Форми державного кредиту.

Для залучення додаткових фінансових ресурсів до бюджетів різних рівнів використовують певні фінансові механізми. В першу чергу йдеться про запозичення за рахунок випуску та розміщення державних цінних паперів. Саме цей інструмент юридично закріплює кредитні відносини між державою (Автономною Республікою Крим, органами місцевого самоврядування), як позичальником, та юридичними і фізичними особами (резидентами та нерезидентами), як кредиторами.

Закон України "Про цінні папери і фондову ринок"[1] передбачає функціонування таких боргових цінних паперів, як державні облігації, облігації місцевих позик, казначейські зобов'язання, які за своєю суттю є формами реалізації державних запозичень. Найпоширенішими з яких є облігації державних і місцевих позик. Стаття 7 Закону визначає облігаціюяк цінний папір, що посвідчує внесення його власником грошей, визначає відносини позики між власником облігації та емітентом, підтверджує зобов'язання емітента повернути власникові облігації її номінальну вартість у передбачений умовами розміщення облігацій строк та виплатити доход за облігацією, якщо інше не передбачено умовами розміщення.

Державні облігації України поділяються на облігації внутрішніх державних позик України, облігації зовнішніх державних позик України та цільові облігації внутрішніх державних позик України. До облігацій місцевих позик належать облігації внутрішніх та зовнішніх місцевих позик.

Облігації внутрішніх державних позик України - державні цінні папери, що розміщуються виключно на внутрішньому фондовому ринку і підтверджують зобов'язання України щодо відшкодування пред'явникам цих облігацій їх номінальної вартості з виплатою доходу відповідно до умов розміщення облігацій.

Цільові облігації внутрішніх державних позикУкраїни розміщуються з конкретною метою - фінансування дефіциту державного бюджету в обсягах, передбачених на цю мету законом про Державний бюджет України на відповідний рік, та в межах граничного розміру державного боргу.

Основним реквізитом цільових облігацій внутрішніх державних позик України є зазначення передбаченого законом про Державний бюджет України на відповідний рік напряму використання залучених від розміщення таких облігацій коштів. Кошти, залучені до Державного бюджету України від розміщення цільових облігацій внутрішніх державних позик України, використовуються виключно для фінансування державних або регіональних програм і проектів на умовах їх повернення в обсягах, передбачених на цю мету законом про Державний бюджет України на відповідний рік.

Розміщення облігацій внутрішніх державних позик здійснюється за критерієм дохідності та має такі форми: аукціонний продаж облігацій та продаж облігацій за фіксованим рівнем дохідності. Облігації розповсюджуються шляхом первинного розміщення та дорозміщення. Шляхом первинного розміщення розповсюджуються нові облігації, які за умовами випуску та обсягом прав, що надаються їх власникам, ще не були в обігу. Шляхом дорозміщення розповсюджуються облігації, які за термінами погашення, розміром купонних сплат, якщо вони є, та обсягом прав, що надаються їх власникам, відповідають умовам випуску облігацій, які вже перебувають в обігу.[2]

Облігації зовнішніх державних позик України - державні боргові цінні папери, що розміщуються на міжнародних фондових ринках і підтверджують зобов'язання України відшкодувати пред'явникам цих облігацій їх номінальну вартість з виплатою доходу відповідно до умов випуску облігацій.

Законодавством передбачено, що продаж облігацій внутрішніх державних позик здійснюється в національній валюті, а облігацій зовнішніх державних позик України - у валюті запозичення.

Емісія державних облігацій України є частиною бюджетного процесу і регулюється законом України про Державний бюджет України на відповідний рік, яким встановлюються граничні розміри державного зовнішнього та внутрішнього боргу.

Витрати на підготовку розміщення, а також на розміщення, погашення державних облігацій України, виплату доходів здійснюються відповідно до умов розміщення державних облігацій України за рахунок коштів, передбачених на такі цілі у Державному бюджеті України.

Згідно ст. 16 БКУ, у разі зменшення обсягу коштів від державних внутрішніх ( зовнішніх) запозичень порівняно з обсягом, визначеним законом про Державний бюджет України, у зв’язку з погіршенням умов таких запозичень та\або кон’юнктури фінансового ринку збільшується обсяг коштів від державних зовнішніх (внутрішніх) запозичень з дотриманням граничного обсягу державного боргу.

