Типологічні відмінності держав.

З погляду політичної географії держави різ­няться за формою державного правління та за політико-територіальним устроєм. Крім того, об'єктивно складаються відмінності держав за їх політичними та економічними і системами. Формується типологія країн світу і за рівнем та характеристиками економічного розвитку.

Форми державного правління. Залежно від способу організації верховної влади в державі складається форма

державного правління. При цьому джерелом влади може бути визнана воля однієї людини (монарха, або суверена), і усього народу або воля його певної панівної верстви. Відповідно розрізняють монархічну і республіканську форми державного правління.

У монархіях верховна влада належить суверену — королю, князю, султану, еміру і т. д. і передається у спадщину. Розрізняють абсолютну, конституційну і теократичну монархії. В сучасному світі монархічний лад існує в 11 економічно розвинутих країнах і 23 країнах, що розвиваються.

В абсолютних монархіях влада суверена необмежена (наприклад, Кувейт, Об'єднані Арабські Емірати, Оман, Катар, Бахрейн, Бруней). У теократичних монархіях суверен є одночасно главою церкви і главою держави. На сьогодні це Ватикан (глава держави — Папа Римський) і Саудівська Аравія (король із роди­ни Саудідів).

У конституційних монархіях влада суверена обмежена конституцією і фактично законодавчою владою є парламент. Країнами конституційних монархій у Європі є Велика Британія, Бельгія, Іспанія, Данія, Нідерланди, Швеція, Норвегія; в Азії — Японія, Малайзія, Таїланд, Камбоджа, Йорданія; в Африці — Марокко.

Республіка — найпоширеніший тип держави. Залежно від розподілу повноважень між парламентом і президентом рес­публіки можуть бути з президентською, президентсько-парламе­нтською, парламентсько-президентською або парламентською формою правління. Типово президентськими республіками є, наприклад, США та більшість країн Латинської Америки. В такій республіці обраний народом президент має широке коло повноважень, він Парламент (Конгрес) виконує переважно законодавчі функції й має опосередкований вплив на роботу уряду.

У парламентсько-президентських та президентсько-парламентських республіках і парламент, і президент обираються народом, а осо бливості організації управління державою залежать від конституційного розподілу влади. Різні комбінації поєднання влади і парламенту і президента характерні для Франції, Росії, України, країн Центральної Європи.

У парламентській республіці уряд формується парламентом. Парламент тут не тільки створює закони, а й спрямовує діяльність уряду. В парламентській республіці теж може бути президент, як, наприклад, у Німеччині, Італії, Австрії, але його повноваження обмежені. Республік, очолюваних лише парламентом, нині дуже мало. Такими, наприклад, є Канада, Австралія.

Політико-територіальний устрій. За політи­ко-територіальним устроєм нині у світі розрізняють унітарні і складні держави.

Унітарна держава керується з одного центру і, як правило, не має у своєму складі самоврядних утворень. У такій державі єдина конституція, єдина система органів державної влади.

В наш час у світі переважають унітарні держави. Європейські, латиноамериканські, арабські країни цього типу здебільшого однонаціональні, з порівняно невеликою часткою національних меншин. Унітарні держави Африки та Південно-Східної Азії мають дуже строкатий національний склад.

З поміж держав з великим економічним потенціалом унітарними є Японія, Франція, Італія, Польща, Нідерланди, Швеція, Республіка Корея тощо. Згідно з конституцією унітарною державою є Україна.

Складні держави можуть бути федераціями, конфедераціями чи уніями.

Конфедерація — союз держав, що об'єднуються для досягнення певних політичних чи воєнних цілей, зберігаючи при цьому свою самостійність (наприклад, США були конфеде­рацією з 1776 до 1787 р.).

Унія — об'єднання держав під скіпетром одного монарха, що іноді траплялося в історії (наприклад, Польсько-Литовська унія 1386—1568 років, що включала і землі України).

