Соціальний капітал

Соціальний капітал необхідний для успіху кожної країни в сфері нового глобального економічного і політичного устрою. У праці "Соціальний капітал і світова економіка" Френсіс Фукуяма зазначає, що "здорова капіталістична економіка опирається передусім на досить високий рівень соціального капіталу громадянського суспільства, що сприяє підвищенню самоорганізації в бізнесі, корпораціях і подібних структурах... Саме тенденція до самоорганізації життєво необхідна для ефективної діяльності демократичних політичних інститутів” [12; 92].

Проведені у 90-ті роки емпіричні дослідження ефектів соціального капіталу засвідчили, що соціальний капітал має множинні джерела свого формування, найважливіші з яких можуть бути об'єднані у дві групи:

1) “досконалі джерела” - ціннісні солідарності, обмежені солідарності;

2) “інструментальні джерела” - взаємний обмін, примусова довіра. [13; 8-9]

Кожне з цих джерел дає змогу отримати соціальні вигоди через введення у соціальні структури та соціальні мережі.

Соціальний капітал в узагальненій формі можна визначити як такий, що за своєю суттю охоплює сукупність недержавних і некомерційних суб’єктів соціального життя, мережу їхніх взаємозв’язків, цінності та норм, які вони використовують, а також різні види діяльності, які виконують з власної ініціативи в рамках сформованої мережі зв’язків з дотриманням усталеної системи цінностей і норм.

У літературі зустрічаються найрізноманітніші трактування та підходи до розуміння категорії “соціальний капітал”. Назвемо основні: 1) визначення соціального капіталу як умови формування та функціонування громадянського суспільства; 2) ототожнення громадянського суспільства та соціального капіталу; 3) розуміння соціального капіталу як однієї зі складових громадянського суспільства.

Аргументами щодо “політичності” цієї категорії можуть бути назви декількох праць: “Соціальний капітал і політика” Джекмена та Міллера, “Соціальний капітал і політична участь” Мілнера, “Політичні цінності, соціальний капітал і політична участь” Келнера, “Соціальний капітал в регіонах і залучення до політики на локальному рівні” Деккера та інші [1].

Шведський дослідник Ян Торелом [2] запропонував структурну модель соціального капіталу та політичної участі (див. рис.1)

Термін “соціальний капітал” тільки недавно увійшов у науковий обіг. Як зазначив британський дослідник Едрю Пассі, час його виникнення – 10-12 років тому [3; 12]. Сьогодні його активно використовують у різних наукових соціальних дисциплінах і в громадській політиці. Є певні спроби систематизації основних методологічних підходів до вивчення соціального капіталу як наукової категорії [4].

Ідею соціального капіталу започаткували та розвинули такі дослідники: П’єр Бурдьє, Джеймс Колман, Роберт Патнам, Френсіс Фукуяма. Вони пов’язували її з підвищенням ефективності урядів, економічного розвитку й економічної діяльності.

В Україні впровадження категорії “соціальний капітал” у науковий обіг тільки започатковується. Вперше питання про евристичну цінність цієї категорії розглянула професор Антоніна Колодій, яка на науковій конференції “Громадянське суспільство і соціальні перетворення в Україні” виступила з доповіддю “Соціальний капітал: зміст та евристична цінність концепції” [5].

Термін "соціальний капітал" набув міжнародного та мультидисциплінарного вжитку. По-різному трактують його суть. Найпоширенішим є трактування поняття “соціальний капітал” як інфраструктури і змісту автономних соціальних відносин.

Інколи ставлять знак тотожності між соціальним капіталом та третім сектором. Так вважав англійський дослідник Майкл Лок у своїй доповіді “Добровільна діяльність як соціальний капітал” [6; 8].

Системний аналіз феномена “соціального капіталу” запропонував П.Бурдьє. Специфіка соціального капіталу у нього визначається відносинами “реціпроситі” (“reciprocity”) - очікуванням взаємного обміну, які підтримуються існуючими в конкретному суспільстві ринками та культурою. П.Бурдьє визначив соціальний капітал як “сукупність актуальних чи потенційних ресурсів, що пов'язані з наявністю міцних мереж зв'язків, більш-менш інституціалізованими відносинами взаємного знайомства і визнання” [7; 48]. Таке визначення стверджує, що соціальні мережі не виникають самі собою, а конструюються через залучення спеціальних стратегій, зорієнтованих на інституалізацію групових відносин. Інституалізація соціальних зв'язків допомагає використовувати як надійне джерело одержання інших соціальних вигод.

