Стан освіти в місті Києві

У Києві парафіяльні школи були започатковані в 1809 році. Одна з таких шкіл – чоловіча і жіноча розташовувалася на Бутишевському провулку (нині вулиця Іванова), Подільське училище знаходилося на розі вулиць Верхній Вал, 54 та Почайнінської, 23; інші на вулиці Чорна Грязь (вулиця Фролівська) та вулиці Великій Васильківській, 134. У 1900 році парафіяльне училище було відкрито при заводі “Арсенал”. Загалом, на початку ХІХ століття у Києві діяло 60 міських парафіяльних училищ, які проіснували до 1919 року. При них існувала бібліотека, розміщувалася вона в приміщенні Володимирського парафіяльного училища по вулиці Нестеревській, 44 (нині вулиця І.Франка).

Перше повітове училище в Києві було відкрито в 1807 році. Воно мало назву Києво-Подільське, знаходилося на розі вулиць Костянтинівської, 9 та Хоревої, 6 ( будинок споруджено у 1820 році за проектом архітектора П.Адубровського у стилі класицизму.

Перша в Києві гімназія (чоловіча) була заснована на Подолі в 1809 році (нині вул. Покровська, 5). ЇЇ відкриттю сприяли київські генерал-губернатори М.І.Кутузов і М.А.Милорадович, які через кілька років прославились у Вітчизняній війні 1812 року. Перший директор гімназії (до 1834 року) – М.Берлінський (відомий археолог, один із істориків Києва). Він запросив на роботу талановитих викладачів, серед яких був історик М.Костомаров. Навчались у гімназії лише хлопчики. Один клас був підготовчий, а чотири – вищі. У вищих клас гімназисти вивчали російську, польську, французьку, німецьку,грецьку мови, латинь, закон божий, філософію, науку про торгівлю, словесність, історію, політичну економію, географію, математику, фізику, технологію, право, продознавство, сільське господарство, архітектуру, фортифікацію, малювання, музику, фехтування, танці.

Після страшної пожежі на Подолі в липні 1811 року гімназія переїхала на Печерськ, до Кловського палацу (теперішня адреса – вул. П.Орлика, 8; сьогодні це Музей історії Києва). 1 жовтня 1811 року імперетор Олександр І затвербдив для київської гімназії особливий статут, згідно якого вона одержала певні привілеї в порівнянні з іншими існуючими гімназіями. Так, кожний, хто успішно закінчував навчання, отримував звання “дійсного студента” та служебовий чин ХП класу, що відповідав цивільному чину “губернський секретар” і воєнному “поручик”.

Двері гімназії було відкрито для всіх дітей: із 119 гімназистів 1828 року 42 походили з дворян, 39 – з чиновників, 8 – з купців, 30 – з “нижчих станів”. Серед вихованців – художник М.М.Ге, історик М.В.Закревський, поет М.В.Гербель, скульптор П.П.Забіла та ін. Тут викладали відомі історики М.Ф.Берлінський та М.І.Костомаров.

У 1850-1852 рр. Архітектор О.В.Беретті спроектував будинок для міської гімназії на Бібіковському бульварі. Проте міські власті віддавали приміщення гімназії кадетському училищу. Лише в 1857 році, після того як на сучасному Повітрянофлотському проспекті за проектом І.В.Штрома виріс Кадетський корпус, 1-ша гімназія переселилася в будинок на Бібіківському бульварі (теперішня адреса – бул.Шевченка 14).

Серед випускників цього навчального закладу багато відомих і славних імен У 1886-1895 роках тут вчився А.В.Луначарський, навчалися академіки О.О.Богомолець, Є.В.Тарле, художник В.Левандовський. Двоє вихованців гімназії – М.О.Булгаков і К.Г.Паустовський – стали відомими письменниками. Окремі епізоди, пов’язані з подіями, що відбувалися у 1-й гімназії, знайшли відображення у романі “Біла гвардія” та п’єсі “Дні Турбіних” М.Булгакова, “Повісті про життя” К.Паустовського. У 1858-1861 роках тут у казенній квартирі жив хірург М.І.Пирогов, а в 1919 році її займав перший президент АН УРСР академік В.І.Вернадський. У роки першої світової війни гімназію було переобладнено на військовий госпіталь. Після Великого Жовтня тут містився Народний комісаріат освіти, який очолював В.П.Затонський, окремі кафедри АН УРСР (у 20-х роках тут працювали академіки М.М.Крилов та Є.О.Патон).

З 1959 року це гуманітарний корпус Київського державногоуніверситету імені Т.Г.Шевченка (нині Київський національний університет імені Тараса Шевченка).

Другу київську гімназію (чоловічу)було відкрито на Подолі в 1834 році як губернську. В перший же рік навчання кількість учнів зросла з 146 до 308 чоловік. У 1855 році для цієї гімназії архітектором П.Шлейфером було спроектовано будинок на Університетському бульварі (теперішня адреса – бул.Шевченка, 18 ). У гімназії викладали художник І.Сошенко, економіст І.Вернадський(батько першого президента Української академії наук академіка В Вернадського), письменник М.Чалий. Серед гімназистів були славнозвісний композитор Р.Глієр, поет С.Надсон, академік О.Шмідт, диригент О.Виноградський та ін. У післяреволюційні часи гімназію було закрито, а в її будинку розташовано Радпартшколу.

