Конкурентне середовище товарного ринку.


РЧК

РЧФ

ВРЧФ = .

Якщо ВРЧФ >1, то фірма є ринковим лідером і займає сильні ринкові позиції.

Якщо ВРЧФ = 1, то ринкове становище фірми рівносильне з її ринковим конкурентом.

Якщо ВРЧФ<1, то фірма займає слабкі ринкові позиції.

Окрім місткості ринку ще однією важливою його характеристикою є кон’юнктура ринку.

Кон’юнктура ринку – це економічна ситуація, що склалася на ринку відносно попиту, пропозиції, рівня цін, товарних запасів, становища основних фірм-конкурентів.

Найхарактернішими видами товарної кон’юнктури вважають:

1. Зростаючу – формується в умовах дефіциту (перевищення попиту над пропозицією). Особливості – зростання цін і збільшення кількості укладених договорів.

2. Високу (стабільну) – характеризується відносною стійкістю високих цін і найбільшою активністю споживачів та постачальників.

3. Падаючу – зумовлена затоварюванням ринку і характеризується зниженням ринкових ціню скороченням кількості укладених договорів.

4. Низьку – характеризується низькими цінами і пасивністю суб’єктів ринку.

Вивчення і прогнозування кон’юнктури ринку здійснюють у такій послідовності:

ü загальне оцінювання особливостей даного товару;

ü вивчення динаміки виробництва товару, аналіз використання наявних виробничих потужностей;

ü аналіз попиту і пропозиції;

ü аналіз товару і його збут;

ü аналіз динаміки цін; факторів, які впливають на їх зміну;

ü вивчення конкурентів, аналіз їх сильних та слабких сторін;

ü аналіз експортно-імпортних відносин.

 

Ринкова товарна політика залежить від типу ринку, на якому підприємство здійснює свою діяльність.

Головним критерієм класифікації типів ринку є характер та ступінь свободи конкуренції. Вона визначається межами, в яких окремі підприємства впливають на умови реалізації своєї продукції, особливо на ціни. Орієнтуючись на згаданий критерій розрізняють ринки: монополістичний, олігополістичний, ринок монополістичної конкуренції та ринок вільної конкуренції (рис.2.4.).

 
 

 

 


Рис.2.4. Типи ринків

1. Монополія (термін “монополія” походить від грецьких слів “моно” (один) і “полео” (продаю)) – це угода, союз, об’єднання невеликої кількості великих підприємств, що зосередили у своїх руках виробництво і збут значної частини продукції в одній або кількох галузях економіки.

Метою й результатом функціонування таких об’єднань є:

· усунення конкуренції між їх учасниками та зміцнення спільних позицій у конкурентній боротьбі з іншими монополістичними структурами та немонополізованими підприємствами відповідних галузей;

· розподіл між учасниками монополістичної структури обсягів виробництва відповідних товарів, ринків збуту і сировинних ринків;

· здійснення погодженої політики щодо оплати праці найманих робітників і рівня цін на продукцію, закуповувану сировину та матеріали.

Монополістичні структури централізують широке коло виробничо-господарських функцій підприємств, що входять до складу цих структур. Залежно від ступеня централізації виробничо-господарських функцій є різні організаційні форми монополістичних об’єднань. Основними формами є картелі, синдикати, трести, концерни, конгломерати.

Картелі – це об’єднання самостійних у виробничо-господарському та комерційному відношенні підприємств однієї галузі виробництва з метою монопольного панування на ринку й отримання максимального прибутку.

Учасники картелі визначають між собою:

v частку кожного учасника в загальному обсязі виробництва;

v ринки збуту продукції;

v єдину цінову політику щодо постачальників сировини та покупців реалізованої продукції.

Учасники такого об’єднання домовляються про умови продажу, терміни платежу, розподіляють між собою ринки збуту, визначають кількість виробленої продукції, встановлюють ціни, розподіляють між окремими підприємствами прибуток. Картелі не усувають конкуренції, а навпаки, різко загострюють її. Усередині картелю відбувається боротьба за квоти (частки) у виробництві та збуті, що часто призводить до розпаду картелю.

В Україні після здобуття незалежності та в період становлення ринкової економіки картелі були заборонені. Зокрема, законодавством України забороняється будь-яке узгодження цін, тарифів, знижок, надбавок, націнок чи розподіл ринків збуту за територіальним принципом, асортиментом, обсягами реалізації чи закупівлі, витіснення з ринку чи обмеження доступу до нього продавців, покупців та інших суб’єктів господарювання. Не лише укладені договори, а й навіть факти контрактів чи обміну інформацією між конкурентами фіксуються та аналізуються антимонопольними органами України з метою виявлення можливої змови. Доведена наявність змови є підставою для застосування штрафних санкцій та інших заходів державного впливу на учасників картелю (підприємства), посадових осіб, приватних підприємців.

