Розвідувальна та інформаційно-аналітична діяльність як інструмент забезпечення міжнародної безпеки

Органи держбезпеки є невід’ємною складовою частиною державно-бюрократичного апарату і лише у цьому аспекті можна розглядати їх роль у зовнішньоекономічній діяльності держави. У будь-якому державному утворенні вони відіграють підпорядковану роль і не проводять самостійної політики. Поряд із цим, спецслужби – органи держави, яким доручена охорона безпеки в найскладніших сферах життєдіяльності суспільства, а саме – в галузі влади та управління. І цим визначається їх роль та місце у системі органів державної влади.

Сучасні вчені виділяють загальні та допоміжні функції у роботі спецслужб. До загальнихможна віднести інформаційну, керівну, прогностичну, організаційну, координаційну та контрольну функції.

Інформаційна – це одна із функцій органів державної безпеки, яка дає можливість отримати уяву про характер і стан суспільних настроїв та стану економіки, своєчасно приймати необхідні рішення щодо ліквідації загрози для політичного режиму. Така функція передбачає збирання, фіксацію, обробку, аналіз інформації та передачу її відповідним органам і безпосередньо керівництву держави, що й здійснюється у формі щорічних звітів і доповідей з усіх найважливіших справах, а також шляхом збирання та узагальнення статистичних даних у сфері державної безпеки.

Прогностична функція означає прогнозування позитивних і негативних явищ, процесів у тій чи іншій діяльності, вірогідність настання тих чи інших результатів. Елемент прогнозування є обов’язковим для усіх звітних та узагальнюючих документів.

Організаційна функція, за допомогою якої створювалася і формувалася система спецслужб, виявляється в двох аспектах: по-перше, як діяльність з побудови та вдосконалення структури органів державної безпеки, по-друге – як діяльність спецслужб з втілення в життя відповідних заходів з боротьби із державними злочинами. Прикладом реалізації цієї функції може слугувати, наприклад, винесення постанов і розпоряджень щодо органів політичної поліції Російської імперії, з одного боку, та проведення з боку цих органів нагляду за діяльністю державного апарату – з іншого.

Керівництво характеризується як функція, за допомогою якої спрямовується діяльність державних органів та спецслужб з метою досягнення запланованих результатів їхньої діяльності.

Координація – це функція, що дозволяє узгоджувати дії різних органів державної влади при досягненні будь-яких спільних цілей та виконанні спільних завдань. За допомогою контрольної функції визначається ступінь відповідності дій тих чи інших осіб нормам державної безпеки.

Допоміжні(обслуговуючі) функції не впливають безпосередньо на діяльність об’єкта управління (у цьому й полягає їх обслуговуючий та допоміжний характер). До них належать функції, пов’язані із адміністративно-госпо­дарським обслуговуванням: з оформленням та розмноженням необхідних документів, здійсненням діловодства, забезпеченням господарськими засобами тощо.

У кожній державі існують власні підходи до формування державного апарату. Нині є, навіть, держави, що не мають власної армії. Та без спецслужб не обходиться жодна. Кожна країна має свою систему спецслужб. Для прикладу, в США їх близько 18, в Україні – 4. У різних державах вони називаються по різному. Та незалежно від цього, усіх їх, від Абверу чи гестапо, до ЦРУ чи СБУ, об’єднує в приналежності до спецслужб абсолютно ідентична у своїй основі методологічна система отримання даних про обстановку і впливу на неї.

Втрати, що несе суспільство від їх незадовільної роботи підрахувати неможливо. Тому і діє принцип: краще хоч якісь спецслужби, ніж ніякі. А краще такі, що можуть на рівних боротися із спецслужбами головних геополітичних суперників. Радикалізм в оцінках спецслужб суперечить не тільки історичному досвіду людства, але й елементарній логіці безпеки людського існування. Попри критику, що лунає в адресу органів державної безпеки у різних країнах, глибоко сумнівним є те, що хтось навіть із числа найнепримиреніших противників спецслужб захотів би жити в країні не захищеній ні від зовнішніх ні від внутрішніх загроз.

