Курсовая работа: "Ізборник Святослава 1073 року" як літературний пам'ятник доби Київської Русі

ЗМІСТ

Завдання на курсову роботу

Реферат

Вступ

РОЗДІЛ І. Літературні пам’ятки стародавньої Русі та України

1.1  Загальна характеристика літературних пам’яток періоду Київської Русі

1.2   Роди та жанри давньоруської літератури

РОЗДІЛ ІІ. “Ізборник Святослава 1073 року” як найдавніший зразок писемності Київської Русі

2.1 “Ізборник Святослава 1073 року” та “Ізборник Святослава 1076 року” – найдавніші українські енциклопедії

2.2 Зміст та структура “Ізборнику Святослава 1073 року”

РОЗДІЛ ІІІ. Літературно-теоретичне знання в “Ізборнику Святослава 1073 року”

3.1Літературознавча термінологія в “Ізборнику Святослава 1073 року”

Висновки

Список викорстаних джерел

РЕФЕРАТ

текст курсової роботи 35 ст., 22 джерел

Об’єктом дослідження в цій роботі є найдавніші пам’ятки давньоруської літератури, а саме “Ізборнік Святослава 1073 року” та вміщена в ньому стаття Хировоска “Об образах”.

Метою роботи є :

 - описати та проаналізувати літературу Київської Русі;

- дати характеристику “Ізборніку Святослава 1073 року”, проаналізувати його зміст та структуру ;

- дослідити трактат Хировоска “Об образах” та розкрити питання літературно-теоретичного знання в цьму трактаті.

Методи дослідження – метод системного аналізу , опису, систематизації, аналізу, синтеза, формальний метод.

Науковою новизною цієї роботи є спроба з’ясувати та детально вивчити вміщені в “Ізборніку Святослава 1073 року” літературні терміни, їх трактування та пояснення.

Область застосування: викладання на уроках української мови в школі та вищіх закладах.

ІЗБОРНИК, ПЕРЕКЛАДНА ЛІТЕРАТУРА, АПОКРІФИ, ЖИТІЙНА ЛІТЕРАТУРА, ТРОПИ, ІРОНІЯ, АЛЕГОРІЯ, РИТОРИКА, ЛІТЕРАТУРОЗНАВСТВО, ГЕНЕЗИС.

ВСТУП

Актуальність дослідження полягає в тому, що воно дає змогу:

- проаналізувати літературно-теоретичне знання та термінологію в “Ізборніку Святослава 1073 року” в контексті літературного та куоьтурного процесу тієї доби ;

- систематизувати знання та відомості про один з найдавніших зразків енциклопедичної літератури;

- проаналізувати літературознавчі терміни які описуються та характеризуються автором Хировоском у трактаті “Об образах” .

Актуальність вивчення літературознавчого знання є важливим для з’ясування розвитку протягом столітть відомостей з тропіки та риторики.

Особливо заінтригували під час виконання роботи статті відомого російського вченого Г. Хазагерова. Він досить детально вивчав не тільки зміст статті Хировоска, а й шукав інтертекстуальні та історичні зв’язки. Ось що він пише в одній з своїх публікацій: “Філологічний трактат “Об образах” – це переклад твору православного автора Хировоска “О тропах”. Цей трактат був предназначений для обслуговування гомілетики, а не для ораторіки. Саме тому ця праця не є посібником з ораторського мистецтва. Усі тропи метафоричної групи видвинуті в трактаті на перше місце і подані диференційовано, в той час, як тропи метонімічної групи представлені дуже скупо... ”

Також Г. Хазагеров є автором статті “Об образах”: Іоан, Хировоск, Тріфон (до діахронії тропів та фігур в греко-слов’янської традиції). Ця стаття присвячена проблемі діахроних тропів та фігур в греко-слов’янської традиції. Матеріалом для зіставлення та аналізу слугували два трактати з ріторики: текст хировоска і текст Тріфона. Перший текст належить болгаро-давньоруській культурній спадщині, а другий – еліно-візантійській. В статті спостерігається наступність термінології риторіки і в той же час розглядається різниця во вживанні та в осмисленні термінів.

Результатом синезу і аналізу в нашій роботі повинні бути не широкі теоретико-типологічні узагальнення, а й конкретний аналіз літературознавчого знання яке міститься в “Ізборніку Святослава 1073 року”.

Об’єктом дослідження в цій роботі обрана історія виникнення, зміст та структура “Ізборніка Святослава 1073 року”в контексті літературного процесу тієї доби, а також безпосередньо трактат Хировоска “Об образах” .

Метою роботи є з’ясування специфіки тлумачення тропів давніми авторами.

Досягнення поставленої мети зумовлює розв’язання таких завдань:

1) з’ясувати жанрову специфіку і розмаїття літератури Київської Русі;

2) проаналізати відомості про найдавнішу пам’ятку перекладної літератури - “Ізборнік Святослава 1073 року”;

3) з’ясувати історію виникнення, зміст, структуру ізборника, а також мету появи твору;

4) проаналізувати літературознавчі терміни вміщені в статті Хировоска “Об образах”.

Наукова новизна роботи. В роботі є спроба систематизовано й комплексно описати літературознавчі терміни вміщені в ізборнику, прослідити історичний зв’язок з більш ранніми творами інших авторів, дати їм оцінку і визначити ступінь впливу.

РОЗДІЛ І ЛІТЕРАТУРНІ ПАМ’ЯТКИ СТАРОДАВНЬОЇ РУСІ ТА УКРАЇНИ

1.1      Загальна характеристика літературних пам’яток періоду Київської Русі

Запровадження християнства на Русі сприяло зміцненню державності, поширенню писемності, створенню визначних пам'яток літератури. Під його впливом розвивалися живопис, кам'яна архітектура, музичне мистецтво, розширювалися і зміцнювалися культурні зв'язки Русі з Візантією, Болгарією, країнами Західної Європи. Разом з християнством на східнослов'янських землях були запроваджені церковний візантійський календар, культ "чудотворних" ікон, культ святих.

