Рівні єкополітики


У структурі соціоекологічної політики звично виділяють два рівні — міжнародно-глобальний і державно-національний. Насправді ж її ієрархія значно складніша. І до зазначених слід додати регіональний і локальний рівні.

Глобальна екополітика — це розробка і здійснення міжнародних правових, політичних і зовнішньо-економічних акцій з урахуванням екологічних обмежень у соціально-економічному розвитку, запасів природних ресурсів, які є у світі, і їх розподілу між регіонами і країнами. Мета такої політики — збереження глобального інтегрального ресурсу планети. Тому в ході її здійснення встановлюються зони, квоти і ліміти на видобування тих чи інших корисних копалин, узгоджується плата за забруднення, вводяться заборони на викиди тих чи інших речовин. Так, Швеція і ще чотири європейські держави запропонували підписати міжнародну угоду про скорочення на 30 % викидів азотних окислів; інші держави проголосували проти. Тоді згадана п'ятірка зробила спробу домовитися хоча б про те, щоб заморозити викиди на рівні 1987 року, але й ця спроба була відкинута представниками Східної Європи, США, Англії й Італії. І лише в Кіото (Японія) у грудні 1997 року про це частково вдалося домовитися.

Звичайно, є чимало прикладів іншого гатунку, коли держави об'єднували свої зусилля проти небезпеки. Проте, попри всю очевидність розумності таких дій, інерційність поки що бере гору. Якщо так продовжуватиметься і надалі, то реагування може стати дещо запізнілим.

Людська природа така, що коли потрібні радикальні зміни у способі життя, люди все таки воліють жити під загрозою майбутньої катастрофи (тим більше, не досить зрозумілої), ніж приносити сьогодні ті жертви, яких потребували б такі зміни. Ця думка Е. Фромма показує всю складність шляху, який належить пройти людству для подолання екологічної кризи, складність не технічну, а пов'язану з особливостями психологічних і соціальних властивостей суспільства і людини. І все ж міжнародно-глобальна політика знаходиться все ще в фазі розробки, хоча є основною сферою уваги всіх міжнародних екологічних форумів. Іноді вона може набувати досить агресивного харак­теру, виходити за межі міжнародних угод і норм. Елементом глобальної екологічної політики є певний транснаціональний рівень, спільний для декількох держав, пов'язаних у єдину екологічну систему, стан якої впливає, передусім, на ці країни.

Регіональна екополітика охоплює інтереси країн одного континенту, які об'єднані природно-географічним середовищем, іноді одним морем (Чорне, Середземне, Балтійське), або рікою (Дніпро, Дунай, Рейн). Найбільш тісні контакти мають країни у яких спільні кордони. Вони обумовлюють і характер транскордонного переносу забруднень повітрям, водою, встановлюють квоти на видобування природніх ресурсів і т. д. Слід відзначити, що регіональна екополітика, на жаль, також не вийшла далі загальних декларацій про загрози, що виникли. Країни діють, головним чином, обособлено на своєму державному рівні. Нема чіткої координації дій між найближчими сусідами.

Державна політика — організаційна, координаційна і контрольна діяльність суспільства і владних інституцій, спрямованих на збалансування функцій природокористування і природоохорони. Саме державі належить прийняття стратегічних рішень по забезпеченню екологічно стійкого розвитку. «В межах окремої держави екологічна політика передбачає всебічне екологічне обгрунтування кожного господарського проекту, організацію постійного моніторингу стану природного довкілля, незалежної і компетентної екологічної експертної служби, охорону окремих об'єктів природи, контроль за раціональним використанням природних ресурсів, проведення необхідних природоохоронних заходів, всебічний розвиток екологічної освіти та екологічного виховання». Механізми регуляції можуть бути економічними і позаекономічними, законодавчими, регулювання податками, штрафами, санкціями, або навпаки, пільгами, заохоченнями. Але забезпечення цього головним чином залежить від співвідношення прийнятих соціально-екологічних управлінських рішень на національному рівні з інтересами галузевих відомств і міністерств.