Аналіз явища соціального капіталу дає змогу виділити три найважливіші структурні компоненти:

1) соціальні відносини, завдяки яким індивіди можуть мати доступ до ресурсів їхніх партнерів у спілкуванні;

2) обсяг і якість доступних ресурсів партнера спілкування;

3) відносини “реціпроситі”, чи взаємності обміну.

Соіальний капітал, на відміну від інших вимірів громадянського суспільства, найтісніше пов'язаний з іншими формами капіталу, тому що його існування передбачає обов'язкову наявність інших значимих капіталів.

Економічну сутність соціального капіталу проаналізував український професор Веніамін Сікора: “Соціальний капітал стає головним напрямом економічного мислення в сфері економічного розвитку і фактично утверджується як нова парадигма. Соціальний капітал фактично складає 78 % у сукупному багатстві розвинених ринкових економік. Соціальний капітал виробляє те, без чого не може існувати ринкова економіка - довіру між людьми. Зараз на Заході - фактичний бум літератури, видаються сотні праць, статей, де обґрунтовується, що в разі відсутності певного рівня довіри між людьми в країні вся влада, все господарювання, вся лібералізація - це лише втрата часу” [8].

Реалізувати соціальний капітал можна, конвертуючи його в інші значимі форми капіталу. Використовуючи соціальні капітали, актори можуть отримувати прямий доступ до економічних ресурсів; можуть збільшувати свій культурний капітал через контакти з експертами, компетентними людьми, які втілюють культурний капітал; можуть приєднуватися до інститутів, що пов'язані з присудженням, розподілом привілеїв. З іншого боку, набуття соціального капіталу вимагає вкладення економічних, культурних, символічних ресурсів. Хоча П.Бурдьє стверджував, що результати володіння соціальним капіталом зводяться до економічного капіталу, проте їх не можна розглядати як альтернативні форми. Соціальний капітал має власну динаміку і характеризується порівняно з економічним капіталом, більшою невизначеністю і меншою прозорістю.

Саме завдяки П.Бурдьє з 80-х років виникло активне дослідницьке зацікавлення до вивчення різних форм капіталу і зумовлених ними соціальних практик. Дослідники реалізували методологічну установку П.Бурдьє на важливість різних форм капіталу в конструюванні соціальних нерівностей і на зниження значення економічного капіталу у формі акумульованої людської праці.

Дискусії з приводу соціального капіталу, його сутності і ролі у визначенні соціальних можливостей свідчать про потрібність цієї категорії, принаймні тому, що вона:

1) фокусує увагу на позитивних наслідках соціальних комунікацій;

2) показує як можуть неекономічні ресурси бути важливим джерелом соціального впливу.

Вагомий внесок у дослідження категорії “соціальний капітал” зробив Роберт Д.Патнам. Він стверджував, що “громадянське суспільство характеризується активною й орієнтованою на суспільні цілі позицією громадян, егалітарними політичними відносинами і заснованими на довірі і співпраці суспільними відносинами”. Усе це в сукупності Патнам називає “соціальним капіталом”. Громадяни, здобуваючи соціальний капітал завдяки участі в організаціях громадянського суспільства, надалі можуть використовувати його для зміцнення демократичних принципів в управлінні державою. Довготривалі дослідження, проведені Патнамом в Італії, підтвердили, що мережа місцевих добровільних організацій створює соціальний капітал - громадянські цінності, навички та знання, - потрібні для консолідації демократії. "Люди, зацікавлені в демократії, її консолідації й ефективності, повинні передусім сприяти формуванню громадянського суспільства. Ми підтримуємо тих, хто виступає за трансформацію місцевих структур і реформи на місцевому рівні з метою створення соціального капіталу, а не лише за загальнодержавні ініціативи, оскільки саме так можна домогтися ефективного функціонування демократії", – писав він [9; 24].

Найважливішим досягненням формування соціального капіталу в Італії (як і будь-якій іншій країні) – є висока довіра громадян одне до одного. Люди можуть співпрацювати ефективніше задля досягнення спільних цілей і реалізації спільних інтересів, якщо вони довіряють одне одному. Навпаки, відчужені, розрізнені і цинічно налаштовані люди мають більше шансів виявитися за межами громадянського суспільства у когорті невдах.