Державні та місцеві цінні папери України за терміном розміщення можуть бути: довгострокові - понад п'ять років; середньострокові - від одного до п'яти років; короткострокові - до одного року.

Облігації України можуть бути іменними або на пред'явника, розміщуються у документарній або бездокументарній формі.

Державні та місцеві облігації розміщуються серед населення та юридичних осіб на добровільних засадах. Чинне законодавство регламентує порядок придбання облігацій. Зокрема, облігації усіх видів придбаваються громадянами лише за рахунок їх особистих коштів. Підприємства придбавають облігації усіх видів за рахунок коштів, що надходять у їх розпорядження після сплати податків та процентів за банківський кредит.

Дохід за облігаціями усіх видів виплачується відповідно до умов їх випуску. Виплата доходів і погашення державних облігацій України здійснюються грошима або державними облігаціями України інших видів за згодою сторін. Дохід за облігаціями цільових позик (безпроцентними облігаціями) не виплачується. Власникові такої облігації надається право на придбання відповідних товарів або послуг, під які випущено позики. Кошти, одержані від реалізації облігацій державних і місцевих позик, спрямовуються до відповідних бюджетів.

Однією з форм оформлення державного кредиту виступають казначейські зобов'язання. Казначейське зобов'язання України - державний цінний папір, що розміщується виключно на добровільних засадах серед фізичних осіб, посвідчує факт заборгованості Державного бюджету України перед власником казначейського зобов'язання України, дає власнику право на отримання грошового доходу та погашається відповідно до умов розміщення казначейських зобов'язань України.

Обсяг емісії казначейських зобов'язань України у сукупності з емісією державних облігацій внутрішніх державних позик України не може перевищувати граничного обсягу внутрішнього державного боргу та обсягу пов'язаних з обслуговуванням державного боргу видатків, визначених законом про Державний бюджет України на відповідний рік. Емітентом казначейських зобов'язань України виступає держава в особі Міністерства фінансів України за дорученням Кабінету Міністрів України.

Кредити (позики) від іноземних держав, банків і міжнародних фінансових організацій для реалізації інвестиційних програм (проектів) залучаються державою на підставі міжнародних договорів України і відносяться до державних зовнішніх запозичень.

Якщо державні внутрішні запозичення як правило здійснюються в формі випуску та розповсюдження цінних паперів, то зовнішні запозичення передбачають більш різноманітні механізми поповнення державної скарбниці. Перший з них — двосторонні урядові кредити.

Пряме державне кредитування на дво- чи багатосторонній основі веде свою історію з часів Першої світової війни. Але найбільшого розмаху воно набуло в перші роки після Другої світової, коли Сполучені Штати Америки, перетворившись на світового кредитора, фінансували повоєнну відбудову багатьох країн. Загалом же урядові кредити у широких масштабах надаються переважно по лінії допомоги країнам, які розвиваються.[3]

Україна має двосторонні урядові кредитні відносини з Росією, Японією, США, Німеччиною, Італією та Францією. Найдавнішим і найбільшим кредитором України була і залишається Російська Федерація, борг перед якою у 2011 р. склав майже 900 млн. дол., що становить 1,56 % від загальної суми боргу України. Значну частина цього боргу складає заборгованість за енергоресурси.

Другий, досить поширений варіант залучення акумульованих за межами країни вільних фінансових ресурсів — це запозичення на міжнародному кредитному ринку. Найчастіше вони здійснюються у формі синдикованих (тобто наданими кількома об’єднаними кредиторами) та фідуціарних (тобто надання яких пов'язані з іншою операцією) позик, а також у формі емісії цінних паперів — бондів (облігацій), векселів, акцій тощо.[4]

Запозичення міжнародних організацій економічного розвитку— третій варіант поповнення державної скарбниці за рахунок зовнішніх надходжень, що став доступним для України з моменту підписання Закону України від 03.06.92 № 2402-ХІІ "Про вступ України до Міжнародного валютного фонду, Міжнародного банку реконструкції та розвитку, Міжнародної фінансової корпорації, Міжнародної асоціації розвитку та Багатостороннього агентства по гарантіях інвестицій".

Міжнародний Валютний Фонд (International Monetary Fund) є міжнародною фінансовою організацією, яка була заснована в 1945 році, до її складу входять 186 країн. Згідно зі Статутом Фонду, його кредити спрямовуються на підтримку курсу національної валюти, міжнародних резервів держави та активних позицій платіжного балансу. Ставши в 1992 р. членом Міжнародного Валютного Фонду, Україна отримала право на його фінансову допомогу. У даний час квота України у Фонді складає 1 млрд. 372 млн. СПЗ (Спеціальні права запозичень - Special Drawing Rights).