Християнство внесло позитивні зміни у світогляд людей. Якщо в основі політеїстичних релігійних вірувань стародавніх слов'ян містився страх перед стихійними силами природи, ворожими і панівними, то християнство плекало надію на порятунок, почуття захоплення навколишнім світом.  У процесі поширення й утвердження християнство на Русі поступово втрачало візантійську форму, вбираючи в себе елементи місцевих слов'янських звичаїв, ритуалів, естетичних запитів східних слов'ян [1; 56]. Візантійські церковні канони поступово пристосувалися до особливостей давньоруського етносу. Водночас зазначимо, що у боротьбі з "поганством" християни знищили безцінні пам'ятки стародавнього язичницького світу, зокрема шедеври дерев'яної скульптури, забороняли старовинні танці, скомороші дійства тощо.  Християнство, однак, справило великий вплив на розвиток духовної культури Київської Русі. З його запровадженням літературною мовою на Русі стала церковнослов'янська мова, створена приблизно за 100 років до прийняття християнства болгарськими просвітителям Кирилом і Мефодієм. З нею поширювалась освіта також на Балканах і в Моравії.  Коли християнство стало державною релігією Київської Русі, виникла потреба ознайомити віруючих з Біблією, житіями святих, проповідями, а також з історією християнства та його світоглядом. Першим кроком на шляху створення давньоруської літератури було перенесення з Візантії та Болгарії культової літератури.

Наголосимо, що до літератури-посередниці давньоруські книжники підходили творчо: редагували тексти, вставляли власні зауваження, цитати тощо. До перекладної літератури належали: богослужебні книги — Святе Письмо, Тріоді, Октоїхи, Мінеї, Требники тощо; житія святих — апографи, патерики — збірники коротких розповідей про ченців, аскетів; кормчі книги — пам'ятки церковного права, церковні статути; філософські твори на зразок "Шестодневу"; історичні хроніки; гомілетика — урочисті "слова" на церковні свята [2; 10]. Важливі політичні й історичні проблеми висвітлювалися у творах оригінальної руської літератури, що ґрунтувалася на досвіді усної дохристиянської культури. Вчені дослідили, що в 10 тис. церков і монастирів, побудованих на Русі з кінця X до початку XIII ст., налічувалось близько 85 тис. перекладних та оригінальних книг. Специфіка релігійного змісту, можливості доступу до досягнень світової культури сприяли тому, що першими руськими письменниками були переважно священнослужителі: київський митрополит Іларіон, митрополит Климент Смолятич, монах-літописець Нестор, єпископи Кирило Туровський та Лука Жидята, дяк Григорій, ігумен Печорського монастиря Феодосій, ігумен Сильвестр та ін.

Основним джерелом викладу філософських соціальних і морально-етичних проблем на Русі була Біблія, зокрема Новий Завіт. З біблійних книг найчастіше перекладалися Євангеліє, Апостол ("Дії Святих апостолів" і "Послання апостолів"), Псалтир, П'ятикнижжя Мойсеєве, Бутя [2; 26]. Збереглося чимало списків Євангелій, але лише два з них складають тетра-Євангелія, тобто всі чотири Євангелія (від Матвія, Марка, Луки, Іоанна) разом. Перший руський список Євангелія виконав дяк Григорій у 1056—1057 pp. на замовлення новгородського воєводи і посадника Остромира, родича великого князя Ізяслава. Звідси і назва — "Остромирове Євангеліє". Деякі дослідники вважають, що форма письма цього твору засвідчує про його київське походження, а дяк Григорій, ймовірно, був з духовенства, яке приїхало з Києва до Новгорода. Інше важливе джерело давньоруської християнської філософсько-літературної думки становила візантійська література, зокрема патристична — твори "отців церкви": Василія Великого, Григорія Богослова, Іоанна Дамаскіна, Іоанна Златоуста, Афанасія Александрійського, Єфрема Сірина та інших, а також матеріали перших Вселенських соборів (325 — 787 pp.). У них обґрунтовані основні догмати християнства. Найдавнішою пам'яткою писемності Київської Русі вважається "Ізборник Святослава", укладений 1073 та 1076 pp. для київського князя Святослава Ярославича. Поряд з творами церковно-релігійного характеру, зокрема уривками з патристичної літератури, він містить публіцистичні твори давньоруських письменників, де роз'яснюються норми поведінки людини за різних побутових обставин. В "Ізборнику" 1073 р. подано перший "Індекс книг істинних і хибних", в якому йшлося про книги, які слід читати і які заборонені ("відречені", апокрифічні книги). В "Ізборнику" 1076 р. згадувався автор — "грішний Іоанн", розповідалося, якими джерелами користувався укладач книги, коли була закінчена робота, хто замовив "Ізборник" тощо. Ці публікації були першими на Русі бібліографічними довідниками [3; 48]. Для характеристики епохи виникнення оригінальної літератури Київської Русі найкраще підходить афоризм з "Євангелія від Іоанна": "Спочатку було слово". "Словами" називалися тоді твори церковно-повчального характеру. Сюжетом для їх написання могла слугувати історична подія, злободенна суспільна проблема, постановка моральної теми.

