Управлінські відносини – це відносини людей стосовно здійснення функцій управління.

План

Лекція № 3 Цілі і методи управління

1. Об'єктивний і суб'єктивний елементи управління.

2. Напрямки класифікації цілей. Класифікація цілей за змістом. Часова класифікація цілей. Класифікація цілей за рівнями управління. Класифікація цілей за обсягом.

3. Основні та комплексні методи управління. Класифікація методів за спрямованістю.

1. Об'єктивний і суб'єктивний елементи управління.

У системі управління об'єктом управління виступає суспільство, суспільна діяльність, а суб'єктом - органи виконавчої влади.

Головною рисою суб'єкта управління є наявність у нього певної компетенції і владних повноважень, які дають змогу втілювати свою волю у формі управлінських рішень, керівних команд, обов'язкових до виконання. Відповідно об'єкт управління зобов'язаний підкорятися владній волі суб'єкта і в обов'язковому порядку виконувати його рішення.

Суб'єкт управління - система, наділена певною компетенцією і повноваженнями, що дозволяють їй втілювати свою волю у форму керівних команд чи рішень, обов'язкових для виконання, тобто це система, що управляє.

У державному управлінні до суб'єктів управління належать: органи виконавчої влади (уряд, міністерства, державні комітети, інші центральні органи виконавчої влади, місцеві державні адміністрації); керівники і керівний склад цих органів (політичні діячі; посадові особи; службові особи, які наділені державно-владними повноваженнями).

Об'єктом соціального управління є все суспільство, яке не може існувати поза ним, для якого управління є іманентним елементом. Основними об'єктами державного управління слід вважати підпорядковані об'єктам органи виконавчої влади, сектори державного управління, галузі промисловості, державні установи, організації і підпри­ємства, підвідомчі органам виконавчої влади.

Об'єкт управління - це система, яка підпорядковується владній волі суб'єкта управління і виконує його рішення, тобто си­стема, якою управляють.

Суб'єкт і об'єкт управління перебувають у постійній динамічній взаємодії, в процесі якої виникають управлінські відносини.Взаємодіючи, суб'єкт і об'єкт утворюють процес управління.

Державно-управлінські відносини -це особливий вид суспіль­них відносин, які виникають у процесі державного управління, діяльності свідомо-вольового та організаційного характеру.

Ці відносини типу «влада - підпорядкування» можуть мати різний ха­рактер залежно від повноважень суб'єкта, ступеня самостійності об'єкта управління та багатьох інших факторів. Вони можуть бути формальними (субординації) і неформальними (координації), галузевими (відносини в межах однієї галузі), міжгалузеви­ми (відносини між органами різних галузей), територіальними (у межах одного регіону), міжрегіональні (між органами різних регіонів); територіально-галузеві та ін.

Змістом управлінських відносин є особлива діяльність людей, що виступає у вигляді взаємодії суб'єктів та об'єктів управління. Між ними існує тісна взаємодія, що здійснюється за допомогою прямих (від суб'єкта до об'єкта) і зворотних(від об'єкта до суб'єкта) зв'язків. Практична реалізація цих зв'язків забезпечується завдяки руху інформації. Прямий зв'язок сприяє процесу ухвалення рі­шень і забезпечує їх доведення до виконавця - об'єкта управління. Зво­ротний зв'язок, який надає інформацію про стан об'єкта і його діяльність щодо виконання рішень, є базою формування відповідних впливів на об'єкт управління. Зворотний зв'язок дає можливість знахо­дити найбільш оптимальні шляхи і засоби організації процесу регулюван­ня діяльності об'єкта управління.

Узгодження (упорядкування) управлінських дій приводить до встанов­лення між ними вертикальних зв'язків - субординації,тобто підпорядку­вання одного інтересам іншого. Субординаційні відносини розрізняються за певними видами: пряме підпорядкування, непряме підпорядкування, подвійне підпорядкування, ієрархічне підпорядкування. Всі ці види субор­динації мають свої особливості та певний обсяг у конкретних системах управління залежно від методів, які використовуються у відносинах «суб'єкт-об'єкт».

Встановлення між ними горизонтальних зв'язків має назву координа­ції,тобто поєднання двох і більше однорівневих з точки зору визначеного критерію дій, що забезпечують досягнення запланованого результату. Координаційні відносини розрізняються за видами: узгодження, предмет­но-технологічна взаємодія, ієрархічна або складна взаємодія. Субординацію та координацію можна розглядати як двоєдине виявлення сутності управлінської діяльності, а також, як її базові форми. У процесі цієї діяль­ності вони доповнюють одна одну, причому, залежно від конкретної ситу­ації, переважає та чи інша.