Починаючи з 1994 року, співпрацю з МВФ було активізовано за програмами STF, Stand-by та “Механізм розширеного фінансування” (EFF), по яких Україна отримала коштів загальним обсягом близько 4,3 млрд. дол. США. Значна частина цих коштів пішла на фінансування дефіцитів платіжного та торговельного балансів (в тому числі закупок по імпорту для багатьох сфер діяльності, включаючи паливно-енергетичний комплекс, сільське господарство та ін.). Ще одним напрямком використання кредитів МВФ є формування валютних резервів, що дозволило Україні підтримувати стабільність національної валюти, успішно провести грошову реформу, ввести конвертованість гривні за поточними операціями.

Загалом, в рамках співробітництва з МВФ Україна протягом 2008 – 2011 років Україна отримала 14 430 млн. дол.. США.

Отримувачами кредитів МВФ є центральні банки країн, які зараховують їх у свої міжнародні резерви і використовують виключно для інтервенцій на валютному ринку для вказаних цілей.

Продовження співпраці з МВФ є визначальною для збереження можливостей фінансування дефіциту бюджету за рахунок порівняно дешевих позик від міжнародних фінансових організацій, зокрема Світового банку та ЄС, які є найкращими за ціновими та терміновими складовими позичання.

Світовий банк (The World Bank), багатостороння кредитна установа, головна мета якої полягає у наданні допомоги країнам для їх інтеграції у світову економіку та сприянню тривалому економічному зростанню і зниженню рівня бідності у країнах, що розвиваються. До структури Світового банку входять Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР), Міжнародна фінансова корпорація (МФК), Міжнародна асоціація розвитку (МАР) і Багатостороннє агентство гарантій та інвестицій (БАГІ).

Банк використовує два основні види кредитних інструментів: інвестиційні позики і позики на цілі розвитку. Інвестиційні позики розраховані на тривалі терміни (від 5 до 10 років) і використовуються для фінансування товарів, робіт і послуг на підтримку проектів соціально-економічного розвитку в самих різних секторах. Позики на цілі розвитку розраховані на коротші терміни (від 1 до 3 років) і передбачають прискорене зовнішнє фінансування на підтримку реформ економічної політики і інституційних перетворень, необхідних для створення сприятливих умов для забезпечення стійкого і соціально справедливого зростання.

Світовий банк розробляє та фінансує проекти на прохання Уряду України. Після оцінки проекту та умов надання позики наступними є переговори, затвердження радою директорів та підписання кредитної угоди. Позика набуває чинності після її ратифікації Верховною Радою. Портфель проектів, що реалізуються спільно з МБРР в Україні складається з системних та інвестиційних проектів. Станом на 2009 р. Світовий банк затвердив для України більше 5.3 млрд. доларів США для 38 операцій.

Крім того, в Україні активно працюють Міжнародна фінансова корпорація та Багатостороннє агентство з питань гарантування інвестицій, зростає кількість затверджених інвестиційних та гарантійних проектів для України: відбувається перехід від переважно проектів технічної допомоги до інвестиційних та гарантійних проектів у наступних секторах - фінансовому, сільськогосподарському та сфері послуг; сприяння розвитку у сферах корпоративного управління, лізингу, забезпечення прав власності.

Значним кредитором в Україні є Європейський банк реконструкції та розвитку(The European Bank for Reconstruction and Development),що був створений для фінансування економічних реформ у країнах Східної Європи з метою їх переходу до ринкової економіки. Через надання позик та здійснення інвестицій ЄБРР стимулює надходження до приватного та державного секторів економіки згаданих країн додаткових фінансових ресурсів, допомагає мобілізувати місцевий капітал на реалізацію проектів розвитку національної економіки. Проекти, які підтримуються ЄБРР, мають сприяти сталому розвитку економіки країни, бути фінансово самоокупними та екологічно безпечними.

Україна стала членом ЄБРР у серпні 1992 року після підписання Президентом України Указу “ Про членство України в Європейському банку реконструкції і розвитку” № 379/92 від 14 липня 1992 року. Зараз Європейський банк реконструкції та розвитку є одним із провідних інвесторів в економіку України, вкладення якого мають комплексний характер. Основою співробітництва України з ЄБРР є його стратегія допомоги нашій державі та Програма співробітництва між Урядом України та ЄБРР.