Першим відомим письменником з місцевого населення був у Київській Русі митрополит Іларіон. Роки його народження і смерті невідомі, творив він у XI ст. за часів княжіння Ярослава Мудрого. Він автор визначної пам'ятки вітчизняної писемності — церковно-богословського твору "Слово про закон і благодать", написаного між 1037 і 1050 pp., в якому наголошено на величі руського народу, руської землі, руської церкви. Зауважимо, що під "Законом" стародавні письменники розуміли Старий Завіт — першу частину Біблії (іудаїзм), а під "Благодаттю" — Новий Завіт — другу частину Біблії (християнство) [3; 45]. Митрополит Іларіон висунув перед собою складне історико-філософське завдання — довести ідею рівності всіх народів, підвести читачів до ідеї введення давньоруського народу до всесвітньої Історії, показати, що руська земля "славиться в усіх чотирьох кінцях Землі". Автор акцентує на вільному і самостійному виборі релігії князем Володимиром, що повністю відповідало політичному курсу Ярослава Мудрого, який вів боротьбу за політичну, церковну і культурну незалежність від Візантії. В особі Володимира Святославича Іларіон вперше в давньоруській літературі створює образ ідеального князя — "правдивого славного та мужнього". Він першим на Русі обґрунтовує ідею княжої влади, яка дана від Бога, відстоює принцип прямого престолонаслідування. Як церковний діяч митрополит Іларіон, безумовно, на перше місце висуває "божественну мудрість" [4; 13].

У Київській Русі достатньо швидко виник свій жанр літератури — літописання (як жанр, а не історичні записи), у такому вигляді не відомий ні у Візантії, ні в Болгарії. Літописи — це не лише історичні, а й літературні твори, сказання, билини, народні перекази, посольські нотатки, легенди. Збереглося близько 1500 літописних списків, що є величезним надбанням культури східнослов'янських народів. Загалом давньоруські літописи — це надзвичайно цінне історичне джерело, з якого можемо дізнатися про окремі подробиці подій і процесів, більше ніде не висвітлених. Однак у тексти літописних зведень часто вносилися зумовлені політичною кон'юнктурою зміни. При зміні політичного курсу чи ситуації літописи повністю переписувалися, інколи поспішно, а подекуди, можливо, і ґрунтовно. Робилося це майже так часто, як часто змінювалася влада на великокняжому столі, а за умов невпинних усобиць з кінця 30-х років XII ст. це стало буденною подією. Ворогуючі князі й цілі князівські лінії, зокрема, "мономаховичі" й "ольговичі", котрі виступали замовниками підготовки літописних редакцій, не могли байдуже оминати процесу літописання і наполягали на необхідності ідеалізації своєї династичної гілки та осуду своїх конкурентів. Літописи створювалися на підставі багатьох різноманітних джерел, а укладачами таких хронік найчастіше були монахи. Передусім вони намагалися використовувати Біблію, а тому дуже часто розпочинали опис з короткого переказу основних старозавітних подій: про перших людей, Великий потоп, розселення синів Ноя по світу тощо. Ця стабільна частина історичного передання, незалежна від змін у суспільному житті, мала на меті надати такий самий авторитет стабільності подальшим подіям, аж до сучасних літописцям включно [4; 21]. Найвидатнішим історичним твором Київської Русі й найвидатнішим вітчизняним літописом серед збережених часом є "Повість временних літ", написана ченцем Києво-Печерського монастиря Нестором 1113 р. Нею починаються майже всі давньоруські літописи, що дійшли до нашого часу. До цього літопису ввійшли всі попередні зводи та різні доповнення, зроблені самим Нестором та його попередниками. Вперше зроблено спробу визначити місце Київської Русі в загальноісторичному процесі, пов'язати її історію зі світовою.

Історична заслуга літописця Нестора полягає в тому, що він створив другу, після Іларіона концепцію осмислення давньоруської історії та висунув питання про введення історії Русі до всесвітньої історії. В центрі політичної історії епохи Нестора актуальним залишалося питання про незалежність Русі від Візантії, її культурну самобутність [4; 50]. Цінною пам'яткою староукраїнського письменства є "Повчання Володимира Мономаха своїм дітям", написане на початку XII ст. Князь Володимир Мономах — одна з найвидатніших постатей княжих часів, син високоосвіченого князя Всеволода, який славився знанням п'ятьох мов. Від батька Володимир перейняв велике захоплення до книжок і до освіти. На київському престолі він перебував 1113—1125 pp. У творі можна виділити три окремих частини. В першій автор від імені князя Ярослава Мудрого звертається з посланням до його синів, закликає жити у мирі та любові, не переступати кордонів. "Якщо будете жити у ненависті та в роздорах, — зазначається у посланні, — то самі загинете та загубите землю батьків і дідів своїх, придбану їх власною працею". У другій частині твору автор розглядає обов'язки щодо ближнього та повинності доброго господаря. Він наказує допомагати бідним, опікуватися вдовицями і сиротами, забороняє карати смертю: "Ні невинного, ні винного не вбивайте й не кажіть убивати". В третій частині Володимир Мономах розповідає про різні пригоди та небезпеки у своєму житті, з яких він вийшов цілий і здоровий. Причиною, на його думку, є те, що без волі Божої у світі ніщо не відбувається. Отже, у "Повчанні Володимира Моно-маха" простежується світський, хоча і запозичений з Псалтиря, варіант християнської моралі. Багатством художніх прийомів красномовства вирізняються твори єпископа Кирила Туровського. Автор багатьох казань і повчань відверто висловлюється за свободу волі людини, розуміючи її як свободу вибору між добром і злом. Видатним філософом і літератором Стародавньої Русі був Даниїл Заточник (кінець XII —початок XIII ст.), гаданий автор "Слова Даниїла Заточника" (в іншій редакції — "Моленіє Даниїла Заточника"). Він високо цінує розум і мудрість людини, часто посилається на притчі царя Соломона зі "Старого Завіту", використовує афоризми античних філософів — Плутарха, Демокріта, Діогена, Геродота, Арістотеля, Піфагора та ін [5; 70]. Після запровадження на Русі християнства з'явився новий вид літератури — житія святих (агіографія). У цих релігійно-біографічних творах розповідалось про життя мучеників, аскетів, церковних і державних діячів, оголошених церквою святими: Іоанна Златоуста, Афанасія Александрійського, князів Бориса і Гліба, вбитих братом Святополком, засновника Києво-Печерського монастиря Антонія Печорського. У житіях відбивалися історичні події тих часів, моральні, філософські, естетичні уявлення, вони становлять цінні інформаційно-історичні джерела. Наприклад, у "Житії Феодосія Печерського" яскраво відображені монастирський побут кінця XI ст., норови, звичаї тощо. На початку XIII ст. склався "Києво-Печерський патерик" — збірник розповідей про життя ченців Києво-Печерського монастиря, заснованого у середині XI ст. Антонієм. У ньому вміщено уривки з "Повісті временних літ", зокрема розповіді Нестора-літописця про печерських монахів Даміана, Єремію, Ісаакія, Матвія, а також описуються деякі історичні події: про взаємовідносини князів, феодальні міжусобиці, торгівлю Києва з Галичем, Перемишлем, похід руських князів на половців. Справжнім шедевром, своєрідною перлиною давньоруської літератури є "Слово о полку Ігоревім", створене невідомим автором близько 1187 р. За художнім рівнем цей твір не має аналогів у візантійській та європейській літературах. Важливим джерелом для цього літературного шедевру стала усна народна творчість, що відображала цілий пласт художньої культури русичів. "Слово о полку Ігоревім" присвячене опису невдалого походу руських князів під проводом новгород-сіверського князя Ігоря Святославича проти половців 1185 р. Автор твору яскравими фарбами змальовує образи князів Ігоря, Романа, Мстислава, Всеволода, Святослава, Ярослава Осмомисла та ін. Звертаючись до них, нащадків Ярослава Мудрого, він закликає їх "вкласти в піхви мечі", помиритися між собою.

