодо кількості, в який варто споживати блага, завжди пов’язане з відмовою від якоїсь кількості інших благ задля придбання однієї додаткової одиниці певного блага. Споживач керується принципом раціональності, а саме маючи обмежені кошти і бажаючи максимізувати сукупну корисність від споживання благ, він розподіляє свій бюджет (доход) так, щоби корисність, отримана від останньої грошової одиниці, витраченої на те чи інше благо, стала однаковою (другий закон Г.Госсена):

, або ,

де MU_x, MU_y – гранична корисність, відповідно, блага Х та У, ютиль;

Р_х, Р_y – ціна, відповідно блага Х та У, грош. од.

Це рівняння означає досягнення стану рівноваги споживачем. Звідси можна зробити висновок, що за зміни ціни одного з благ, скажімо, Х, і незмінності доходу споживача та цін на інші блага вказана рівність порушується. Зменшення ціни блага Х означатиме зацікавленість споживача у збільшенні його купівлі, а значить, падіння МU_x. Це буде продовжуватися до відновлення рівності.

Рівновага споживача – це стан, у якому досягається оптимальна структура закупок (згідно з принципом раціональності), будь-яка зміна в структурі закупок знижує рівень задоволення споживача.

2. Споживацькі переваги та криві байдужості

Порядкова теорія є альтернативною до кількісної теорії корисності. Вона була розроблена Ф. Еджуортом, В. Парето, та І. Фішером. У 30-ті роки ХХ ст. завдяки працям Р. Аллена та Дж. Хікса вона стає більш завершеною й найбільш розповсюдженою теорією корисності сучасності.

Сутність порядкової вимірюваності корисності полягає в тому, що в ній використовується не абсолютна (кількісний підхід), а відносна шкала. Споживач не може вимірювати чисельно корисність кожного блага. Він має змогу лише порівнювати альтернативні варіанти задоволення потреб, які приносять йому більшу або меншу корисність.

Споживач, вибираючи блага, керується певними послідовними індивідуальними вподобаннями. Вони формують систему споживацьких переваг, яка базується на таких аксиомах:

· не насиченість споживача благом: більша кількість товару привабливіша для споживача, ніж менша;

· здатність споживача до упорядкування (ранжирування) благ та їх наборів. Якщо є два набори благ (А і В), то споживач може віддати перевагу А (А В); В (В А) або визнати їх рівноцінність (А = В);

· транзитивність: якщо споживач віддає перевагу набору товарів А порівняно з набором В, а набору В порівняно з набором С, то він віддає перевагу набору А порівняно з набором С;

· субституціональність: товари можуть заміщувати один одного у наборах;

· раціональність вибору.

Система переваг дає змогу моделювати оптимальний вибір споживача за порядковою функцією корисності. Згідно з нею споживач завжди може визначити, якому набору благ він віддає перевагу, але не може визначити, наскільки цей набір кращий від іншого.

Графічно система переваг споживача досліджується за допомогою кривих байдужості. Для їх побудови введемо припущення, що споживач формує свій набір лише за рахунок двох товарів (Х і У). Тоді функцію корисності можна подати у спрощеному вигляді: u = f (Q_х, Q_у).

Крива байдужостідля певного споживача – лінія з’єднання точок на площині, що означають однакові за своєю корисністю альтернативні набори благ (табл.2.1. і рис. 2.2.).

Табл. 2.1. Сітка споживача

Рис. 2.2 – Крива байдужості

Між наборами А, В, С та Д споживач не вбачає ніякої різниці, бо вони надають йому однакове загальне задоволення. Набір товарів, що відповідає координатам точки N, забезпечує рівень задоволення споживача більший, ніж будь-який набір, що належить кривій байдужості u. Однак можна знайти інші набори, що мають таку саме корисність, як і набір у точці N. Тому через будь-яку точку, що відповідає певному набору товарів, можна провести криву байдужості. Набір кривих байдужості для певного споживача і певної пари благ, що відображають різні рівні сукупної корисності, утворюють карту кривих байдужості (рис. 2.3).

Карта кривих байдужості має певні властивості:

1. Набори товарів на кривих, більш віддалених від початку координат, відповідають вищому ступеню споживацького задоволення, ніж ті, що лежать на менш віддалених кривих (u₃ > u₂> u₁).

2. Криві байдужості ніколи не перетинаються згідно за принципом транзитивності.

3. Звичайно криві байдужості мають спадний характер.