На державному рівні, з ким традиційно пов'язано найбільше очікувань екологічної допомоги, становище залежить багато в чому від балансу сил, що складається у «великій політиці». Тут екологічна тема часто є лише одним з козирів у великій грі.

Локальна екополітика — аналог державної, але тільки в межах невеликих акваторій і територій. Мова йде уже не про екологічну політику, а про місцеве управління природокористуванням і планах розвитку певного міста, селища, окремого господарства. Здійснювати такі завдання покликані органи місцевого самоврядування. «Вони можуть приймати певні акти розпорядчого характеру (в рамках загально національного законодавства та власної компетентності) та слідкувати за їх дотриманням. В разі необхідності місцевим органам влади можуть надаватись права на закриття тих суб'єктів господарювання, що порушують прийняті в державі екологічні норми природоперетворюючої діяльності».

Непомітність наступу загрозливих змін у навколишньому середовищі притупляє світосприйняття людини, і вона продовжує вести себе так, ніби нічого не сталося. Відсутність належної реакції викликана, як зазначають Р. Едберг і А. Яблоков, і тим, що процеси біосфери, за мірками сприйняття людини, протікають надто повільно. «Вони розходяться за масштабами з процесами в нашій свідомості. Поки крапля байкальського туману пройде через водоспади Африки і охолоджувачі атомної станції на Балтиці чи Мічигані, можуть пройти десятки років. А ми живемо сьогодні, нам потрібно вирішувати проблеми сьогодні ввечері чи завтра вранці. Кожному з нас здається, що повітря таке саме, яким воно було вчора і рік тому. Хоча цілком точні дані говорять нам: стан атмосфери змінюється кожного року».

Однак попри все екологізація політики відбувається. Вважається, що закономірності цього процесу повинна вивчати політична екологія. Вона має стати комплексною галуззю наукового знання, зорієнтованого на дослідження умов, форм і закономірностей взаємодії суспільства і природи у певній соціально-політичній системі, а також способів цих взаємовідносин і управління ними політичними засобами. Мета політичної екології— не тільки розгляд усього спектру проблем соціоекологічної взаємодії, а й практична реалізація всього позитивного в інтересах його гармонізації на різних рівнях внутрішньої і зовнішньої політики.

Процес формування політичної екології як сучасного інтегрованого знання має стати науково-теоретичною основою екологічної політики будь-якої держави на грунті дослідження політико-правових, соціально-економічних і культурно-ідеологічних аспектів вирішення екологічних проблем в інтересах забезпечення подальшого стійкого соціально-економічного розвитку за поступового зменшення, а в кінцевому підсумку — ліквідації його негативного впливу на оточуюче людину природне середовище. У цьому розумінні наявні вже концепції і підходи зорієнтовані на соціально-політичні методи і форми вирішення різних еколо-го-економічних питань і створення адекватних цьому процесові сучасних систем управління і моніторингу. В основі таких підходів — науковий аналіз компонентів і властивостей соціоекологічних систем з переходом до подальшого, власне політичного, вивчення механізму і реальних чинників запобігання їх руйнуванню в процесі господарської діяльності і в результаті — вихід на об'єктивні критерії і можливості оптимізації такої взаємодії, нормативи гранично допустимих концентрацій забруднюючих речовин і стандарти якості природного середовища, знання їх впливу на людину і об'єкти її добробуту. В цьому зв'язку дуже плодотворним є системний підхід до розробки екологічної політики як комплексу різних чинників.

