Державне управління українськими землями у складі Речі Посполитої

У складі Речі Посполитої українські землі поділялися на воєводства – Руське, Белзьке, Волинське. Законодавче управління у Польській державі, як і раніше, здійснювалося королем і станово-представницьким органом – Сеймом. Вальний Сейм визначав основні напрями внутрішньої і зовнішньої політики держави, контролював фінанси. Влада короля, як в попередні періоди, мала значні обмеження.

До складу Сенату входили магнати – світські і духовні, вищі урядовці. У Посольську зборню кожна земля і воєводство посилали своїх послів (делегатів); великі воєводства – по шість, менші – по чотири-п’ять, землі звичайно по два – виключно шляхтичів. Обирали депутатів місцеві сеймики, які регулярно збиралися в землях.

З другої половини XVII ст. значення вального Сейму падає, головним чином через нескінченні дискусії і «вільну заборону», внаслідок чого Сейм досить часто не міг ухвалити жодного рішення.

Центральними органами виконавчої влади залишалися коронні маршалок, підскарбій, канцлер, гетьман.

В воєводствах виконавчо-розпорядча влада репрезетувалася воєводами, яких король призначав з числа магнатів. При них існував великий штат різних за рангом чиновників, яких підбирав собі воєвода. Головним з них залишався каштелян. У переважній більшості ці чиновники вибиралися з шляхти. Воєводства найчастіше поділялися на землі. Наприклад, до складу Руського воєводства входили Львівська, Галицька, Перемишлянська, Сянокська і Холмська землі. Вони очолювалися старостами, їх також призначав король за поданням воєводи. Землі поділялися на повіти, волості, міста і села (гміни). Гміни очолювали війти. До кінця XVIII ст. у гмінах збиралися сільські сходи для вирішення загальних справ.

Слід зазначити, що чиновницький апарат шляхетської Речі Посполитої залишався недостатньо розвинутим, незважаючи на наявність численних урядників. Значною мірою це обумовлювалося політикою шляхти, яка заважала створенню розгалудженого чиновницького апарату, що б підорядковувася безпосередньо королю.

Для задоволення шляхетських амбіцій земські урядники призначалися тільки з шляхетського середовища, причому не тільки у воєводствах і землях, а й у повітах, навіть волостях. Оскільки посади воєвод і старост перетворилися в довічні, а інколи й спадкові, то вони розглядали ці посади лише як джерело отримання прибутків. Функції ж, пов’язані з посадою, покладали на чиновників, яких самі ж і призначали – підстаросту, бурграфа, міського суддю.

Водночас зростає значення місцевих сеймиків. Наприкінці XVII– п.п. XVIII ст. у Речі Посполитій нараховувалося близько 70 сеймиків. Сеймик Львівської землі збирався в м. Судова Вишня. На сесії сеймиків виносили дедалі ширше коло питань, у тому числі економічних. Вони отримали від короля право обирати комісарів у так званий Трибунал скарбниці (вищий суд з фінансових питань), створювали воєводські скарбові суди та ін.

Король дедалі частіше звертався безпосередньо до сеймиків для вирішення різноманітних питань, сам же їх і скликав. Приймаючи рішення про стягнення державних податків (сеймикам відраховувалася деяка їх частина), сеймики одержували прибуток за рахунок державної скарбниці. Дедалі частіше сеймики втручались у функції місцевого управління, відтісняючи на другий план старост і воєвод, призначали деяких вищих командирів у війську (ротмістрів), стали відати наборами солдатів.

Була зроблена спроба обмежити сеймикове управління так званою конституцією 1717 p., вилучивши з їх компетенції військові питання, а також більшість фінансових. Але через відсутність нових органів управління на місцях значення цих обмежень було невеликим.

Спочатку сеймики також діяли за принципом одноголосності, але з XVIII ст. дедалі більше переважала система більшості голосів. «Ліберум вето» у вальному Сеймі було скасоване: в 1764 р. – щодо економічних питань, в 1791 р. – в цілому.

Наприкінці XVII – на початку XVIII ст. у політичному житті Речі Посполитої, в тому числі і на, західноукраїнських землях, з’явився ще один різновид колегіального магнатсько-шляхетського органу влади – конфедерація. Це – об’єднання магнатів і шляхти окремих певної землі або воєводства, скріплених присягою. Часто до створеної конфедерації приєднувалися й інші землі. Акт конфедерації вносили (реєстрували) у судових книгах. Конфедерації обирали свій керівний орган – генеральність. Вищим же органом була вальна (загальна) рада. Конфедерації створювалися для підтримки короля, і проти нього. Конфедерація, не визнана королем, називалася рокошем. Життєдіяльність конфедерацій, незважаючи на їхню формальну заборону Сеймом у 1717 p., була наслідком слабкості королівської і взагалі державної влади.

До вищих судочинних установ належали, як і раніше, коронний трибунал, (збирався двічі на рік), асесорський суд, маршалківські суди. Під час своїх засідань Сейм також міг вирішувати судові справи як перша й апеляційна інстанція.

У період, коли королівський престол був вакантним, шляхта створювала так звані «каптурові» суди (каптур – капюшон). У цих капюшонах засідали судді.

Судами першої інстанції були: гродський суд, або замковий. Суд чинив одноособово намісник, староста або воєвода. Формальну сторону справи пильнував замковий суддя, канцелярію вів писар. Цей суд розглядав кримінальні справи, причому усіх вільних людей. Підкоморський суд, який діяв у кожному повіті розглядав земельні спори. Був також земський суд, або шляхетський трибунал. До його складу входили суддя, підсудок і писар. Цей суд розглядав в основному цивільні справи шляхти. Діяв він у кожному повіті.