В останні роки досить гостро постала проблема безпеки національної економіки у світовому просторі. У цій сфері миролюбства бути не може. Міжнародні відносини були і залишаються безперервним процесом зіткнення національних інтересів різних держав. В умовах глобального потепління та світової економічної кризи ці зіткнення набувають досить гострих форм, що дає підстави окремим дослідникам класифікувати їх як війни. Більше того, нині ми можемо стверджувати, що «ноократична» держава засновника Академії наук України В.В.Вернадського (1863-1945 рр.) можлива лише всупереч історичному досвіду людства. Держави завжди воювали, коли для цього з’являлась можливість. Основним стримуючим або провокуючим фактором виступала наявність необхідних для війни ресурсів.

Сучасні автори виділяють сім видів війн, ефективність яких є різною: класичну (техногенно-силову), економічну, неоголошений геноцид, організаційну, інформаційну, хронологічну та духовну війни. З усього цього переліку, нині найефективнішою видається саме економічна війна. Передусім через свою дієвість і відносну безпечність. Її ще називають зброєю другого рівня ефективності. До арсеналу такого виду війн входять: санкції, нееквівалентний обмін товарами і послугами, валютна експансія, енергетична блокада тощо.

Нині центр міжнародної (міжцивілізаційної) конкуренції змістився із військово-політичної (ідеологічної) сфери в економічну. В умовах прагнення світової спільноти обмежити використання в конкурентній боротьбі військових засобів проти своїх опонентів робиться ставка на розвідувально-підривні акції в економічній та політичній сферах. Зникнення спільного супротивника минулого військово-політичного протистояння «Схід-Захід» усунуло підґрунтя, що сприяло об’єктивному об’єднанню інтересів і цілей союзних держав або їх прихильників. Вихід на перше місце власних економічних інтересів спровокував розбіжності між нинішніми партнерами Північноатлантичного та інших альянсів і серед колишніх союзників. Це посилило між ними конкурентну боротьбу в економічній сфері в глобальному масштабі.

Принцип рівності у міждержавних стосунках можливий лише тоді, коли взаємодіють рівні за своєю силою суб’єкти. Для прикладу, згадаймо СРСР. В запалі ідеологічної боротьби окремі політичні діячі (зокрема, президент США Р. Рейган) називали його не інакше ніж «імперією зла». Та це не заважало підтримувати стосунки з Радянським Союзом як із рівноправним та шанованим партнером. Поряд із цим єльцинській Росії співали дифірамби, та її національні інтереси відверто зневажалися. Ніхто відкрито не допускає відверто ворожих випадів проти України. Тим не менше, нещодавно наша держава зітнулась з фактичним актом агресії зі сторони Румунії, котра відновлює фашистські[1] вектори зовнішньої політики, при мовчазному сприянні так званої світової спільноти.

Будь-яка держава схильна вкрай егоїстично захищати власні інтереси при вирішенні будь-яких міжнародних протиріч. Причому істотними факторами є не тільки економічна і військова могутність. В нинішній системі міжнародних відносин, окрім базового економічного фактору, мають місце й інші прояви сили та могутності держави. Одним із цих факторів, що визначає місце держави у світовій політичній ієрархії є рівень розвитку і потенціал її спецслужб, як одного з видів державної діяльності.

Розвідка, контррозвідка і політична поліція – це ті елементи політичної системи держави, через які політична еліта реалізує концепцію державного інтересу. Цей термін, введений Гішарденом, розвинув теорію політичної доцільності Макіавеллі. Термін «державний інтерес» введений для обґрунтування претензій держави на право ігнорування тих законів, що суперечать так званим вищим інтересам. П. д’Абланкур писав: «Державний інтерес забезпечує себе різноманітними привілеями. Все, що він вважає корисним стає дозволеним. А все, що є йому необхідним, стає пристойним у політиці». З часів Ришельє, котрий вважав державний інтерес єдиною точкою відліку для правителя держави, цей термін використовується для захисту державної «реальної політики» від різного роду філософсько-правових і соціально-правових утопій.

Процеси глобалізації, що відкривають кордони для вільного переміщення людей, капіталів, товарів, різко збільшують кількість суб’єктів, що здатні справити негативний вплив на безпеку соціуму і держави. Це неодмінно призводить до зростання ролі і чисельності спецслужб в житті як пересічних громадян, так і представників впливових соціальних груп.

