Тема 6 Міжнародна трудова міграція

Причини міжнародної міграції робочої сили. Соціально-економічні наслідки міграції робочої сили. Основні види міграції та міжнародні центри тяжіння робочої сили. Регулювання міжнародної міграції робочої сили.

Міжнародна трудова міграція — це переміщення працездатного населення із одних країн в інші терміном більше ніж на один рік, пов'язане зі зміною місця проживання та роботи.

Масова міграція населення стала характерним явищем в житті світової спільноти на сучасному етапі її буття. Причинами міграції є фактори як економічно­го, так і неекономічного характеру, зокрема, такі.

1. Нерівномірність процесу нагромадження капіталу в окремих країнах, що призводить до відносного перенаселення в одних країнах і браку робочої сили в інших.

2. Невідповідність структурних зрушень в економіці і структурі сукупної робочої сили певних країн, що призводить до структурного безробіття і, природно, до надлишку робочої сили певної кваліфікації в одних країнах та браку в інших.

3. Суттєва різниця в оплаті однорідної за кіль­кісними і якісними показниками праці в різних краї­нах.

4. Тяжіння до реалізації за допомогою еміграції потреб в розвитку особистості.

5. Соціальні та етнічні причини міграції.

 

Міжнародну міграцію трудових ресурсів можна кла­сифікувати за такими ознаками.

1. За просторовими параметрами:

а) зовнішня міграція — переміщення населення за межі своєї країни (наприклад, за межі України);

б) внутрішньоконтинентальна міграція — переміщення населення в межах одного континенту (напри­клад, переміщення робочої сили між країнами Європи);

в) міжконтинентальна міграція — переміщення населення за межі континентів (наприклад, переміщення населення між Європою і Америкою).

2. За часовими параметрами:

а) сезонна (кочова) міграція — виїзд робочої сили з однієї країни в іншу на певний період часу (наприклад, із Італії у Францію восени для збирання винограду) з поверненням на Батьківщину;

б) тимчасова (поворотна) міграція — виїзд населен­ня із одної країни в іншу на певний період часу як, правило, не більше одного року (наприклад, із України в Португалію для проведення будівельних робіт);

-населення з країни, де воно постійно проживає, на роботу в іншу, як правило, сусід­ню країну; вона характерна для населення прикордон­них районів (наприклад, поляки їздять працювати в прикордонні німецькі землі);

г) постійна (безповоротна) міграція — виїзд населення в іншу країну на постійне місце проживання (на приклад, виїзд єврейського населення із України до Ізраїлю на постійне місце проживання).

3. За характером організації міграційних потоків:

а) добровільна міграція — непримусове переміщення робочої сили;

б) примусова міграція — виселення громадян із своєї країни на основі рішення судових організацій;

в) організована міграція — переміщення населення згідно з національним законодавством (наприклад, за візовим режимом);

г) нелегальна міграція — самовільне переміщення населення за межі своїх країн (наприклад, масове переселення албанців до Італії).

4. За професійним складом:

а) міграція робітників (наприклад, виїзд із України до Росії гірників для робіт на алмазних копальнях Якутії);

б) міграція спеціалістів (наприклад, виїзд із країн СНД програмістів);

в) міграція, представників гуманітарних професій (наприклад, виїзд співаків, акторів та ін.).

5. За якісним складом:

а) міграція робочої сили низької кваліфікації (наприклад, виїзд для виконання хатніх робіт у закордон­них родинах);

б) міграція робочої сили високої кваліфікації (на­приклад, виїзд конструкторів із країн СНД);

в) міграція вчених або "відплив інтелекту" (наприклад, щорічний виїзд із України біля 150 вітчизняних учених).

6. За напрямками руху:

а) еміграція — виїзд населення за межі своєї вітчизни;

б) імміграція — в'їзд іноземців у країну з метою про­живання протягом визначеного терміну;

в) рееміграція — повернення емігрантів у свою краї­ну ("Вітчизну").

Як свідчить практика, форми міжнародної трудової міграції постійно зазнають змін залежно від змін у міжнародному середовищі.

