Лекція 4. Основні етичні проблеми сучасності


 

1. Національна етика. Сімейна етика. Релігійна етика.

2. Біоетика. Евтаназія. Клонування людини. Смертна кара.

3. Раціональність та егоїзм. Благочинність. Проблема ненасильства.

Ключові слова: світовідношення, суб’єктивність, діяльнісна самореалізація, толерантність, самоідентифікація, етноетика

1. Реалії сучасного суспільства насамперед пов’язані з динамічним розвитком економіки та подальшою інтенсифікацією й розгортанням діяльнісно-практичних форм співвідношення не тільки суб’єктів а й цілих суспільств. Тому у власне духовному плані етична проблема полягає в тому, що до структури здійснення самої людської діяльності, діяльної самореалізації людського суб’єкта мають бути введені певні більш високі моральні цінності, які дали б змогу усунути однобічність суто діяльнісного світовідношення, забезпечити вихідні умови гармонізації досвіду, потреб, орієнтацій і базових очевидностей людини з аналогічними чинниками існування інших людей, з інтересами збереження і розвитку навколишнього світу в усьому розмаїтті його конкретних форм і проявів.

Весь хід еволюції філософсько-гуманітарної думки у ХХ-ХХІ століттях неодмінно пов’язаний з ідеєю інтерсуб’єктивності, ідеєю людського спілкування. Тільки сутнісне спілкування, що породжує в кожного з його учасників практичну потребу врахувати інтереси й особливості своїх партнерів і, більше того, на самого себе дивитися їхніми очима, з точки зору їхніх сподівань і турбот – тільки таке спілкування здатне здолати утилітаристську й егоцентричну “котороткозорість” суто діяльнісної самореалізації, стати свого роду духовним містком між людиною і світом. Тільки в межах подібного спілкування, на основі практичного взаєморозуміння і спільно прийнятих базових цінностей, стає можливим вільне обговорення цілей і засобів людської діяльності, так само як і норм, що регулюють її здійснення. Вкорінення засад інтерсуб’єктивності і спілкування в матерії людської діяльності й життя сприяє становленню плюралізму, толерантності як дієвих форм світовідношення, актуальність яких постійно зростає. Бути толерантним насамперед і означає терпіти, витримувати Іншого – такого, яким він є, визначити за ним право жити, мислити й чинити по-своєму.

2. Щодо другої половини ХХ ст., та й початку ХХІ століття, людей часто охоплює бажання відшукати якісь інші, альтернативні способи цілісного відношення до світу. У цьому пошуку значними є звернення до інтиїтивно-ірраціональних форм осягнення дійсності – на противагу до цільової раціональності як невід’ємного компонента свідомої діяльності людини.; прагнення “розчинити” чітке окреслення власної діяльної суб’єктивності в нескінченному й безперервному потоці буття. Якщо придивитися під цим кутом зору до різноманітних проявів “нової”, або нетрадиційної релігійності, що нині завойовує широку аудиторію, – неважко переконатися, що в основі своїй усі вони – від крішнаїтства до неоязичницьких культів і нинішньої побутової віри в знахарство, астрологію та ін. – послідовно протистоять узвичаєним для європейської свідомості й культури останніх століть засадам діяльнісного світовідношення, таких як цільова раціональність, суб’єкт-об’єктне бачення дійсності, чітка самоідентифікація людини-суб’єкта як свідомого агента цілепокладання тощо.

З-поміж усіх людських спільнот найгостріші моральні проблеми пов’язані сьогодні із спільнотами національними, що спричинило появу спеціальної галузі етичних знань – етноетики. Певна моральна напруженість питань національного самовизначення особистості має свої підстави. Надто багато останніми століттями випадків переслідувань і утисків особи через її національну належність, позбавлення її на цій основі прав, свободи, а часто й самого життя. Для особи духовно неспроможної, нездатної відшукати власний ґрунт і шлях у житті, легкодоступна єдність національного колективу завжди є неабиякою спокусою. Це – найлегший спосіб здобути відчуття впевненості, осмисленості власного існування, відчути навіть певну гордість за себе і за “своїх”. До всіх власне юридичних актів, що мають гарантувати рівність прав, включаючи й право представників кожної нації на культивування рідної мови, виховання і традицій, сучасна етика має додати й таке:

– ніхто не повинен пов’язувати моральний статус і рівень моральних вимог до особистості з її національною належністю;

– ніхто не повинен позбавляти людську особистість права на національне самовизначення;

– ніхто, крім самої особистості, не повинен визначати її моральний обов’язок перед нацією, до якої вона належить.

3. Міжнаціональні стосунки теж можна розглядати як проблему моральну. В сучасному житті нація безперечно постає як моральна суб’єктивність, що має власну гідність, власне відчуття обов’язку й відповідальності, власне сумління. Тим часом можна спостерігати, що найзапекліші національні суперечки й конфлікти нерідко виникають на ґрунті елементарного порушення норм взаємності (“золотого правила”) – коли якась із сторін вважає можливим для себе те, що вважала б неприпустимим відносно себе з боку інших. Специфіка моральних, як і інших культурних цінностей, притаманних тому чи іншому народові глибоко вкорінена в соціальних і природних основах його життя, в його історичному досвіді, неповторних особливостях його психіки й свідомості. Вся ця гама взаємодіючих чинників зумовлює глибоку варіативність як національних моральних цінностей, національного світосприйняття так і відбивається на трактуванні та розгляду таких глобальних загальнолюдських етичних проблем сучасності, як евтаназії (тиха смерть), клонування людини, смертної кари, благочинності тощо.

Біоетика чи етика життя як течія міждисциплінарного характеру сформувалась у 60-70-х роках ХХ ст. Трактування терміну “біоетика” різнорідна. По-перше, її ототожнюють з біомедичною етикою, обмежуючи коло проблему у рамках “лікар – пацієнт”. Більш широке її поняття включає цілу низьку аксиологічних, соціальних проблем та проблем, які пов’язані з системою охорони здоров’я з відношення людини до тварин та рослин. Біоетика орієнтується на досягнення сучасної біології в ході з’ясування чи рішення моральних проблем, які виникають в рамках наукових досліджень.

Евтаназія у сучасній біоетиці означає безболісне спричинення смерті безнадійного хворого. Йдеться про те, чи можливе хворому навмисне допомогти умерти, якщо немає надії його вилікувати, а страждання не дають можливості прийняття життя взагалі. Розділяють пасивну та активну евтаназію. При пасивної евтаназії лікар не діє з метою підтримати життя хворого а пасивно констатує угасання життя хворого. Якщо евтаназія активна, то лікар цілеспрямовано призводить спеціальні дії, які ускорюють смерть хворого. Існують кардинально різні погляди на евтаназію. З одного боку, засуджують евтаназію, а з іншого – оправдовують такі дії вважаючи їх етичними відносно страждань хворого.

Неменше проблематичним є проблема здійснення смертної кари. Існують аргументі, які виказують за необхідність здійснення цієї міри покарання, а з іншого боку, лунають протести проти смертної кари.

Благочинність –це діяльність завдяки якої приватні ресурси добровільно розділюються їх володарями та віддаються тим хто в цьому має потребу. Нужденним може виступати як окремий чоловік, так і суспільні організації і таке інше. Щодо сучасності, то благочинність підкреслює оборотну сторону успішного бізнесу, а тому й виникає багато різноманітних аспектів цієї, на перший погляд, необразливої, позитивної дії.