Етичні ідеї Стародавнього світу та епохи Середньовіччя

Етика античності звернена до людини, її своєрідним девізом можна вважати знаменитий вислів Протагора: «Людина є міра всіх речей...». Невипадково тому переважання натуралістичної (конкретніше - евдемоністичної) орієнтації в етичних пошуках античних мудреців. Крім того, найважливішою особливістю їх етичної рефлексії була установка на розуміння моральності, доброчинної поведінки як розумності. Розум править світом античної етики, його першорядне значення (у будь-якому конкретному моральному виборі й у виборі правильного життєвого шляху) сумніву не піддається. Інша характеристика античного світогля­ду - прагнення до гармонії (гармонії всередині людської душі й гармонії її зі світом), що набирало залежно від тих або інших соціокультурних обставин різних форм втілення.

Основний напрям розвитку античної етики пов'язаний з переходом від проголошення влади загального над людиною до ідеї єдності індивіда і держави, що припускає обґрунтування самоцінності людської особи (софісти, Сократ, Платон, Аристотель), і, нарешті, до протиставлення людини світу соціального буття, вироблення рецептів для відходу в свій власний, внутрішній світ (епікуреїзм, стоїцизм).

Перший етап у розвитку етики Стародавньої Греції представлений ученням софістів (V ст. до н.е.), що знаменує собою своєрідний період сумніву в предметі етики, тобто заперечення моралі як чогось безумовного і загальнозначущого.

Просвітницька діяльність софістів, спрямована проти морального догматизму, мала яскраво виражений гуманістичний сенс: у центрі їх уваги - людина (як самодостатня цінність), яка має право на творчість морального закону. Справедливо підкреслюючи мінливість моральних уявлень, роль відносного в моралі, софісти висувають позицію морального релятивізму, стверджуючи, що у кожної людини своє уявлення про сенс життя, щастя, чесноту. Доцільно в цьому ключі проаналізувати Протагора: «Людина є міра всіх речей», а для розуміння скептичних орієнтації софістів поміркувати над триєдиною тезою Горгія: 1) нічого не існує; 2) якщо щось і існує, то воно непізнане; 3) навіть якщо воно і пізнане, то таке пізнання невимовне.

«Батько» античної етики Сократ (469-399 до н.е.) абсолютизує мораль, розуміючи її фундаментом достойного життя, основою культури. Складність реконструкції етичної позиції Сократа пов'язана з відсутністю його письмової спадщини, один із записів його висловлювань, зроблений учнями (Ксенофонтом і Платоном), свідчення його сучасників і, нарешті, особливості життя і смерті мислителя дозволяють нам мати уяву про основи його вчення: сенс має тільки життя, яке відповідає переконанням; справжньою реалізацією переконань (і, відповідно, сутності людини): вчинок; найкращий спосіб самореалізації особистості - її моральна діяльність - ці й інші істини Сократ не тільки проголосив, він довів це ціною власного життя.

Критикуючи софістів за відсутність позитивної програми, Сократ прагне створити систему стійких загальних понять, основу яких шукає у сфері духовного. Така початкова установка невипадкова (в етичній діяльності слід керуватися знанням про моральність) і конструктивна (не можна створити етику поза системою взаємозв'язаних понять). Для вирішення цього завдання Сократ користується спеціальним методом, який умовно може бути розділений на такі частини: 1) сумнів («Я знаю, що я нічого не знаю»); 2) іронія (виявлення суперечності); 3) маєвтика (подолання суперечності); 4) індукція (звернення до емпіричного матеріалу, фактів); 5) дефініція (остаточне визначення шуканого поняття). Потрібно зауважити, що сократівський індуктивний метод не втратив свого значення і в наш час, якщо використовувати його, наприклад, як спосіб ведення наукових дискусій.

Вчення Платона (427-347 до н.е.) - перша спроба систематизації етичних проблем, здійснена на об'єктивно-ідеалістичній основі. Розділяючи раціоналістичну установку свого вчителя, він також ставить перед собою завдання визначення загальних понять, обираючи для цього дедуктивний метод дослідження. В результаті філософ приходить до обгрунтування дуалізму світу: видимого світу явищ і надчуттєвого потойбічного світу вічних ідей.

У творчості Аристотеля (384-322 до н.е.) - антична етика досягає свого найвищого розвитку, що навряд чи було б можливим, якби учень не перевершив свого вчителя, зробивши вибір на користь служіння істині («Хоча Платон й істина мені дорогі, священний обов'язок велить віддати перевагу істині».) Заслуги Аристотеля в розвитку етики надзвичайно великі: він дав ім'я цій науці, йому належить перша спеціальна етична праця «Етика до Нікомаха». він вперше поставив проблему самостійності етики, побудував глибоку синтетичну теорію моралі. Для етичної теорії Аристотеля характерні розвинений логічний аналіз, єдність методу раціонального осмислення проблем і їх емпіричного підтвердження, соціальна орієнтованість етичної рефлексії (взаємозв'язок етики і політики), установка на прикладне, практичне значення теорії моралі. Все це дозволило мислителеві не тільки максимально використовувати переваги евдемоністичної традиції, але й значною мірою подолати вади натуралістичної інтерпретації моральності.