Синдикати – одна з форм монополістичних об’єднань, яка характеризується тим, що розподіл замовлень, закупівля сировини та реалізація виробленої її учасниками продукції здійснюється через єдину збутову контору. Учасники цього об’єднання можуть бути самостійними лише у виробничому відношенні і втрачають комерційну самостійність.

Нині в умовах ринкової економіки синдикати функціонують у металургійній, хімічній і харчовій промисловості, а також у сільському господарстві.

Синдикати створюються у формі акціонерних товариств. Форма синдикату іноді набирають збутові та постачальницькі кооперативи, а також товариства. Вони є ефективним ринковим засобом економічної боротьби з різноманітними перекупниками, посередниками, діяльність яких призводить до подорожчання продукції.

Водночас українське законодавство передбачає відповідальність учасників синдикату в разі зловживання ними своїм монопольним становищем на товарному або регіональному ринку. Якщо виявлено порушення антимонопольного законодавства України, синдикат (чи монопольне утворення у формі синдикату) може бути примусово розукрупненим.

Трести – форма монополістичного об’єднання, у межах якого учасники втрачають виробничу, комерційну, а найчастіше і юридичну самостійність. Це галузеві й міжгалузеві об’єднання типу акціонерних товариств. Їхні учасники в основному є власниками акцій. Однак реальна влада в терстах зосереджена в руках правління чи головної компанії.

Здебільшого трести є міжгалузевими монополістичними структурами з вертикальною інтеграцією виробництва однорідної продукції. Вони розвиваються на основі диверсифікації, тобто вторгненням в суміжні галузі, що безпосередньо не пов’язані з основною сферою їхньої діяльності.

Концерни – поєднують десятки й навіть сотні багатопрофільних синдикатів, трестів, підприємств різних галузей промисловості, транспорту, торгівлі та банківської сфери. Учасники концерну мають обмежену самостійність, єдину власність і функціонують під загальним фінансовим контролем головної фірми.

Концерни мають дуже високий рівень спеціалізації та кооперації виробництва, коли деталі одного виробу виготовляються на кількох підприємствах, розташованих у різних країнах. Прикладом можуть бути автомобільні концерни “Дженерал Моторс”, “Форд” і багато інших компаній.

У 60-х роках в США і деяких інших країнах почали з’являтися й набирати сили конгломерати. Конгломерат – це монополістичне об’єднання, яке утворилося поглинанням прибуткових багатопрофільних підприємств, що не мали виробничої та технічної спільності.

Цілі конгломеративних об’єднань:

· привласнення доходів рентабельних компаній, особливо тих, котрі функціонують у сфері послуг;

· запобігання наслідкам різноманітних кон’юнктурних коливань під час кризи.

Конгломерація – це випуск продукції, не пов’язаної ані з колишніми товарами, ані з ринками, що входять до ніші даної фірми.

Монополізм на товарних ринках утворюється як з боку виробників-продавців, так і з боку покупців. Відповідно існують такі види монополізму: монополія і монопсонія. Характерною рисою монополії є обмежена кількість виробників за наявності невеликої кількості покупців. Протилежна ситуація на ринку називається монопсонаєю. Відомі такі форми монополізму:

Ø чиста монополія;

Ø олігополія;

Ø чиста монопсонія;

Ø олігопсонія.

v Чиста (абсолютна) монополія виявляється в тому разі, якщо якась конкретна фірма або об’єднання є єдиним виробником певних товарів, у яких немає товарів-замінників.

На товарному ринку функціонує лише один виробник, і покупці (споживачі) не мають альтернативи у виборі товару іншого виробника. Монополіст контролює сукупну пропозицію, попит, ціну на свій товар, має змогу варіювати ними і в такий спосіб впливати на рівень цін.

Чиста монополія може штучно створювати товарний дефіцит з метою встановлення монопольно високої ціни.

Особливим різновидом чистої монополії є природна монополія. Вона об’єктивно виникає в ситуаціях, коли через особливості технології виробництва та обслуговування споживачів попит на товар чи послугу найкраще задовольняється одним або кількома підприємствами.

Відповідно до Закону України “Про природні монополії” від 20.04.2000 р. природна монополія – це стан товарного ринку, коли попит на ньому задовольняється більш ефективно за відсутності конкуренції внаслідок технологічних особливостей виробництва (у зв’язку зі значним зменшенням витрат виробництва на одиницю товару зі збільшенням обсягів виробництва), а товари (послуги), що виробляються суб’єктами природних монополій, не можуть бути замінені у споживанні іншими товарами (послугами), а відтак попит на цьому товарному ринку меншою мірою залежить від зміни цін на ці товари (послуги), аніж попит на інші товари (послуги).

Можливі наслідки існування природних монополій – зростання цін, байдуже ставлення до споживачів, отримання надмонопольних прибутків.

