Наприкінці XVI - на поч. XVII ст. Січ стала центром визвольного руху україн­ського народу.

Таким чином, з приходом Польщі, було поставлено під сумнів формування україн­ців як окремої етнічної спільності. В Україні розгортається визвольний рух проти польської колоніальної політики. Україн­ська знать втрачає роль виразника націо­нальних інтересів, роль провідної верстви визвольного руху. Ці функції перебирає на себе козацтво, яке вже у XVI ст. заявило про себе як про помітну соціальну силу.

Загарбання українських земель Угорщиною, Молдавським князів­ством, Московською державою

Угорська держава виникла наприкінці IX ст. у Південно-Східній Європі. Угри, чи мадяри, прийшли на р. Дунай з приазовсько-донських степів, а ще раніше вони мешкали у передгір'ях Південного Уралу. Новоутворена Угорська держава прагнула розширити свої території. Об'єктом експансій на сході стало Закарпаття.

Закарпаття - складова історична частина етнічної та державної території України. Про­тягом ІV-VІІ ст. тут розселилися слов'янські племена білих хорватів. Хорвати у ІХ-Х ст. жили по обидва боки Карпат. Переважно за­ймалися землеробством, мали "греди" - укріп­лені центри. Навколо одного з них (Унгограду) утворилося перше державне об'єднання на чолі з князем Лаборцем. У Х-Х1 ст. ці землі ввійшли до складу Київської держави.

У першій пол. XI ст. почалося поступове загарбання Закарпаття Угорським королів­ством. Першими були підкорені Ужгород, Мукачево, Хуст. Остаточно ці території були включені до складу королівства в сер. XIII ст. Відтоді аж до XX ст. ці землі були північною прикордонною областю цього королівства.

Упродовж ХШ-ХV ст. землі Закарпаття були заселені волохами, німцями, словаками, угор­цями. Місцеве українське населення було закріпачене, позбавлене будь-яких прав та свобод.

Основою господарства краю було сільське господарство. Чільне місце посідали садівниц­тво, виноградарство. Важливу роль відігра­вали використання лісовини як будівельного матеріалу, видобування смоли, поташу. Значне місце належало промислам з видобування солі, борошномельному промислу.

Поразка угорсько-чеської армії у битві з турками під Могачем 1526 р. стала початком політичної трагедії Угорщини. Наслідком цієї поразки був поділ Угорщини на три частини між Туреччиною, Семиграддям та Австрією. Закарпаття було поділено між Семиграддям та Австрією. Упродовж десятиліть ці землі були ареною постійних війн.

Включення Буковини до складу Молдавського князівства

Буковина - історичні українські землі, роз­ташовані між серединною течією Дністра та головним Карпатським хребтом у долинах верхньої течії Пруту та Серету. Свою назву вона одержала від обширних букових лісів, що вкривали значну частину її території. В X-XI ст. Буковина перебувала у складі Київської, а потім Галицько-Волинської держав. Після монголо-татарського лихоліття зв'язки цих земель з галицько-волинськими значно посла­бились, що призвело до утворення окремої Шипинської землі, яка визнавала зверхність золотоординських ханів. У 40-50-х рр. XIV ст. ці землі потрапили під владу Угорщини. Після утворення Мол­давського князівства Буковина перейшла під його владу і перебувала у його складі аж до кін. XVIII ст., коли потрапила під владу Австрійської імперії.

Приєднання Московською державою чернігово-сіверських земель

З 40-х рр. XV ст. швидко зростає могутність Московської держави. Утиски удільних князів з боку польсько-литовської держави призвели до того, що частина прикордонних з Московією земель на чолі зі своїми князями почала пере­ходити під владу московського государя, який вустами свого великого князя Івана III про­голосив свої історичні права на землі Київської держави. Спроби переходу під зверхність мос­ковського князя спричинили литовсько-мос­ковські війни. Їх наслідком стало приєднання на початку XVI ст. до Московського царства чернігово-сіверських земель.

Утворення Кримського ханства і його експансія на українські землі

Останні десятиліття XIV ст. стали початком розпаду Золотої Орди. Нескінченні чвари та суперечки суттєво ослабили центральну владу, посилили відцентрові тенденції в Орді. У контексті цих подій та процесів, очевидно, і слід сприймати відокремлення 1449 р. від Золотої Орди кримських татар і утворення ними своєї держави — Кримського ханства з правлячою династією Гіреїдів.