Етика в розумінні Аристотеля - це особлива, практична наука про моральність (чесноти); мета якої - навчити людину як стати доброчесною (і щасливою). Етика повинна допомогти людині усвідомити головні цілі своєї життєдіяльності та вирішити питання про можливість виховання в державі доброчесних громадян, тому вона разом з політикою є дуже важливою наукою.

В епоху еллінізму, коли криза рабовласницького суспільства виявилася достатньо явно, етична рефлексія відмовляється від вирішення проблеми узгодження особистого і суспільного блага. Держава більше не сприймається як надійна точка опори для ^J моральної позиції індивіда, в нестійкому соціальному світі, що ^; руйнується, потрібно шукати інші підстави вищих моральних цінностей. Антична етика звертається до внутрішнього світу особи, намагаючись знайти витоки моралі в людській суб'єктивності. Eпікур (341-270 до н.е.), який спирався на спадщину кіренаїків і Демокріта, розглядає етику як «ліки для душі», що допомагають позбавитися страждань і віднайти внутрішню рівновагу.

Звертаючись до евдемоністичної традиції, Епікур визначає щастя вельми своєрідно - як свободу від тілесних страждань і душевних тривог. Основна його мета - допомогти людині позбавитися страждань (або полегшити їх, якщо це можливо), будь-який розділ його вчення підпорядкований саме цьому завданню. Кажучи, наприклад, про задоволення, Епікур відзначає: щастя і задоволення не тотожні, щастя припускає правильне ставлення до задоволення (уникати неприродних задоволень, дотримувати ; міру, віддавати перевагу духовній насолоді). Окрім цього, умовами щастя є: атараксія (безтурботність душі, незворушний, спокійний стан духу); індиферентність до всього зовнішнього; дружба; правильне ставлення до життя і смерті, тобто все, що, на думку Епікура, звільняє від страждань і сприяє набуттю внутрішньої і незалежності від світу.

Стоїцизм продовжує розвиток ригористичної тенденції, наміченої кініками. Найнаявніше ця тенденція виражається в ідеї самоцінності чесноти - своєрідній формі імперативного розуміння моралі («Чесноти досить, щоб бути щасливим»).

Основний принцип стоїчної етики - усвідомити пануючу в світі необхідність і підкорятися їй, не втративши при цьому відчуття власної гідності. Цей принцип отримує різні форми вираження: жити у згоді з природою; доброчесно; жити розумно. «Ми народжені під єдинодержавною владою: покорятися Богу - ось у чому свобода наша» (Сенека). Здавалося б, на відміну від Епікура, стоїки намагаються знайти зовнішню, об'єктивну точку опори для моралі (така потреба в етиці вже явно назріла), але, по суті, вирватися за рамки суб'єктивізму не можуть.

Стоїки проповідують відчуженість від пристрастей і зовнішніх благ як умову внутрішньої свободи; займають раціоналістичну позицію при вирішенні проблеми доброчесності (доброчесність -знання, зло - незнання); визначають своє ставлення до смерті. Що стосується останньої проблеми, то стоїки виходять з установки «Життя - не благо, смерть - не зло», тобто життя має бути доброчесним, інакше воно позбавлене сенсу, і перевага надається смерті: «Краще гідно померти, чим негідно жити» (Сенека).

Таке (у найзагальніших рисах, звичайно) світоглядне кредо стоїків, які намагалися допомогти людині в найскладніших обставинах соціального хаосу і етичної деградації зберегти свою моральну гідність; прийняти світ таким, яким він є, якщо немає надії на його зміну; протиставити мінливій долі свою внутрішню етичну цілісність. Можливо, і сьогодні стоїчна етика здатна стати «дороговказною зіркою» для людини, яка потрапила в трагічну життєву ситуацію. Проте зміст стоїчного ідеалу показує нам, що суб'єктивізм як основа етичної рефлексії вичерпав себе. Починався пошук об'єктивних підстав моралі, який на тривалий час виявився пов'язаним з християнською релігією.

Середньовічна європейська етика безпосередньо пов'язана з християнською релігією. Центральне місце у ній приділялося темі Бога і людини. Усі морально-етичні повчання цієї епохи зводяться, насамперед, до того, щоб вказати шляхи, які ведуть у царство Небесне. В основі будь-яких філософсько-моральних роздумів лежить тлумачення текстів священного пи­сання — Біблії. Моральна концепція християнства виходить із розуміння того, що Бог — єдина творча сила. Він — найвище Благо і моральний Абсолют.

Людина, на відміну від усіх інших істот, схожа з Творцем, тому їй надані дух і свобода волі. Але у своєму реальному існуванні людина не така, яка повинна бути за призначенням. Подолання цієї подвійності, слідування своїй «істинній» сутності і є змістом моральних зусиль людини. Це, за християнським світосприйняттям, досягається за допомогою божественної благодаті, прямої і безпосередньої участі Бога. А образ Христа, який є Богом і одночасно людиною, — це наочний взірець моральності у християнському розумінні, що втілює ідеал.