Третя київська гімназія (чоловіча)(заснована в 1874 році) знаходилася на Подолі (теперішня адреса – вул Покровська, 8, ріг Контрактової площі. У 1920 році у будинку відкрито трудову школу, згодом перетворено на середню, з 1981 року це Будинок дитячої творчості Подільського району.

Четверта (1885 р.) – на Великій Васильківській (96). В ній навчався відомий співак О.Вертинський.

П’ята(1885 р.) – на Печерську (ріг вул. Суворова та Микільської, нині корпус Київського автодорожного університету).

Шоста(1889 р.) – на Великій Дорогожицькій (тепер – вул. Мельникова, 81. Після революції – трудова школа № 1 ім. Франка).

Сьома (1901 р.) – на вул.Тимофіївській (зараз – вул М.Коцюбинського, 12; тут містицься Міністерство юстиції України).

Восьма (1902 р.) – на Микільській площі, 5 проти театру “Соловцов” (нині – пл.І.Франка, 5).

У 1859 у Києві була відкрита перша жіноча гімназія (теперішня адреса – вул. Б.Хмельницького, 6). Вона була заснована завдяки турботам київського губернатора (тоді вже колишнього) І.Фундуклея (письменник, археолог, сенатор, знайомий О.Пушкіна, історик Києва, власник маєтку Гурзуф). На свої кошти Фундуклей побудував два кам’яні будинки для жіночої гімназії, її називали – Фундуклеївською. Це був середній навчальний заклад з 7-річним терміном навчання для дітей всіх всіх станів. Серед вихованок Фундуклеївської гімназії – поетеса А.Ахматова, оперні співачки Н.Забелло (дружина М.Врубеля), народна артистка України К.Дзержинська та ін.

Друга жіноча гімназія в Києві була відкрита у 1892 році. Це була гімназія святої Ольги. Містилася вона на вулиці Терещенківській, 2.

Кількість середніх навчальних закладів у Києві не обмежувалася тільки державними гімназіями. Велика кількість навчальних закладів з’явилася в Києві на початку ХХ століття. За десять років, з 1903 по 1913, відкрилися 2 казенні чоловічі гімназії, 5 приватних чоловічих та 14 приватних жіночих (одна з них – гімназія А.Жекуліної на нинішній вулиці Артема, 17; зараз тут розташована середня школа № 138, а в роки Великої Вітчизняної війни містився госпіталь, в якому помер генерал М.Ватутін).

Напередодні буржуазно-демократичної революції в Києві налічувалося 13 чоловічих гімназій, 3 реальних училища, приватне реальне училище св.Катерини і 22 жіночі гімназії. До середніх навчальних закладів належали також 7 комерційних училищ, будівельно-технічне училище, учительський інститут і жіноча учительська семінарія ім К.Ушинського. Закритими середніми школами були інститут шляхетних дівчат (нинішній Міжнародний центр культури та мистецтв, колишній Жовтневий палац), єпархіальні училища і духовна семінарія, кадетський корпус. У них напередодні лютого 1917 року налічувалося близько 9 тисяч юнаків і дівчат.

Становлення й розвиток університетської освіти

Львівський університет. На прикінці ХVІ ст. у Львові з’явилися єзуїти. У 1608 р. відкрили тут свою середню школу-колегію. До середини ХVІІ ст. ця колегія занепала, але все ж була врятована єзуїтами від загибелі, оскільки користувалась покровительством і підтримкою польських магнатів. Єзуїти розуміли можливість створення на основі братської школи у Львові університету, тому постійно домагались перетворення своєї колегії в академію.

Король Ян ІІ Казимир 20 січня 1661 року підписав диплом, який надавав єзуїтській колегії статус академії та титул університету з правом викладання всіх тодішніх університетських дисциплін, присудження вчених ступенів ліценціата, бакалавра, магістра та доктора. Так на базі єзуїтської колегії з метою посилення полонізації українського населення у 1661 році було засновано Львівський університет. Очолював університет ректор. Заснування закладу викликало обурення в Краківському університеті та багатьох впливових людей того часу. Навчання всеж велося за зразком інших європейських академій.

Король Август ІІІ у 1758 році затвердив диплом Яна ІІ Казиміра від 20 січня 1661 року. Від заснування і до 1773 року роботу закладу контролював орден єзуїтів і підпорядковувався він генералові єзуїтів у Римі. Розташовувався заклад у центрі міста Львова, біля вулиці Краківської. Навчальний заклад будував і купував нові приміщення.

Львівський університет мав власну бібліотеку та найбільшу у Львові друкарню, складався з двох факультетів – філософського та богословського (теологічного). Роль середнього навчального закладу при Львівському університеті відігравала колегія, яка була підготовчим етапом для бажаючих продовжувати навчання.

Історичні джерела засвідчують, що у 1667 р. на філософському і теологічному відділах навчалось близько 500 студентів, а навчальний процес забезпечували вісім викладачів. У середині ХVІІІ ст. кількість студентів збільшилося до 700 осіб, викладачів – до 15-17. Поляки становили 75% студентів, решту були українці та представники інших етнічних груп.

У 1773 році Львівський університет було закрито, оскільки орден єзуїтів було розпущено.