Відповідно до Закону України “Про природні монополії” діяльність суб’єктів природних монополій в Україні регулюється в таких сферах:

§ транспортування нафти та нафтопродуктів трубопроводами;

§ транспортування природного і нафтового газу трубопроводами та його розподіл;

§ транспортування інших речовин трубопровідним транспортом;

§ передачі та розподілу електричної енергії;

§ користування залізничними коліями, диспетчерськими службами, вокзалами та іншими об’єктами інфраструктури, що забезпечують рух залізничого транспорту загального користування;

§ керування повітряним рухом;

§ зв’язку загального користування;

§ централізованого водопостачання та водовідведення;

§ централізованого постачання теплової енергії;

§ спеціалізованих послуг транспортних терміналів, портів, аеропортів.

Перелік суб’єктів природних монополій складається та ведеться Антимонопольним комітетом України. Діяльність суб’єктів природних монополій регулюється спеціальними національними комісіями, органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування, Антимонопольлним комітетом України, об’єднаннями споживачів у порядку, визначеному законодавством.

v Олігополія – це форма групового монополізму, коли кілька самостійних великих фірм монополізують виробництво та збут певного товару або виду товару. Олігополія характерна майже для всіх сфер масового виробництва однорідної продукції і є відмітною рисою економіки індустріально розвинених країн.

Розрізняють олігополію абсолютну та диференційовану. Для абсолютної олігополії характерним є те, що корпорації, які її утворюють, виробляють майже однорідну продукцію, наприклад, нафту, сталь, алюміній. Для диференційованої олігополії характерним є виробництво диференційованої продукції. Наприклад, чотири корпорації – “Дженерал Моторс”, “Форд Мотор”, “Крайслер” і “Американ Моторс” – виробляють 90% продукції автомобільної промисловості США в широкому асортименті.

Конкуренція між олігополіями називається олігополістичною. Олігополії взаємозалежні, основним об’єктом конкуренції між ними є лідерство в галузі. Монополістична фірма, що є лідером, має ринкову владу на встановлення цін. Інші структури орієнтуються на ці ціни, які також відповідають їхнім інтересам (можливість отримання монопольно високого прибутку). Фірми, що не дотримуються установленого лідером рівня цін, можуть бути у програмі й навіть збанкрутувати. В боротьбі за лідерство використовують диверсифікацію (вторгнення в суміжні підгалузі або види виробництва), витіснення конкурентів, захист своєї ніші від зазіхань інших фірм.

Основним методом олігополістичної конкуренції є постійне підвищення монополістичними структурами конкурентоспроможності своїх товарів. Вони спрямовують свої зусилля на їх технічну досконалість, високу надійність у процесі експлуатації та споживання, розширюють і оновлюють асортимент, пропонують широкий діапазон цін на товари, що різняться якістю, специфічними властивостями, художньо-естетичним оформленням, упааковкою, гарантійними зобов’язаннями та післяпродажним сервісом. Конкурентоспроможність своїх фірм і товарів олігополісти захищають за допомогою патентів, ліцензій, торгових марок, кваліфікованої реклами.

v Монопсонія ( від грецьк. “моно” – один і “опсонія” – закупівля продовольства) – це монопольне становище одного покупця, який має змогу контролювати закупівельну ціну певного товару.

Монопсонія спостерігається переважно на ринку сільськогосподарської продукції, яку виробляють численні дрібні фермерські господарства, інші виробники. До особливої деформації ринку призводить так звана двостороння монополія, коли взаємодіють між собою лише один продавець і лише один покупець (наприклад, військово-промисловий комплекс і держава).

v Олігопсонія – це форма групового монополізму, за якої існує монополія кількох покупців певного товару. При олігопсонії закупівельна ціна обмежується монополізованими покупцями, вони отримують свої монопольні прибутки як частину доходів продавців.

2. Монополістична конкуренція виникає за умови присутності на ринку кількох десятків виробників схожої, однак неідентичної продукції.

Основні характеристики ринку монополістичної конкуренції:

Ø виробники мають можливість впливати на сукупну пропозицію, попит і ціну товару;

Ø виробники залишаються відносно незалежними і між ними немає домовленості щодо обмеження виробництва, попиту чи пропозиції з метою підвищення цін на товари;

Ø приділяється особлива увага диференціації продукції, тобто надання товару властивостей, важливих для конкретного типу споживачів;

Ø наявність великої кількості невелих підприємств.

 

Для визначення рівня монополізму ринку використовують індекс Харфіндела-Хіршмана (ІХХ):

 

ІХХ = S ( aj ) ,

 

де aj – частка фірми на ринку, %.

Ринок вважається нормальним, коли ІХХ менше за 1000. У таких межах значення індексу дозволяє об’єднання фірм. Ринок з нормальною ринковою конкуренцією вважається безпечним, коли на ньому діє 10 і більше фірм, а також коли:

ü одна фірма не займає більше 35 % ринку;

ü дві фірми не займають більше 44 % ринку;

ü три фірми не займають більш як 54 % ринку;

ü чотири фірми не займають більш як 63 % ринку.

Ринок вважається неконкурентним, якщо значення ІХХ перевищує 1800 одиниць.

Оцінку реакції ринку на зміну попиту залежно від типу ринку показано у табл.2.4.

Таблиця 2.4.