Новостворена кримсько-татарська державність була слабкою і в політичному, і в економічному плані. Постійна боротьба за владу, в основі якої лежало як протистояння претендентів на кримський престол, так і змагання місцевої знаті з централізмом, уособленням якого був хан, суттєво дестабілізувала ситуацію в країні. Не сприяло зміцненню держави і становище в економічній сфері. Достатньо сказати, що навіть на початку XVI ст. кримські татари не знали осілого землеробства і вели кочовий спосіб життя. Один із сучасників так описує характер татарського землекористування: «Землю, навіть най-родючішу, вони не обробляють, задовольняючись тим, що вона сама їм приносить, тобто травою для годування худоби». Наприкінці XIV — на початку XV ст. економіка Кримського ханства розвивалась екстенсивним шляхом, в її основі лежало кочове скотарство і примітивне землеробство, що не забезпечувало ні потреб держави, ні прожиткового мінімуму місцевому населенню. Вирішували свої внутрішні проблеми кримські хани шляхом зовнішньої експансії. Маючи у своєму розпорядженні численну армію (на початку XVI ст. вона налічувала 100 тис. озброєних вершників), Кримське ханство робило постійні набіги на сусідні землі. Зухвалим грабункам сприяло і те, що з 1475 р. ханство стало васалом Турецької імперії й завжди відчувало підтримку могутнього сюзерена.

Українські землі були одним з основних об'єктів татарських набігів. Насамперед це зумовлено розташуванням Кримського ханства, яке було своєрідним плацдармом для розгортання експансії у глиб українських та російських земель. Крім того, польсько-литовська держава, у складі якої перебували тоді українські території, була невзмозі надійно захистити свої південні кордони. Прикордонні фортифікаційні споруди були в запустінні, гарнізони укріплених замків слабкі, наймане військо налічувало лише 4 тис. осіб і не могло ефективно протидіяти мобільній та численній татарській кінноті. Залучення до захисту південних кордонів шляхетського ополчення та магнатських надвірних загонів також не давало бажаного результату, а навіть ускладнювало ситуацію, ці формування, як правило, не заважали набігам, вступали у бій лише з тими татарськими загонами, які поверталися додому з награбованим і за викуп віддавали полонених і добро справжнім власникам. Така тактика не стільки блокувала татарські напади, скільки потурала їм.

У 1448 p., підтримуючи претендента на титул Великого литовського князя Михайла, татари Великої Орди вперше вторглися на землі Поділля. Засновник Кримського ханства Хаджи-Гірей певний час був союзником Литви і тому не прагнув агресії на литовські володіння, до складу яких входили й українські землі, але це зовсім не заважало його суперникам у боротьбі за владу час від часу робити набіги на Галичину, Волинь та Поділля. На початку 80-х років XV ст. татарська експансія розширюється і набуває рис систематичності. Причиною цього став розрив Менглі-Гіреєм, сином і спадкоємцем Хаджи-Гірея, союзу з литовським князем, що фактично відкрило всі шлюзи для грабіжницьких нападів татар на українські землі. Вже 1482 р. кримський хан спустошив та пограбував Київ. Татарська агресія принесла з собою величезні руйнації, пожежі, пограбування, вбивства, захоплення місцевого населення в полон з метою продажу в рабство. Оскільки вона здійснювалась цілеспрямовано і регулярно (від 1450 до 1556 року татари зробили 86 великих грабіжницьких походів на українські землі), виникла серйозна загроза не тільки суспільному життю, а й самому існуванню українського народу.

Отже, з моменту виникнення Кримського ханства українські землі стали для нього головним об'єктом експансії. Це було зумовлено тим, що економіка ханства розвивалася на екстенсивній основі і не могла забезпечити ні потреб держави, ні прожиткового мінімуму місцевому населенню, що підштовхувало правлячу верхівку вирішувати внутрішні лроблеми країни за рахунок зовнішньої активності — союзів з тією чи іншою державою та грабіжницьких набігів на сусідні землі. Сприяли експансії також географічне положення ханства, існування численної армії, підтримка Турецької імперії, нездатність польсько-литовської держави захистити свої південні кордони. Ці та інші чинники наприкінці XV — початку XVI ст. перетворили Кримське ханство на силу, яка своїми походами загрожувала життєдіяльності українських земель.

Завдання і запитання

1. Охарактеризуйте становище українських земель у складі ВКЛ;

2. Охарактеризуйте політику Польщі щодо українських земель;

3. Що являли собою братства? Для чого вони утворювалися?;

4. Розтлумачте зміст та значення Кревської та Люблінської уній (в тому числі і для українських земель);

5. Проаналізуйте основні причини утворення Кримського ханства та розтлу-мачте вплив цих процесів на становище і розвиток українських земель.

Література

1. Бойко О.Д. Історія України. – К.: Академія, 2001;

2. Історія України / За заг. ред. В.Смолія - К.: 2000;

3. Історія України. Курс лекцій у 2-х книгах. - К.: 1991-1992

Тема 7. Визвольний рух в Україні у ХVІ - першій половині ХVІІ століття. Виникнення українського козацтва.

Перші письмові згадки про україн­ських козаків трапляються у 1492 р. Але різке зростання чисельності ко­зацтва припадає на XVI ст.