21 жовтня 1784 року царським декретом засновано Львівський університет. Львівський університет створювався у складі чотирьох факультетів: філософського, юридичного, медичного і теологічного. Урочисте відкриття відбулося 16 листопада 1784 року. Більшість дисциплін викладалося в університетському обсязі, функціонували ті ж факультети. Вищим органом управління був сенат, до якого входили ректор, декани та саньори (найстарші за віком і стажем роботи професори). У компетенцію сенату входило вирішення найважливіших питань, які стосувалися загального керівництва університетом. Вирішення всіх інших справ входило в компетенцію деканів факультетів. Заклад мав певну автономію. Підготовкою до вступу в університет займалася гімназія, створена у 1784 році. Навчання у ній німецькою і латинською мовами тривало 5 років.

Перші три роки всі студенти навчалися за програмою філософського факультету. Саме він був загальноосвітнім, підготовчим. Після його закінчення студенти мали право обрати на якому факультеті далі навчатися. Студенти могли продовжувати навчання на філософському факультеті, поглиблюючи та розширюючи свої знання з окремих галузей наук або ж – на юридичному, медичному, теологічному факультетах. Термін навчання був 4 роки. Викладання велося латинською, польською та німецькою мовами. У 1787 році у відповідності до спеціального декрету при теологічному факультеті було відкрито Руський інститут. Термін навчання 2 роки, а викладання велося українською мовою. Діяв до 1804 року.

У 1805 році університет зі Львова було переведено до Кракова. У період між 1805 і 1817 роками у Львові на базі університету діяв ліцей. Він мав чотири відділи (філософський, хірургічний, юридичний, теологічний. Це було пов'язано з реформою вищої освіти в Австрійській державі. Аналіз свідчить, що більшість дисциплін і надалі викладали в університетському обсязі, функціонували ті ж факультети.

У 1817-1818 роках було відновлено університет (відновив Франц). Діяло чотири факультети (філософський, юридичний, теологічний і медичний). Викладання велося латинською, німецькою мовами. Вступ до університету українців обмежувався.

У 1825 році було відкрито кафедру польської мови та літератури. У вересні 1848 року було видано декрет про відкриття кафедри української мови і літератури. Першим професором її став Я. Головацький (1814-1888; визначний літератор, історик, етнограф і поет). У 1848-1849 роках в університеті було створено ще чотири українські кафедри. Під час повстання (листопад 1848 року) згорів університетський будинок, була знищена його цінна наукова бібліотека (51 тисяч томів), велика кількість рукописів, вийшло з ладу обладнання. Заняття відновилися лише через деякий час.

Упродовж другої половини ХІХ ст. відбувалося розширення університетських приміщень. З 1851 року університет розміщався на вул. Миколая (нині вул. Грушевського). У 1891 р. за проектом архітектора Ю. Браунсойна на вул. Длугоша (нині вул. Св. Кирила і Мефодія) було зведено окремий корпус для хімічного, геолого-мінералогічного і фармакологічного інститутів. У 1894 р. завершилось будівництво корпусу для новоутвореного медичного факультету (вул. Пекарська), а у 1897 р. – корпусу для фізичного інституту. У 1905 році було збудовано окреме приміщення для університетської бібліотеки.

До 1867 року Львівський університет був за своїм спрямуванням німецьким. З 1869 року поступово впроваджено викладання польською мовою (у 1870 році вже 13 предметів викладалося польською мовою, 46 ще німецькою, 13 – латинською, 7 – українською; з часом відбувалися зміни на користь польської та української мов). У 70-х роках на філософському факультеті навчався Іван Франко (мислитель, письменник, вчений, перекладач, політичний і громадський діяч, “титан праці”).

Вищим керівним органом був академічний сенат у складі ректора, проректора, деканів, представників факультетів, секретаря. Сенат вирішував усі питання, що стосувалися навчального процесу, наукової роботи, присудження вчених ступенів, адміністативних справ.

Педагогічний персонал Львівського університету складався з професорів, приват-доцентів, асистентів і лекторів. Право викладання в університеті, або доцентуру (venia docendi) можна було отримати лише після здобуття звання доктора, проходження габілітації та затвердження Міністерством освіти у Відні. Кількісний склад викладачів університету постійно збільшувався. Якщо в 1850/51 навчальному році було всього 27 викладачів, то вже у 1913/14 навчальному році – 169. Студентство Львівського університету теж поділялось на певні категорії: звичайні студенти (ординарні), надзвичайні студенти (екстраординарні) та вільні слухачі. Як звичайно, вільнослухачами були жінки, які відвідували лекції за домовленістю з викладачами. У 1851 р. в університеті навчалось 699 студентів (з них на юридичному факультеті 302 особи, філософському – 89, теологічному – 308), у 1890/91 навчальному році їх було вже 1255 (відповідно по факультетах: 683, 189, 358 осіб), у 1900/01 – 2060 студентів (юридичний факультет – 1284 особи, філософський факультет – 309, медичний факультет – 127 і теологічний факультет – 340), а в 1913/14 навчальному році – аж 5871 студент (відповідно: 3493, 1229, 971 і 358 осіб).