За князя Ярослава (XI ст.) книжно-писемна справа і вченість особливо піднеслися. Відомо, що сам Ярослав проводив ночі за читанням, мав величезну бібліотеку. Характерний складений книжником Іваном «Ізборник» — хрестоматія з кращих повчальних творів візантійських авторів [6; 12]. За Ярослава на митрополичий престол Києва вперше було поставлено не грека, а русича — Іларіона, вченість якого засвідчена блискуче написаною проповіддю «Слово про Закон і Благодать», що збереглася до наших часів. Тут патетично стверджується, що новозаповітна віра вища за старозаповітну, бо «благодать» є вільний вияв любові до Бога, а не страх перед Ним, як у часи Мойсеєві. Іларіон знаходить красномовну алегорію: закон подібний до рабині Агари, що поступилася Саррі як законній дружині й пані своїй. Автор проповіді радіє, що слов'яни отримали світло віри саме «за благодаттю». Відомі й інші видатні книжники Київської Русі, вченість яких захоплювала сучасників, а часом викликала й заздрість. Це — Климент Смолятич і Кирило Туровський (XII ст.) [6; 18]. «Повість временних літ» була написана найвідомішим із вітчизняних літописців —- Нестором, ченцем Києво-Печерського монастиря, що жив у другій половині XI — на початку XII ст. Вона отримала назву за першими словами: «Се повесть времєнних лет...». У повісті, крім власне літопису — опису подій рік за роком — Нестор зв'язує історію слов'ян зі світовою історією, описує їх побут, обряди, звичаї, вірування тощо. Наприклад, із «Повісті...» ми дізнаємося про існування в 945 р. у Києві кам'яного палацу князя Святослава, стіни якого були прикрашені фресками, мозаїкою, інкрустаціями з мармуру [6; 21]. З'являється новий для слов'ян жанр літератури — житія святих, у яких розповідається про життя церковних і державних діячів, оголошених церквою святими; тут фігурували як персонажі світової церковної історії (Алексій — чоловік Божий, Іоан Золотоустий та ін.), так і герої давнього київського життя (мученики-князі Борис і Гліб, вбиті своїм братом Святополком Окаянним у боротьбі за владу; засновники Києво-Печерського монастиря Антоній і Феодосій Печерські й ін.). У житіях відтворено історичні події тих часів, релігійно-моральні та естетичні погляди суспільства. Отже, в цій частині нашої роботи ми заглибились в історичну, культурну і мистецьку добу Київської Русі, прослідили появу перших літературних пам’яток.

1.2       Роди та жанри давньоруської літератури

Давняя українська література бере свій початок від часів давньоруської феодальної держави — Київської Русі. За вісім століть своєї історії пройшла кілька якісних етапів розвитку. Перший — становлення і розквіт літератури часів Київської Русі, або давньоруської літератури. Виникла вона на ґрунті усної народної словесності, слов'янської міфології, засвоєння (після запровадження 988 р. християнства) візантійсько-болгарського літературного досвіду. До наших днів дійшло два види пам'яток давньоруської літератури: перекладні та оригінальні. Із прийняттям християнства, будівництвом храмів і запровадженням шкільної освіти зростає попит на християнську церковну літературу, богослужебні книги, що й обумовило виникнення перекладної літератури (біблійні книги, апокрифи, «житія», патерики й ін.). Перекладна література приходила на Русь головним чином із Візантії. Процес перенесення, «вживления» чужоземних пам'яток сприяв не тільки культурному збагаченню наших предків, засвоєнню ними філософського, культурного, морально-етичного досвіду інших народів, а й стимулював розвиток оригінальної творчості [7; 15].

Оригінальна давньоруська література представлена у жанрах літописання («Повість минулих літ», «Київський літопис»), «повчань» («Поученіє» Володимира Мономаха), ораторсько-моралізаторської прози («Слово про закон і благодать» Іларіона), агіографічних творів, або життєписів святих («Сказання про Бориса і Гліба», «Києво-Печерський патерик») та ін. Найвидатнішою пам'яткою літератури Київської Русі є анонімне «Слово о полку Ігоревім». У ті часи співіснували мови давньоруська та старословянська, або церковнослов'янська. Давньоруською мовою писалися літературні твори, а також державні документи, скажімо, «Поученіє» Володимира Мономаха, «Слово о полку Ігоревім», збірник правових документів «Руська Правда», різні грамоти, ділові акти, договори руських князів (Олега, Ігоря, Святослава) з греками. Після прийняття християнства поряд з давньоруською мовою вживалася і церковнослов'янська, якою перекладалися книги, потрібні для відправлень християнського культу [7; 19].