Класичних конфедерацій чи уній нині немає. Існують міждержавні союзи, що забезпечують певну політичну єдність окре­мих груп держав. Для багатьох країн Британської Співдружності Націй англійська королева є сувереном і представлена у країні генерал-губернатором (наприклад, у Канаді, Австралії, Новій Зеландії, на Багамських островах, Ямайці, Барбадосі тощо). На теренах Радянського Союзу після його розпаду виникла Співдружність Незалежних Держав (СНД), до якої входить більшість колишніх союзних республік, але рівень інтеграції кожної з них у новому утворенні неоднаковий. Досить значний рівень політичної інтеграції між Росією, Білоруссю, Казахстаном та Киргизстаном, тоді як інші країни СНД дотримуються більші-менш незалежного політичного курсу.

Федерація — це, як правило, союзна держава, до якої входять самоврядні території, що мають певну політичну й еко­номічну самостійність, але деякі питання, наприклад оборо­ни, зовнішньої політики, фінансової діяльності, часом судо­чинства тощо, належать до компетенції федеральних ор­ганів влади.

Населенню самоврядних територій таких країн надано право в межах своїх повноважень ухвалювати законодавчі акти і навіть мати свої конституції. Органи управління в них мають також свої системи правопорядку (поліцію) та свої судові системи, які діють, щоправда, за єдиними для держави схемами. На самоврядних те­риторіях функціонують власні адміністративно-територіальні сис­теми. Але, попри все зазначене, суб'єкти федерації не є суверен­ними утвореннями і не є суб'єктами міжнародного права.

Парламент у федеративних державах звичайно має двопалат­ну структуру, в якій нижня палата є органом, що представляє інтереси всього суспільства (кількість депутатів еквівалентна чи­сельності населення територій), а верхня репрезентує інтереси суб'єктів федерації (представництво депутатів, як правило, про­порційне кількості самоврядних територій). Суб'єкти федерації можуть являти собою або етнічні автономії — тоді або кожен, або кілька з них є органами самоврядування певного народу (нап­риклад, у Швейцарії, Бельгії, Індії тощо), або територіальні авто­номії, в яких відмінності за етнічними чи мовними ознаками не мають суттєвого значення (наприклад, у ФРН, Австрії, США, Австралії, латиноамериканських федераціях тощо). Більшості фе­дерацій притаманні великі відмінності між одиницями політико-адміністративного поділу і за чисельністю населення, і за еко­номічним потенціалом — порівняймо, наприклад, Каліфорнію або Нью-Йорк і Аляску чи Неваду в США, Північний Рейн-Вестфалію або Баварію і Саар у ФРН, Онтаріо або Квебек і Нью­фаундленд у Канаді і т. д. Але практично скрізь суб'єкти федерації є рівноправними утвореннями і жоден з них не має переваги перед іншими за етнічними, конфесійними, мовними чи іншими ознаками. Можливо, єдиним винятком є ситуація в Російській Федерації (а до розвалу — в СРСР), де серед суб'єктів федерації завжди були "рівні" і "ще рівніші". Території з російсь­ким населенням мали і мають адміністративно-територіальний поділ як в унітарній державі, а самоврядні території, утворені за принципом етнічних відмінностей, формують систему автоном­них адміністративних одиниць.

Залежно від умов виникнення та подальшого розвитку системи політико-територіального поділу у федеративних державах різних регіонів відмінні. Європейський тип федерації пов'язаний з утворенням складних держав при об'єднанні територій, які раніше були суверенними (великі та малі феодальні князівства та королівства), з наступною трансформацією часом клаптикових те­риторій у сучасні політико-адміністративні одиниці. При цьому се­ред них є як етнічні, так і територіальні автономії.

Інший генезис федеративного устрою в північноамерикансь­ких країнах — США, Канаді, а також Австралії. Перші самоврядні утворення в них сформувалися на базі колоніальних територій, а після завоювання незалежності держава приростала освоєнням нових зе­мель, на яких спочатку створювалися адміністративні одиниці, безпо­середньо підпорядковані центральному урядові. Згодом, у міру того як території за чисельністю населення й економічними можливостями ставали самодостатніми, вони отримували статус штатів, як це було, наприклад, у США.

У латиноамериканських федераціях в основі політико-те­риторіального поділу збереглося розмежування між колишніми іспанськими і португальськими колоніями. Зберігаються риси такої ситуації в ПАР: нинішнє внутрішнє адміністративне розме­жування навіть після деякої його перебудови відтворює межі ко­лишніх англійських колоній і бурських республік.

