Характеристика першої класичної ситуації в історії розвитку економічної теорії.

В галузі економічної науки настанню першої класичної ситуації передував тривалий період панування меркантилізму. Характерні особливості цього періоду – його тривалість, нерівномірність, неодночасність настання і протікання в різних країнах. Термін “меркантилізм” вперше почали застосовувати критики меркантилізму Кене і Сміт. Меркантилізм розглядається у двох взаємопов’язаних аспектах: сукупність специфічних поглядів і економічна політика, що спирається на них в період переходу країн Європи від простого до розвиненого (приватнопідприємницького) товарного виробництва. У літературі його називають також епохою так званого первісного нагромадження капіталу. З часів Кене і Сміта критичний аналіз меркантилізму займає особливе місце у світовій літературі. Одна з характеристик першого класичного стану якраз і полягає в тому, що саме суворий вирок помилкам меркантилістів винесений класичною школою економічної теорії ознаменував собою рух до зрілої економічної науки. Тому шлях до першого класичного стану пролягає саме від меркантилізму до класики.

За Марксом класична школа починається в Англії з Уїльяма Петті, а у Франції з Буагільбера і завершується в Англії Рікардо, а у Франції з Сісмонді.

Немарксистська економічна думка менш жорстко підходить до вирішення цього питання. Береться до уваги багатогранність переходів від однієї школи до іншої. Зокрема, не надається виключного значення прихильності вченого до трудової теорії вартості, аналізу внутрішніх закономірностей виробництва. Тому плеяда економістів-класиків значно розширюється і охоплює всіх прихильників Сміта першої половини ХІХ ст. Серед них французи Сей, Бастіа, англійці Мальтус, Мак – Кулох, Сеніор та інші. Всіх їх Маркс відніс до розряду вульгарних.

Найвідомішими перехідними економістами від меркантилізму до класики були ірландці Петті (1623-1687) Кантільйон (1680-1734), англійці Норс (1641-1691), Барбон (1640-1698) та інші.

Виникнення і розвиток класичної економічної теорії відбулися у кількох варіантах, насамперед французькому і англійському. Французький дістав назву фізіократії, а англійський – промислової, або англійської, в якій класична школа досягла вищого рівня. Видатними представниками фізіократії є – Кене, Тюрго (1727-1781), Віктор Мірабо (1715-1789), Мерс’є де ла Рів’єр (1720-1793), Дюпон де Немур (1739-1817). Те виключне значення, яке надавали землеробству фізіократи, і безпосередньо пов’язане з ним трактування економічних категорій віддзеркалювало обмеженість їх поглядів умовами, коли сільське господарство у Франції того часу було пануючою формою виробництва. Головна теоретична заслуга фізіократів полягала в тому, що вони здійснили науковий аналіз суспільного відтворення. В своїй знаменитій “економічній таблиці” Кене проаналізував склад сукупного суспільного продукту, рух його елементів як необхідну умову нового процесу виробництва і відтворення класів у соціально-економічній структурі суспільства.

Представники англійської класичної школи критично подолали обмежувальний галузевий підхід фізіократів у тлумаченні питань, які тут розглядаються. Однак слід підкреслити, що певні відмінності між фізіократією і англійською класичною школою – це відмінності в середині теоретико-методологічної єдності. Серед них – єдність мікро - і макроаналізу, спроби розмежування дослідження “природного порядку”, “природних законів” і економічної політики держави; визнання економічної свободи як найважливішого чинника ефективності та шкоди від монополізму. По суті спільного для них є категорія “невидимої руки”, виведена Смітом, під якою класики мали на увазі стихійну дію об’єктивних економічних законів в умовах вільної конкуренції, механізм саморегулювання ринкового господарства. Однак досягнення класичного стану не означає існування повної єдності поглядів представників пануючого напрямку. Сміт наголошував на дослідженні зростання виробництва, багатства народів та об’єктивних законів, що управляють ним, а Рікардо і Сісмонді – на розподілі цього багатства і його законах. Були відмінності і в теорії і реалізації, з одного боку, Сея і Рікардо, які вважали неможливими загальні кризи надвиробництва, і з іншого боку, Мальтуса і Сісмонді, які дотримувалися іншого погляду.

Наприкінці слід сказати, що економісти наступних шкіл і напрямів будуть бачити набагато далі, тому що стоятимуть на фундаменті класичної економічної науки.