Право на доступ до публічної інформації.
Тема
Контрольні запитання
1. Дайте визначення поняттю «показники якості води» і охарактеризуйте їх класифікацію.
2. Проаналізуйте показники мінералізації природних вод.
3. Визначте від яких факторів залежить електропровідність природної води.
4. Визначте які фактори впливають на температуру води у гідрологічних об’єктах.
5. Охарактеризуйте процеси, з якими пов’язана концентрація зважених часток.
6. Визначте показники, за якими проводяться органолептичні дослідження.
7. Охарактеризуйте шкалу оцінювання інтенсивності запаху води в балах.
8. Охарактеризуйте «кольоровість» як показник якості води.
9. Визначте на які типи поділяється вода в залежності від ступеня прозорості.
10. Визначте на які групи поділяються природні води в залежності від рН.
11. Охарактеризуйте дані, які дозволяє отримати вивчення редокс-потенціалу.
12. Охарактеризуйте процеси, що впливають на концентрацію розчиненого кисню у воді.
13. Визначте фактори, що впливають на твердість води.
14. Охарактеризуйте вплив фізико-географічної зональності на окислюваність природних вод.
15. Охарактеризуйте біохімічне споживання кисню як показник ступеня забруднення води органічними сполуками.
Завдання для самопідготовки
Використовуючи літературні джерела, необхідно підготувати доповіді щодо впливу надзвичайних ситуацій на якість водних ресурсів.
Література
1. Гидрохимические показатели состояния окружающей среды: справочные материалы [Текст] / Под ред. Т. В. Гусевой. – М. : Форум: ИНФРА-М, 2007. – 192 с.
2. Запольський А. К. Водопостачання, водовідведення та якість води [Текст] / А. К. Запольський. – К. : Вища школа, 2005. – 671 с.
3. Левківський С. С. Раціональне використання і охорона водних ресурсів [Текст] : підручник / С. С. Левківський, М. М. Падун. – К. : Либідь, 2006. – 280 с.
4. Паламарчук М. М. Водний фонд України [Текст] : довід. посіб. / М. М. Паламарчук, Н. Б. Закорчевна. – К. : Ника-Центр, 2006. – 320 с.
5. Яцык А. В. Экологические основы рационального водоиспользования [Текст] / А. В. Яцык. – Киев: Генеза, 1997. – 640 с.
Свобода масової інформації (свободи інформації) — є конституційним особистим правом кожного. Це свобода створювати, одержувати, зберігати та передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів.
Право на доступ до публічної інформації є конституційним, особистим правом кожного, яке відноситься до групи інформаційних прав. Під правом на доступ до інформації необхідно розуміти гарантовану можливість кожного отримувати безпосередньо від суб'єктів владних повноважень, а також організацій, підприємств, громадських об’єднань, що виконують специфічні функції та/або повністю чи частково фінансуються з бюджету, інформацію про їхню діяльність, яка включає право отримувати офіційні документи, а також можливість від приватноправових юридичних осіб суспільно значущу інформацію про їх діяльність та можливість знайомитися з відомостями про себе.
Право на доступ до інформації не можна ототожнювати з правом на свободу інформації, оскільки вони хоча й мають однакову мету забезпечити реалізацію потреби людини в інформації, проте в них різне функціональне призначення. Якщо функція права на доступ до інформації полягає в забезпеченні можливості отримати безпосередньо від органів державної влади та місцевого самоврядування інформацію про їхню діяльність та відомостей про себе, тобто доступ до офіційної інформації, а також суспільно значимої інформації, що знаходиться у приватноправових юридичних осіб, то призначення свободи інформації полягає в забезпеченні можливості вільного пошуку та отримання будь-якої інформації із загальнодоступних джерел, отримання інформації про дії влади, але вже в інтерпретації представників ЗМІ, можливість перегляду кінофільмів, ознайомлення з науковими працями, художніми творами, можливість спілкуватися та ін. Єдине, що вимагає свобода інформації від держави, – це дотримуватися політики невтручання, і, навпаки, право на доступ до інформації породжує обов’язок держави створити визначені умови для реалізації доступу до інформації. Іншими словами, якщо свобода інформації, – це негативне право, то право на доступ до інформації – право позитивне.