Щодо постсоціалістичних федерацій, то такою залишилася тільки Росія — частина великої федеративної держави. Республіка Сербія і Чорногорія, яка виникла після розпаду Югославії, зникла після проголошення незалежності Чорногорії, а в самій Сербії етнічне протистояння албанців і сербів у автономному краї Косово стримуєть­ся лише миротворчими силами ООН. У Росії клубок регіональних етнічних проблем виглядає чи не найбільш небезпечним для Європи. Багаторічна війна в Чечні, де народ обстоює свою національну іден­тичність, — сувора пересторога політикуму Росії, де прояви сепаратиз­му можливі в регіонах і Кавказу, і Поволжя, і Сибіру.

Далеко ще не вирішені проблеми політико-територіального устрою Росії, в якій впровадження інституту федеральних округів лише частково згладило тренд тяжіння до посилення самоврядності територій.

У країнах Азії та Африки спостерігаємо особливо складне переплетення етнічного районування та політико-територіального поділу. Ті країни, які наприкінці XX ст. стали першими федераціями (Індія і Пакистан в Азії, Нігерія й Ефіопія — в Африці), вимушені були піти на формування адміністративного поділу з розмежуванням, близьким до етнічного, аби стримати наростан ня сепаратистських рухів. Наприклад, у Нігерії дійшло до громадянської війни, коли самопроголошена республіка Біафра (переважний етнічний компонент — народ ібо) взяла було під контроль нафтові регіони Нігерії. З огляду на складну територіальну етнічну структуру континенту (рис. 4.5), яка абсолютно не збігається з нинішніми державними кордонами (повсюдно в державах по кілька етносів, або навпаки, один етнос розкидано на території кількох держав), Африку чекає ще довга і кривава історія визначення самоврядних територій або їхніх угрупувань.

В Азії теж чимало складних етнічних проблем. Наприклад, більша частина багатомільйонного народу курдів проживає на територіях трьох держав – Туреччини, Іраку та Ірану. На територіях кількох держав живуть азербайджанці (в Ірані азербайджанців набагато більше, ніж у самому Азербайджані), туркмени, узбеки, киргизи,уйгури, пустуни, монголи, таміли та інші.

Острівні федерації – нове явище на політичній карті світу. Нині це федеративні штати Мікронезії на Тихому океані, Коморські острови на індійському та Сент-Кітс і Невіс на Антильських островах Атлантики, але можуть з’явитися і нові об’єднання.

Політичні та економічні системи сучасних держав. Реалізація внутрішніх і зовнішніх функцій держави з певним чином організованим суспільним життям залежить від того, яка політична та економічна система в ній склалася на то­му чи іншому етапі розвитку.

Політична система залежить від політичного режиму, що ви­никає як наслідок взаємодії держави і суспільства за певних істо­ричних умов. Сучасна наука розрізняє такі головні типи політич­них режимів: демократичний, авторитарний, тоталітарний. Різновидами є також фашистський, теократичний, режим війсь­кової диктатури, або хунти, расистський режим (апартеїд) тощо. Політичний режим визначає конкретні форми того, як уряд ке­рує державою, контролює й управляє процесами в суспільстві; це спосіб урядування, який складається під впливом багатьох учасників політичного процесу і не встановлюється ніякими законодавчими актами.

Демократія — політична організація суспільства, що характеризується участю народу в управлінні державними справами.

Елементи демократичної держави склалися ще в Стародавній Греції та Стародавньому Римі, але найповніше вони визначилися в процесі розбудови держави Сполучені Штати Америки (кінець XVIII ст.). Нині демократичні системи управління характерні для більшості країн світу.

За сучасними уявленнями, демократична держава — це правова держава. Всі люди в ній вільні й рівні, їхні права і свободи визначаються нормами Декларації прав людини. Джерелом влади є народ, який бере участь у формуванні органів державної влади й управлінні своєю країною шляхом волевиявлення у процедурах виборів, референдумів тощо.

Авторитаризм — система політичної влади, що характери­зується зосередженням влади в руках однієї особи або об­меженої групи осіб; звуженням політичних прав і свобод громадян та політичних організацій; жорстким примушуванням дотримуватись законів.