 

Перший великий міжнародний ринок робочої сили виник у середині XIX ст. Ним стала Північна Америка, де бурхливо розвивався капіталізм. Міжнародна мігра­ція сюди мала дуже значні масштаби. Спочатку основ­ними районами еміграції були Ірландія та Англія. А починаючи з кінця XIX ст. ними стають менш розви­нені в економічному плані Східна та Південно-Східна Європа. Сьогодні на цьому ринку попит здебільшого задовольняється емігрантами з Мексики та країн Ка­рибського басейну. Тут постійно працює біля 5 % всієї робочої сили, а це 5—12 млн осіб, які є іммігрантами.

Другий великий міжнародний ринок робочої сили виникає у Західній Європі. Специфіка економічного розвитку деяких країн цього регіону, особливо Німеч­чини та Франції, змушує їх до залучення іноземної некваліфікованої робочої сили. Поки що попит задоволь­нявся здебільшого за рахунок населення італійського, турецького, іспанського та португальського походжен­ня. Сьогодні на цей ринок емігрує дуже багато насе­лення з країн колишнього соціалістичного блоку. Емігранти становлять 4—7 млн. осіб. В різних країнах ЄС їх частка у сукупній робочій силі неоднакова: Фран­ція — 8 % , Німеччина — 9 % , Швейцарія — 30 % , Люксембург 33 %.

Інший міжнародний ринок робочої сили в Європі — це скандинавський ринок. Задовольняється він зде­більшого за рахунок емігрантів з Фінляндії та Прибал­тійських країн.

Достатньо місткий міжнародний ринок робочої сили існує в районі Перської затоки, а точніше, в невели­ких нафтодобувних країнах арабського світу, куди мігрують робітники з країн Близького та Середнього Сходу. Тут мігранти складають 3—5 млн осіб. Частка іммігрантів у робочій силі становить: в ОАЕ — 97 %, Катарі — 96 % , Кувейті — 87,5 % , Саудівській Ара­вії — 48 % , Бахрейні — 46 % , Омані — 40 % .

Слід звернути також увагу на достатньо розвинений міжнародний ринок робочої сили, який склався в Ав­стралії та Новій Зеландії. Робоча сила мігрує сюди зде­більшого з країн Південно-Східної Азії. її частка тут складає біля 2—3 % від усього числа працівників.

Досить містким ринком робочої сили є Латинська Америка. Тут число іммігрантів коливається в межах З—8 млн осіб. Мігрують здебільшого в Аргентину і Венесуелу з сусідніх країн та країн Азії, Африки та постсоціалістичного європейського світу.

Бурхливо розвиваються ще два ринки — південно­африканський та азіатсько-тихоокеанський.

 

Наслідки міжнародної трудової міграції

Оцінка плюсів і мінусів такого багатогранного яви­ща, як міжнародна міграція праці, досить цікаве і складне завдання. Вирішенню цього завдання може допомогти простий поділ наслідків: на стандартні відносно статичні ефекти на ринку праці, наслідки для державних фінансів і побічні ефекти.

Аналіз стандартних ефектів. Для спрощення, як і раніше, весь світ уявимо у вигляді моделі з двох країн — "Вітчизни" і "Закордону". Почнемо з випадку, коли міграції немає, що відповідає точкам А на обох графі­ках (Аа і Ан) (рис. 6.1).

 

Мал.. 6.1. Вплив свободи переміщення на ринок праці

 

У цій початковій точці робітники країни "Закордон" одержують 5,5 дол. за годину, а робітники країни "Вітчизна" аналогічного рівня кваліфікації 1,5 дол. за годину. Тут ми не допускаємо теоретичної можливості вирівнювання цін факторів виробництва за допомогою торгівлі. Якщо всі формальні бар'єри для еміграції знято, то робітники "Вітчизни" відправляються в "Закордон" і конкурують тут на ринку праці. Якби переміщення не вимагало ніяких витрат і було б безболісним процесом, відбува­лося б у значних масштабах доти, доки рівень зарпла­ти у "Закордоні", що знизився, не зрівнявся б із зар­платою країни "Вітчизна". Але це переміщення потре­бує від мігрантів і економічних, і психологічних ви­трат. Тому збережеться розрив у рівнях зарплати двох країн. Таким чином, лише незначне число осіб (20 млн
осіб) будуть вважати виграш у зарплаті (3,0 дол. За годину роботи в новій країні) достатнім, щоб компенсувати витра­ти міграції. Приплив робочої сили, що мігрує, знизить рівень зарплати в країні "Закордон" тільки до 5,0 дол. за годину в точці Ва, а відплив цих же робітників із країни "Вітчиз­на" приведе до зростання погодинної ставки зарплати до 2,0 дол. за годину. Нова рівновага в точці Bh означає, що число бажаючих мігрувати із країни "Вітчизна" точ­но відповідає попиту на додаткових робітників у країні "Закордон" за рівня плати 5,0 дол. за годину.