Кожним із чотирьох факультетів (юридичний, філософський, теологічний і медичний), які діяли в кінці ХІХ століття, керувала рада професорів або колегія (входили декан, продекан, усі професори та два виборні представники від доцентів. У вересні 1894 року було утворено університетський архів, до якого увійшли всі справи та книги, датовані до 1848 року.

Для переважної частини студентів навчання в університеті було платним (не платили ті, хто подавав свідоцтво про бідність і успішно складені семестрові колоквіуми). Лише на теологічному факультеті за навчання не потрібно було сплачувати гроші. Вступ до університету дітям простого народу був нездійсненною мрією. Проте, необхідно зазначити, що були і стипендії для студентів. Гроші на стипендії бралися зі стипендійних фондів, які складалися в основному з пожертвувань приватних осіб, зокрема Короля Людвіка. Студенти мали досить обмежену кількість місць у гуртожитку. На юридичному, філософському та теологічному факультетах термін навчання був чотири роки, на медичному – п’ять, на фармацевтичному відділі медичного факультету – два або три роки. Навчальний рік поділявся на два семестри: зимовий (1 жовтня-20-ті числа березня) та літній (кінець квітня – кінець липня). Студенти мали право вибору навчальних дисциплін.

1918-1939 роках був польським університетом. З 1919/20 до 1937/38 навчального року кількість студентів збільшилася з 2647 до 5026 осіб. Було запроваджено принцип “numerus clausus”, згідно з яким українці мали обмеження при вступі в університет (не більше 15 % від кількості абітурієнтів; поляки у цьому випадку мали не менше 50 %). Навчальний рік розпочинався 1 жовтня і закінчувався 30 червня, він поділявся на 3 частини, або триместри.

23 квітня 1923 року Львівському університету було передано будинок колишнього Галицького сейму, який став головним корпусом університету.

За статтями таємного протоколу до угоди СРСР з Німеччиною від 23 серпня 1939 р. Західна Україна потрапила в зону впливу Радянського Союзу. 22 вересня у Львів увійшли радянські війська. 26 жовтня 1939 р. у Львові зібралися маріонеткові Народні Збори Західної України, які проголосили запровадження Радянської влади.

У цей період радикальних змін зазнав і Львівський університет. Відповідно до Статуту про вищу школу СРСР проведено докорінну організаційну перебудову університету як вищого навчального закладу. Теологічний факультет було ліквідовано, а медичний з фармацевтичним відділом реорганізовано в медичний інститут. У жовтні 1939 року були створені нові кафедри: історії марксизму-ленінізму, діалектичного та історичного матеріалізму, політичної економії, української мови, української літератури, російської мови, російської літератури, історії СРСР, історії України, фізичного виховання. Поряд з забезпеченням високої професійної підготовки спеціалістів вони мали виховувати молодь на основі марксистсько-ленінської ідеології та матеріалістичного світогляду.

Викладання більшості дисциплін здійснювалося українською мовою. Указом від 8 січня 1940 року Президія Верховної Ради УРСР присвоїла Львівському державному університету ім`я видатного українського письменника і мислителя Івана Франка.

Університет 15 січня 1940 року розпочав роботу за новими навчальними програмами на підставі схваленого статуту у складі п'яти факультетів: історичний, юридичний, філологічний (відділи української мови та літератури, слов’янської філології, романо-германської філології), фізико-математичний (відділи математики, механіки, фізики), природничого (відділи біологічний, хімічний, геграфічний, геологічний). Навчання в університеті тривало чотири роки на гуманітарних факультетах і п'ять років на природничих. У 1940 році на історичному, філологічному, природничому та фізико-математичному факультетах запроваджено заочну форму навчання. При юридичному факультеті відкрито філіал Всесоюзного юридичного заочного інституту.

Питання навчальної, методичної та наукової роботи, присудження наукових ступенів і вчених звань вирішували рада університету та рада факультетів. Основною навчально-науковою одиницею й надалі залишалася кафедра (1940 року їх налічувалось 52), яка виконувала навчальну роботу, розробляла програми спецкурсів і спецсемінарів, організовувала наукову роботу. У 1940 році почала функціонувати аспірантура, до якої вспупили 33 аспіранти. Перша наукова сесія викладачів відбулася у січні-лютому 1941 року, а у квітні – перша студентська наукова конференція.

2 грудня 1940 року вчена рада затвердила новий університетський статут, у якому зазначалось, що право вступу до університету мають усі громадяни незалежно від їхнього соціального походження, статі, раси та національності.

У 1941 році припинив свою діяльність (вторгнення німецьких військ 30 червня 1941 року до Львова). У перші ж дні 70 відомих учених університету, політехнічного та медичного інститутів були заарештовані, а після побоїв і знущань розстріляні в районі теперішньої вулиці Сахарова. Серед знищених окупантами були видатні вчені зі світовим ім`ям, зокрема Т. Бой-Желенський, Роман Лоншан де Бер`є, Маврикій Аллерганд, Генріх Ауербах, Станіслав Сак. До Німеччини було вивезено обладнання кабінетів і лабораторій фізико-математичного і хімічного факультетів, бібліотеку кафедри фольклору та етнографії, яка налічувала 15 тис. томів. З наукової бібліотеки університету, в якій було зруйновано головний читальний зал, вивезено 20 тис. томів найцінніших книг, близько 5 тисяч стародруків та інкунабул, 500 цінних рукописів.