За період співпраці з ЄБРР (1993-2010 роки) в державному секторі економіки України укладено угод на загальну суму 674,94 млн дол. США та 1 287,35 млн євро (в рамках 21 проектів), з яких станом на 01.05.2011 використано 592,14 млн дол. США та 423,76 млн євро. На цей час за підтримки ЄБРР в Україні у державному секторі економіки впроваджується 6 інвестиційних проектів (+2 проекти на стадії очікування набуття чинності). На 01.05.2011 року портфель ЄБРР в Україні нараховував біля 280 проектів із загальним обсягом фінансування 6,2 млрд євро.

З самого початку відносин між Україною та ЄБРР, значна увага приділялась фінансуванню заходів ядерної безпеки. ЄБРР є розпорядником Рахунку ядерної безпеки та Чорнобильського фонду “Укриття”, заснованого в грудні 1997 року країнами Великої Сімки та іншими країнами-вкладниками для допомоги Україні у зв’язку з ліквідацією наслідків аварії на ЧАЕС.

ЄБРР також підтримував проекти, пов’язані з виробництвом харчових продуктів, нафтовою та газовою промисловістю, транспортом, телекомунікаціями, сферою фінансів та наданням послуг в сільському господарстві, а також проектами комунальної інфраструктури, пов’язаними з водопостачанням та опаленням. Крім того, Україна та ЄБРР розпочали реалізацію спільних проектів щодо впровадження енергозберігаючих технологій в енергоємних галузях економіки.

Стратегія Європейського банку реконструкції і розвитку для України передбачає диверсифікованість виробничої бази і загальне поліпшення конкурентоздатності країни, розвиток місцевих ринків капіталу, продовження реформи енергетичного сектору й поліпшення корпоративного управління та прозорості.

Міжнародне кредитування – процес складний і суперечливий з точки зору його впливу на економічне зростання і розвиток країни. З одного боку, міжнародне кредитування сприяє прискоренню міжнародній інтеграції, розвитку суспільного виробництва, розширенню світової торгівлі; створює передумови для надходження іноземних інвестицій в країну і безпосередньо використовується для фінансування окремих проектів або цілих програм структурної перебудови економіки. З іншого боку, надмірне залучення іноземних кредитів веде до швидкого зростання зовнішнього боргу. Виплата значної частини національного доходу у вигляді відсотків може підірвати платоспроможність країни, сприяти відтоку фінансових ресурсів і, як результат, негативно позначитися на відтворювальному процесі.

Іншою складовою державного кредиту є відносини, у яких держава виступає гарантом погашення кредитів (позик). У даному випадку державна (місцева) гарантія – це зобов’язання держави в особі уряду (Автономної Республіки Крим чи територіальної громади міста) повністю або частково виконати платежі на користь кредитора у випадку невиконання позичальником зобов’язань щодо повернення грошових коштів.

Ст. 17 Бюджетного кодексу України зазначає, що державні гарантії для забезпечення повного або часткового виконання боргових зобов'язань суб'єктів господарювання - резидентів України можуть надаватися за рішенням Кабінету Міністрів України або на підставі міжнародних договорів України виключно у межах, визначених законом про Державний бюджет України. За дорученням Кабінету Міністрів України відповідні правочини щодо його рішень вчиняє Міністр фінансів України.

Державна гарантія надається юридичним особам, які можуть отримати кредити від іноземних банків, фінансових та інших міжнародних організацій. Метою надання державою гарантій повернення кредиту є розширення можливостей залучення кредитних ресурсів для суб’єктів господарювання, які, як правило,функціонують у пріоритетних галузях економіки.

Місцеві гарантії можуть надаватися за рішенням Верховної Ради Автономної Республіки Крим, відповідної міської ради для забезпечення повного або часткового виконання боргових зобов'язань суб'єктів господарювання - резидентів України, що належать до комунального сектору економіки, розташовані на відповідній території та здійснюють на цій території реалізацію інвестиційних програм (проектів), метою яких є розвиток комунальної інфраструктури або впровадження ресурсозберігаючих технологій.

Державні (місцеві) гарантії надаються на умовах платності, строковості, а також забезпечення виконання зобов'язань у спосіб, передбачений законом.