Козацтво виникло в південноукраїн­ських землях - на території від середнього Подніпров'я і майже до Дністра (південні окраїни Київщини, Брацлавщини, Поділля). Ці землі називалися Диким Полем: після нашестя монголо-татар, а потім, внаслідок частих нападів Кримського ханства, землі обезлюділи і залишалися незаселеними. Центром козацтва стало Запоріжжя - степи за порогами Дніпра.

Причини виникнення:

ü Наявність в українському суспільстві окремих прошарків вільних людей, що займали проміжне становище між не­заможною шляхтою та селянством.

ü Посилення соціального та релігійного гноблення, закріпачення селянства. Селяни та міщани тікали від феодальних повинностей та державних податків.

ü Постійна військова небезпека з боку Кримського ханства та кочових татар­ських орд.

ü В окремих випадках - організаторська роль місцевих, прикордонних землевлас­ників і урядовців.

Козацтво поповнювалося вихідцями із різних верств населення: селян, міщан, шляхти.

Козаки користувалися господарськими угіддями, займалися промислами, брали участь у самоуправлінні. Для оборони від турецько-татарської агресії козаки об'єд­нувалися у військові загони. Вони і самі за­вдавали ударів татарам та туркам: спуска­ючись по Дніпру на своїх великих човнах -"чайках", нападали на татарські гарнізони, турецькі галери, фортеці.

Основна маса козаків поповнювалася за рахунок українців, були серед них і біло­руси, росіяни, молдавани, траплялися представники інших народностей.

Запорозька Січ

У 1552-1556 рр. канівський і черка­ський староста Дмит­ро (Байда) Вишне-вецький (?-1563р.) об'єднує козаків, створюючи за порогами Дніпра на о. Мала Хортиця козацький центр - Запорозьку Січ. Зго­дом Січ неоднора­зово змінювала місце свого розташування. Назва "Запорозька Січ" поширилася на все об'єднане навколо Січі козацтво.

Запорозька Січ стала зародком нової української (козацької) державності. Її, як державне утворення, характеризують такі ознаки:

Запорозька Січ як державне утворення і як соціальна організація мала яскраво виражений демократичний харак­тер. Це пояснюється тим, що:

§ по-перше, Запорозьку Січ створив сам народ, втіливши в ній свій свободолюбивий характер і ідеали суспільного життя;

§ по-друге, щоб вижити в умовах постій­ної зовнішньої загрози (з боку Криму, Туреч­чини, Речі Посполитої), Москви козацтву пот­рібна була внутрішня злагода і стабіль­ність, які забезпечувалися демократичними порядками.

Ставлення уряду Речі Посполитої до козаків

Слідом за козаками в південні степи про­никають офіційні власті, литовські, поль­ські, українські магнати та шляхта.

Уряд Речі Посполитої прагнув узяти ко­заків під свій контроль, щоб використати їх у своїх державних інтересах: для захисту своїх володінь від татар і турків, у проти­стоянні з Москвою. З цією метою у 1572 р. польський король прийняв на військову службу 300 козаків. Вони були вписані в реєстр-список, звідки й отримали назву ре­єстрових козаків. На кін. XVI ст. реєстр був збільшений до 3 тисяч (у подальшому його чисельність змінювалася). Реєстрові козаки користувалися особливими привілеями: отримували землю, плату грошима, звільнялися від податків і повинностей, мали власне самоуправління. Реєстровці повинні були також контролювати не­реєстрових козаків, придушувати анти-польські, антифеодальні рухи. Але ре­єстрові козаки часто брали участь у ко­зацько-селянських антипольських повстаннях, здійснювали самостійні зовнішньо­політичні акції, відстоювали право на власне самоврядування

Запорозька Січ на міжнародній арені

Запорозька Січ посіла важливе місце в міждержавних відносинах країн Європи і Азії. Це стало результатом відносної само­стійності Січі у зовнішній політиці, наяв­ності у неї багатотисячного боєздатного війська, територіального розташування ко­зацького краю на межі між європейським і азіатським світом.

Основними напрямками зовнішньої політики Запорозької Січі були:

v боротьба проти татарсько-турецької агресії. Завдяки активній наступальній тактиці козаки підривали могутність Кримського ханства і Туреччини, перетворювалися на провідну силу у боротьбі проти цих держав;

v відносини з Московською державою, які характеризуються як складні і неодно­значні (релігійна і етнічна спорідненість, але в той же час спротив намаганням підпорядкувати себе);

v урядами різних західноєвропейських країн, у т.ч. Австрії, Франції, козаки за­прошувалися на військову службу і тим самим втягувалися в орбіту європейської політики.

Успіхи Запорозької Січі на міжнародній арені сприяли її зміцненню, стимулювали її внутрішньополітичну діяльність, спрямо­вану на захист українських інтересів.