У 1944 році (після звільнення Львова від гітлеревських військ) Львівський університет відновив свою діяльність. 30 липня 1944 р. в університеті відбулися збори, учасники яких – 127 викладачів і технічних працівників – звернулися до інтелігенції з закликом взяти активну участь у відбудові економіки, навчальних, культурно-освітніх закладів Львова. Протягом другої половини 1944-першої половини 1945 рр. переважно силами студентів і викладачів було впорядковано приміщення на вул. Щербакова (тепер Грушевського), 4 (біологічний факультет), на вул. Ломоносова (тепер Кирила і Мефодія), 6 і 8 (хімічний та фізичний корпуси), відремонтовано наукову бібліотеку та гуртожитку на вул. Герцена, 7, частково відбудовано астрономічну обсерваторію і ботанічний сад. 15 жовтня 1944 року в університеті приступили до навчання 194 студенти 2-4 курсів. 226 студентів перших курсів розпочали навчання 1 листопада 1944 року. На перші курси студентів зараховували і після початку навчального року. Всього наприкінці березня 1945 року в університеті навчалося 799 студентів. Відновилася робота навчально-методичних майстерень, астрономічної обсерваторії, ботанічного саду, наукової бібліотеки, геологічного та ботанічного музеїв.

У повоєнний час структурні зміни в університеті тривали. У 1945 році створено хімічний факультет у складі чотирьох кафедр. Наприкінці 1950 році зі складу філологічного факультету – як окрема структурна одиниця виділяється факультет іноземної філології. Отже, всього в університеті діяло дев’ять факультетів. Водночас відкрилися нові кафедри, кількість яких збільшилась до 71. У 1953 році на базі фізико-математичного факультету утворилися два нових: механіко-математичний і фізичний, а з 1975 року – механіко-математичний факультет поділився на математичний та факультет прикладної математики і механіки.

У 1948 році ректором університету був призначений відомий учений-механік професор Г. Савін. З 1951 до 1963 рр. університет очолював відомий учений-геолог, професор, член-кореспондент АН УРСР, згодом академік АН УРСР Є. Лазаренко. З 1963-1981 рр. ректором був учений у галузі електротехніки, професор М. Максимович, у 1981-1990 рр. – учений у галузі історії, професор В. Чугайов.

Протягом 50-60-х років на кафедрах і факультетах формувалися наукові колективи і закладалися основи наукових напрямів, зокрема, теорія пластичності і міцності, диференціальних рівнянь, теоретична мінералогія, фізико-хімічний аналіз металічних систем, франкознавство, слов`янознавство, народногосподарські ресурси і культура західних областей УРСР, історичні і культурні зв`язки слов`янських народів та інші, більшість з яких у наступні роки визначили наукове обличчя Львівського університету. Протягом 60-70-х років значно розширилась державна тематика наукових досліджень, координована АН УРСР, поступово входила в життя госпдоговірна тематика.

У зв'язку з 300-річчям від дня заснування і за досягнуті успіхи в підготовці науково-педагогічних кадрів і спеціалістів для народного господарства Президія ВР СРСР Указом від 09.09.1961 нагородила університет найвищою державною нагородою СРСР – орденом Леніна.

Збільшення кількості факультетів, кафедр, розвиток нових наукових напрямів, удосконалення навчальних процесів у зв`язку з науково-технічним прогресом потребувало розширення матеріально-технічної бази університету. У 1950-51 навчальному році університет мав 12 навчальних будівель загальною площею 42,8 тис. кв. м, а в 1959-1962 рр. навчальна площа була збільшена за рахунок надбудови хімічного факультету (вул. Ломоносова). Наприкінці 50-початку 60-х років університет одержав приміщення на вул. Січових Стрільців (колишня 17 Вересня), в яких розмістилися студентська бібліотека, юридичний і географічний факультети та кілька фізичних лабораторій. У 1966 року університету передано будинок на проспекті Свободи 18, у якому розмістився економічний факультет. У 1971 р. введено в дію новий навчальний корпус фізичного факультету (вул. Драгоманова).

У 1975-76 навчальному році університет налічував уже 13 факультетів. Цього ж навчального року розпочав роботу підготовчий факультет для іноземних громадян з кафедрами російської мови та природничих наук.

У 1984 р. на вулиці Драгоманова університету було передано ще один корпус. Навчальна площа університету у 1984 році становила понад 55 тисяч квадратних метрів.

Один з найстаріших підрозділів університету – ботанічний сад. У 1957-1959 рр. розроблено генеральний план його розбудови. Тут було організовано два відділи: інтродукції і фізіології рослин. У 1970 році ботанічний сад набув статусу наукової установи.

Проголошення незалежності України внесло нову сторінку в історію Львівського університету. В Університеті ведеться підготовка молодших спеціалістів, бакалаврів, спеціалістів та магістрів за 73 спеціальностями на п’ятнадцяти факультетах та у трьох коледжах. Відповідно збільшилися навчальні площі університету: за 1991-1996 рр. вони досягли майже 90 тисяч квадратних метрів. За роки незалежності України університет суттєво збільшив свою потужність – удвічі більше стало факультетів, які тепер перетворились в інститути, а разом з тим і кафедр. В університеті здобувають знання понад 22 тисячі студентів, яких вчать понад 1200 викладачів. Далеко за межами Львівщини відомі їх наукові розробки в галузях астрономії і геології, філології і географії.