Говорячи про державну безпеку та роль спецслужб у її захисті у будь-якій сфері, у тому числі й економічній, не можна оминути того факту, що в умовах глобалізації національна безпека будь якої держави є складовою міжнародної економічної безпеки. Діяльність спецслужб у цій сфері пов’язана з необхідністю забезпечення економічного суверенітету держав на світовій арені за допомогою використання різноманітних форм і методів і з метою забезпечення їхньої стабільності, незважаючи на економічний тиск, якого вони зазнають ззовні або зсередини. Втім, у ХХІ ст. розвідка втратила прерогативу виключно державного виду діяльності. Вона вже перетворилась в самостійну і впливову сферу політики, інформаційного і громадського життя, а також у самодостатню і прибуткову галузь економіки.

Однією з причин створення держав було прагнення людства до самозбереження. Проте відомо, що наявність декількох держав неодмінно призведе до виникнення конфліктів. З метою зменшення збитку від цих конфліктів і їх попередження держави стали створювати спілки (союзи). Спочатку кількість держав у цих спілках була невеликою, а самі спілки були, в основному, регіонального характеру. Пізніше з’явилися світові організації, що повинні були забезпечити політичну й економічну безпеку держав, які входять у них. До порушників принципів міжнародного права застосовувався військовий, політичний, дипломатичний і економічний тиски (як, наприклад, економічна блокада ПАР часів апартеїду).

Міжнародні організації можуть відігравати як позитивну, так і негативну роль у житті країн світу. Наприклад, молоді держави часто зазнають утисків з боку транснаціональних корпорацій (ТНК) і більш розвинених країн. ООН всупереч статуту останнім часом не завжди допомагає цим державам, а інколи, як у випадку україно-румунського конфлікту, стає на бік агресора. В результаті молоді держави поступово втрачають свою державність, зокрема через великі борги. Така заборгованість є наслідком незнання і невикористання даних науки про економічну безпеку держави, та ігнорування правил ведення таємної війни.

Писана історія людства наочно демонструє нам, що всі значимі історичні події завжди задумувались і реалізовувались в глибокій таємниці, що супроводжувався постійними спробами проникнути в ці таємниці. Такі процеси завжди супроводжували діяльність держав, конфесійних установ, банківських та різного роду підприємницьких структур. Неодмінним супутником цієї боротьби завжди виступали спецслужби. Одночасно вони виконували функції захисту власних таємниць і проникнення в чужі. Ціна таємниці була і залишається надзвичайно високою. Отож, ми можемо визначити два основних завдання спецслужб у зовнішньоекономічній діяльності держави, що випливають із виконання ними інформаційної функції. По-перше, це проникнення до економічних секретів інших суб’єктів міжнародних економічних відносин та сприяння цій діяльності власної держави на міжнародній арені. По-друге, це захист економічних інтересів держави від посягань конкурентів.

Говорячи про розвідувальну діяльність спецслужб, наголошуємо, що цю сферу їх застосування у жодному випадку не можна зводити до промислового шпигунства. Роль розвідувальної діяльності з точки зору зовнішніх функцій держави є дещо ширшою. Розвідка виступає ще і в якості ефективного інструмента, який дозволяє за допомогою специфічних методів досягати більших результатів, ніж ті, що досягаються традиційними засобами. Хоча, з точки зору міжнародного права, шпигуном є будь-яка особа, що здійснює збір таємної інформації, приховуючи свою приналежність до збройних сил або спеціальних служб власної держави. А розвідником, особа, що виконує ту ж роботу, не приховуючи цієї приналежності. Скажімо, носить форму. Втім, ці визначення готувались ще на початку ХХ століття.

Згідно з визначенням українського вченого О.Л. Лісовської, економічна розвідка – це збір економічної інформації спецслужбами держави для забезпечення національних економічних інтересів. «На відміну від економічної розвідки, яка, головним чином, має справу з відкритими джерелами інформації, промислове шпигунство передбачає ведення розвідки спеціальними таємними методами». Коло інтересів економічної розвідки окреслено ще наприкінці 40-х років XX століття. Характерна для XX ст. світова тенденція «економізації» діяльності державних спецслужб зумовлена посиленням суперечностей інтеграційного процесу. Пріоритет економічної інформації є визнаним, її наявність є основою ідентифікації як міжурядових угод, доцільності присутності суб’є­ктів міжнародного маркетингу на національних ринках.