Складні метаморфози, які переживає природоохоронна система планети, відбилися на розвитку понятійно-категоріального апарату дослідження проблеми. До 60-70-х років офіційне трактування тих чи інших найважливіших понять у більшості випадків було сформульоване в різних енциклопедичних виданнях, які в більшості відображали їх «еко-логізацію» в міру погіршення справ в галузі охорони природи. Наступне розширення публікацій чи окремих виступів спеціалістів із цих питань пов'язане з деяким послабленням ідеологічного тиску на висвітлення цієї проблематики, наростанням екологічних проблем, які відчувалися вже повсюдно. Великий внесок щодо цього зробили праці українських філософів, які запропонували не тільки нове (порівняно з попереднім, офіційним і вже давно застарілим) трактування, а й висунули ідеї про необхідність створення нової галузі науки, яка поєднала б зусилля не лише біологів, географів, зоологів, лісівників, аграрників, а й представників гуманітарного циклу.

Аналіз наукової літератури, різноманітних підходів до розробки проблем понятійно-категоріального апарату дослідження екологічної політики показав, що тут поки що мала частка участі політологів. Тільки на межі 80-90-х років з'являються перші позитивні кроки у розв'язанні проблем охорони природи. Більше того, коли культ особи став законом життя країни, відчутно змінились і орієнтири в усьому комплексі природокористування. Перетворення капіталістичних відносин у соціалістичні Сталін і його оточення тлумачили однобічно і схематично, зводячи все до спрощеної формули: індустріалізація, колективізація, культурна революція.

Сталінська концепція побудови соціалізму за будь-яку ціну приносила в жертву і природу. Швидко зростаючі масштаби розробки природних ресурсів не підкріплені матеріально-технічно, вели до нещадної експлуатації людини. Звідси — табори ГУЛАГу, дуже низький рівень життя, голодомори, геноцид проти українського та інших народів. У свою чергу, зниження вартості людини призвело і до зниження вартості природи. Сама ж колективізація, насильно вилучивши землю у селян, здійснила «знеособлення» землекористування, знизила міру особистої відповідальності за землю.

Пізніше, в 50-60-ті роки, помітно прискорився процес погіршення екологічної ситуації в багатьох регіонах країни. Він відбувся в загальному руслі кризових тенденцій, які різко позначилися в середені 50-х років у економіці, внутрішній та зовнішній політиці, культурі, духовній сфері. Післявоєнна відбудова економіки, спроби реформування закляклого господарського механізму в межах колишньої системи відсторонювали екологічні проблеми.

Адміністративно-командна система, націлена на валові показники, вже не могла охопити зростаюче різноманіття господарських зв'язків, неминуче призвела і до зростаючих масштабів екологічного неблаго-получчя. Неповороткість управління величезним господарським механізмом перешкоджала переходу до стратегії інтенсивного розвитку економіки — шляху, на якому, як показує світовий досвід, можливе здійснення кардинальних заходів з метою збереження природи, зниження рівня забрудненості навколишнього середовища.

Ця тривожна тенденція ще більше посилилась у 70-х роках. І якщо в попередні десятиріччя через швидкі темпи хімізації сільського господарства, зростання міст, розвиток промисловості природоохоронні проблеми уже відчувались повсюдно, то в 70-ті роки вони почали викликати занепокоєння і тривогу. Ці настрої призвели до прийняття ряду постанов ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР, в яких порушувалось широке коло питань щодо посилення охорони природи і поліпшення використання природних ресурсів. Проте досягти поставлених цілей не вдалося спроби висвітлення окремих проблем. Разом з тим людство вже почало усвідомлювати, що екологічна проблема стала найпріоритетнішою з усіх глобальних проблем. Контури екологічно без­печного розвитку лише проглядаються. Але показовим є те, що жодна політична система (американська чи іншого зразка) не має монополії на єдино правильні відповіді з екологічних проблем. Саме тому в умовах загрози екологічної катастрофи пропонується ідея створення «єдиної екологічної філософії», спроможної об'єднати зусилля всіх країн. Саме сьогодні потрібне визначення соціально-екологічних пріоритетів, вироблення і здійснення доцільної екологічної політики.