Указом Президента України від 11.10.1999 Львівському державному університету надано статус національного. 29.07.2009 року Кабінет Міністрів надав йому статус дослідницького. Це рішення надасть одному з найстаріших вищих навчальних закладів України додаткові можливості фінансового забезпечення та розвитку матеріально-технічної бази, сприятиме розширенню діяльності у науковій, дослідницькій, викладацькій та видавничій сферах.

Днем Львівського національного університету встановлено 11 жовтня.

Львівський університет відіграв велику роль у розвитку освіти на західноукраїнських землях. Нині один із найпрестижніших навчальних закладів України, має високий міжнародний авторитет.

Харківський університет. Василь Назарович Каразін. Родовід роду Каразіних в Україні починається з архієпископа Софійського Григорія Караджі, який приїхав до Росії у 1713 році. Ймовірно, походив Григорій із Греції або Болгарії. Син Григорія – Олександр Караджі, під час вступу на військову службу за царювання Петра І, додав до свого прізвища російське закінчення -ін. Саме він і став засновником роду Каразіних в Росії. Після виходу у відставку, капітан російської гвардії Олександр Каразін оселився на теренах одного із слобідських полків. Син його – Назар Олександрович (1731–1783) – полковник російської армії, за військові подвиги під час російсько-турецької війни отримав від імператриці Катерини II у довічне володіння сіла Кручик та Основінця Краснокутськогоко комiсарiатства Слобiдсько-Украiнськoї губернii (Харківщині). У 1771 р. він оселився у с. Кручик, яке стало колискою продовжувачів цього роду. Похований у Кpyчику.

Василь Каразін народився 30 січня 1773 року в селі Кручик на Слобожанщині. Його батько, Назар Олександрович Каразін, полковник російської apмii; мати – Варвара Яківна, дочка полкового осавула Якова Яковича Ковалевського (по батьківській лінії Ковалевські належали до давнього козацького аристократичного роду). У Василя був рідний менший брат Іван (1780-1836).

Дитячі роки Василя та Івана проходили у тихому мальовничому українському селі. Українська природа, мова, пісня, православна віра сприяли формуванню у юнаків найкращих людських рис. Окрім традиційної на той час для дворянських родин французької мови, діти чудово знали українську мову та фольклор, а також історію українського краю.

До десяти років Василь навчався у маєтку батька, дружив із сільськими дітьми. Після смерті Назарія Каразіна (батька) родина переїхала до Вільшани, вихованням, дiтей, у тому числi й Василя, займалася мати. У будинку другого чоловіка матері Василь часто зустрічався з мандрiвним фiлософом Григорієм Савичем Сковородою, який мав великий вплив на братiв Василя та Івана. Дитячі спогади про ці зустрічі Василь проніс через усе життя. Світогляд його формувався під впливом творів Григорія Сковороди та кращих традицій, що панували у приватних пансіонах у Кременчузі та Харкові, де він навчався до 17-ти років. Biн одним iз перших сказав про Сковороду як про фiлософа європейського рiвня: “… під чубом і в українськiй свитці ми мали свого Пiфагора, Орігена, Лейбніца...”).

Василь Назарович прекрасно знав iсторiю України та мову її народу, хоча часто називав себе то болгарином, то греком, то сербом. У січні 1791 року Василь Каразін вступив на війському службу. У сержанта Семенівського гвардійського полку було досить багато вільного часу і він став постійним слухачем лекцій у Горному корпусі – на той час кращому вищому навчальному закладі Росії, де здобув ґрунтовні знання з математики, фізики, хімії, медицини, оволодів основними європейськими мовами.

Восени 1795 року Василь Назарович залишив військову службу. Він з дитинства мріяв про військову кар'єру, щоб стати продовжувачем справ своїх балканських предків. Та слабкі груди від самого дитинства не дозволяли йому активно брати участь у громадській та військовій службах. Василь Каразін вирішив вивчати історію Росії і займатись точними науками. Він поселився у своєму маєтку в селі Кручик. Одружився з Олександрою Василівною Мухіною (1783–1861). Олександра Василівна пройшла разом із своїм чоловіком складний життєвий шлях, розділила з ним радість успіхів та біль приниження, трагедію безвинних ув'язнень та заслань. Олександра Василівна допомагала чоловіку, якого було позбавлено права листування та будь-яких юридичних прав, виступала його секретарем, адресатом, позивачем у різних судових справах. Вони прожили разом 37, за словами самого Каразіна, “переважно щасливих років”, виховавши 7 дітей (дочку та 6 синів). Вона залишалася вірною своєму чоловікові і порадницею на все життя). Олександра Василівна на 18 років пережила чоловіка. Після смерті Василя Назаровича вона залишила Харків та разом із сім'єю сина Миколи оселилася у селі Анашкіно Звенигородського повіту Московської губернії.