Стержень, навколо якого вибудовується будь-яка розвідувальна і контррозвідувальна система – це інформація. В сучасному загальноприйнятому розумінні розвідка – це отримання і обробка даних про елементи обстановки. При цьому остання розглядається, як сукупність факторів і умов, в яких здійснюється діяльність досліджуваних розвідкою об’єктів: держав, міжнародних організацій, транснаціональних корпорацій, окремих структурних складових політичної і економічної системи і ін.

Будучи важливим і затребуваним інструментом державної політики, розвідка тривалий час залишалась лише різновидом військової діяльності і не була одним із видів діяльності держави. Левова частка інформації використовувалась саме у зв’язку з воєнною сферою. Пов’язано це з тим, що військові конфлікти тривалий час залишались ледь не самою поширеною формою розв’язання міждержавних суперечностей. Такі обмеження пояснюються історичними закономірностями. Процеси і явища зажди притаманні тому чи іншому етапу розвитку держави і суспільства. Характерною особливістю є те, що розвідка тривалий час була не професією, а додатком до основних обов’язків того чи іншого органу чи чиновника. Будучи тісно пов’язаною з військовою діяльністю, розвідка велась напередодні бойових дій. В інший час вона носила епізодичний характер. Досить простим був і державний апарат, що накладало обмеження на спеціалізацію його окремих складових частин. Якщо воєнний захист держави був життєвою необхідністю, то аналогічна спеціалізація розвідувальної діяльності буда недоцільною і невиправданою. Формування ж окремих розвідувальних структур припадає на ХVІІ-ХVІІІ століття. А економічна розвідка – це вже надбання ХІХ століття, коли держави досягнули відповідного рівня розвитку.

Виникнення і розвиток розвідувальних та контррозвідувальних служб є наслідком того, що потреба держави у такого роду діяльності, як самостійному виді державної діяльності, зростає з плином розвитку самої держави, і залежно від ускладнення тих процесів, що споконвічно змушують держави змагатись і ворогувати між собою.

Коли ми ведемо мову про зовнішньополітичні відносини, ми можемо говорити про розвідувальну діяльність спецслужб. Що ж до зовнішньоекономічної сфери, то тут країни часто зіштовхуються з розвідувально-підривною діяльністю конкурентів. Її цілі та завдання підпорядковані відповідним настановам зовнішньої стратегії держави. Розвідувальна діяльність, як прихована форма реалізації політичної практики, має ті ж цілі та завдання, які іноземні держави прагнуть реалізувати проведенням свого зовнішньополітичного курсу. Головною метою політичної стратегії правлячих кіл держав та розвідувально-під­ривних спрямувань в діяльності спецслужб є створення сприятливих умов для реалізації геоекономічних інтересів своєї нації, її виживання і процвітання в умовах сучасної всесвітньої економічної кризи і міжцивілізаційної конкуренції.

За допомогою таємних заходів конкуренти та «непорядні» партнери прагнуть досягти вигідних політичних і соціальних змін у суспільстві держави – об’єкта розвідки з метою послаблення позицій своїх наявних і потенційних конкурентів на світових ринках сировини, енергоносіїв, робочої сили та збуту готової продукції. Реалізація стратегічних цілей розглядається державами як передумова для загальної зміни на свою користь співвідношення сил на міжнародній арені для досягнення головної мети політичної стратегії правлячих кіл провідних держав світового і регіонального рівня: не проґавити свій шанс у сучасному перерозподілі сфер впливу та зайняти гідне місце в майбутній ієрархії центрів сили «нового світового порядку».

Стратегічні цілі розвідувально-підривних заходів передбачають реалізацію трьох груп завдань:

1) інформаційне забезпечення зовнішньої політики правлячих кіл держави та керівників економічно-фінансових, торгових, науково-дослідних і конструкторських та виробничих структур;

2) проведення акцій безпосереднього підриву можливостей і потенціалу економічного конкурента;

3) створення для виконання першого і другого завдань розвідувальних позицій в певних економічних, політичних і громадських структурах конкурентів та партнерів, що об’єктивно, на перспективу створює для останніх потенційну загрозу.