Обов'язковою умовою надання державної (місцевої) гарантії є укладення договору між Міністерством фінансів України (відповідним місцевим фінансовим органом) та суб'єктом господарювання про погашення заборгованості суб'єкта господарювання перед державою (Автономною Республікою Крим чи територіальною громадою міста) за виконання гарантійних зобов'язань. Істотними умовами такого договору мають бути зобов'язання суб'єкта господарювання:

- внести плату за надання державної (місцевої) гарантії;

- надати майнове або інше забезпечення виконання зобов'язань за гарантією;

- відшкодувати витрати державного (місцевого) бюджету, пов'язані з виконанням гарантійних зобов'язань;

- сплатити пеню за прострочення відшкодування зазначених витрат;

- надати гаранту права на договірне списання банком коштів з рахунків суб'єкта господарювання на користь гаранта.

Державні (місцеві) гарантії не надаються для забезпечення боргових зобов'язань суб'єктів господарювання, якщо безпосереднім джерелом повернення кредитів (позик) передбачаються кошти державного (місцевого) бюджету (крім боргових зобов'язань, що виникають за кредитами (позиками) від міжнародних фінансових організацій).

Виступаючи гарантом щодо виконання боргових зобов’язань, уряд реально несе фінансову відповідальність тільки у випадку неплатоспроможності боржника. Платежі, пов'язані з виконанням гарантійних зобов'язань, належать до платежів по боргу.

Наступною складовою системи державного кредиту є відносини, у яких держава (Автономна Республіка Крим, територіальна громада) виступає у ролі кредитора. Таке явище зустрічається не лише у сфері міждержавних відносин, але і у внутрішньому фінансовому житті.

Згідно Бюджетного кодексу України ( п.31 ст.2), кредитування бюджету це операції з надання коштів з бюджету на умовах повернення, платності та строковості, внаслідок чого виникають зобов'язання перед бюджетом (надання кредитів з бюджету), та операції з повернення таких коштів до бюджету (повернення кредитів до бюджету). До кредитів з бюджету також належать бюджетні позички та фінансова допомога з бюджету на поворотній основі.

Особливостями держави (Автономної Республіки Крим, територіальної громади) як кредитора є:

– наявність у її розпорядженні значних фінансових ресурсів, зокрема ресурсів державного (місцевого) бюджету;

– надання кредитів на пільгових умовах;

– надання кредитів на розвиток пріоритетних сфер соціально-економічного розвитку країни;

– встановлення законодавчих норм, які регламентують дані кредитні відносини, відбуваються державними органами влади (тобто кредитором);

– наявність у розпорядженні держави відповідних інструментів впливу на позичальників.

Державне (місцеве) кредитування здійснюється на тих же принципах, що і банківське (добровільності, зворотності, строковості та відплатності), однак конкретні умови державного кредитування вигідніші від банківського, оскільки не переслідують комерційних цілей.

При наданні відповідних кредитів із бюджету заборгованість позичальників виникає перед відповідним бюджетом. Всі права щодо вимоги від позичальників повернення кредитів у повному обсязі до відповідного бюджету переходять до держави або Автономної Республіки Крим чи відповідної територіальної громади. Такі права виникають з моменту фактичного надання кредитів з бюджету на певну суму коштів, що отримані з відповідного бюджету.

Позовна давність на законні вимоги держави (Автономної Республіки Крим чи відповідної територіальної громади) щодо погашення такої заборгованості не поширюється. Органами стягнення простроченої заборгованості із суб’єктів господарювання по кредиту, що був отриманий з державного бюджету, бюджету Автономної Республіки Крим чи місцевого бюджету, є органи державної податкової служби.

Отже, державне (місцеве) кредитування – це врегульовані фінансово – правовими нормами економічні відносини, в яких держава і органи місцевого самоврядування за рахунок коштів Державного або місцевого бюджетів надають кредити фізичним і юридичним особам з метою досягнення соціально-економічного ефекту.

3. Поняття та управління державним (місцевим) боргом.

Використання державою механізму залучення фінансових ресурсів на кредитній основі веде до формування державного (місцевого) боргу і необхідності формування чіткої системи управління ним.

Державний (місцевий) борг — це загальна сума заборгованості за випущеними і непогашеними борговими зобов’язаннями держави (Автономної Республіки Крим чи територіальної громади міста), враховуючи нараховані за ними відсотки.