Ті, хто відважився на переїзд, отримають в новій країні 5,0 дол. за годину, але ця година коштує лише 2,0 дол. у "Вітчизні", а різницю складають витрати пе­реїзду і пристосування за кордоном. Для визначення чистого виграшу мігрантів необхідно виміряти площу між старим і новим рівнем зарплати 1,5 і 2,0 дол. за годину або площу областей d і e.

Неважко визначити в цих країнах інші групи осіб, що виграли або зазнали втрат в результаті міграції. Робітники, що залишилися в країні "Вітчизна" (крива пропозиції їх праці — Sh), виграють завдяки знижен­ню конкуренції за робочі місця, що підвищує погодинні ставки зарплати з 1,5 до 2,0 дол. за годину. Використовуючи стандартний підхід до оцінки наслідків захисту вироб­ників, одержимо виграш робітників, еквівалентний площі с. їх наймачі втрачають частину прибутків, ос­кільки змушені платити робітникам більш високу зар­плату. Втрати підприємців країни "Вітчизна" складуть область (с + d). Підприємці в "Закордоні" виграють від додаткової пропозиції праці. Зниження погодинних ставок зарплати з 5,5 до 5,0 дол. за годину принесе їм додаткові прибутки, еквівалентні області (а + b). Робітники краї­ни "Закордон" втрачають область а, оскільки знижу­ються погодинні ставки їх зарплати. Таким чином, як і в випадку з зовнішньою торгівлею, деякі групи насе­лення абсолютно втрачають, а деякі — абсолютно ви­грають в результаті введення свободи переміщення між країнами. Аналіз ситуації, що зображена на рисунку, демонструє загальноекономічні наслідки свободи пе­реміщення.

Для країни "Закордон" без урахування наслідків для мігрантів навіть після їх прибуття у "Закордон" вони такі. "Закордон" виграє в цілому: виграють підприємці і всі, хто купує їх продукцію — їх виграш явно перевищує втрати робітників, оскільки область (a + b) не може бути меншою за область a. Ідеї обмеження міграції ніяк не­можливо обґрунтувати чистими економічними втратами.

Країна "Вітчизна" після від'їзду мігрантів виграє пло­щу е. Втрати підприємців (с + d) не можуть бути менши­ми, ніж тільки виграш всіх робітників (с + d + е), вклю­чаючи і емігрантів.

Таким чином, країни, що приймають, і мігранти виграють. Світ в цілому виграє, оскільки свобода міг­рації дасть змогу людям переміщуватись туди, де вони роблять більший внесок у виробництво.

Наслідки для державних фінансів у країні емі­грації. Втрати у зв'язку з відсутністю майбутніх подат­кових надходжень від мігрантів перевищують виграш, що виникає в результаті скорочення державних ви­трат на них (блага та послуги, безпека та ін.). Є чисті бюджетні втрати, оскільки мігранти, як правило, люди, які тільки отримали певну освіту за рахунок тих, хто сплачує податки. Вихід тут можливий в оподатку­ванні тих, хто від'їжджає, на суму витрат на їх освіту та інші послуги.

Але для країни еміграції можливі й прибутки за рахунок переказів з-за кордону мігрантами для своїх родичів та друзів.

Наслідки для державних фінансів у країні ім­міграції. Зростають витрати бюджету за рахунок виплат бідним, непрацюючим, громадським школам, органам правопорядку і т. ін. Водночас зростають по­датки в бюджет за рахунок іммігрантів. Причому, оче­видно, ці доходи до бюджету перекривають витрати.