Свободи масової інформації (свободи інформації) на відміну від права на доступ до інформації вимагає невтручання держави в її здійснення, в то час, як право на доступ до інформації є відображенням прямого співробітництва, спілкування держави та громадянина, в якому держава виступає як активний учасник, що забезпечує всі умови, щоб людина мала здатність скористатися своїм правом”[1]. Важливою особливістю права на доступ до інформації полягає також у тому, що особі гарантовано отримання інформації не від посередників, тобто представників засобів масової інформації, а безпосередньо від органів державної влади, місцевого самоврядування про їхню діяльність і, що більш важливо, право на доступ до інформації гарантує отримання офіційних документів, – це і є головною цінністю права на доступ до інформації.
Важливість права на доступ до інформаціїобумовлено тим, що: 1) відсутність інформації про дії влади перетворює на фікцію основний конституційний принцип, що „носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ” (ст. 5 Конституції України), та створює загрозу узурпації державної влади або зловживання нею, бо відсутність інформації про дії влади унеможливлює участь народу у процесі прийняття рішень; 2) доступність інформації про діяльність влади є одним із головних засобів, що дозволяє здійснювати громадський контроль за діями влади; 3) забезпечення представникам засобів масової інформації та громадськості права на доступ до офіційних документів та права бути присутніми на засіданнях органів влади є гарантією політичної свободи, а також стимулює громадян до виконання обов’язків[2]; 4) право на доступ до інформації про владу зумовлено необхідністю обирати та бути обраним[3]; 5) для демократичного політичного процесу, для реалізації програми самоврядування суспільства[4]; 6) максимальна відкритість влади є найбільш ефективним способом подалання корупції; 7) доступність інформації про умови отримання землі, генеральні плани, процедури ведення бізнесу створює рівні умови для розвітку підприємницької діяльності та покращення інвестиційного клімату країни.
Реалізація права на доступ до інформації багато в чому залежить від способів її отримання, тому забезпечення всіх можливих способів отримувати інформацію є надійною гарантією цього права, серед них: 1) направлення інформаційного запиту; 2) відвідування засідань органів влади; 3) ознайомлення з відкритими архівами органів влади; 4) ознайомлення з інформацією про діяльність органів влади на офіційних сайтах в Інтернеті; 5) отримання відомостей про діяльність влади зі звітів, рішень, планів, які органи влади мусять оприлюднювати через ЗМІ, у спеціальних брошурах і збірниках офіційної інформації; 6) ознайомлення з інформацією, яка знаходиться: на стендах офіційної інформації в місцях розміщення органів влади, у загальних бібліотечних і архівних фондах, у створених електронних базах даних на компактних носіях інформації; 7) отримання інформації у посадових та службових осіб, а також представників приватноправових юридичних осіб через телебачення – „гарячі лінії”; 8) особисте звернення за інформацією – усне або за допомогою телефону чи інших засобів комунікації; 9) публічні виступи посадових осіб. А також усіма іншими можливими способами.
Правовими гарантіями, що повинні забезпечити максимальну відкритість влади є:
1) правові норми, які гарантують, що вся інформація про діяльність влади є відкритою, за винятком дуже особливих ситуацій. Зокрема, право на доступ до публічної інформації може бути обмежено лише відповідно до закону при дотриманні сукупності таких вимог: а) тільки для захисту законних цілях, зазначених у законі; б) розголошення інформації може завдати істотної шкоди цим інтересам; в) шкода від оприлюднення такої інформації переважає суспільний інтерес в її отриманні.