Завдання економічної розвідки держав зводяться до інформаційного забезпечення планування і реалізації економічної політики їх правлячих еліт (пошук можливостей для використання економічних зв’язків з ними в інтересах одержання прибутків власними провідними монополіями, створення політичного тиску на керівництво іншої держави, підрив або стримування росту її економічного потенціалу), віддаючи при цьому пріоритет потребам політичного протиборства. Економічною розвідкою охоплюються як зовнішньоекономічні зв’язки держави, так і її внутрішня економіка.

До завдань в галузі внутрішньої економіки належать оцінка стану і перспектив розвитку економічного потенціалу держави (зокрема її економічних можливостей та життєздатності, просування в регіональні та світові наднаціональні структури, а також на ринки сировини, енергоносіїв, збуту конкурентоспроможної готової продукції) та виявлення найбільш важливих її потреб у розвитку зовнішньоекономічних зв’язків. Отримані з цих питань дані слугують іноземним партнерам основою для визначення перспектив надання вигідного, при необхідності й підривного характеру, впливу на процеси в економіці іншої держави, протидії в реалізації її правлячими колами незалежної економічної стратегії.

Конкурентна боротьба на рівні міждержавних відносин полягає у проведенні заходів щодо надання вигідного впливу та отримання однобічних переваг, а також здійснення безпосереднього підриву один одного. Розвідувально-підривна діяльність спрямовується на соціально-політичну систему, систему забезпечення безпеки і оборони, економічну систему та науково-технічний потенціал. Незважаючи на зовнішню різноспрямованість, кінцева мета економічного підриву конкурентами спрямовується на досягнення політичних цілей. В сучасних умовах, без вигідного впливу на економіку своїх конкурентів чи партнерів, провідні держави світу не можуть розраховувати на досягнення сприятливих для них політичних умов у будь-якому регіоні.

Різновидом сучасної політичної практики з позиції тиску держав на своїх міжнародних опонентів є так звана «економічна війна». Вона є складовою частиною майже всіх великомасштабних таємних операцій часів «холодної війни», що проводилися США та їх союзниками по НАТО впродовж останніх повоєнних десятиліть щодо СРСР та його союзників по «соціалістичному табору». Звичайно, методи «економічної війни» мають успіх щодо держав, економіка яких знаходиться в передкризовому або кризовому стані і є вразливою до зовнішнього негативного впливу внаслідок загострення внутрішніх протиріч, а міжнародні зв’язки мають характер економічної залежності. Намацати слабкі місця – не надто важке завдання. Цілком зрозуміло, що провідні держави Заходу не прагнуть втягнути всі залежні від них держави до економічного хаосу. Це робиться вибірково. Здійснення державного заколоту планується в тих державах, де їм необхідно поставити при владі слухняні уряди, щоб досягти таким чином геополітичних, геоекономічних або військово-стратегічних цілей. У тому ж випадку, коли уряд залежної держави приймає всі вимоги Міжнародного валютного фонду, незважаючи на їх дискримінаційний характер, він не лише не піддається «економічній війні», а й, навпаки, така держана подається як зразок державам з «ненормальною, на думки США, економікою», де існують проблеми з підвищенням і виплатою заробітної платні, «непотрібними» державними витратами, підтримкою «збиткових» національних підприємств. Значна увага приділяється «реальному» співвідношенню національної валюти з доларом. Інколи, в боротьбі із «незручними урядами», економічна війна є передумовою широкомасштабної агресії, як це мало місце у Югославії в 1999 р.