Поточні ефекти імміграції (втрати) включають:

1) перенесення знань і досвіду з однієї країни в іншу;

2) перенаселеність в країні, що приймає мігрантів;

3) соціальні тертя.

 

Враховуючи всі зазначені вище економічні і соціальні наслідки міжнародної трудової міграції, держава не може не втручатись у цю сферу міжнародних економічних відносин. Особливо це стосується країн, що приймають мігрантів, які під тиском громадської думки змушені здійснювати державну політику регулювання міграції.

Нерегулярні спроби окремих країн обмежити в'їзд небажаних осіб або завадити від'їзду певних категорій працівників спостерігається в Європі з кінця XVIII ст. До цього періоду належать спроби укладення двосто­ронніх конвенцій з регулювання міграції населення між країнами. Широкомасштабна вільна міжнародна міграція населення припинилася в 20-ті роки XX ст. їй поклали край обмеження в імміграційному законо­давстві більшості країн, а також міжнародні угоди щодо переміщення населення.

З того часу правові акти, що регулюють міграцію населення між країнами, пройшли великий еволюцій­ний шлях у напрямку створення більш жорстоких і різноманітних способів обмеження міжнародного руху робочої сили. Але уніфікації імміграційне законодав­ство окремих держав так і не досягло. Та все ж тут можна знайти деякі спільні риси.

Найважливішою формою регулювання міграції з боку держави є встановлення кількісних квот на в'їзд мігрантів до країни. Цими квотами визначається кількість іммігрантів не тільки для країни в цілому, але і для окремих регіонів, галузей і, навіть, великих фірм. Завдання подібних квот — забезпечення посту­повості приливу в країну мігрантів, контрольованість цього процесу, усунення негативних зовнішніх ефектів від порушення правил міграції.

У межах затвердженої квоти країни, що приймають, діють вибірково у підборі іммігрантів. Пріоритет, як правило, мають мігранти, які володіють значним фі­нансовим і людським капіталом. Вони потенційно є важливим джерелом економічного зростання країн, що приймають цих мігрантів. Тому працівники нових і перспективних галузей, виключних професій, відомі вчені, творчі працівники, актори і співаки зі світовим ім'ям не мають проблем з отриманням дозволу на про­живання в країнах імміграції. Що ж до некваліфікованих працівників, то в багатьох розвинених країною їх без особливих складнощів за мінімальну платню приймають для виконання важких, непрестижних і шкідливих робіт, від яких відмовляються представни­ки корінної національності. Заборонено в'їзд для осіб з кримінальним минулим, членів екстремістських і терористичних організацій. Мають певні ускладнення щодо в'їзду хворі та психічно нездорові люди.

Квотування іммігрантів, як правило, узгоджується з контролем за термінами перебування мігрантів у країні імміграції. В країнах ЄС все більшого поширен­ня набуває залучення іноземної робочої на певний термін з подальшим поверненням мігрантів на батьків­щину. Це забезпечує безперервну ротацію кадрів. Така форма організації міграції робочої сили між країнами досить ефективна, дає змогу направляти її туди, де в ній є потреба. Вигоди від цього отримуються за раху­нок мінімізації заробітної плати та витрат на розвиток соціально-побутової інфраструктури.

Країни, що приймають мігрантів, у деяких випад­ках реалізують програми з стимулювання рееміграції, які передбачають надання допомоги країнам масової еміграції. Рееміграція вигідна всім країнам — учасни­цям цього процесу. Країна імміграції іде на подібні витрати, оскільки це дає змогу їй позбавитись від не­бажаних елементів, особливо тих, які збурюють со­ціально-економічну ситуацію. У свою чергу, в ре­еміграції зацікавлена і країна еміграції, оскільки по­вертаючись на батьківщину, реемігранти збільшують її людський, а часто — і фінансовий капітал.

