Спрямованість особистості


Діяльність людини завжди зумовлена не одним, а декі­лькома мотивами. Вони можуть бути усвідомлюваними і неусвідомлюваними, відігравати домінуючу і побічну роль.

Система домінуючих мотивів поведінки і діяльності ви­значає спрямованість особистості. Провідні мотиви під­порядковують собі всі інші, тому мотиваційна сфера особистості має ієрархічну структуру. Але на поведінку людини впливають і спонукання, що мало усвідомлюються.

Види спрямованості. Залежно від того, які мотиви в діяльності та поведінці відіграють домінуючу роль, розрізняють такі види спрямованості:

— особистісна спрямованість. Характеризується пе­реважанням у особистості мотивів, спрямованих на забез­печення особистого благополуччя. Наприклад, успішно за­кінчити вуз, щоб зробити хорошу кар'єру;

— колективістська спрямованість. Зумовлена пере­важанням мотивів, спрямованих на забезпечення успіху в спільній роботі. Наприклад, намагання здобути команд­ну перемогу у змаганнях;

— ділова спрямованість. Відображає переважання мо­тивів, які породжені діяльністю і зорієнтовані на неї: ін­терес до праці, бажання оволодіти конкретним видом ді­яльності тощо.

Спрямованість здебільшого визначається усвідомлени­ми мотивами поведінки — цілями, інтересами, ідеалами та переконаннями. Якщо усвідомлюється не тільки мета, а й можливість її досягнення, то йдеться про перспективу осо­бистості. Наприклад, юнак мріє здобути професію інженера. Ретельно підготувавшись до вступу у вуз, він на першому вступному іспиті отримує високу оцінку. Згодом перекону­ється в обґрунтованості своїх надій і усвідомлює своє на­вчання у вузі не тільки як мету, а і як реальну перспективу.

Неусвідомлювані мотиви. До них належать різно­манітні спонукання, у яких не усвідомлюється причина вибору дії і вчинків. При цьому людина не може поясни­ти чому вона себе повела так, а не інакше. До неусвідомлюваних мотивів належать потяг і установка.

Потяг — неусвідомлюване, нецілеспрямоване спонукання, що ви­ражається в чуттєвому переживанні потреби і не викликає актив­них дій.

Він є первинним емоційним проявом потреби людини в чомусь. Це спонукання, яке не опосередковане свідомим цілеутворенням. Воно ще не має конкретного предметного вираження. Наприклад, людина відчуває потяг до роботи. Проте що їй хочеться робити, вона спочатку не усвідомлює.

Установка — неусвідомлювана готовність особистості до діяльнос­ті, за допомогою якої може бути задоволена потреба.

Установки бувають позитивні й негативні.

Через самопізнання людина здобуває певні знання. Спочатку вони постають як ситуативні образи власного Я, які виникають у конкретних умовах діяльно­сті та спілкування. Потім ці образи поступово інтегру­ються у цілісний, адекватний, суб'єктивний образ свого Я. результатом самопізнання є створення Я-концепції осо­бистості.

Я-концепція особистості. Формується вона в процесі життєдіяльності, водночас впливаючи на розвиток, діяль­ність і поведінку особистості, як установка щодо себе.

Я-концепція (лат. сопсерііо — сприйняття) — динамічна система уявлень людини про себе, на основі якої вона вибудовує взаємо­відносини з іншими людьми.

Як будь-яка установка, вона має три компоненти:

1) когнітивний — уявлення про свої здібності, зовніш­ність, соціальну значущість тощо;

2) емоційно-оцінний, в якому відображається ставлен­ня до себе (самоповага, самокритичність, самозакоханість та ін.);

3) поведінковий — прагнення завоювати авторитет,
підвищити свій статус чи намагатися бути непомітним,
приховати свої недоліки.

Внаслідок повсякденної діяльності та взаємодії з ін­шими людьми в особистості виникає множина образів Я, кожен із яких домінує залежно від ситуації. Так, розрі­зняють Я-минуле, Я-реальне, Я-ідеальне, Я-фантастичне та ін. Я-реальне — уявлення людини про себе в даний момент. Я-ідеальне — уявлення про те, якою вона по­винна бути, щоб відповідати суспільним нормам і очі­куванням оточуючих. Розбіжність між Я-реальним і Я-ідеальним є могутнім стимулом для роботи особисто­сті над собою.

Становлення Я-концепції особистості відбувається поступово в процесі нагромадження життєвого досвіду. Розвиваючись, вона починає впливати на оцінку цього досвіду, на мрії і прогнози власного майбутнього, на став­лення особистості до себе. Центральним компонентом Я-концепції є самооцінка.

Самооцінка особистості. Пізнаючи риси іншої лю­дини, особистість одержує необхідні відомості для вироб­лення власної оцінки. У порівнянні своїх якостей із від повідними якостями інших людей у особистості формується самооцінка.

Самооцінка — оцінка особистістю самої себе, своїх можливостей якостей і місця серед інших людей.

За відповідністю реаліям самооцінка може бути аде­кватною і неадекватною. Неадекватна самооцінка, у свою чергу, поділяється на завищену і занижену. Дуже зави­щена, як і дуже занижена, самооцінка здатна спричинити внутрішні конфлікти особистості. Завищена самооцінка часто викликає протидію оточуючих, що породжує озлоб­леність, підозрілість, агресію і призводить до розриву міжособистісних стосунків. Дуже низька самооцінка зу­мовлює розвиток комплексу неповноцінності, стійкої не­впевненості в собі, тривожності, безініціативності.

Самооцінка виконує регулятивну і захисну функції, впли­ває на поведінку, діяльність і розвиток особистості, її стосунки з іншими людьми. Тісно пов'язана вона з рівнем домагань.

Рівень домагань. Формуючись на основі самооцінки, він є важливим внутрішнім чинником саморозвитку і самореалізації особистості.