Державний борг в сучасному світі є однією з найважливіших складових фінансової системи багатьох країн світу, інструментом у механізмі макроекономічного регулювання та реалізації економічної стратегії держави.

Згідно Бюджетного кодексу України, державний борг це загальна сума боргових зобов'язань держави з повернення отриманих та непогашених кредитів (позик) станом на звітну дату, що виникають внаслідок державного запозичення (п.20 ст. 2); місцевий борг − загальна сума боргових зобов'язань Автономної Республіки Крим чи територіальної громади міста з повернення отриманих та непогашених кредитів (позик) станом на звітну дату, що виникають внаслідок місцевого запозичення (п.35 ст.2).

Як випливає з Бюджетного кодексу України, до складу державного боргу не включаються боргові зобов'язання АР Крим та органів місцевого самоврядування та державних підприємств. У світовій же практиці існує загальне правило, що державний борг є сукупністю зобов'язань не лише уряду, але і всіх державних органів, включаючи зобов'язання урядів місцевої влади та зобов'язання підприємств, котрі знаходяться у державній власності або контролюються державою.

Залежно від того, з внутрішніх чи зовнішніх джерел здійснюються запозичення, державний (місцевого) борг визначається як внутрішній чи зовнішній борг.

Внутрішній державний борг − це заборгованість держави перед резидентами, які є власниками державних цінних паперів, що виражається в національній валюті. Він приводить, перш за все, до перерозподілу доходів усередині країни. Витоку товарів і послуг зазвичай не відбувається, але виникають певні зміни в економічному житті, наслідки яких можуть бути вельми значними.

Зовнішній державний борг – це сукупність заборгованості держави за кредитами (позиками), на міжнародному та іноземних ринках капіталу. Особливістю державного зовнішнього боргу є те, що боргові зобов'язання, що містяться в ньому, виражені в іноземній валюті.

Зовнішній борг країн, що розвиваються, має дві складові:

• некомерційний борг, який виникає в результаті залучення гуманітарних кредитів міжнародних фінансових організацій, гуманітарних кредитів національних урядів та політично обумовлених пільгових кредитів;

• комерційний борг, який виникає внаслідок залучення кредитів пов’язаних із зовнішньоторговельними операціями, фінансових позик комерційних банків та запозичень у формі боргових цінних паперів.

Граничний обсяг внутрішнього та зовнішнього державного (місцевого) боргу встановлюється Верховною Радою України на кожний бюджетний період законом про Державний бюджет України (рішенням про місцевий бюджет).

Слід зазначити, що внутрішній борг має певні переваги над зовнішнім. Повернення внутрішнього боргу і виплати відсотків за ним не зменшують фінансового потенціалу держави, тоді як зовнішній борг має у своїй основі відплив капіталу з держави. Зовнішній борг може бути позитивним чинником для економічного зростання, тільки якщо додаткові ресурси використовуються ефективно: вкладаються у виробництво, розвиток науки, технологій, що в майбутньому принесе економічне зростання. Проте, якщо зовнішній борг використовувати для погашення попередньої заборгованості, то це призведе до накопичення зовнішнього боргу без відповідного зростання економіки держави. До того ж, внутрішній державний борг є складною, але локалізованою проблемою, а зовнішня заборгованість − не лише індикатором фінансового здоров'я країни, але і вираженням її конкурентоспроможності.

Державні боргові зобов'язання поділяється на прямі та умовні. Прямі боргові зобов’язання виникають коли держава безпосередньо виступає позичальником грошових ресурсів, які надходять до державного бюджету. Умовні боргові зобов’язання є потенційними зобов'язаннями за кредитами , які беруть безпосередньо юридичні особи та гарантує держава, в тому числі за кредитами МВФ. Умовний борг стає прямим боргом держави в разі неспроможності позичальника повернути запозичені кошти. При цьому, умовний борг часто розглядається як складова державного боргу, щодо нього ведеться облік та складається звітність. До найпоширеніших прямих умовних зобов'язань держави відносять: гарантії уряду країни за приватними інвестиціями, інфраструктурними проектами; державні гарантії за програмами соціального забезпечення (у разі недостатнього фінансування таких програм); державне страхування депозитів у банківській системі, а також доходів пенсійних фондів, страхування від неврожаю, від повені, від військових ризиків тощо.