Кілька років після одруження Василь Назарович вів замкнуте життя, займався науковою роботою і практично не виїжджав за межі повіту. Він був прихильником європеїзації Східної Європи, мріяв назавжди переселитися за кордоном. Для виїзду за кордон треба було мати спеціальний дозвіл. Такого дозволу отримати він не міг і вирішив втекти без дотримання формальностей. Такий його план закінчилася невдало. 3 серпня 1798 року В. Каразіна, його дружину та слугу Остапа було затримано. Їх посадили на гауптвахту міста Ковно. Випереджаючи офіційне донесення, Василь Назарович Каразін написав листа до імператора з поясненням своїх намірів і передав його естафетою. Після письмового звернення до Павла І Василь Назарович Каразін отримав посаду в державному казначействі. Служба вимагала постійної роботи в Московському та Петербурзькому архівах, і педагог використав цю обставину для збирання матеріалів з історії Росії.

Першою дитиною в сім'ї Каразіних була дочка Пелагея (1806 р.). Фатальну роль у сім'ї Каразіних зіграв її чоловік – доктор І. А. Севцілло. У 1836 році В. Н. Каразін зимував у Харкові. Зять його, І. А. Севцілло, поїхав у Кручик та наказав слугам протопити будинок. Слуги затопили одночасно всі печі. Сам зять Каразіна пішов по господарству, а коли повернувся, побачив будинок весь у вогні. Замість того, щоб рятувати його, він поїхав до Харкова. У цій пожежі згоріла чудова бібліотека, понад 5 тисяч томів – цінні збірки історичних документів, рукописів, книг, автографів. Цю втрату В. Н. Каразін оплакував все своє життя. Загалом у сім’ї панувала атмосфера взаєморозуміння та довіри, пошана до діяльності батька, доброзичливість, дотримання православних традицій. Всі сини Каразіна вступали до університету у віці 15 років, – це свідчить про високий рівень знань, який діти отримували вдома та у пансіонах м. Харкова. Своїм дітям Василь Назарович Каразін забезпечив добре виховання та прекрасну освіту.

Cин Каразіних – Філадельф (1810-1878) був дуже обдарованим юнаком. До 19 років він встиг закінчити філософський факультет Харківського університету. Батьки дали сину мелодійне та рідке ім'я Філадельф, що у перекладі з грецької означає “братолюб”. Саме він зробив багато, щоб зберегти історію всієї сім’ї. Довгі роки (з 1837 по 1853 рр.) Філадельф мешкав у Миколаєві, служив при штабі Чорноморського флоту. У Миколаєві Філадельф Каразін одружився з дочкою контр-адмірала Цяця Євгенією. Після смерті батька саме Філадельф Каразін став його біографом. Він виступив проти посмертного наклепу на адресу В. Н .Каразіна. Філадельф Каразін опублікував у часопису “Російська старовина” ґрунтовне дослідження на тему “Василь Назарович Каразін, засновник Харківського університету”. Син зберігав архів листування батька, який становив понад 1000 листів на рік. У цьому архіві зібрано листи від багатьох видатних людей того часу. Помер Ф. В. Каразін в 1878 р. у віці 68 років, похований у Санкт-Петербурзі.

Після коронування Олександра І Василь Каразін написав імператору листа. У цьому гарячому, щирому посланні вірнопідданого патріота своєму уявному другові – цареві він виклав свої погляди на подальший розвиток Росії, за пропонував широку програму необхідних для країни перетворень у галузі державного управління, господарства та культури. Серед першочергових заходів, які би сприяли процвітанню країни, він бачив відміну кріпосного права, поширення землеробства на степові простори та створення умов для добровільного переселення туди селян, сприяння розвитку промисловості й ремесел. Однак основним засобом для перетворення Росії, зростання її могутності та міжнародного авторитету В. Каразін уважав освіту народу. Лист був переданий анонімно, однак авторство стало відомим. Олександр І поставився до послання прихильно, і в 1802 році В. Каразін був запрошений на посаду правителя Головної управи шкіл у Міністерстві народної освіти, створеної, на думку деяких дослідників, за його ініціативою. У цьому ж році за дорученням уряду Василь Назарович розпочав складати проект організації народної освіти в Росії, в якому передбачав значне розширення мережі парафіяльних училищ, намагаючись наблизити їх до практичних цілей країни та запитів широких верств населення.

Як засвідчують документи, що збереглися, 18 березня 1802 р. урядом був сформований комітет для перегляду статутів двох Петербурзьких академій і Московського університету, членом якого був і В. Каразін. Згідно з постановою Головного управління училищ йому було доручено скласти проект загального статуту університетів. Розроблені Василем Назаровичем положення стали основою для статутів Вільненського, Московського, Дерптського, Казанського, Харківського та інших російських університетів.

Найбільшим досягненням В. Каразіна на ниві просвітництва стало відкриття Харківського університету.

В. Н. Каразін до самої смерті залишився вірним своїм просвітницьким принципам, продовжував висувати нові наукові ідеї, по можливості сприяв поширенню знань у народі. Про його наміри яскраво свідчить організація навчання сільських дітей у селі Кручик. Заснована ним ще на початку ХІХ ст. початкова школа довгий час була єдиною на всю Слобожанщину.

Для школи силами селян була побудована велика хата. Заняття вели місцевий священик і вчитель, робота якого оплачувалась коштами сільської громади. Дітям тут викладалися читання (азбука, часослов, псалтир та інші книги), чистописання, арифметика (чотири дії), хоровий спів. Василь Назарович складав для них підручники з читання, систематично слідкував за ходом занять, проводив з дітьми бесіди, кращих учнів заохочував подарунками, усебічно керував роботою школи.