Регулювання міжнародних міграційних процесів здійснюється також і міждержавними органами спе­ціального призначення. Одним з таких органів є Міжнародна організація праці (МОП). Вона створена у рамках ООН і її членами є більше 150 країн, у тому числі й Україна. Метою її діяльності є, по-перше, спри­яння утвердженню соціальної справедливості для тру­дящих та реалізації програм із забезпечення кращих умов праці і життя; по-друге, встановлення міжнарод­них трудових стандартів та принципів як основи для національних програм і національної політики з забезпеченням захисту прав трудящих; по-третє, здійснен­ня професійної підготовки й навчання робочої сили відповідно до сучасних вимог; по-четверте, прийняття конвенцій та рекомендацій щодо свободи створення асо­ціацій, забезпечення достатнього рівня заробітної пла­ти, соціального страхування, оплачуваних відпусток, охорони праці, обмеженого робочого дня. З часу засну­вання МОП було схвалено понад 300 конвенцій і реко­мендацій. Саме МОП контролює їх виконання, розслі­дує скарги про утиски професійних прав. При цьому важливим є те, що в органах МОП на принципах пари­тету рівності представлені трудящі і підприємці, тобто проблеми вирішуються демократичним шляхом.

 

Тема 7. Світова валютна система

 

Еволюція валютної системи. Варіанти валютної політики. Сутність валютних систем: «золотого стандарту», Бреттон-Вудської, Ямайської. Розвиток регіональних валютних систем. Європейська валютна система.

 

 

Світова валютна система є сукупністю кредитно-грошових відносин. Вони склалися на основі інтернаціоналізації господар­ського життя, міжнародного розподілу праці, розвитку світового ринку тощо.

Міжнародні валютні відносини виникають тоді, коли гроші починають функціонувати у міжнародному господарському обо­роті.

Національні валютні системи сформувалися раніше, ніж світова валютна система. Тривалий час національні валютні системи існу­вали автономно. Національна валюта є основою національної валютної системи. Більшість держав світу завжди використову­вали свою національну валюту. Значно рідше країни світу вико­ристовують чужу валюту.

Для здійснення міжнародної торгівлі в умовах існування роз­маїття валют потрібно мати механізм розрахунків між фізич­ними і юридичними особами різних країн. Такий механізм сти­хійно чи цілеспрямовано з'являвся. Його основою був валютний курс.

Історії людства відомі два типи систем грошового обігу:

1. Обіг металевих грошей (тобто мідних, срібних, золотих мо­нет).

2. Обіг паперових грошей та кредитних грошей, які не обміню­ються на золото.

Монети з фіксованим на них номіналом, що випускалися дер­жавою, вперше з'явилися у VIII ст. до н. є. у Лідії (Мала Азія) та Китаї.

Спочатку монети карбувалися з одного боку. Приблизно за 560 років до н. є. правитель Афін Пісістратус випустив в обіг монети із зображенням на обох боках.

Перші британські монети з'явилися у І ст. до н. є. Виготовля­лися вони зі срібла та міді. Згодом мідь та бронзу використовували для монет невеликого номіналу, а для більшого застосовували золото та срібло.

Тривалий час монети відливали за методом, який використову­вався ще у Стародавньому Вавилоні для виготовлення печаток, — місця, що були впалими на формі, на монеті ставали опуклими. Метод давав змогу одержувати зображення високої художньої цінності. Сучасні методи монетокарбування з погляду мистецтва поступаються стародавньому. Відомим зразком монетного мисте­цтва є "Святий Георгій і Дракон" Бенедетто Піструччі (1817 p.). Зображення використовувалося на британських монетах упро­довж майже півтори сотні років.

Батьківщиною паперових грошей вважається Стародавній Китай.

Банкноти вперше були випущені банками. Вони зобов'язу­валися сплачувати золотом зазначену на банкнотах суму. Банк Англії випускав банкноти з часу свого заснування у 1694 р.

Залежно від металу, що використовувався як гроші, вирізняють такі види металевого грошового обігу:

• біметалізм;

• монометалізм.

Згідно з першим з названих видів монети, що карбуються із золота та срібла, перебувають в обігу як взаємно рівні. Біме­талізм набув особливо значного поширення в Західній Європі у XVI-XVII ст., тобто у період первісного нагромадження капіта­лу. Вартісні співвідношення між золотими та срібними монета­ми встановлювалися стихійно залежно від ринкової вартості зазначених металів. Коли ж у вартісне співвідношення золота та срібла втручалася держава, то виникала система подвійної валю­ти. В умовах біметалізму один з цих двох металів виявлявся переможцем і відігравав роль загального еквівалента.