Аналізуючи криві байдужості, слід звернути увагу на здатність товарів до взаємозамінювання. У нашому прикладі (табл.2.1) при переході від комбінації А

до В зменшення обсягу споживання товару У з 7 до 5 одиниць компенсується збільшенням обсягу товару Х з 4 до 5 одиниць. При цьому споживач буде на одній і тій самій кривій байдужості, тобто отримувати однакове задоволення.

Гранична норма заміщення (MRS) товаром Х товару У – це кількість товару У, від якої споживач відмовився б, щоб отримати ще одну одиницю товару Х, залишаючись на незмінній кривій байдужості:

MRS_xy = - ΔQ_y / ΔQ_x | U = const

При пересуванні вниз по кривій байдужості гранична норма заміщення зменшується. В основі цього процесу лежить дія закону спадної граничної корисності. Якщо споживач, вибираючи інший набір, хоче залишитися на тій самій кривій байдужості, то приріст корисності від споживання додаткової одиниці товару Х повинен бути рівним зменшенню корисності від споживання товару У:

ΔQ_x · MU_x = - ΔQ_y · MU_y => - ΔQ_y / ΔQ_x = MU_x / MU_y = MRS_xy

Блага, між якими існують співвідношення виключної замінності у споживанні (досконалі субститути), мають криві байдужості у вигляді прямих ліній, MRS – постійна. Блага, що спільно споживаються для задоволення однієї потреби, в якій вони ніяк не можуть замінити один одного (досконалі комплементарні блага), мають криві байдужості у вигляді прямих кутів, MRS = 0.

3. Бюджетні обмеження

Вибір споживача залежить не тільки від його уподобань і переваг, а й від бюджету, тобто кількості грошей, яка доступна споживачеві для витрат у певний період часу. Доход споживача та ціни товарів визначають бюджетні обмеження споживача.

Якщо весь доход споживач витрачає на придбання товарів Х та У, не робить заощаджень і не залучає попередні збереження, не дає та не бере кредит, то увесь його доход дорівнюватиме всім його витратам:

I = P_x · Q_x + P_y · Q_y,

де P_x , P_y – відповідні ціни товарів Х, У.

За цим рівнянням можна визначити альтернативні набори певних товарів, для придбання яких споживач витратить однакові кошти. Бюджетна лінія (лінія бюджетних обмежень) – це геометричне місце точок, що показують набори благ, покупка яких потребує однакових витрат за незмінних цін на блага.

Якщо вирішити бюджетне рівняння відносно Q_y, отримуємо :

,

де співвідношення цін товарів Р_х/Р_у визначає нахил бюджетної лінії. Отже, tg α = Р_х/ Р_у.

Зміна доходу та цін на товари змінює положення бюджетної лінії. Якщо змінюється тільки доход , то крива пересувається вправо (збільшення) чи вліво (зменшення доходу). Навпаки, якщо змінюється ціна на один чи обидва товари, то це призводить до зміни кута нахилу лінії.

Якщо бюджетна лінія фіксована, то праворуч неї на площині розміщені недосяжні набори, ліворуч – такі, що не вичерпують бюджет.

Побудова кривої байдужості споживача та його бюджетної лінії дає змогу визначитися з положенням рівноваги споживача.

4. Оптимальний споживацький вибір

Раціональний споживач максимізує корисність при наявності певних бюджетних обмежень, тому завданням моделі поведінки споживача є пояснення того, як на його вибір впливають уподобання, доход і ціни на товари. Сумістимо на одному графіку карту кривих байдужості та бюджетної лінії певного споживача (рис. 2.5). Оптимальне рішення досягається у точці, де найвища з можливих кривих байдужості дотична до бюджетної лінії, що й означає найбільш високий з можливих рівнів добробуту.

Рівновага споживача(оптимум споживача) відповідає такій комбінації придбаних товарів, яка максимізує корисність при заданому бюджетному обмеженні. Як тільки споживач отримує такий набір, у нього зникають стимули замінювати його на інший.

Рівновазі споживача можна дати геометричне тлумачення. Якщо рівновага досягається у точці дотику лінії бюджетних обмежень І, до кривої байдужості u₂,

то це означає, що у точці Е нахил цих двох ліній збігається (довідково: нахил кривої у будь-якій точці відповідає нахилу дотичної, проведеної до неї у цій точці). Тоді

MU_x / MU_y = P_x / P_y або MU_x / P_x = MU_y / P_y

Споживач, який максимізує свою корисність, купуватиме два види товару таким чином, щоб їх граничні корисності у розрахунку на грошову одиницю ціни були рівні. Цей підхід називається еквімаржинальним принципом рівності питомих граничних корисностей.Він є спільним для обох теоретичних підходів: кардиналістського та ординалістського.

