Хоч пару слів про «Країну»? Що подобається?

А Газета по-українськи»?

А газета «Сегодня»? Це не пропаганда?

А які хороші редакції? На кого рівнятися?

В журналістиці дуже важливо мати орієнтири, взірці - те, або тих, з чого (з кого) хочеться брати приклад, бути схожим. У цьому журналістика схожа на літературу.

Так, як в світі є великі літератури – німецька, французька, англійська, російська, американська – так є і великі журналістики. Російська журналістика, скажімо, незважаючи на її сьогоднішні стан і положення, є великою, хоча б за масштабом фігур, які утворюють її історію.

Першим російським масовим і великим публіцистом був Радіщев з його «Подорожжю з Петербурга до Москви», а потім, через 100 років був Чехов з його подвигом подорожі на Сахалін. Прочитайте, це варто зробити всім, хто мріє про велику журналістику.

А потім були Гіляровський, Кольцов, Еренбург, Аджубей, Аграновський, Тетяна Тес, і так до батьків і синів Яковлевих і Мостовщикових, Андрія Колеснікова і взагалі – легенд Видавничого дому «Коммерсант». В української журналістики були і є особистості, але нема й близько такого ряду. На те є об’єктивні причини, але це є даність, яка не може не впливати і на школу, і на якість. Отже, колеги, давайте створювати прецеденти, давайте ставати легендами.

Я вважаю, що конкуренція у ЗМІ в столиці призвела до того, що тут є редакційні колективи, які дотримуються стандартів. «Газета по-київськи», про її долю ви знаєте, багато в чому могла б бути взірцем. В організації планування, продукування ідей, в рівні вимогливості, в умінні не стояти на місці. Концептуальні зміни вносилися не раз на 5 років. ГПК змінювалася щороку. Потрошку, але весь час шукала нове обличчя, яке відповідає часу. В багатьох аспектах професійно працює «Сєгодня». Є чому повчитися у «Фактов».

А яка вам різниця? При чому тут пропаганда, багато чого вони роблять перші і якісно. Ви на це звертайте увагу. На кількість цитувань і посилань.

Я віддаю належне колегам, вони створили помітний проект, але ГПУ – це не моя газета. Зате мені дуже подобається журнал «Країна».

З наших ілюстрованих тижневиків чи не єдиний повною мірою відповідає визначенню – це справді ілюстрований тижневик. Там справді найкращі ілюстрації, найкраще продумані й подані. Вони грають разом із текстом. Це вищий пілотаж в цьому секторі – забезпечувати, щоб текст та ілюстрації були єдиним цілим.

Концепція. Вона нетрадиційна в хорошому сенсі слова. Абсолютна більшість конкурентів копіюють – дуже скрупульозно – традиційну модель журналів Нюсьвік чи Тайм. Це добре, але час змінився. Потрібні кроки, щоб врахувати аудиторію, напрямки її зацікавленості, її можливості доступу до інформації. «Країна» враховує ці моменти, це зразу видно, журнал підкреслено зорієнтований на реальні інтереси сучасних «міських» українців.

Якість планування. Там нема прохідних текстів. В щоденній газеті цього досягти просто неможливо. Там є «піки», які вивищуються над загальним тлом. А в тижневику, місячнику кожен текст має бути цукеркою. «Країні» це частіше за все вдається.

Крім того, «Країна» забезпечує певні зразки жанру. Правильно побудований репортаж – там в кожному номері, і не один. Інтерв’ю. Наші ЗМІ забиті супертрадиційними інтерв’ю, які дуже набридли. У випадках, коли інтерв’юер відповідає за рівнем тому, з ким розмовляє, бувають класні роботи, але традиційні. У «Країні» знайшли кілька форм – а вони лежать на поверхні – сучасних інтерв’ю, говорять не про все на світі, а беруть певний аспект проблеми.

Або обходяться в інтерв’ю без запитань, а в результаті – матеріал виходить «без води», видно реальний масштаб людини. Такі речі примушують журналістів ретельніше готуватися до інтерв’ю. У нас часто буває, що журналіст приходить і не знає, що спитати.

Недолік «Країни» – їхні пошуки, як на мій смак, часто відгонять самоціллю. І це трохи знижує рівень.