Основні риси розвитку державного устрою Російської імперії. Вищі та центральні органи влади в управлінні Україною в 60-90-х рр. XVIII ст.

Основні терміни теми

Генеральна рада – вищий орган влади Української козацької держави який виконував роль інституту прямого волевиявлення, до компетенції якого належало вирішення найважливіших питань державного управління. В останній чверті XVII ст. компетенція звужується. В XVIIІ ст. її функціонування отримує формальний характер.

Гетьман – голова Української козацької держави, якому належала вища військова, виконавча та судова влада, мав право законодавчої ініціативи.

Старшинська рада –вищий колегіальний орган законодавчої та виконавчої державної влади, до повноважень якого належали вирішення питань суспільно-політичного характеру, зовнішньої політики, військової стратегії.

Перша Малоросійська колегія (1722-1727 рр.) – російська державна установа, створена для посилення урядового контролю щодо Гетьманщини. Мала статус найвищої владної установи на території Гетьманщини, з якою мали узгоджувати діяльність місцеві органи влади і управління.

Правління гетьманського уряду (1734-1750 рр.) –створена російським урядом адміністративна установа в період відміни посади гетьмана. Очолювалася князем О. Шаховським, до складу її входило також два російських офіцери і три представники з української старшини.

Друга Малоросійська колегія (1764-1786 рр. )–уряд, до якого перейшло управління Лівобережною Україною після остаточної ліквідації інституту гетьмана.

Тема № 4. Реформування державних установ на українських землях у складі Російської імперії в останній чверті XVIII ст.

План.

1.Основні риси розвитку державного устрою Російської імперії. Вищі та центральні органи влади в управлінні Україною в 60-90-х рр. XVIII ст.

2.Реформування територіально-адміністративного устрою українських земель

Царювання Катерини ІІ визначалося подальшим розвитком абсолютизму, характерними рисами якого є: 1) централізація законодавчої влади при делегуванні виконавчих функцій розгалуженому бюрократичному апаратові, 2) ієрархічна система центральних та місцевих установ, які підпорядковані безпосередньо монархові, 3) формування бюрократії та поліційного апарату, 4) корпоративність дворянської верстви і відсутність влади церкви; 5) наявність регулярної армії.

На початку царювання Катерини ІІ до складу вищих органів влади належали Канцелярія її імператорської величності, Сенат та Синод. Роль центральних органів влади виконували сформовані ще Петром І колегії. Виконання численних завдань внутрішньої та зовнішньої політики, пов’язаних з розвитком абсолютиської монархії, потребувало створення механізму, здатного вирішувати в оперативному порядку питання, що виникали в колосальній кількості. Однак упродовж останньої чверті XVIII століття механізм функціонування вищих органів влади виявився непристосованим для вирішення завдань з державного управління.

У 1763 році імператрицею було проведено реформу, метою якою було проголошено поліпшення організації Сенату. Її наслідком стало зосередження діяльності Сенату на виконанні поточних адміністративних питань і зменшено його роль в загальному управлінні державним апаратом.

Реформи було проведено також щодо колегій. Так, на початку 80-х років відбулися реформи державних установ з фінансового управління. Основними завданнями реформ були централізація фінансового управління та створення системи, яка б виключала будь-яку можливість неотримання державою коштів від податків. У 1780 році Експедиція з державних прибутків, яка була заснована у 1773 році при Сенаті для «вірного і детального свідоцтва державних прибутків», отримала у своє відомство розпорядчі та контролюючі функції фінансово-ревізійних колегій.

Водночас реформи 60-80-х років XVIII століття ускладнювали оперативне вирішення вищими органами влади питань з управління українськими землями. У зв’язку з цим в механізмі управління Україною зростала роль порядку вирішення питань між імператрицею та її довіреними особами – генерал-губернаторами українських губерній. Особливого значення набуває листування Катерини ІІ з генерал-губернатором Г. Потьомкіним, до парафії якого відносилася Південна Україна. Реалізація зовнішньополітичних завдань, адміністративні та соціально-економічні реформування вимагали оперативного вирішення величезної кількості питань, і на дотримання бюрократичних вимог Г. Потьомкін не мав часу. Тож він звертався безпосередньо до імператриці, і прийняті рішення отримували оформлення в іменних указах.

За часів Павла І набуває обов’язковості порядок, за яким військові губернатори мали надавати пропозиції та доповіді щодо підпорядкованих їм губерній до канцелярії імператора. Було відновлено колегії – у 1797 році було відновлено Камер-колегію, у 1796 році Комерц-, Берг- і Мануфактур колегії. Вирішення поточних справ українських губерній на рівні центральних органів влади відбувалося через Сенат та колегії.