2. Напрямки класифікації цілей. Класифікація цілей за змістом. Часова класифікація цілей. Класифікація цілей за рівнями управління. Класифікація цілей за обсягом.

Мета – це віднесений до майбутнього бажаний стан об’єкта управління і його окремих параметрів. Мета визначає напрямок і характер поводження об’єкта управління, що здійснюється для досягнення чи збереження цього бажаного стану. Мета (ціль) у своїй основі об’єктивна. Вона відбиває об’єктивні закономірності розвитку суспільства, вимоги законів економічного, соціального, природно-історичного і технічного прогресу, відбиваючись в намірах людей, напрямку і формах їхньої діяльності. В той самий час цілі – це завжди продукт людської свідомості та формуються окремою особистістю чи колективом. Таким чином, спостерігається сполучення з метою об’єктивного і суб’єктивного елемента управління.

На основі поставленої мети формуються різні способи її досягнення, тобто методи управління, відбуваються різні зміни в організаційній структурі управління, здійснюється вибір кадрів, використовується техніка управління. Формування мети управління утворює початковий, а її досягнення – кінцевий пункт процесу управління.

При визначенні цілей необхідно дотримуватись наступного принципу: кожний більш високий рівень управління має право брати участь у формулюванні цілей кожної організації, що входить у його систему. У противному випадку можуть виникнути конфлікти, що ускладнюють роботу системи.

Різноманіття цілей управління для зручності їхнього використання обумовлює необхідність класифікації. Цілі управління можна класифікувати по їхньому змісту, часовому обрію, рівнях управління й обсягу.

Зміст цілей відбиває складність і різноманіття суспільних відносин і визначається закономірностями їхнього розвитку.

Виділяють: – Економічні, котрі визначаються системою економічних законів.

– Соціальні, що конкретизують матеріальні і духовні потреби членів суспільства і вимоги до розвитку його соціальної структури.

– Політичні, що впливають практично на всі цілі розвитку суспільства.

– Ідеологічні, що характеризують світоглядний аспект суспільної свідомості (є однією зі складових будь-яких цілей).

– Науково-технічні, що відбивають об’єктивні закономірності розвитку науки і техніки.

Фактор часу також є одним з найважливіших для визначення режиму діяльності і, власне, для класифікації цілей управління.

Усяку роботу – від найпростішої і елементарної до найскладнішої і багатоступінчастої – можна підрозділити на дрібні етапи, виконання яких дозволить зробити висновок про повне завершення роботи. Цією обставиною й обумовлена часова класифікація цілей:

– довгострокові, чи стратегічні, розраховані на тривалий час;

– середньострокові, чи тактичні;

– короткострокові, чи оперативні, розраховані на короткий період.

Особливістю цієї класифікації є сполучення цілей, тобто короткострокові цілі є частиною середньострокових, а середньострокові – частина довгострокових.

У той же час, при розробці довгострокових цілей обов’язково необхідно знати розміри планів, що охоплюють середньострокові і короткострокові цілі. У противному випадку, коли довгострокові цілі розробляються формально, виникає небажана практика планування від досягнутого.

Важливо і те, що різний часовий рівень цілей повинен мати різну конкретизацію. Якщо довгострокові цілі можуть лише загалом показати перспективу розвитку галузі, підприємства, структурного підрозділу, то короткострокові цілі повинні в деталях передбачити кожен крок організації, щоб не виникало різночитань у їхньому розумінні.

Важливим аспектом визначення мети в часовому розрізі є її формулювання. Вона, як правило буває «траєкторна» і «крапкова». Під «траєкторним» формулюванням розуміється словесне, описове вираження цілей, наприклад, «забезпечити краще очищення стічних вод підприємства», «здійснювати регулярний контроль за станом води в пунктах масового відпочинку населення», «провести озеленення території нових будинків» тощо. Такі цілі мають право на існування, вони відбивають напрямки діяльності тієї чи іншої організації, однак у них зовсім відсутня конкретизація, вони задають лише траєкторію руху.

Більш конкретними можна назвати цілі, що мають крапкове формулювання, при якому цілі задаються як чіткі, кількісно визначені нормативи, наприклад, «щодня о дев’ятій годині робити добір проб води в зонах купання гідропарків Журавлівський, Олексіївський і Жовтневий для подальшого аналізу. Відповідальний – санітарний лікар Іванов І. І.» чи «для озеленення районів нових будинків висадити 125 одиниць саджанців липи, 234; берези і 222 –горобини, розділивши пропорційно між мікрорайонами 444 і 443. Відповідальний Петров В. В.» тощо. У даних випадках цілі задаються у виді кількісно визначених характеристик – цільових нормативів. Цільовий норматив – це показник, найменування якого виражає зміст потреби, а цифрова частина – значення бажаного оптимального рівня її вдоволення. Таким чином, «крапкове» формулювання цілей є конкретизацією якісно сформульованих цілей і більш характерне для середньострокових і короткострокових цілей.