Основні жанри давньоруської літератури: повісті, повідання, сказання, літописи, житія, слова, повчання, поеми та хождіння. Біблійні книги, канонізовані християнською церквою як „святе письмо” не вичерпували легенд, створених віками навколо старозавітних і новозавітних героїв. За такими поза біблійними творами закріплена назва апокрифи (грецьк. – таємний, прихований).

Первісна церква апокрифів не забороняла. Ними користувалися рядові християнські проповідники і „вчителі” та „отці” церкви. Коли ж апокрифічну літературу почали брати на озброєння різноманітні єретичні секти, що були в опозиції до існуючого ладу і висловлювали погляди уярмлених класів, багато апокрифів потрапляють під заборону церкви. Апокрифи жанрово неоднорідні. Це і гадальні книги, сонники, громник, і твори ораторська епістолярного та катехізисного характеру – промови, казання, пророцтва, заповіти, послання. Велику групу становлять новозавітні апокрифи. Оскільки навколо постаті Ісуса Христа витворилося безліч переказів і лише частина з них увійшла до чотирьох канонічних євангелій, а решта побутували за рамками святого письма.

Апокрифічні євангелії істотно відрізняються від канонічних. Останні багато уваги приділяють ученню Христа. Апокрифічні – переповідають події про його життя [8; 41].

Три апокрифічні Євангелія – Іакова, Хоми, Никодима.

„Євангеліє” Іакова – або „Слово на рождество Христово”. В ньому розповідається про батьків богородиці – Йоакима й Анну, про дитинство Марії, про одруження (віддання „на соблюдіння”) Йосипові, про народження Ісуса Христа. Головна мета цього твору – возвеличити Марію, про яку говорилося в канонічних Євангеліях дуже мало.

„Євангеліє” Хоми являє продовження „Євангелія” Іакова: воно розповідає про дитячі роки Христа. Хома об’єднує окремі легенди про чудеса, які чинив Христос, будучи дитиною. Всі оповідання показують божественність цього незвичайного хлопчика, він зцілює хворих, воскрешає померлих. У багатьох епізодах Христос – не проповідник любові до ближнього, а злостивий хлопчик. Никодимове Євангеліє – поєднання трьох тематично споріднених творів – „Пілатових актів” Пілатового листа до Клавдія та оповідання Йосипа Аримафейського про сходження Христа в пекло і визволення душ праотців („Слово про збурення пекла” „Слово о Лазареве воскресіння”. Розрізняють апокрифічні оповідання про мандри і пригоди апостолів. З-поміж новозавітних апокрифів есхатологічного змісту цікавий „Хожденіє богородиці по мукам” [8; 23]. Прямим продовження біографічних традицій Біблії, була християнська агіографія, або житійна література, яка звеличувала подвиги найдавніших християнських діячів – святих, описуючи їх життя і ті чудеса, що їх вони творили з ласки божої за життя і по смерті. Житійна література зароджується зразу по виникненні християнства. Особливо сприяло її розвиткові жорстоке переслідування прихильників нової релігії. Щоб закріпити їхні подвиги в пам’яті людей, ідеологи християнства починають створювати і записувати оповідання про муки і смерть християнських героїв. У Київській Русі були відомі Житія Сави Освященного, Антонія Великого, Ніфонта, Андрія Юродивого, Василя Нового, Георгія Побідоносця, Іоанна Златоуста, Миколая Мирликійського, Олексія, чоловіка божого, Федора Стратилата. В цій частині нашої роботи ми проаналізували і систематизували різноманіття творів давньоруської літератури, а також дали характеристику і навели приклади жанрів, існуючих в ту добу.

РОЗДІЛ ІІ “ІЗБОРНИК СВЯТОСЛАВА 1073 РОКУ” ЯК НАЙДАВНІШИЙ ЗРАЗОК ПИСЕМНОСТІ КИЇВСЬКОЇ РУСІ

2.1 “Ізборник Святослава 1073 року” та “Ізборник Святослава 1076 року” – найдавніші українські енциклопедії

Першою давньоукраїнською книгою енциклопедичного характеру вважається “Ізборник Святослава 1073 року”. Цей унікальний рукопис разом з Остромировим Євангелієм ( 1056-1056 рр.) та другим “Ізборником Святослава 1076 року” належить до найдавніших точно датованих пам’яток писемності Київської Русі, які збереглися до нашого часу. “Ізборник Святослава 1073 року” – чудово оформлений рукопис, який відзначається високою якістю пергаменту, ретельним кирилівським письмом та мистецтвом оздоблення різнобарвними заставками, малюнками, ініціалами з використанням фарб і золота. Це список з болгарського оригіналу, що являє собою переклад з грецького (до нашого часу не зберігся) для болгарського царя Симеона (893-927). “Ізборник 1073 року” був перекладений на тогочасну літературну мову і присвячений київському князю Святославу Ярославичу (1027-1076), сину Ярослава Мудрого [9; 24].

Рукопис містить понад 380 статей щонайменше сорока авторів з християнського богослов’я, філософії, логіки, поетики, граматики, етики, історії, ботаніки, зоології, медицини, мінералогії, фізики, математики, астрономії тощо. Основну частину збірника складають “Відповіді Анастасія Синаіта” – зведення виписок зі Святого Писання та творів найавторитетніших візантійських богословів: Кирила Олександрійського, Іустина Філософа, Василя Великого, Григорія Ніського, Іоанна Златоуста, Кирила Єрусалимського, Іоанна Лєствічника, Діодоха, Орігена, Марка Чернеця, Максима Ісповідника, Нила Синайського та багатьох інших. У формі питань та відповідей порушено широке коло проблем християнського світогляду, церковної догматики та моральних норм поведінки. Енциклопедичний склад збірника засвідчує і сам заголовок: “Събор от мног отець: тълкованія о неразумных словесах в еуангеліи и в апостолЂ и в инЂх книгах вкратцЂ съложено на память и на готов отвЂт” (тобто “Збірник, складений з творів багатьох отців церкви, тлумачення незрозумілих слів в Євангелії і в Апостолі і в інших книгах, складених коротко для пам’яті й для готової відповіді”) [10; 11].