Ідея бога як морального абсолюту встановлює жорсткі межі тлумачення всієї етичної проблематики; життя людини і цінності цього життя набувають сенсу тільки в співвідношенні з божественним законодавством; бог виступає як об'єктивне, безумовне, єдино справжнє джерело моралі. Звідси - трансцендентне розуміння сенсу людського буття; суперечливе поєднання песимістичних і оптимістичних мотивів (песимізм переважно стосується «тутешнього» світу, оптимізм пов'язаний з покладанням надії на «божий град»); крайній ригоризм (християнська мораль є відмовою від свавілля, повне підпорядкування волі Бога: людина - «судина для божества»); аскетизм; суперечність між сущим («весь світ в злі лежить») і належним, представленим абсолютно бездоганним царством божим.

Центром християнської етичної концепції є ідея любові до Бога. Любов розуміється як універсальний принцип моралі (моральне ставлення до ближнього виникає з неї); дозволяє надати моралі загальнолюдського статусу; освячує все суще. З ідеї любові до Бога народжується нова (невідома античності) чеснота - милосердя, яке допускає прощення образ, готовність до. співчуття і активної допомоги тим, хто страждає. На тлі ідеї любові одержує своє вираження «золоте правило» моральності: «Отже, в усьому, як хочете, щоб з вами чинили люди, так чиніть і ви з ними...».

На відміну від стоїцизму, орієнтованого «на сильну особистість, здатну все знайти в собі самій, християнство звернене до «убогих духом», до «працюючих і обтяжених», до всіх тих, кому потрібна зовнішня точка опори (а таких більшість, чи не так?). Тим, хто зневірився, християнська мораль пропонує утіху - спокутування страждань і вічне блаженство в світі іншому. Отже, знову варіант втечі від реалій світу, тільки тепер воно санкціоноване і гарантоване «зверху», освячене божественним авторитетом.

Ідеали первинного християнства істотно відрізняються від подальших історичних форм його втілення, які підпорядкували диктату свого догматизму філософську і етичну рефлексію. Мірою перетворення на офіційну ідеологію і «наступу» на європейський світ християнство зазнає еволюції (від проповіді загальної любові до переслідування інакодумців, від проголошення рівності людей і відкидання багатства; «Легше верблюдові пройти крізь голкове вушко, ніж багатому потрапити до Царства Божого» - до санкціонування соціальної нерівності тощо), яка визначається не тільки соціальними і класовими обставинами, але й суттю християнських основоположень.

Оскільки для епохи середньовіччя характерна «нерозчленованість власне моральної свідомості від інших форм суспільної свідомості і моральності як специфічного способу регуляції від інших нормативів», остільки християнська теологія синтезувала в єдиний нерозчленований комплекс релігійну, філософську, етичну проблематику. В результаті проблема специфіки моралі, по суті, не піднімається, а традиційні етичні проблеми одягаються, якщо можна так сказати, в релігійний одяг.

Всевладність релігії знаходить у середньовічному філософствуванні різні форми вираження. Ідея підпорядкування моралі релігії найяскравіше відбита в творчості Августина Блаженного. Ствердження Бога як єдиного джерела і критерій моральності; інтерпретація зла як заперечення добра, відступи від божественних розпоряджень; негативне значення активності людини і дискредитація етичної повноцінності особи - такі основні положення етичних поглядів одного з найзначніших представників епохи патристики. Етика Августина об'єктивно показала, що принцип, який виносить витоки і цілі моральної поведінки за межі індивіда, є таким само одностороннім, як і принцип, який цілком концентрує їх на особистості.

Необхідність примирення «божого граду» і «граду земного», віри і розуму, релігії і філософії, характерна для схоластики, і була усвідомлена і відбита в світогляді Фоми Аквінського (1225-1274). Спираючись на етику Аристотеля, осмислюючи її в контексті християнського віровчення, він намагається синтезувати мораль і релігію. Структурно струнка і вельми хитромудра етика Фоми Аквінського разом з тим внутрішньо глибоко суперечлива, що є результатом початкової установки. По суті, всі етичні добудови Фоми спростовують його задум і доводять нам протилежне - неможливість гармонії релігії та моралі, союз яких "може стверджуватися лише шляхом підпорядкування, а не рівності.

Духовна опозиція в епоху середньовіччя намагалася протиставити офіційній етичній доктрині комплекс ідей, заснований на суб'єктивізмі. У такому ключі робить свої дослідження стану людської душі німецький містик Мейстер Екхарт (1269-1328), кий прагнув довести значущість індивідуального морального вибору. Індивідуалізація моралі характерна і для П'єра Абеляра 1079-1142), який відстоював роль розуму і внутрішньої переконаності в моральному бутті людини, що затверджувало совість як вищий моральний критерій. Такі ідеї були не тільки протестом проти абсолютизації божественної санкції в моралі, але й своєрідним передбаченням подальших доль етичної рефлексії на новому етапі історії.