Еволюція конституційної монархії

Додаток

Дякую за увагу!

Див. Додаток

Повні річні витрати на навчання однієї дитини, учня та студента у країнах ОЕСД (Організації економічного співробітництва та розвитку) ($) у 1991 році

Повні річні витрати на навчання однієї дитини, учня та студента у країнах ОЕСД (Організації економічного співробітництва та розвитку) ($) у 1991 році

[1] Филиппов В. М. Образовательная политика России на современном этапе / В. М. Филиппов [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.phlippov.ru (С. 2).

[2] Полонский В. М. Словарь понятий и терминов по законодательству Российской Федерации / В. М. Полонский М.: Московский ин-т развития образовательных систем.– 1995. – 58 с. (С. 32)

[3] Куклин В. Ж., Беляков С. А. Системные аспекты образовательной политики и управление образованием / В. Ж. Куклин, С. А. Беляков // Университетское управление. – № 326. – С. 10–23. (С. 10)

[4] Налетова И. В. Образовательная политика в области образования / И. В. Налетова [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.tsu.tmb.ru (С. 3)

[5] Shaping the future of education. Education international monthly monitor Vol.6» .1 August/September 1998

[6] Вульфсон Б.Л. Стратегия развития образования на Западе на пороге XXI века. - М.: Изд-во УРАО, 1999, -208 с. (С. 87-88)

Подальша еволюція конституційної монархії пов'язана з глибокими соціально-економічними змінами.

Їх зміст:

1. Англійсь­ке селянство, яке так і не отримало землю у власність, розшарувало­ся на заможних орендарів безземельних пролетарів - наймитів.

2. У містах внаслідок промислового перевороту остаточно оформили­ся буржуазія і пролетаріат.

3. Англійська буржуазія, зібравшись з силами, намагається вста­новити своє політичне панування шляхом нових компромісів з ленд­лордами.

Цей процес супроводжувався еволюцією британської конституційної монархії, основними напрямками якої були подаль­ше обмеження королівської влади, утвердження нових принципів взаємовідносин виконавчої і законодавчої влади у вигляді «відпо­відального уряду». Ці зміни не були оформлені новими конститу­ційними актами, а складалися в ході політичної практики у формі прецедентів.

По-перше, парламент був єдиним законодавчим органом. Його прерогати­вами стали розгляд бюджету, встановлення військового контингенту і т.д. Складався парламент з двох палат. Верхня — палата лордів мала чисто аристократичний характер, бо діяло тут спадкове перство. За­сідали тут герцоги, барони та інші аристократи, призначені монар­хом. У нижній палаті, яка обиралась, — палаті общин, більшість на­лежала джентрі, бо виборцями в графствах були фрігольдери, які отримували сорок шилінгів прибутку на рік. Пасивне виборче право за Актом 1710 року належало особам, які мали від земельної влас­ності прибуток у розмірі 600 фунтів стерлінгів на рік у графствах і 300 фунтів стерлінгів у містах. Більше того, вибори до палати общин фактично перетворювалися на призначення: із 658 депутатів парла­менту обирався лише 171 депутат. Це була виборча система, яка збе­реглася ще з часів Середньовіччя. Обирався парламент відповідно до Акта 1716 року строком на сім років.

По-друге, король продовжував залишатися главою держави і був у пошані. Формально він мав досить великі права: призначав лордів і міністрів, очолював збройні сили, визначав дипломатичну діяльність і т.д. Але його влада поступово обмежувалась і він фактично перетворювався на номінального главу виконавчої влади. Перші прецеденти, що спри­яли цьому, з'являються вже на початку XVIII століття. З 1707 року право оголошення війни та укладення миру переходять від короля до парламенту. Скасується право короля відхиляти закони, прийняті парламентом. Особливо посилилися ці обмеження з 1714 року, коли після бездітної королеви Анни англійський престол переходить до курфюрстів Ганноверської династії Георга І і Георга II, які більше піклувалися про німецькі справи, ніж про англійські. Король поступово втрачав деякі свої права. Однак у глави дер­жави залишалися ще дуже значні джерела влади, які давали йому можливість впливати на формування і проведення внутрішньої і зов­нішньої політики країни.

Формування уряду, розподіл міністерських портфелів, персональ­ний склад кабінету, конкретний вибір прем'єр-міністра — у вирішенні таких питань роль монарха була дуже значною. Король мав право знати про всі найважливіші рішення, які приймалися кабінетом. Мо­нарха слід було інформувати про всі зміни у внутрішній політиці. Глава держави сам брав активну участь у проведенні зовнішньопо­літичних акцій. Відповідно до англійської конституційної доктрини король повинен діяти за порадою своїх міністрів. Однак він мав пра­во не давати згоди на приведення такої політики, яка, на його думку, руйнує «оазис англійської конституції».

По-третє, поступово прерогативи короля концентруються в руках кабіне­ту. Король Георг І (І7І4-І727 рр.) не знав англійської мови і тому перестав з'являтися на засідання кабінету. Парламент і уряд викори­стовують це, створюючи ряд прецедентів: функції по керівництву кабінетом переходять до «першого міністра» короля, кабінет діє від імені «його величності», але практично самостійно. На кожному роз­порядженні короля повинен стояти підпис першого міністра.

Деякий час кабінет був секретною установою: його засідання роз­глядали як випадкові зустрічі. Не було бланків кабінету, печатки тощо. До кабінету входили лорд-канцлер, лорд адміралтейства, статс-секретар, міністри найважливіших відомств. Кількість членів кабінету поступово зростає: спочатку було сім, потім п'ятнадцять, шістнадцять, двадцять членів. Виникає термін «уряд його величності». Однак згадка про кабі­нет в офіційних документах з'являється тільки в 1900 році.