В “Ізборнику” вміщена популярна стаття Єпіфанія Кіпрського про чудодійну силу дорогоцінного каміння, довідки календарного характеру, медичні рекомендації. Так, наприклад, в одному з рецептів з метою запобігання хвороб рекомендувалось звертати особливу увагу на харчування: в березні їж і пий солодке, в квітні не їж ріпи, в травні поросят не їж і т. д. Увійшов у збірник навіть трактат з поетики “О образЂх” Георгія Хировоска.– короткий опис тропів і риторичних фігур.

 Енциклопедичний зміст збірника полягає і в тому, що в ньому є список 94 книжок “істенних і ложних” (канонічних і апокрифічних) – 34 старозавітних, 24 новозавітних, 9 книг “елико вне 60” і 25 книг “ськровьныихь”, тобто апокрифічних, заборонених церквою. Цей список значною мірою свідчить про коло літератури, яка уже в середині ХІ ст. була відома в Давній Русі. “Ізборник Святослава 1073 року” слугував меті утвердження християнської догматики та сприяв зміцненню князівської й церковної влади. Він був орієнтований на коло людей, котрі любили книги, в першу чергу, на великого князя, державного володаря, і його найближче оточення. Ймовірно, що він правив за навчальний посібник для княжих дітей або для навчальних закладів. На протязі багатьох віків і “Ізборник”, і болгарський кодекс багато разів переписувались. Сьогодні у різних книгосховищах зберігається близько 30 списків цієї пам’ятки, переписаних у XVI – XVII ст. Сам же рукопис “Ізборника Святослава 1073 року” на сьогоднішній день знаходиться в Москві в історичному музеї. Його вивчають і українські, і зарубіжні дослідники, зокрема болгарські, які хочуть реконструювати втрачений збірник царя Симеона. У 1978-1981 рр. було здійснено ґрунтовну реставрацію рукопису, а в 1983 р. видано його факсимільне відтворення у супроводі наукового апарату. Таке факсимільне видання представлене і в Києві в експозиції Музею книги і друкарства України [11; 67]. Встановлено, що “Ізборник Святослава 1073 року“ переписувався двома писарями. Один з них – диякон Іоанн: своє ім’я він вказав в кінці книги. Ім’я другого книжника залишилось невідоме. Рукопис рясніє чисельними південними русизмами. Устав письма прямий, подекуди ледь нахилений вправо, почерк каліграфічний з деякими особливостями написання окремих літер. Дослідники вважають місцем виготовлення рукопису Київ, де були відомий скрипторій по переписуванню книг та велика князівська бібліотека. Відкриває “Ізборник” похвала Святославу Ярославичу, в якій він називається “великыи въ князъхъ князь“. Та ж похвала повторюється і в кінці книги, але тут ім’я та титул князя, а також ім’я писаря написані на підчищеному місці. Тож частина дослідників, включаючи Б. Рибакова, Я. Запаска, рахують, що рукопис виготовлявся на замовлення київського князя Ізяслава Ярославича, а ім’я його брата, князя Святослава, було написано пізніше на витертому місці. Їх думку підкріплює і кінцева дата написання рукопису – 1 березня 1073 року, а Святослав, змістивши Ізяслава, сів на київський престол 22 березня 1073 року. Але не можна не враховувати того, що в реченні, яке слідує за витертим місцем, знову повторюється ім’я князя Святослава, написане вже на чистому полі. Цілком можливо, що писар початково переписав з оригіналу ім’я царя Симона, а потім виправив свою помилку. Але де ж тоді переписувався рукопис? Чернігівські дослідники Г. Кузнєцов та Ю. Новицька висувають гіпотезу про те, що “Ізборник Святослава 1073 року” міг бути написаний в Чернігові в Болдинському монастирі. Святослав Ярославич був властолюбним і сильним володарем, вплив якого поширювався на величезний простір: від Новгородської землі до Тмутаракані. Він мав контакти з західними правителями, володів декількома мовами, шанував книги, був поборником християнства і вмів лагодити з духовенством. Князь особисто знав преподобного Антонія, який був родом з Любеча, розташованого на чернігівській землі. За благословенням Святої гори Антоній заснував Печерський монастир у Києві та благословив на будівництво церкви Успіння Святої Богородиці. У Літописі Руському (Іпатському) записано, що коли у 1069 році київський князь Ізяслав розгнівався на Антонія, то “Святослав, приславши, уночі забрав Антонія до Чернігова. Антоній же, прибувши до Чернігова, уподобав Болдинську гору і, викопавши печеру, тут вселився. І єсть (печерний) монастир Святої Богородиці на Болдіних горах і до сих днів”. В 1072 році преподобний Антоній повертається до Києва, а створений ним монастир продовжує розширятися. Тут будується Їльїнська церква – єдиний безстовпний хрестово-купольний храм, який зберігся до нашого часу. Також Святослав закінчив будівництво Спаського Собору в Чернігові. Вірогідно, що він став збирати свою бібліотеку та започаткував перепис книг у Чернігові.  Перебуваючи близько чотирьох років на київському престолі, князь Святослав прагнув встановити єдиновладдя, також зіграв важливу роль для посилення ролі церкви. За його сприяння був заснований Успенський собор Києво-Печерського монастиря. Літопис Руський під 1073 р. пише: “Того ж року основана була церква Печерська Святославом князем, сином Ярославовим, ігуменом Феодосієм (і) єпископом (юр’євським) Михаїлом”. Києво-Печерський патерик також підтверджує: ”Засновано було цю божественну церкву 6581 (1073) року в дні благовірного князя Святослава Ярославича. Сам князь своїми руками заклав її підвалини, дав сто гривень золота на допомогу блаженному і, за гласом з неба, чутому на морі, золотим поясом Ісуса розмітив місце, де має бути церква“ . В 1076 році було упорядковано другий “Ізборник Святослава”, який містить релігійні та повчальні оповідання [12; 17].

