Основні структурні елементи релігії
Релігія є складним соціально-історичним явищем. Проблема структури релігії має кілька аспектів. Перший із них пов’язаний з релігійною свідомістю – особливістю поглядів, уявлень, почуттів та переживань віруючих; другий – з культовою діяльністю; третій – з релігійними організаціями.
Релігійна свідомість. Охоплюючи міфи, концепції, ідеї, теорії, уявлення про надприродне, догмати, зміст священних книг, легенд, молитов тощо, вона становить концептуальний аспект релігії.
Релігійна свідомість – ставлення віруючих до світу, виражене в системі поглядів, почуттів, смисл яких становить віра у надприродне.
Суттєвими ознаками релігійної свідомості є образність, символічність, інтимність, утаємниченість, поєднання ілюзорного та реалістичного.
Найважливішими аспектами релігійної свідомості є:
· релігійні погляди, які виявляються через розуміння і тлумачення світу, існують у формі уявлень, понять, суджень. Головною рисою їх є віра в надприродне;
· релігійні почуття, що виражають емоційне ставлення до світу і його явищ, є індикатором щирості релігійних вірувань. Особливих релігійних почуттів не існує, це звичайні людські почуття, зосереджені у релігійній сфері. Вони бувають позитивними (любов, благоговіння, радість) і негативними (страх, розгубленість, розпач);
· релігійний смисл, який, стосуючись сенсу буття, життя і смерті, добра і зла тощо, охоплює взаємозв’язки людини і світу.
Сутність релігії найхарактерніше виявляється у сфері релігійної свідомості, якій властива наявність віри. Будь-яка віра має свій предмет. Людина не просто вірить, а вірить у щось.
Віра – стан релігійної свідомості, що виявляється у бездоказовому визнанні істинності релігійного вчення, існування надприродних сил, абсолюту.
Релігійний культ. Наявність його відрізняє релігію від інших форм суспільної свідомості. Зумовлений релігійний культ релігійними уявленнями віруючих, догматами віри і спрямований на задоволення їхніх потреб. Специфіка його виявляється не в особливих предметах, об’єктах вірування, а в тому, що релігійні уявлення, образи, належачи до культової системи, набувають у ній символічного змісту.
Релігійний культ (лат. cultus – догляд, поклоніння) – реалізація віри у предметах, символах, діях індивідів, груп віруючих.
Предметом культової діяльності є різні об’єкти (матеріальні предмети, тварини, ліси, гори, Сонце, Місяць), сили (духи, боги, Всевишній Бог), усвідомлювані як релігійні образи. Суб’єктом культу можуть бути віруючий індивід, релігійна спільнота. Участь у релігійному культі може бути спричинена як релігійними (вірою, почуттями, потребами, сподіваннями), так і нерелігійними (намаганням отримати естетичну насолоду) мотивами. Засобами культу є культові споруди (храми, молитовні будинки, капища), релігійне мистецтво (архітектура, живопис, музика), релігійні предмети (хрест, свічки, церковне обладнання). Результатом культової діяльності є задоволення релігійних потреб.
За особливостями реалізації потреби віруючих розрізняють два види релігійного культу – магію та умилостивлюючий (виявляється у жертвопринесенні – запалюванні свічок, лампад перед іконами, іншими священними зображеннями). Сукупність певних конфесійно зорієнтованих обрядів, символів утворює культову систему. Релігійний обряд є визначальним аспектом релігійного культу.
Релігійний обряд – зумовлені звичаями, традиціями символічні індивідуальні, колективні дії, що втілюють певні ідеї, норми, ідеали та уявлення і спрямовані на встановлення взаємовідносин людини з надприродними об'єктами.
Важливою ознакою релігійного обряду є його символічність. До головних складників його належать: знак – рухи, які мають певне смислове навантаження, і символ – умовне позначення змісту предмета, явища. Знак і символ мають аналогічну структуру, яка передбачає матеріальну форму, певне значенняабо зміст.