Теорія споживацького вибору має широке практичне застосування. Найпоширенішою сферою її використання є маркетингові дослідження. Прогнозування поведінки споживача, розуміння механізму прийняття ним рішення про вибір того чи іншого набору товарів дають змогу опрацьовувати ефективнішу стратегію фірми та приймати більш обґрунтовані економічні рішення.

Тема 3. Моделювання поведінки споживача

на ринку товарів

1. Реакція споживача на зміну доходу. Крива “доход-споживання”

Якщо ввести в модель споживацького вибору положення про вибір між даним товаром (Х) та всіма іншими товарами (У_і), то формула бюджетного обмеження матиме вигляд:

I = P_x Q_x + Σ P_yi Q_yi .

Тепер, на графіку, з одного боку, буде кількість товару Х, яку може придбати споживач, виходячи із свого доходу, а з іншого – витрати в грошовій формі на придбання всіх інших товарів. Гранична норма заміщення благом Х витрат споживача на інші блага виражається в грошовій формі й означає міру готовності пожертвувати можливістю витратити бюджет на інші блага задля споживання додаткової одиниці Х, залишаючись на даній кривій байдужості. Якщо припустити, що гранична корисність грошей для споживача залишається незмінною, то його рівновага досягається за умови рівності цінності товару для нього (у грошовій формі) та витрат на його придбання: M U_x = P_x .

Рис. 3.3 – Побудова кривої Енгеля на основі лінії “доход-споживання”

паралельно самій собі (нахил залишається без змін, оскільки незмінним є співвідношення цін) та знаходження нового положення точок оптимуму (рівноваги) споживача. Якщо з’єднати усі точки рівноваги, які відповідають різним величинам доходу, будемо мати лінію “доход-споживання” або криву життєвого рівня (W) (рис. 3.1).

Характер кривої “доход-споживання” буде залежати від оцінки товару споживачем. Нормальні товари – це такі товари, які людина споживає у більшій кількості, коли зростає її доход. Неякісні товари – це такі товари, споживання яких зменшується за умови зростання доходу споживача. Таким чином, належність товару до групи нормальних чи неякісних залежить не стільки від його специфічних властивостей, скільки від сприйняття цього товару споживачем, а також – від його доходів. Графічно, для нормальних товарів крива “доход-споживання” матиме зростаючий характер, для неякісних – спадний, а для тих, обсяги споживання яких не залежать від

рівня доходів споживача (наприклад, сіль), - вигляд вертикальної прямої лінії (рис. 3.2).

Рис. 3.2 – Криві “доход-споживання” для різних категорій товарів:

а - нормальний; б – неякісний; в - нейтральний

2. Криві Енгеля

Від кривої “доход-споживання” перейдемо до так званих кривих Енгеля. Е.Енгель (1821 – 1896 рр.) – німецький статистик, один з засновників Міжнародного статистичного інституту (1885), вивчав характер споживання товарів і послуг залежно від доходу сім’ї.

Індивідуальна крива Енгеля показує взаємозв’язок між кількістю придбаного блага Х і доходу споживача за незмінних цін і уподобань. Вона будується на основі кривої “доход-споживання” (рис. 3.3). Якщо Е₁, Е₂, Е₃ – точки рівноваги споживача при рівнях його бюджету (І₁, І₂, І₃), то точки F₁, F₂, F₃ з координатами відповідно Х₁І₁; Х₂І₂; Х₃І₃ – точки кривої Енгеля товару Х.

На практиці ми частіше цікавимся витратами на агреговані групи товарів – продовольчі, непродовольчі, послуги і т. ін. У цьому разі крива Енгеля модифікується у криву витрат Енгеля, що показує залежність витрат на ту чи іншу групу товарів від рівня доходів споживача.

З рис. 3.4 видно, що перш за все споживач насичується продовольчими

Рис. 3.4 – Криві витрат Енгеля

товарами, потім – промисловими товарами стандартної якості і далі – високоякісними товарами і послугами.

Для більшості нормальних товарів крива Енгеля має зростаючий характер із затуханням, що насамперед пояснюється дією закону спадної граничної корисності. Однак для певної групи товарів така крива може зростати з прискоренням. Ці залежності ввійшли в економічну теорію як закони Енгеля:

1. При незмінних цінах на всі блага частка сімейного бюджету, що витрачається на продукти споживання, має тенденцію до зменшення за умови зростання доходів сім’ї.