Принципи роботи, структура кабінету формувалися в практиці його діяльності. Акти 1705-1707 років про посади відкрили міністрам можливість обиратися в палату общин. Королі намагалися підібрати І акції склад кабінету, який буде користуватися довірою парламенту. Так з'явився прецедент: король доручає формування кабінету ліде­ру партії, торі або вігів, яка отримала перемогу на виборах. Уже зга­дувався ще один прецедент, пов'язаний з королем Георгом І, — ка­бінет засідає без короля. Якщо кабінет або навіть один з його членів втрачав довіру парламенту, він повинен був у повному складі піти у відставку. У 1784 році Вільям Пітт Молодший сформував кабінет, що не отримав довіри парламенту. Він розпустив королівським указом палату общин, провів нові вибори і отримав підтримку нового скла­ду палати. Так сформувався ще один прецедент.

Слід мати на увазі, що рішення, які приймав кабінет, не мали в цей час ніякої юридичної сили. Вони отримували своє право­ве оформлення і втілювалися в життя міністрами корони після їх за­твердження Таємною радою або шляхом видання парламентського акта. Всі члени кабінету за посадою входили до складу Таємної ради.

Колишні радники короля перетворювалися на справжніх мініс­трів. Але зберігалися колишні найменування, титули (статс-секретар, охоронець малої печатки, обер-камергер і т.д.). Зберігалися і колишні оклади, привілеї. Однак з'являються і справжні міністерства: внут­рішніх справ, військове, торгівлі, у справах Індії. У 1855 році наказом Таємної ради були сформульовані правила комплектування чи­новницького корпусу і утворена «комісія громадянської служби». Одночасно були введені кваліфікаційні екзамени, а в І860 році - конкурс серед кандидатів на коронні посади.

Найважливішою фігурою в кабінеті був прем'єр-міністр, і саме він персоніфікував урядову політику.

Прем'єр-міністр передусім був одноосібним керівником своєї партії. Він керував роботою палати общин, брав участь у дебатах з особливо важливих питань. Під безпосереднім наглядом прем'єр-міністра проходила вся робота кабінету. Він сам визначав, які питан­ня повинні розглядатися колегіальне, а які належать тільки до його компетенції. Вирішальна роль належала прем'єру при формуванні кабінету. Він за згодою монарха призначав і звільняв міністрів. Гла­ва кабінету головував в Імперському комітеті оборони, визначав зов­нішню політику країни.

В Англії існували відмінності між міністрами кабінету та інши­ми главами адміністративних відомств: прем'єр не тільки вирішував, кого ввести до складу уряду, він також визначав, хто повинен бути міністром кабінетського рангу. Прем'єр-міністр виділяв, крім того, кількох найближчих співро­бітників, з якими обмірковував свої плани. Вони складали так зва­ний «внутрішній кабінет». Перша згадка про такий орган припадає на 1878 рік.

По-четверте, наприкінці XIX століття відбуваються серйозні зміни в спів­відношенні законодавчої і виконавчої влади, парламенту і уряду. Парламент часто перетворюється на установу, яка реєструє волю уря­ду, Тепер не законодавчий орган контролює виконавчу владу, а на­впаки — кабінет отримує функції контролю. Кабінет, таким чином, стає головною ланкою державного механізму Великобританії. Тепер більшість біллей народжувалася на засіданнях уряду. Законодавча ініціатива у фінансових справах цілком переходить до уряду.

Кабінет нарівні з парламентом отримує можливість видавати пра­вові акти. Така нормотворча діяльність кабінету отримала назву деле­гованого законодавства». У Великобританії воно набуло дуже великого поширення. Відсутність у країні писаної конституції усувала навіть формальні перешкоди розширенню законодавчих функцій уряду.

Форми делегованого законодавства були різноманітними: нака­зи Таємної ради; розпорядження, накази і вказівки, спеціальні інструкції міністрів; підзаконні акти публічних корпорацій. Таким чином, делеговане законодавство стало ще одним проявом всемогутності кабінету.

По-п’яте, складна судова система Англії в 1873-1876 роках також зазна­ла реформування.

Верховною судовою інстанцією Великобританії залишалася па­лата лордів. У 1876 році. Актом про апеляційну юрисдикцію був за­снований інститут апеляційних лордів. Два апеляційних лорди по­винні були засідати в палаті лордів, коли вона виконувала роль судо­вого органу. Призначалися вони довічно.

Крім перевірки скарг на рішення Апеляційного суду в цивільних справах і Апеляційного суду по кримінальних справах палата лордів виступала і як суд першої інстанції для звинувачених у криміналь­них злочинах перів.

Актами, прийнятими в 1873-1875 роках, була піддана реоргані­зації судова система Англії. Так, три головних суди «загального пра­ва», а також Суд канцлера, Суд по заповітах, Суд по розлученнях, Суд адміралтейства, Суд казначейської палати і Апеляційний суд канц­лера були скасовані. В 1875 році створився новий Верховний суд Великобританії, який складався з двох частин: Високого суду і Апе­ляційного суду в цивільних справах. У свою чергу Високий суд мав ^такі відділення: 1) суд королівської лави; 2) суд канцлера; 3) суд за­гальних тяжб; 4) суд палати шахової дошки; 5) суд у справах адміралтейства, заповітах, розлученнях. У 1881 році пройшла чергова реорганізація. У Високому сулі було залишено лише три відділення: суд королівської лави, суд канцлера і суд у справах адміралтейства. Лорд - головний суддя, призначався короною за полінням прем'єр-міністра, інші судді вищих судів затверджувалися монархом за рекомендацією лорда-канцлера.