Еволюція релігійних обрядів відбувалася шляхом їх спіритуалізації (одухотворення), спричинившись до появи молитви, починалася від язичницьких заклинань як невід’ємного елементу обряду жертвопринесення. Згодом молитва відокремилася від нього, ставши важливим компонентом культу багатьох релігій.
Молитва – вербальне (словесне) звертання людини до об’єкта своєї віри.
Релігійні організації. Культові дії не можуть відбуватися спонтанно, а потребують упорядкованості, організованості, що є основною передумовою формування релігії як соціального інституту, тобто формування релігійних організацій. Першою їх ланкою є релігійна група.
Релігійна група – малочисельна релігійна організація, утворена для задоволення релігійних потреб; сукупність віруючих у середині релігійної спільноти, об’єднаних певним інтересом; моно-, поліконфесійні об’єднання, створені для проведення релігійних заходів.
Релігійна організація є складним соціальним інститутом. Серед різноманітності релігійних організацій окреслюються такі їх основні типи: церква, секта, харизматичний культ і деномінація.
Церква – релігійна організація зі складною, суворо централізованою та ієрархізованою системою взаємодії священнослужителів і віруючих.
Секта – течії, об’єднання віруючих, опозиційні щодо певних релігій.
Виникає секта внаслідок відокремлення від церкви частини віруючих та священнослужителів. Їй притаманне специфічне тлумачення традиційних догматів пануючого або найпоширенішого віровчення, відмова від традиційних обрядів, проповідь винятковості своєї релігійної доктрини (істинного шляху до спасіння).
Одним із різновидів секти є харизматичний культ, який виникає навколо особи, проголошеної носієм благодаті Божої (харизми).
Харизматичний (грец. сharisma – дар)культ – різновид секти, учасники якої вважають, що завдяки дотриманню певного морально-етичного кодексу і ритуальних приписів вони отримають харизму (особливу силу, дар Божий).
Сектою, що примирилася зі своїми противниками, вважають деномінацію.
Деномінація (лат. denominatio – зміна імені) – перехідний тип релігійної організації, який залежно від характеру виникнення та спрямованості еволюції має риси церкви та секти.
4. Функції релігії
Функції релігії – способи, рівень, напрями впливу релігії на соціум, його структурні елементи, особистість.
Функції релігії тісно пов’язані із структурою релігії. Вони виявляють себе явно чи приховано.
Функції релігії:
1. компенсаційна, 2. терапевтична, 3. втішальна, 4. світоглядна, 5. регулятивна, 6. комунікативна, 7. інтегративна, 8. дезінтегруюча, 9. ідеологічна, 10. політична, 11. правова, 12. культуроформуюча, 13. легітимуюча.
Компенсаційна функція. Вона є своєрідною реакцією на різноманітні переживання людини, забезпечуючи процес розв’язання в трансцендентному вимірі життєво важливих суперечностей і проблем людською буття. Релігії психологічно компенсує обмеженість, безсилля, залежність людей від об’єктивних умов існування, наповнює змістом сенс їхнього життя, впливає на ціннісні орієнтації, систему ідеалів, цілеспрямування.
Терапевтична, втішальна функції. Вони тісно пов’язані з компенсаційною, оскільки забезпечують знаття психологічної напруги, відчуття невизначеності й тривоги на індивідуальному рівні, збереження внутрішньої рівноваги, душевного спокою, емоційного, соціального оптимізму. Забезпечується вона внаслідок спілкування між віруючими, між віруючими і священнослужителями в процесі культових церемоній тощо.
Світоглядна функція.Її особливість полягає у виробленні своєрідної сукупності поглядів, оцінок, норм, установок, які визначають розуміння людиною світу, орієнтують і регулюють її поведінку.