Наступна класифікація цілей за рівнями управління є однією з найважливіших, оскільки вона припускає перерозподіл функцій на всіх ступінях управління господарством країни. При цьому сполучення цілей рівнів управління і вищезгаданих груп – тимчасових і змістовних обов’язкове, але надзвичайно складне. Так, для рівня народногосподарського комплексу галузі господарства необхідно сформулювати довгострокові цілі, але дуже складно і недоцільно для цього рівня формулювати короткострокові крапкові цілі. Останні ж у свою чергу важливо довести до окремих лабораторій і цехів.

У цілому за рівнями можлива наступна класифікація цілей: загальнодержавні, багатогалузеві, міжгалузеві, галузеві, територіальні, цілі виробничого об’єднання підприємства, функціональні (мети окремих функціональних підрозділів організації – відділів, лабораторій тощо).

Цілі рівнів знаходяться у взаємозв’язку, тобто цілі нижчого рівня виступають у виді засобів досягнення вищих цілей окремих людей, цехів, підприємств і об’єднань до цілей територіальних, галузевих і народногосподарських. Однак цілі різних галузей стосовно одна одної можуть бути рівно ступеневими, тому що

прямо не є засобом реалізації мети промисловості в цілому.

Сполучення таких цілей відбувається вже на рівні народногосподарського комплексу. Між рівно ступеневими цілями при правильній організації роботи не повинно виникати конфліктів, однак на практиці такі випадки невідповідності цілей зустрічаються (наприклад, ціль машинобудування – пустити в лад новий завод, а ціль Міністерства екології та природних ресурсів України – ввести в дію очисні спорудження не ньому. Досягнення мети машинобудування не можливо без реалізації екологічної мети, якщо це на виконується, – складається конфліктна ситуація).

За обсягом цілі бувають глобальні і локальні. Усі класифікації взаємно доповнюють одна одну, розкривають повну картину складної проблеми розробки ефективної системи цілей управління. Важливим етапом управлінської діяльності є не тільки усвідомлення поставленої мети, але і роз’яснення її усім членам колективу, оскільки важлива, але погано сформульована і донесена до колективу мета виконується гірше, ніж менш значима, але чітко окреслена.

3. Основні та комплексні методи управління. Класифікація методів за спрямованістю.

Орієнтація будь-якого рівня управління на кінцеві результати вимагає по-новому підходити до методів і технологій визначення цілей, не обмежуватися на минулому досвіді, загальних теоретичних установках, інтуїції та здоровому глузді, а шукати все більш розгорнуті способи визначення цілей, що відповідають як їхній складності, так і їх зростаючій важливості.

Таким чином, під методом маємо на увазі спосіб здійснення керуючого впливу, чи спосіб реалізації цілей.

Класична теорія підрозділяє всі методи управлінського впливу на дві групи: основні і комплексні. В основних чітко виділяється змістовна частина відповідно до використовуваних змістовних цілей (економічні, соціальні, науково-технічні та ін.). Комплексні являють собою комбінації основних методів. Крім того, методи також розрізняються за спрямованістю: з погляду джерела впливу й об’єкта впливу, тобто відкіля виходить і на що спрямований вплив. У кінцевому рахунку будь-який вплив спрямований на людину, конкретного працівника. Специфічно також те, що керуючій вплив направляється на мотиви його діяльності, що обумовлює розділення методів на групи моральної, матеріальної і владної мотивації. Кожна з цих груп включає як позитивну (стимулювання), так і негативну (санкції) сторони. Розходження використовуваних в управлінні методів не виключає необхідності використання керівником у процесі роботи різних організаційних форм. Під організаційною формою розуміється: спосіб впливу (колективний, одноособовий), тип впливу (норматив, акт), характер впливу (пряме, опосередковане, шляхом створення чи обмежень стимулювання), тимчасова характеристика впливу (постійне, періодичне, разове) та ін.

