Поняття та ознаки господарського договору

Договірне право. Загальні положення

Тема 4 - 5

Контрольні питання

1. Що становить основу правового режиму майна суб'єктів господарю­вання?

2. Порядок використання природних ресурсів у сфері господарювання.

3. Що є джерелами формування майна у сфері господарювання?

4. Особливості правового режиму державного майна у сфері господарю­вання.

5. Порядок використання в господарській діяльності інтелектуальної власності.

6. Умови порядок випуску і придбання цінних паперів суб'єктами госпо­дарювання.

7. Наведіть визначення цінних паперів та перелік їх видів.

8. Поняття і зміст корпоративного права, реалізація і оцінка корпора­тивних прав держави.

Споконвіку договір використовувався як засіб організації і регулювання товарного обміну. Із розвитком суспільних відно­син його зміст набув нових рис, ускладнилися засоби забезпечен­ня виконання передбачених договором зобов'язань. Особлива увага почала привертатися до процесу укладання договору із законодавчим врегулюванням існування в Україні різних форм власності, створенням численних суб'єктів підприємницької діяльності, із проведенням державою ліберальної зовнішньо­економічної політики тощо.

Поступово позбавляючись командно-адміністративних мето­дів регулювання економіки, органи влади фактично передають ці важелі в руки господарюючих суб'єктів, за допомогою догово­рів відносини між якими і складається можливість постійного співробітництва між ними.

Поняття "господарський договір" законодавством України не визначене. Стаття 173 ГК України лише дає загальне визначення господарського зобов'язання — ним визнається зобов'я­зання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених ГК України, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчини­ти певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, пере­дати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторо­на, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку. Також у ст. 179 ГК України міститься визначення господарсько-договірних зобов'язань як майново-господарських зобов'язань, що виникають між суб'єк­тами господарювання або між суб'єктами господарювання і негосподарюючими суб'єктами — юридичними особами на під­ставі господарських договорів.

Зважаючи на те, що господарський договір є різновидом цивільно-правової угоди, тобто — за своєю юридичною при­родою — є погодженою дією двох або більше сторін, спрямо­ваною на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (ст.ст. 202, 626 ЦК України), на нього поширюють­ся загальні положення гл. 16, глав 47—53 та інші положення ЦК України щодо угод (зобов'язань) у разі, якщо вони не суперечать положенням господарського законодавства України. Підтвердженням цього є ч. 7 ст. 179 ГК України, відповідно до якої господарські договори укладаються за правилами, вста­новленими ЦК України з урахуванням особливостей, передба­чених ГК України, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.

Поняття господарського договору виступає у двох аспектах: 1) під поняттям "договір" розуміються правовідносини, що виникають із договору як юридичного акта; 2) мається на ува­зі правовий документ, яким зафіксовано виникнення договір­ного зобов'язання з волі його учасників¹.

Господарський договір опосередковує відносини (конкрет­ніше, як йшлося вище, — зобов'язання), що виникають між суб'єктами господарювання або між суб'єктами господарюван­ня і негосподарюючими суб'єктами — юридичними особами, а також органами державної влади, органами місцевого самовряду­вання, наділеними господарською компетенцією. Іншими сло­вами, характерною ознакою господарського договору є те, що він укладається між суб'єктами господарської (в тому числі підприємницької) діяльності або між одним чи декількома таки­ми особами і негосподарюючою юридичною особою, в тому числі органами влади. Зобов'язання майнового характеру, що виникають між суб'єктами господарювання та негосподарюючи­ми суб'єктами — громадянами, не є господарськими і регулю­ються іншими актами законодавства (ч. З ст. 175 ГК України).

Укладення господарських договорів між суб'єктами госпо­дарської (підприємницької) діяльності зумовлює необхідність набуття ними цього статусу шляхом їх державної реєстрації, процедура проведення якої розглядалася вище.

Проте вищевказаним не обмежуються ознаки господарських договорів. Окрім суб'єктного складу такого договору, важливе значення має його предмет. Ним, як йшлося вище, є майново-господарські зобов'язання сторін, необхідність оформлення яких зумовлює існування господарського договору.

Згідно з ч. 1 ст. 175 ГК України майново-господарськими визнаються цивільно-правові зобов'язання, що виникають між учасниками господарських відносин при здійсненні господар­ської діяльності, в силу яких зобов'язана сторона повинна вчи­нити певну господарську дію на користь другої сторони або утриматися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку. Господарським зобов'язання, відповідно, стає у разі, коли воно виникає з при­воду чи у зв'язку зі здійсненням суб'єктами господарської (зо­крема підприємницької) діяльності, ознаки якої наводяться у ст. З (ст. 42) ГК України.

Таким чином, господарським є договір, укладений між суб'єк­тами господарської (в тому числі підприємницької) діяльності або між одним чи декількома такими особами і негосподарюю­чою юридичною особою з приводу чи у зв'язку зі здійсненням ними господарської (зокрема підприємницької) діяльності.

Виникає питання про правомірність віднесення до господар­ських категорії договорів, що безпосередньо не є господарською діяльністю, проте укладаються в зв'язку зі здійсненням такої діяльності. Наприклад, суб'єкт підприємницької діяльності ук­ладає договір оренди вільного приміщення, що належить іншому суб'єкту підприємницької діяльності, для розміщення в ньому свого офісу. Для орендаря наявність офісу виступає необхідною передумовою здійснення власної підприємницької діяльності, метою якої є отримання прибутку. Орендодавець, в свою чергу, отримує від здачі в оренду приміщення доход, який, за вирахуванням суми валових витрат та суми амортиза­ційних відрахувань, також стає його прибутком.

Проте, такий договір не можна вважати гос­подарським. Власне використання офісу (розміщення в ньому меблів, оргтехніки, знаходження директора і персоналу) ще не є діяльністю, що підпадає під ознаки підприємницької. Це є діяльністю для задоволення власних потреб суб'єкта підпри­ємницької діяльності (якщо, звичайно, орендар не займається виставковою діяльністю і вищенаведене розміщення майна в орендованому приміщенні не проводиться в межах його основ­ної діяльності), що, в свою чергу, як вірно зазначається в юри­дичній літературі, не може вважатися предметом господарського договору'. Для орендодавця договір також не буде вважатися господарським, за винятком випадків, коли така діяльність про­водиться систематично (систематична здача в оренду примі­щення для проведення виставок).

Законодавством встановлений і специфічний орган, який вирішує спори, що виникають із господарських відносин, — господарський суд. Так, відповідно до ст. 1 Господарського процесуального кодексу України підприємства, установи, орга­нізації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадя­ни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорю­ваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття заходів, спрямованих на запобігання правопорушен­ням. У випадках, передбачених законодавчими актами України, до господарського суду мають право також звертатися державні та інші органи, громадяни, що не є суб'єктами підприємницької діяльності.