Регулятивна функція. Виявляється ця функція в регулюванні соціальних відносин, вчинків віруючих через систему заборон, табу, санкцій, стосуючись не лише їх поведінки в суспільстві, але й у сім’ї, інтимній сфері. З цієї точки зору релігія є ціннісно-орієнтаційною і нормативною системою. Водночас кожна релігія має свою систему цінностей, які ґрунтуються на особливостях її віровчення.
Комунікативна функція. Вона спрямована на забезпечення спілкування віруючих з Богом (молитва, інші культові дії) і між собою (під час богослужіння тощо). Релігійна комунікація охоплює різні процеси взаємодії: спілкування, соціалізацію, передавання релігійного досвіду, розвиток зв’язків між окремими віруючими, між віруючими і релігійною громадою, духовенством, між релігійними організаціями різного віросповідання. Вона передбачає передавання, обмін інформацією, її засвоєння, оцінку, що сприяє інтеграції (об’єднанню) чи дезінтеграції (роз’єднанню) релігійних груп.
Інтегративна функція.Реалізація її сприяє забезпеченню, стабільності в суспільстві. На думку французького філософа, соціолога Е.Дюркгейма, релігія діє в суспільстві як клей, допомагаючи людям усвідомити свою моральну належність до соціуму, самовизначитися в суспільстві, а внаслідок цього об’єднатися з близькими за поглядами, моральними установками, віруваннями людьми, разом з ними брати участь у культових церемоніях. Це сприяє утвердженню в суспільстві злагоди, солідарності, згуртованості, знижує конфліктність, натомість посилює суспільну рівновагу та гармонію суспільних відносин.
Дезінтегруюча функція.Суть її полягає в тому, що, об’єднавшись на основі певного віровчення, культу, групи людей протиставляють себе іншим соціальним утворенням, в основі яких перебувають інші віросповідування. Це може бути джерелом конфлікту між представниками різних віросповідань, конфесій. Часто такі конфлікти свідомо провокуються, оскільки вони сприяють зміцненню релігійних груп, посиленню авторитету їх лідерів.
Ідеологічна функція. Суть її полягає в тому, що релігія як форма суспільної свідомості є надбудовним явищем. Вона не здатна продукувати суспільні відносини, а лише відображати їх – виправдовувати, схвалювати чи осуджувати. Все це відповідно позначається на свідомості має і на їх участі в суспільно-політичних процесах. Під впливом релігії в суспільстві можуть домінувати конформістські (примиренські) настрої або розгортатися соціально-політичні конфлікти.
Політична, правова функції. Значною мірою вони взаємопов’язані, взаємозалежні з ідеологічною. Історія свідчить, що більшість церков не обминали актуальних суспільних проблем, активно втручалися у їх вирішення. Нерідко церква перебирає на себе управління суспільними, державними справами (теократичні держави), в тому числі й законодавці та арбітражні повноваження.
Культуроформуюча функція. Реалізується вона у впливі релігії на розвиток писемності, книгодрукування, малярства, музики, архітектури, збереження цінностей релігійної культури, нагромадження і трансформацію культурного досвіду. Все це відчутно впливає на формування і розвиток естетичних цінностей, на етичні традиції віруючих, суспільства.
Легітимуюча (лат. legitimus – законний, узаконений) функція. Виявляється вона в узаконенні певних суспільних порядків, державних інститутів, політичних, правових відносин, норм чи визнанні їх неправомірними.
Лекція 2. Локальні релігії
1. Виникнення національних релігій.
2. Ранні національні релігії:
а) загальна характеристика ранніх національних релігій;
б) давньоєгипетська релігія;
в) релігії античного світу (Давньої Греції та Давнього Риму);
г) релігія давніх слов’ян.
3. Пізні національні релігії:
а) загальна характеристика пізніх національних релігій;
б) іудаїзм;
в) релігії Давньої Індії (ведична релігія, брахманізм, індуїзм, сикхізм, джайнізм);
г) релігії Давнього Китаю (конфуціанство та даосизм);
д) релігії Давньої Японії (синтоїзм).