“Ізборник Святослава 1073 року” прикрашений шістьома мініатюрами, серед яких дуже вартісна за мистецьким та історичним значенням мініатюра з зображенням родини князя Святослава. Це рідкісний випадок в історії давньоруського мистецтва – прижиттєве зображення людей, не зарахованих до лику святих. Перший подібний прецедент – зображення Ярослава Мудрого з родиною на фресках Софійського собору. Встановлено, що портрет князя Святослава, його дружини і п’яти синів намальований без попереднього протирання пергаменту кістковим порошком, тонким пензлем густими фарбами і золотом, нанесеним на кіноварну підкладку. Дослідники назвали цей сімейний портрет “першим руським рисунком”. З нього можна судити, як одягалися князі: на головах – своєрідні “тюркські” соболині шапки, у княгині – оздоблена золотом сукня, на шиях у синів надіті золоті гривні, талії підперезані поясами, на ногах сап’янові чобітки, на великому князі парчевий плащ з фібулою. Очевидно, що в руках Святослав тримає “Ізборник”. На наступній мініатюрі – “Спас на престолі”. Далі – чотири фронтиспісні мініатюри виконані у вигляді стилізованих густо орнаментованих храмів, в середині яких зображені групи “отців церкви”. З боків храмів намальовані різні птахи та тварини. В рукописі є також малюнки 12 знаків Зодіаку. Дві великі заставки теж прикрашені рослинним та геометричним орнаментами. Ініціали збірника – великі й малі – старовізантійського типу. Усі мініатюри й заставки виконані фарбами та золотом, переважають теплі кольори – жовті, оранжеві, ніжні червоні, підкреслені золотом, багато використані блакитні й сині кольори та відтінки зеленого. Як бачимо, всі ці кольори стали для українців традиційними. “Ізборник Святослава 1073 року” – важлива пам’ятка усього слов’янського письменства, шедевр світового мистецтва. Це – наша духовна спадщина, гідна уваги й пошани [13; 54].

«Ізборник» 1076 року — одна з найдавніших давньоруських рукописних книг. В науковій літературі вона іменується також «Ізборник (Збірник) Святослава», Збірник 1076 р.» В кінці цього рукопису є запис: «Закінчено цю книгу рукою грішного Іоанна. Вибрано з багатьох книг княжих», з якого випливає, що книгу було переписано в Києві за редакцією Іоанна. Дослідники дійшли висновку, що саме він добирав тексти. Існує також припущення, що книга готувалась для князя Святослава. Якісь відомості про Іоанна відсутні. Необхідно підкреслити, що при доборі рукописів з якоїсь княжої бібліотеки, Іоанн здійснив глибоко продуманий і цілеспрямований (ідеологічно-світоглядний) добір текстів. Суспільно-політична та релігійно-церковна ситуація, в якій перебувала тогочасна Русь, вимагала книги, де читач міг знайти відповідь на питання: «Як жити людині?» Метою створення цієї збірки було сприяння духовному зросту читачів, формуванню їх етичної свідомості [13; 56].

Можливо, пам’ятку було замислено як підручник для княжих дітей. На сьогодні знайдено грецькі паралелі приблизно до половини текстів цієї рукописної книги. Інші статті, вірогідно, складені на слов’янському грунті. Зміст «Ізборника», вплинув на подальшу релігійно-філософську традицію і, зокрема, на світосприйняття князя Володимира Мономаха.

2.2 Зміст та структура “Ізборнику Святослава 1073 року”

Ізборник - съборникъ, пізніше сборникъ або соборникъ,:

1) богослужбові книги з календарними датами про богослужби протягом року, іноді з текстами богослужб;

2) твори, складені з текстів різного походження: перекладні, напр., Ізборник т. зв. Святослава 1073 p., також деякі зб. проповідей («Златоструй» і ін.); інші збірки постали на Україні: ймовірно Ізборник 1076 р. та зб. проповідей («Ізмарагд» та ін.); деякі збірки лише доповнено укр. матеріялом (Торжественник, проповіді на свята, доповнено проповідями Кирила Турівського). В 16—18 вв. постають численні приватні збірки різноманітних текстів, зокрема віршованих і новелістичних. В науковій літературі назва «збірник» для компілятивних суцільних творів не вживається (напр., «Бджола» та под. збірки) [14; 66].