В. Каразін уважав, що освіта зробить селян культурними господарями, приведе до покращення їх життя. Він усіляко заохочував своїх кріпосних віддавати дітей навчатися, зробив випускні екзамени у школі відкритими не лише для батьків учнів, а й для їх односельців, членів сільської громади. Його зусиллями освіта стала необхідністю для кручиківців, які щорічно здавали до шкільного фонду чималі для того часу суми. Діти, які закінчували школу, могли навчатися в повітовому училищі. Найбільш здібним учням В. Каразін надавав волю, з умовою, що вони із часом відшкодують йому вартість 2000 робочих днів.

Виходячи з надзвичайної ролі освіти для розвитку народу і держави, Василь Назарович Каразін надавав великого значення освіті й вихованню жінки - матері, першої вчительки дитини. На його думку, дитина лише тоді отримає добре виховання, коли грамотною та освіченою буде її мати.

На думку педагога, уміння читати та писати принесе селянам добробут і процвітання, а освіта дворян розвиток і престиж держави.

Після виходу у відставку Василь Назарович не залишався осторонь громадського життя своєї країни. У листах до Олександра І та урядовців він закликав розпочати поступове звільнення селян від кріпосницької залежності, проводити боротьбу з казнокрадством, турбуватися про підвищення бойової міці армії та флоту. Він також складав проекти поширення освіти серед широких мас.

У 1819-1820 рр. Василь Каразін був віце-президентом Вільного товариства любителів російської словесності, редагував журнал “Соревнователь просвещения и благотворения”. Така активна життєва позиція не залишається непоміченою, проте призводить до несподіваних наслідків. 26 листопада 1820 р. В. Каразін був заарештований і відправлений до Шліссельбургської фортеці за звинуваченням у підбурюванні до збройного повстання. У казармах Преображенського полку були знайдені анонімні листівки, стиль яких, нібито, нагадував стиль В. Каразіна. Учений просидів у фортеці майже шість місяців. Навесні 1821 р. він був відправлений під нагляд у свій маєток. Довгий час, аж до середини 30-х рр., Василь Назарович не міг з'являтися у великих містах.

Будучи людиною творчою, енергійною, з активною життєвою позицією, Василь Назарович надзвичайно болісно сприймав свою відірваність від громадського життя країни. Як вірнопідданий монархіст, патріот своєї держави він страждав від недовіри й нерозуміння мотивів своєї діяльності. Йому не дозволяли займати навіть незначні посади. Так, знаючи, в якому незадовільному стані знаходиться створена ним бібліотека Харківського університету, В. Каразін, уже будучи в похилому віці, подає прохання про призначення в університеті бібліотекарем і отримує відмову.

У власному маєтку Василь Каразін огранізував сільську думу, яка вирішувала проблеми селян, опікувався рекрутами й сиротами, збудував школу. Систематично й безперервно проводив Василь Назарович науково-дослідну роботу, перетворивши село Кручик у справжню лабораторію. Там він відкрив першу в Україні метеорологічну станцію, вивів перший на Харківщині морозостійкий сорт абрикоса, удосконалив метод виробництва селітри, влаштував у селі експериментальний спиртовий завод, виготовляв м'ясні консерви, розробив свою конструкцію молотарки, експериментально доводив думку про можливість використання електрики верхніх шарів атмосфери.

За допомогою повітряної кулі вивчав грозові розряди. Йому належить iдея метеорологiчних спостережень по всiй кpaїнi. Займався екологiчними проблемами: саме він звернув увагу на вирубування правiчних лiсiв над Сiверським Дiнцем.

Наприкінці життя у Василя Назаровича виникла думка перетворити Крим у європейський центр виноробства (йому належить розробка оригінального методу поліпшення виробництва вин). В. Н. Каразін відправився в Крим інспектувати виноградні господарства. За цю роботу уряд запропонував вченому дуже малу плату, лише 300 карбованців. Саме під час цієї подорожі, у Ялті, В. Н. Каразін сильно застудився та все ж поїхав до Миколаєва, де працював його син. Вже остаточно хворий, він зупинився у Миколаєві у сина Філадельфа. Саме в Миколаєві він 4 листопада 1842 року (у 52 роки) на руках у сина помер. У Миколаєві його було поховано.

Видатний український учений Василь Назарович Каразін усе життя свято вірив, що могутнім може бути лише народ, озброєний знаннями. А велич свого народу та держави він ставив понад усе. Йому не вдалося реалізувати більшість своїх просвітницьких задумів, та одним лише заснуванням Харківського університету він назавжди ввійшов у історію української освіти.

Просвітницька та педагогічна діяльність педагога глибоко досліджувалась істориками Д. Багалієм, Л. Гуревичем, А. Слюсарським.

Харківський університет.Коли Олександр І прийшов у 1801 році до влади, він якийсь час виявляв себе реформатором. Цареві потрібні були люди, які правдиво б інформували його про стан справ у глибинці. А тут В. Н. Каразін пише самодержцю пристрасного листа, повного нових ідей. Декілька разів зустрівшись із ним, цар вирішив використати знання та енергію Василя Назаровича для реформування освіти. Дуже люблячи свій край, Василь Назарович вирішив, що буде корисним відкриття в Харкові університету.