2) правові норми, які встановлюють, що інформація про розпорядження бюджетними коштами, володіння, користування чи розпорядження державним, комунальним майном не може бути віднесена до інформації з обмеженим доступом. Іншими словами інформація про заробітні плати інші бюджетні нарахування посадових осіб, передачу державного чи комунального майна у приватну власність є відкритою інформацією, яка повинна оприлюднюватися та надаватися за запитами.
3) короткий термін для відповіді на запит (за міжнародними стандартами прийнятним терміном вважається 5-10 робочих днів, а в деяких випадках цей термін повинен бути скорочений до 48 год.).
4) положення згідно з яким, обмеженню доступу підлягає інформація, а не документ. Іншими словами, якщо документ містить інформацію з обмеженим доступом, для ознайомлення надається інформація, доступ до якої необмежений.
5) створення реєстрів інформації, якою володіють субєкти владних повноважень;
6) доступ на засідання колегіальних органів влади;
7) захист осіб, які розкрили інформацію з добрими намірами, оскільки вважали, що втаємничення подібної інформації спричиняє шкоду суспільним інтересам, зокрема, інформаціії, що розкриває зловження владою, розтрату бюджетних коштів та інші незаконні дії (“викривальники” (whistleblowers))[5] від кримінального переслідування та незаконного звільнення.
Конституційне підґрунтя права на доступ до інформації в Україніскладає ч. 2 ст. 32, ч. 2 ст. 34, ч. 2 ст. 50, ст. 57, ч. 1 ст. 84, п. 7 ч. 2 ст. 129 Конституції України. На законодавчому рівні порядок доступу до інформації, його гарантії та правові підстави обмеження реалізації цтого права визначенні Законом України “Про доступ до публічної інформації”, цей закон встановив — принцип максимальної відкритості влади, це означає, що вся інформація про діяльність влади є відкритою, за винятком дуже особливих ситуаціях. Загальні гарантії щодо забезпеченя права на доступ до публічної інформації визначенні також Законом України “Про інформацію”, варто звернути увагу, що окрім зазначених законів існує ціла низка законів та підзаконно-нормативно правових актів, норми, яких суперечать Закону України “Про доступ до публічної інформації”, отже постає питання, яким нормативним актом треба керуватися в разі виникнення колізії норм права? Відповідно до п. 2 прикінцевих положень Закону України “Про доступ до публічної інформації”, “до приведення законодавства України у відповідність із Законом України “Про доступ до публічної інформації” акти законодавства України застосовуються в частині, що не суперечить цьому Закону, додатково у ч. 4 ст. 13 Закону України “Про доступ до публічної інформації” встановлено, що усі розпорядники інформації незалежно від нормативно-правового акта, на підставі якого вони діють, при вирішенні питань щодо доступу до інформації мають керуватися Законом України “Про доступ до публічної інформації”.
Одним із основних способів забезпечення права на доступ до інформації, що гарантовано в Україні є забезпечення права на доступ до інформації через інформаційний запит. Основними правовими категоріями через, які визначаєтьсяпорядок реалізації права на доступ до інформації через інформаційний запит в Україні є: 1) запитувач інформації; 2) публічна інформація; 3) розпорядник інформації; 4) інформацінйий запит.
Під запитувачем інформації розуміються: 1) всі без виключенння фізічні особи (громадяни Ураїни, особи без громадянства, іноземці); 2) юридичні особи приватного права; 3) об'єднення громадян без статусу юридичної особи. Втім варто наголосити, що суб'єкти владних повноважень не можуть виступати запитувачами інформації відповідно до Закону України «Про доступ до публічної інформації».