Приклади авторитарного правління – політичний режим післявоєнних десятиліть у Франції, режими, що існували в 70 – 80 роках XX ст. в Іспанії, Чилі, Республіці Кореї тощо. Авторитарним є пряме президентське правління, застосування якого за надзвичайних ситуацій (стихійне лихо, техногенна аварія, соціальні заворушення тощо) передбачає законодавство багатьох країн світу. Авторитарних ознак може набути і будь-яке державне правління, якщо якась із гілок влади — законодавча або виконавча (чи президент) — перебере на себе функції та повноваження інших.

Крайнім проявом авторитаризму є військова диктатура, або хунта. В десятках держав час від часу правили військові; на початку XXI ст. державами з тимчасовим військовим правлінням були Ліберія, Гана, Буркіна-Фасо, Судан тощо — в Африці, М’янма та ін. — в Азії.

Науковці визначають тоталітаризм як закриту і малорухому політичну систему, в якій усе — від виховання дітей до ви­робництва і розподілу товарів — перебуває під жорстким контролем єдиного центру.

Історично тоталітарні держави формувалися тоді, коли одна особа чи обмежене коло можновладців перебирали контроль над основними ресурсами та засобами виробництва країни. Так, то­талітарними були імперії та царства на теренах материка Євразії, економічну основу яких становило зосередження в руках правлячої верхівки володіння землею (або землею і водою); тоталітарними бу­ли нацистська Німеччина і комуністичний Радянський Союз, тео­кратичний режим талібів у Афганістані наприкінці XX ст. тощо.

Отже, якщо в країні, всі економічні ресурси якої зосереджені в руках держави, якийсь "батько народів" або купка можновладців перетворюють парламент на "кишеньковий" орган, а суд — на "караючий дрючок", якщо нехтуються права людини, за діями і думками людей стежать спеціальні служби, якщо зникає мож­ливість справедливих виборів і оновлення влади, нав'язується домінування однієї політичної партії або сили, а будь-яка опозиція режимові розцінюється як злочин, коли встановлюється мораль­ний і інтелектуальний диктат з вимогами одностайності й однодумства, — це тоталітаризм. За сучасних умов украй невигідно мати репутацію тоталітарного режиму, тому такі режими намагаються прикриватися маскою демократизму.

Економічна система, що склалася в державі, залежить від спо­собу організації її господарства, тобто від того, як узгоджується діяльність суб'єктів виробничих відносин (насамперед держави і приватних підприємців), хто є власником основних ресурсів, як ці ресурси (земля та інші природні ресурси, праця, капітал, техно­логії) перетворюються на товари та послуги, які реалізуються спо­живачам. За цими критеріями розрізняють дві економічні системи: ринкову і планову. В країнах, де відбувається перехід від планової економіки до ринкової, складається перехідна економіка.

У ринковій економші обмін товарами та послугами між підприємствами і домогосподарствами здійснюється через ринки ресурсів і продуктів.

На стихійному (нерегульованому) ринку цей обмін зазнає несприятливих впливів. Тому за умов сучасного ринкового господарства важливе значення мають регулятивні функції держави.

Основні принципи ринкової економіки:

Ø Економічна свобода, яка спирається на приватну власність і свободу підприємництва.

Ø Конкуренція – рушійний механізм ринкової економіки.

Ø Саморегульованість господарської системи.

У плановій економіці кругообіг здійснюється між держа­вою, виробниками та споживачами за посередництва дер­жавної торгівлі.

Єдиним власником усіх ресурсів (включаючи частково і ресурси праці) є держава. Вона розподіляє ресурси між виробника­ми. Ті створюють товари або послуги, які є власністю держави.

Основні принципи планової економіки:

Ø Централізм, який реалізується завдяки привласненню державою економічних ресурсів.

Ø Управління будується на підпорядкуванні інтересів нижчих ланок (споживачі, виробники) інтересам вищих (міністерства, держава тощо).

Ø Обмеження диференціації доходів, але гарантованість певного мінімуму споживання.

Планова економіка має певні можливості швидкої концентрації ресурсів і розподілу їх у пріоритетні галузі, регулює безробіття, забезпечує мінімальний рівень життя. Але вона продемонструвала нездатність забезпечити технічний прогрес і раціональне використання ресурсів, оскільки ігнорує свободу підприємницької діяльності. Тому практично всі постсоціалістичні країни стали на шлях переходу від планової економіки до ринкової.