Відносно нові підходи і методи цілеполягання можна об’єднати в дві групи: евристичні методи і дослідницькі методи. Загальною ознакою дослідницьких методів є орієнтація на ту чи іншу модель, більш-менш формальну. До дослідницьких методів відносяться:

а) екстраполяційний, що полягає в орієнтації на такий рівень стану системи, що визначається як прийнятний, здійсненний, задовільний;

б) оптимізаційний, у якому використовується модель екологічного об’єкта, що включає цільову функцію і набір обмежень;

в) адаптаційний, що полягає в адаптації об’єкта до майбутнього стану. Передбачається три ступіні знання про майбутнє: визначені знання (характеризують ті риси майбутнього, існування яких неминуче), невизначені знання (характеризують ті риси майбутнього, стосовно яких немає твердої впевненості в їх

реалізації) і незнання (відносяться до тих рис майбутнього, що не можуть бути визначені навіть у варіантах).

В евристичних методах передбачається обов’язкова участь експертів. Можливості цих методів спираються на аналітичні здібності індивідуума, на його досвід і знання. До них відносяться:

Метод «Дельфи», що ґрунтується на послідовному анкетуванні колективів експертів. Включає етапи: анкетування; обробка анкет і складання довідки, що докладно відбиває думку кожного; інформування експертів (без посилань на авторів) про те, які є погляди; перегляд думок: удосконалення їх чи висловлення особливого судження, якщо воно відрізняється від інших істотно. Такий порядок повторюється до досягнення єдності.

Метод операційної гри. За визначеним сценарієм експерти імітують діяльність реальних осіб, що втілюють і створюють рішення.

Група експертів поділяється на підгрупи, кожна з яких вирішує свої задачі, після чого представники доповідають про рішення і на загальному засіданні в процесі дискусії вибирається кращий варіант.

Метод кібернетичних сесій. Формується кілька груп фахівців-експертів, що розглядають різні сторони існуючої проблеми. Попередньо складається коло питань для кожної групи і перелік, що визначає порядок участі кожного фахівця в різних групах, таким чином склад груп весь час змінюється та формується рішення у ході постійних дискусій.

Метод «Дерева цілей» – це графічне зображення зв’язку між цілями і засобами їхнього досягнення, побудований за принципом дедуктивної логіки і з застосуванням деяких евристичних процедур. «Дерево цілей» дозволяє представити повну картину взаємозв’язків майбутніх подій аж до одержання конкретних задач і одержати інформацію про їхню порівняну важливість. Воно забезпечує роботу з доведення цілей до безпосередніх виконавців шляхом відповідності між організаційною структурою колективу і структурою цілей.

«Дерево цілей» складається з: генеральної мети, підцілей I рівня, підцілей II рівня та ін. Досягнення головної мети здійснюється шляхом досягнення підцілей I рівня, досягнення підцілей I рівня – за рахунок підцілей II рівня та ін. Цілі нижчого рівня є засобом досягнення цілей більш високого рівня. Цілі, для реалізації яких не потрібно додаткових ув’язувань «мети-засобу» називаються задачами. У задачі досягається максимальна конкретизація параметрів досягнення мети: термін, кількісне вираження очікуваного результату й ін. Рішення задачі – комплекс заходів, тобто ресурсів і дій, за допомогою яких забезпечується досягнення потрібної мети. Побудова «дерева цілей» включає: класифікацію, декомпозицію і ранжирування.

При класифікації ціль вищого рівня розбивається на 7-9 галузей, що вирішують різні задачі. При декомпозиції варто зменшувати самостійність підцілей, тобто прагнути вибирати таке їх співвідношення, для досягнення якого існують незалежні один від одного засоби, а також критерії оцінки цих під цілей. Об’єднання підцілей однієї галузі дерева означає досягнення мети більш високого рівня, тобто кон’юнктивності. Найчастіше при визначенні цілей здійснюється така помилка: деталізація цілей досягає таких масштабів, що ціль перетворюється на засіб. Одна з важливих умов декомпозиції: цілі одного рівня не повинні бути послідовними етапами роботи.

Критерії (правила) декомпозиції:

–за напрямками діяльності; –за структурою об’єкта;

–за кінцевим продуктом; –за підвищенням якості виробів;

–за розмаїтістю асортименту та ін.

Глибина декомпозиції повинна задовольняти вимозі кон’юнктивності, тобто підцілі повинні бути незалежними, самостійними (не входити до складу один одного), – як правило, не більше 4-5 рівнів. У противному випадку цілі стають настільки тісно взаємозалежними, що незалежне існування кожної з них просто неможливо. Крім того, надмірне дроблення цілей ускладнює розподіл функцій між виконавцями. Недолік цього методу – порівняна статичність, тобто на конкретному етапі робіт потрібно переглядати ієрархію цілей.