2. Споживання освітніх, юридичних, медичних послуг і послуг, пов’язаних з відпочинком, має тенденцію зростати швидше, ніж зростають доходи.

3. Реакція споживача на зміну ціни. Крива “ціна-споживання”

Якщо за незмінної величини бюджету змінюється ціна тільки блага Х (наприклад, знижується), то бюджетна лінія здійснює поворот до нової точки її перетину з віссю Х, більш віддаленої від початку координат. Точка перетину бюджетної лінії з віссю У за таких умов залишиться попередньою. Якщо з’єднати усі точки дотику створених таким чином бюджетних ліній з різними кривими байдужості (точки рівноваги споживача), то отримуємо криву “ціна-споживання”.

Вона показує, як реагує споживач на зміну ціни одного із благ. Різновид такого взаємозв’язку, в свою чергу, залежить від характеру пов’язаності благ у споживанні. Для благ-замінників крива “ціна-споживання” має від’ємний нахил, а для доповнюючих благ – додатний (рис. 3.5 і 3.6).-

Від кривої “ціна-споживання” можна перейти до кривої індивідуального попиту на товар Х (рис. 3.7). Для цього із точок оптимуму споживача (Е₁, Е₂, Е₃) потрібно спустити перпендикуляри на вісь Q_х, а на вертикальній вісі – зафіксувати відповідні значення ціни Р_х. Крива попиту та крива “ціна-споживання” – це два різних способи описання того, як придбана кількість товару змінюється при зміні ціни на нього (за умови, що інші фактори незмінні).

4. Ефект доходу та ефект заміщення. Парадокс Гіффена

Реакція споживача на зміну ціни блага може бути поділена на два моменти, що важливо для моделювання поведінки споживача.

Ефект доходу – це тільки ті зміни у споживанні, що спричинені зміною реального доходу (купівельної спроможності) споживача під впливом руху цін.

Ефект заміщення – це тільки ті зміни у споживанні товару, які є результатом змін цін цього товару відносно цін на інші товари, тобто це зміна структури споживання благ.

Існують два способи розділення загального ефекту зростання величини попиту при зменшенні ціни на ефект доходу та ефект заміщення: за Дж.Хіксом і за Є.Слуцьким.

KL – початкова бюджетна лінія. Їй відповідає точка рівноваги Е₀ і кількість споживаного товарі х₀. Після зменшення ціни товару Х бюджетна лінія приймає положення KL₁ (Е₁ - нова точка рівноваги, х₁ – нова кількість споживаного товару). Реальне зростання споживання товару Х буде х₁ – х₀. Розділимо його на дві частини. Для того, щоб визначити яким повинен бути грошовий доход споживача (при новому співвідношенні цін) для забезпечення старого рівня задоволення, будується допоміжна бюджетна лінія K΄L΄. Вона паралельна новій бюджетній лінії KL₁ і в той же час дотикається початкової кривої байдужості U₀ в точці Е₂. Лінія K΄L΄ показує нове співвідношення цін, а набори Е₀ і Е₂ забезпечують однаковий рівень корисності, тому зростання споживання (х₂ – х₀) є наслідком дії ефекту заміщення, а відрізок х₁ – х₂ є зростанням попиту внаслідок дії ефекту доходу.

Ці два ефекти діють одночасно. Тому реальна спрямованість змін споживання буде рівнодіючою ефектів доходу та заміщення. Щодо нормальних товарів обидва ефекти діють в одному напрямку, тому прогнозувати зміни споживання у таких випадках дещо простіше. Що ж до впливу зміни ціни на споживання неякісних товарів, то спрямованість впливу ефектів доходу та заміщення протилежна. Залежно від того, який ефект спрацьовує сильніше, динаміка ціни та динаміка споживання матимуть однакову або протилежну спрямованість.

Існує група неякісних товарів, для яких ефект доходу переважає над ефектом заміщення, тобто при зростанні ціни зростає і споживання, а при її зменшенні споживання також зменшується. Такий товар називають Гіффеновим товаром, а зростання споживання цього товару із підвищенням ціни на нього – парадоксом Гіффена.

Р.Гіффен (1837 - 1910 рр.) – англійський вчений, виявив, що незаможні робітники в Англії збільшують споживання дешевих неякісних продуктів харчування (зокрема, житнього хліба) у разі їх подорожчання.

Розділ ІІІ. Попит, пропозиція та їх взаємодія

Тема 4.ТЕОРІЯ ПОПИТУ І ПРОПОЗИЦІЇ