Придбання додаткової інформації про вибір і результати

Лімітування, його сутність, сфера застосування

Одним із засібів зниження ризиків є лімітування об’єктів інвестицій, розмірів кредитів, видатків, продажів тощо. Сутність лімітування полягає у локалізації концентрації ризику, встановленні системи обмежень у вигляді верхньої або нижньої межі певних (граничних) сум витрат, кредиту, тобто грошових або інших засобів (ресурсів).

Лімітування передбачає обмеження потоків (грошових, товарних, кредитних, інвестиційних), спрямованих у зовнішнє (по відношенню до підприємства) середовище. Лімітування концентрації ризику припускає розмежування системи прав та відповідальності таким чином, щоб наслідки ризикових ситуацій не впливали на реалізацію управлінських рішень. Даний механізм звичайно використовуються за тими видами ризиків, які виходять за рамки допустимого рівня.

Інвестор, як правило, обмежує розміри вкладень при капіталізації інвестицій, перешкоджаючи цим створенню зайвих запасів матеріалів, конструкцій, обладнання. Фінансування здійснюється поступово — траншами, тобто ризику підлягають окремі грошові потоки, а не весь обсяг інвестицій. Банки, у свою чергу, з метою зниження ступеня ризику лімітують розміри позичок, застосовують овердрафт, кредитні лінії, відновлювальні кредити, кредитують клієнтів у режимі «стенд-бай» тощо. Тобто обмеження розмірів кредитів, які надаються одному позичальнику, дозволяє зменшити втрати у разі невіддачі боргу.

Встановлення ліміту застосовується господарюючими суб'єктами і при продажу товарів у кредит, у тому числі по кредитних картках; за дорожніми та єврочеками.

Застосовуються й інші види обмежень, наприклад, за термінами (позикових засобів, інвестицій); за структурою (частці окремих затрат у загальному обсязі виробництва); за рівнем віддачі (встановлення мінімального рівня затрат, прибутковості об'єкту) та багато інших.

Різноманітність різних проявів методу лімітування зумовлює різноманітність джерел і показників ефективності кожного з них. Разом з тим, тут, як і при диверсифікації, спостерігається зниження віддачі, яке відбувається внаслідок прийняття обмежень та виключення з розгляду привабливих щодо доходів і прибутку варіантів, що розглядається як своєрідна «платня» за зниження ризику.

Щоб певно оцінити імовірність тих чи інших втрат, обумовлених розвитком подій за непередбаченим варіантом, слід, насамперед, мати достатньо надійну інформацію. Тому одним із засобів управління ризиком є придбання додаткової інформації про вибір і результати. Більш повна інформація дозволяє зробити точний прогноз і знизити ризик, але це потребує додаткового вкладання коштів.

Головною проблемою дії фірми в умовах відсутності інформації є те, що вона не знає напевно, які рішення забезпечать їй одержання прибутку, а які потягнуть за собою збитки. У такому разі можна сказати, що завдання отримання додаткової інформації для досягнення ринкового успіху фірми полягає в тому, що на підставі додаткової інформації фірма повинна чітко визначити границі діапазонів тих рішень, що забезпечать одержання прибутків і границі діапазонів тих рішень, що спричинять за собою збитки.

Підхід до визначення вартості нової інформації для управління організацією із погляду оцінки можливого прибутку або економії від її використання неможливо чітко обґрунтувати. Лише в деяких випадках можна лише орієнтовно обчислити розмір такого прибутку або економії.

На практиці переважна більшість організацій підходить до оцінки витрат на інформацію, виходячи насамперед із власних реальних можливостей і ціни на послуги «продавців» інформації, наприклад організацій, що ведуть маркетингові дослідження. А оскільки в управлінні будь-якої організації існує градація важливості витрат, то фінансування придбання інформації (простіше кажучи, виділення коштів на проведення маркетингових досліджень) здійснюється у більшості випадків або за залишковим принципом, або ж на основі екстраполяції рівня старих витрат.

Перед тим як купувати інформацію, організація повинна визначити, що саме вона повинна придбати. Припустимо, це питання вирішено. Тоді перед керівництвом організації постає таке питання: скільки організація може витратити грошей на придбання інформації, необхідної для аналізу ризику? Постановка цього питання сама по собі є свідченням того, що організація свою інформаційну діяльність фінансує за залишковим принципом. Проблема вибору зводиться до того, якими шляхами можна одержати необхідну інформацію і який із них найбільше вигідний (тобто найдешевший). У цьому випадку граничну вартість інформації можна визначити, як мінімальну ціну, що організація може заплатити за придбання відповідної інформації.