Методи «економічної війни» вперше були висвітлені в доповіді колишнього керівника Управління таємних операцій ЦРУ Ричарда Біссела, котрий серед переліку таємних підривних акцій згадує приховані економічні операції, що є їх основною складовою. В арсеналі таких заходів:

ü операції, спрямовані на підрив найбільш важливих галузей національної економіки. Метою саботажу може бути також вивід із ладу машинного обладнання, техніки, транспортних засобів; для цього також використовується спрямована пропаганда, скорочення ввозу необхідних державі сировини чи готової продукції. Достатньо однієї чи двох добре спланованих операцій, щоб завдати невиправну шкоду економічним ресурсам держави – об’єкту «економічної війни»;

ü провокування інфляційних процесів в економіці держави – об’єкту економічної агресії. Інфляція – це руйнівна зброя у сфері економіки. Вона веде до напруженості всіх економічних сил, котрі стають неконтрольованими: промисловці та бізнесмени, намагаючись врятуватися від інфляції, різко підвищують ціни; спекулянти, використовуючи труднощі, прагнуть нажитися шляхом купівлі-продажу валюти; ті верстви населення, у яких нема постійного доходу, впадають у відчай від невпевненості у майбутньому і змушені вести боротьбу на захист свого життєвого рівня. Відомо, що звичайно неконтрольований випуск грошей також є засобом, до якого вдається сама держава, щоб хоч як-небудь «підштовхнути» економіку, котра заплуталася у боргах. Проте можна в такій ситуації діяти інакше: постачати на місцевий ринок фальшиві гроші з метою провокування неконтрольованої інфляції. Випадки таких дій ЦРУ США спостерігалися зокрема у Чилі в 1964 році. Як засвідчив той же чилійський досвід, ЦРУ завжди, коли це було необхідно, застосовувало підкуп і корупцію. Про це також свідчать відомі страйки власників вантажних автомобілів в Чилі в жовтні 1972 та у серпні 1973 років. Забезпечення власників вантажівок доларами через агентів ЦРУ викликало різке падіння вартості валюти на «чорному ринку». У будь-якому випадку завдання спецслужб провідних держав полягає в тому, щоб приховати джерело отримання доларів, маскуючи вручення скупленої на чорному ринку місцевої валюти представникам антидержавних груп і організацій. В цьому плані показовою є операція ЦРУ щодо південнов’єтнамських піастрів. Агенти ЦРУ витратили мільйони доларів на їх придбання на чорних валютних ринках в Гонконгу та столиці Південного В’єтнаму Сайгоні. Причому в той час, коли американська адміністрація і маріонетковий уряд Сайгону «офіційно» заборонили діяльність валютних чорних ринків. Акції при організації інфляції проходять «гладко» за умови залучення до них керівників фінансових відомств тієї чи іншої держави.

ü приховування товарів і їх «чорний ринок» – ще один із методів підриву економіки держави. Приклади Чилі (1972-1973 рр.), Аргентини (1974 р.) інших країн, що розвиваються, свідчать про спрямовані дії на провокування нестачі на внутрішніх ринках товарів першої необхідності з метою викликати заворушення і паніку серед населення. Зникненню товарів, як правило, передують чутки про можливу нестачу на ринку тих чи інших товарів, підбурюючі заклики до населення. В деяких випадках це провокувало пограбування натовпом супермаркетів, знищення складських приміщень тощо. В такій ситуації, наприклад в Аргентині, починав ефективно діяти чорний ринок. Проте це ще далеко не все. Швидкими темпами стала розвивалися контрабандна торгівля з Болівією, Бразилією і Парагваєм. У зв’язку з цим незаконна торгівля створила умови для її концентрації в руках невеликої кількості впливових осіб, які користувалися підтримкою в держапараті і мали широкі можливості для нейтралізації будь-якої спроби державних структур, спрямованої на припинення контрабанди. Ще одним негативним аспектом інфляції в державах, де національна валюта знецінена, є те, що іноземні монополії легко можуть скуповувати за низькими цінами не лише національні підприємства, а й робочу силу. Такі факти нині, мають місце в Україні. Таємні операції супроводжуються спрямованим пропагандистським тиском на суспільну думку через засоби масової інформації.

[1] Використовуючи термін «фашистські» ми маємо на увазі не характерні саме для фашистських держав риси зовнішньої політики. Скажімо, франкістська Іспанія уникнула експансіонізму. Ми маємо на увазі відродження великорумунських настроїв в політичній еліті цієї країни, котрі були характерними для неї у ті часи, коли Румунія виступала вірним союзником Третього рейху. До речі, ця діяльність того ж Т.Бесеску та його послідовників викликає серйозне занепокоєння у професіоналів з румунських спецслужб, котрі висловлювали свою стурбованість на міжнародних конференціях, присвячених транскордонній співпраці.