Приплив срібла до Європи, передусім з Америки, викликав падіння ринкової ціни срібла порівняно із золотом.

Спроби урядів підтримувати завищене на користь срібла співвідношення між золотом і сріблом викликали переплав­лення золотих монет у зливки та їх обмін на срібло. Спрацьову­вало правило англійського державного діяча Грешама: "Погані гроші витісняють з обігу "кращі" гроші".

Коли з'явилася загроза повного витіснення золотих монет срібними, то провідні європейські країни відмовилися від біме­талізму.

Срібні монети були громіздкими. Для сплати срібними гро­шима часто потрібно було вдаватися до послуг гужового транс­порту. Золоті ж монети, з огляду на значно вищу їхню вартість, були зручнішими для обігу.

У 1798 р. Англія першою запровадила монометалізм. Впро­довж наступного століття він став панівною грошовою системою і в інших країнах.

Людству відомі три види монометалізму — мідний, срібний та золотий. Мідний монометалізм існував в історичному минулому, наприклад, у Стародавньому Римі.

Золотий такі поступово став практично єдиною валютною си­стемою світу.

Вирізняють такі види золотого монометалізму:

•золотовалютний стандарт;

•золотозливковий стандарт;

•золотодевізний стандарт.

 

7.1 Сутність валютних систем: «золотого стандарту», Бреттон-Вудської, Ямайської.

 

ПАРИЗЬКА ВАЛЮТНА СИСТЕМА

 

Першою світовою валютною системою була золотомонетна. Вона стихійно склалася у XIX ст. На Паризькій конференції, що відбулася у 1867 p., золото було визнане як єдина форма світових грошей.

"Большой анциклопедический словарь" зазначає таке (с. 426): "Золотовалютний стандарт — світова валютна система, за якої зв'язок валют окремих країн із золотом здійснюється опосередко­вано — через обмін на валюту, яка зберігає обмін на золото. З огляду на провідну роль долара система золотовалютного стандарту фак­тично була золотодоларовим стандартом. Формування золото­валютного стандарту почалося в 30-х роках XX ст. і закінчилося на зламі 50—60-х років; юридично оформлена на Бреттон-Вудській конференції 1944 року. Наприкінці 60-х років зайшла у супереч­ність з інтернаціоналізацією світового господарства, що посилю­валася, і на початку 70-х років припинила існування".

Для золотомонетного стандарту властиві:

• вільне карбування золотих монет;

• стабільний золотий вміст грошової одиниці;

• обмін валют різних країн, спираючись на вагу відповідних золотих монет;

• вільне пересування золота між країнами;

• вільний обмін паперових і кредитних грошей на золото.
Ось як описано золотомонетний стандарт у коротенькій нотатці

в "Oxford Paperback Encyclopedia" (c. 585):

"Золотий стандарт — валютна система (monetary system), за якої уряд країни готовий обмінювати валюту на золото на вимогу (on demand) і за оголошеною ціною. Курси валют для валют країн-членів є обов'язково фіксованими. Кожна держава (authority) мусить мати певні запаси золота для виконання своїх зобов'язань. У 1821 р. Великобританія стала першою країною, яка запровадила офіційний золотий стандарт. Десь через півсотні років її приклад наслідували Франція, Німеччина та США. До 1900 р. провідні країни світу прийняли золотий стандарт. Його було припинено (to suspend) під час Першої світової війни з огляду на труднощі з перевезенням золота в умовах війни (wartime) та відновлено у 1925 р. Від нього повністю відмовилися у 1931 р. Ніде у світі золотий стандарт не діє нині".

Золотомонетний стандарт зумовив значне збільшення суспіль­них витрат у зв'язку з розширенням виробництва і торговельного обігу. Як дорослій людині тісно у дитячому костюмчику, так само і золотомонетному стандарту на початку XX ст. стало тісно в економіці як окремо взятих країн, так і світу загалом. Кредит­ні гроші неминуче витісняли золото з обігу.

Під час Першої світової війни обмін банкнот на золото було припинено всередині країн. Було також заборонено вивозити золото. Запроваджувалася широка емісія паперових грошей, не забезпечених золотом, що призвело до спалаху інфляції. Система золотомонетного стандарту була зруйнована.