Під терміном публічна інформація, слід розуміти всю без винятку інформацію, яка наявна в органах державної влади, місцевого самоврядування, а також Ради Міністрів Автономної Республіки Крим та Верховної Ради АРК. Ініціатором та автором дефініції терміну “публічна інформація” та власно назви закону є один із основних розробників Закону України “Про доступ до публічної інформації” кандидат юридичних наук Демкова (Захарченко) Мар’яна Станіславівна. Основна мета, імплементації в українське законодавство цього нового терміну стало необхідність вирішення проблеми, окреслення, — різноманітної інформації, що знаходиться у всіх без винятку органів влади України, а також інформації, що знаходиться у інших осіб, але в силу своєї природи прирівняної до інформації про діяльність органів влади, — загальнимтерміном[6].
Оскільки термін публічна інформація є ключевою категорією закону зупинемося на її розкритті більш детально. У першу чергу необхідно звернути увагу, що публічною інформацією є не лише інформація, яка самостійно створена суб'єктами владних повноважень, а й інформація, що була створена суб'єктом владних повноважень у результаті спільної роботи суб'єкту владних повноважень з іншим особами[7] (наприклад, з органами місцевого самоврядування інших держав, міжнародними організаціями, дипломатичними установами, акредитованими в Україні та ін.). Варто, наголосити, що суб'єкт владних повноважень не може ухвалити акт про перелік інформації, яка не є публічною й відповідно доступ до якої закон не гарантує, та на цій підставі відмовити в її наданні. Іншими слова, видання такого акту суб'єктом владних повноважень є прямим порушенням Закону України “Про доступ до публічної інформації”. Для прикладу, інформація, яка отримана або створена при листуванні з органами державної влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами, організаціями, громадянами — є також публічною інформацією й повинна надаватися за запитами та оприлюднюватися, якщо звичайно ця інформація не була віднесена до інформації з обмеженим доступом. Адже ще раз підкреслюємо, що публічною інформацією є вся інформація, яка знаходиться в органах державної влади, місцевого самоврядування, органів Влади Автономної Республіки Крим (Рада Міністрів АРК, Верховна Рада АРК). Ми звертаємо на це увагу, оскільки майже, одразу після вступу в дію Закону України “Про доступ до публічної інформації” органи влади почали казати, про нібито існування певної інформації про їх діяльність, яка в той же час, за їх глибоким переконанням, не є публічною інформацією, а, отже й не повинна надаватися за запитами. Згодом, почали з’являтися й відповідні переліки інформації, що не є публічною. Так, для прикладу виконавчий комітет Львівської міської ради рішенням №737 затвердив перелік відомостей, які не містять ознак публічної інформації[8]. Але, ще раз наголошуємо, що виходячи із телеологічного способу тлумачення згадані переліки є порушенням Закону України “Про доступ до публічної інформації” й загалом звужують гарантії реалізації права на доступ до інформації про діяльність влади.
До публічної інформації прирівнюється, також, інформація: 1) про використання юридичними особами приватного права бюджетних коштів; 2) що знаходиться у розпорядженні юридичних осіб, що виконують делеговані повноваження суб'єктів владних повноважень згідно із законом чи договором, включаючи надання освітніх, оздоровчих, соціальних або інших державних послуг, - стосовно інформації, пов'язаної з виконанням їхніх обов'язків; 3) суб'єкти господарювання, які займають домінуюче становище на ринку або наділені спеціальними чи виключними правами, або є природними монополіями, — стосовно інформації щодо умов постачання товарів, послуг та цін на них.
Крім того, до публічної інформації прирівнюється наявна у суб'єктів господарювання інформація про: 1. стан довкілля; 2. якість харчових продуктів і предметів побуту; 3. аварії, катастрофи, небезпечні природні явища та інші надзвичайні події, що сталися або можуть статися і загрожують здоров'ю та безпеці громадян; 4. інша інформація, що є суспільно необхідною.