В Україні за роки її незалежності формування боргу відбувалося значною мірою під впливом потреб оперативного фінансування поточних бюджетних видатків, що зумовило його структуру та обсяги. До основних причин швидкого зростання державного боргу України за роки її незалежності можна віднести: необхідність збільшення валютних резервів для забезпечення стабільності національної грошової одиниці; залежність від імпорту енергоносіїв; потреби технічного переозброєння більшості галузей національної економіки.

За станом на травень 2011 р. державний і гарантований державою борг України склав близько 460 млрд.грн. або 57,8 млрд.дол. Зокрема, державний зовнішній борг склав 55,72% від загальної суми боргу, а внутрішній борг – 44,28%. Зовнішній державний борг зростає здебільшого за рахунок кредитів, які надають міжнародні фінансові організації

Міністерством фінансів України використовуються певні показники, на підставі яких приймаються рішення про управління державним боргом:

· Відношення основної суми державного боргу до фактичного річного обсягу валового внутрішнього продукту (згідно Бюджетного кодексу України, загальний обсяг державного боргу та гарантованого державою боргу на кінець бюджетного періоду не може перевищувати 60 відсотків річного номінального обсягу ВВП України). У 2008 р. цей показник для України перебував у межах 13,8%, у 2009 р. – 24,9%, у 2010 р. – 29,6%.

· Відношення державного боргу до доходів державного бюджету базового року, за яким бюджет затверджений (за методологією МВФ граничне значення цього показника є 300%).

· Відношення загальної суми річних платежів по зовнішніх державних боргах до доходів державного бюджету поточного року, за якими бюджет затверджений (граничною межею цього співвідношення є 20%).

· Відношення загальної суми річних платежів за державним боргом до ВВП (критичним рівнем для нього часто встановлюється діапазон 10 – 15%).

Крім зазначених вище показників, існує ще близько 30 індикаторів, які тією чи іншою мірою характеризують рівень боргової безпеки держави.

Як відомо, перевищення певного гранично допустимого обсягу державного боргу може спричинити проблеми щодо спроможності країни виконувати свої платіжні зобов’язання. Вивчення вітчизняними вченими питання оцінки боргового навантаження економіки України знайшло своє вираження у понятті «боргова безпека». У широкому розумінні боргова безпека держави характеризується певним рівнем внутрішньої і зовнішньої державної заборгованості з урахуванням вартості обслуговування та ефективності використання внутрішніх і зовнішніх запозичень й оптимального співвідношення між ними, достатнього для задоволення нагальних соціально-економічних потреб, що не загрожує втраті суверенітету та руйнуванню вітчизняної фінансової системи. У вузькому розумінні боргову безпеку держави можна визначити як рівень оптимальності структури боргу та запозичень з урахуванням сумарної величини державного боргу та вартості його обслуговування.

Ефективне управління державним боргом передбачає розв’язання проблеми зниження боргового навантаження та ризику невиконання боргових зобов’язань держави з використанням різноманітних методів. До основних методів управління державним боргом слід віднести наступні:

- Рефінансування — це погашення основної заборгованості й процентів за рахунок коштів, отриманих від розміщення нових позик. Такий метод управління застосовується, як правило, в умовах недостатності коштів доходної частини бюджету. Для успішного застосування механізму рефінансування необхідний високий рівень фінансової репутації країни-позичальника. На світовому фінансовому ринку репутація позичальників виражається в рейтингах, що присвоюються відповідній країні спеціальними рейтинговими агентствами.

- Конвенція – це зміна розміру доходної частини прийнятих боргових зобов’язань. При цьому така зміна може виражатися як в зниженні, так і в підвищенні процентної ставки доходу, що виплачується позичальником своїм кредиторам.

- Консолідація – це зміна термінів дії раніше випущених боргових зобов'язань. Як правило, консолідація застосовується в цілях скорочення термінів погашення випущених державних цінних паперів.

- Уніфікація позик – об’єднання декількох раніше випущених позик. При цьому облігації раніше випущених позик обмінюються на облігації нової позики. У деяких випадках може здійснюватися обмін облігацій за регресивним співвідношенням, тобто коли кілька раніше випущених облігацій прирівнюють до однієї нової.

- Відстрочення погашення позики, як правило, провадиться тоді, коли випуск нових позик є фінансово недоцільним, оскільки всі доходи від позик використовують на обслуговування раніше випущених позик.

- Анулювання боргу - означає відмову уряду від виконання боргових зобов’язань частково або повністю. Анулювання боргів може бути зумовлене фінансовою неспроможністю держави, або політичними мотивами.