Публічна інформація може мати текстове, числове, графічне вираження, чи бути виражена вербально та ін.. Вона може бути зафіксована на будь-якому матеріальному носії інформації, а не лише на паперовому носії. Це може бути, зокрема електронні носії, такі, як, карти пам'яті, флеш-пам'ять; магнітні носії інформації — магнітна стрічка (аудіокасета, відеокасета та ін.), магнітний диск; перфораційні носії інформації — перфокарта, перфострічка; оптичні носії інформації — оптичні диски CD, DVD, Blu-ray Disc, магнітооптичні носії інформації — магнітооптичний компакт-диск (CD-MO) та ін. Крім того, публічна інформація може бути зафіксована на цифрових, електронно-цифрових та ін. пристроях, що належить суб'єкту владних повноважень. Для прикладу, цифрове зображення, що міститься на жорсткому диску комп'ютера, фотоапараті, чи у мобільному телефоні[9].
Також до публічної інформації відноситься публічно оголошені суб’єктами владних повноважень відомості про події та явища, що відбуваються у світі, суспільстві, державі та навколишньому природному середовищі[10]. Публічна інформація може бути у вигляді документа, справи, досьє, реєстру, запису.
Розпорядниками інформації є всі суб'єкти владних повноважень, а також суб'єкти приватного права щодо інформації про їх діяльність, яка прирівнюється до публічної інформації (ст. 13 Закону України “Про доступ до публічної інформації”).
Запит на інформацію — це прохання особи до розпорядника інформації надати публічну інформацію, що знаходиться у його володінні. Загальний термін наданняі нформації за запитом становить 5 робочих днів, але цей термін може бути скорочений до 48 годин у разі якщо запит на інформацію стосується інформації, необхідної для захисту життя чи свободи особи, щодо стану довкілля, якості харчових продуктів і предметів побуту, аварій, катастроф, небезпечних природних явищ та інших надзвичайних подій, що сталися або можуть статись і загрожують безпеці громадян, відповідь має бути надана не пізніше 48 годин з дня отримання запиту. Чи навпаки подовжений з обґрунтуванням такого продовження до 20 робочих днів у разі якщо запит стосується надання великого обсягу інформації або потребує пошуку інформації серед значної кількості даних.
З метою запобігання неправомірному обмеженню реалізації права на доступ до публічної інформації Законом України «Про доступ до публічної інформації» встановлено, що: 1) обмеження в доступі до публічно інформації може відбуватися лише на підставі ст. 6 Закону України “Про доступ до публічної інформації”, зокрема, віднесення публічної інформації до інформації з обмеженим доступом можливо лише при дотриманні сукупності таких вимог: а) виключно в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя; б) розголошення інформації може завдати істотної шкоди цим інтересам; в) шкода від оприлюднення такої інформації переважає суспільний інтерес в її отриманні. Іншими словами віднесення публічної інформації до інформації з обмеженим доступом без дотримання сукупності вимог передбачених ч. 2 ст. 6 є порушенням права на доступ до інформації; 2) забороняється відносити до інформації з обмеженим доступом інформацію про розпорядження бюджетними коштами, володіння, користування чи розпорядження державним, комунальним майном, у тому числі до копій відповідних документів, умови отримання цих коштів чи майна, прізвища, імена, по батькові фізичних осіб та найменування юридичних осіб, які отримали ці кошти або майно (за винятком коли оприлюднення або надання такої інформації може завдати шкоди інтересам національної безпеки, оборони, розслідуванню чи запобіганню злочину при дотриманні трискладового тесту (ч. 2 ст. 6 Закону України “Про доступ до публічної інформації”); 3) обмеженню доступу підлягає інформація, а не документ (ч. 7 ст. 9), отже, якщо документ містить інформацію з обмеженим доступом розпорядник інформації тим не менш повинен надати документ в частині, що не містить інформацію з обмеженим доступом; 4) до службової інформації може бути віднесена лише категорії інформації передбачені ст. 9 Закону України “Про доступ до публічної інформації” при умові дотримання ч. 2 ст. 6 зазначеного закону; 5) інформація з обмеженим доступом може бути в разі, якщо вона є суспільно необхідною.