«Ізборник Святослава» (1073), уставний рукопис на 266 листків (фоліо) у 2 стовпці на пергамені, з цікавим малюнком родини кн. Святослава, відкритий 1887 p. K. Калайдовичем у Воскресенському Новоерусалимському манастирі під Москвою, зберігається в Московському історичному музеї. За змістом своєрідна енциклопедія — виписки з писань отців Церкви, хронологія, огляд фігур і тропів, притчі, загадки і перший у нас список заборонених книг. З грец. ориґіналу перекладений у сх. Болгарії для царя Симеона (892—927), якому й присвячений у передмові, а в Києві лише переписаний з заміною імени Симеона на кн. Святослава. Переписували текст у Києві два писарі (один з них «Іоанъ дьякъ»), що внесли деякі фонетичні українізми; виданий фототипічно (з деякими підправленнями) Карповим 1880; третину рукопису підготовив до друку О. Бодянський з грец. і латинськими текстами в «Чтеніях в Императорском Обществе Истории и Древностей Российских при Московском Университете» (1882). Мову досліджував А. Розенфельд («Русский Филологический Вєстник» І—II, 1899). Рукопис зберігається в Російському державному історичному музеї в Москві. Вперше опублікований в 1880 році (фототипічне видання). В 1983 році в Москві вийшло факсимільне видання збірника [15; 45]. «Ізборник» 1073 р. («Ізборник Святослава» 1073 р.) — найдавніша датована давньоукраїнська збірка енциклопедичного характеру, що містить близько 380 статей щонайменше 40 авторів. Цей трактат подає відомості з богослов’я, філософи, історії, медицини, біології, географії та багатьох інших галузей знання. Основну частину «Ізборника» займають «Відповіді Анастасія Синаїта» — широкий звід виписок з біблійних книг і творів найавторитетніших візантійських богословів та проповідників. Нині існує кілька версій щодо того, як потрапила в Русь ця рукописна книга, складена у Візантії в IX ст. високоосвіченим і талановитим невідомим нам представником грецької культури. Більшість учених вважає, що збірку було перекладено у X ст. для болгарського царя Симеона, однак існує версія (і є багато підстав підтримувати її), за якою книгу було перекладено з грецької безпосередньо київськими книжниками. У будь-якому разі «Ізборник», хоч би де його перекладали, був переписаний у Києві і подарований князю Святославу. Сьогодні у різних книгосховищах зберігається близько 30 списків цієї пам’ятки, переписаних у XVI-XVII ст. Таким чином, ця перекладна пам’ятка (як і інші перекладні пам’ятки цієї доби) функціонувала на культурних обширах Київської держави, тому її, безперечно, можна і треба залучати до корпусу писемної спадщини українського народу.

В античному світогляді та міфологічному світобаченні прадавніх українців ідея долі виступала як ірраціональна, безлика і сліпа сила, що безпосередньо впливає на світ природи і людину. Вважалось, що неможливо покласти відповідальність за долю на якогось певного бога. Це приводило до фаталізму та прагнення якось передбачити майбутнє, випросити у богів ліпшу долю. Згідно ж із християнським віровченням, єдиною детермінантою, що править світом, є Божественний промисел. Його розуміли як раціональну та цілеспрямовану дію Бога, що має на меті вирятувати людство. Промисел виступав тут абсолютним, тотальним законом і виключав будь-яку випадковість. Саме слово «промисел» походить від слів «мисль», «промислити». За одним із тлумачень, «промисел є думка Божа». Роз’ясненню цього смисложиттєвого питання присвячена дана стаття [16; 32].

Серед статей «Ізборника» 1073 р. міститься так званий «Філософський трактат», в основу якого покладено положення Аристотелевої «Метафізики» і коментар Порфирія Тірського («Ісагоге») до «Категорій» Аристотеля, адаптований Порфирієм до потреб християнської релігійно-філософської думки. Це виклад низки логічних категорій, що використовувалися для боротьби з античними філософськими вченнями, різними релігійними течіями та єретичними рухами в середині самого християнства. Ймовірно, що «Трактат», як і весь «Ізборник», правив за навчальний посібник для княжих дітей або для навчальних закладів. Трактат складається з окремих статей («Про різницю між сутністю і єством», «Про випадкове», «Про індивідуальне», «Про кількість і якість» тощо), Що дають достатнє уявлення про рівень знань з філософії та логіки у вітчизняній культурі XI ст.

РОЗДІЛ ІІІ ЛІТЕРАТУРНО-ТЕОРЕТИЧНЕ ЗНАННЯ В ІЗБОРНИК У СВЯТОСЛАВА 1073 РОКУ”

3.1Літературознавча термінологія в “Ізборнику Святослава 1073 року”

Як i бiльшiсть iнших перекладних творiв, пам'ятки ораторської прози приходили звичайно в складi збiрникiв, улюбленої у Вiзантiї Х – XI ст. форми лiтературної передачi. Особливо популярнi проповiдi Iоанна Златоуста ще в Болгарiї вживались в антологiях з назвами "Златоструй", "Учительне євангелiє" (вибранi уривки з пояснювальних бесiд Iоанна на євангелiя, з додатком повчань iнших вiзантiйських письменникiв, об'єднанi в збiрник болгарським письменником Х ст. Костянтином Пресвiтером) та iн. За цими зразками складались i в Київськiй Русi антологiї ораторської прози ("Златоуст" i iн.). До творiв Iоанна Златоуста тут прилучалися повчання й iнших письменникiв, а потiм i самостiйнi твори, написанi за вiзантiйськими зразками. Декiлька збiрок антологiй такого типу дiйшло до нас уже в списках ХI-ХII ст [17; 30].

Сюди належить насамперед збiрник Святослава 1073 р. Збiрник цей був переписаний якимсь дяком Iоанном для великого князя Святослава Ярославича i в оригiналi вiдомий пiд заголовком «Събор от мног отець». На слов'янську мову збiрник цей був перекладений ще в IX – Х ст. за наказом болгарського царя Симеона, для якого вiн спочатку й призначався. Склад його досить строкатий. Поряд з вибраними творами Iоанна Златоуста, Василiя Великого, Григорiя Богослова, Єпiфанiя Кiпрського[18; 19].

Особливий інтерес для стилістики становить стаття Георгія Хировоска „О образhхь”, в якій стисло називаються основні стилістичні засоби — тропи і риторичні фігури: „Творчі образи суть 27: алегорія (инословис), метафора (прhвод), зловживання (непотрhбиє), прийняття, зміна порядку слів (поворот), протиріччя (съприятиє), сполучення (сънятис), ономатопея (имєпотворис), порівняння, антономасія (заміна одного імені іншим), метонімія, найменування від протилежностей (вспятословие), перифраз (округлословиє), еліпсис (нестаток), плеоназм (изрядиє), гіпербола (лихорhчиє), парабола (притча), приклад, повчення (отданиє), персоніфікація (лицетвориє), уподібнення (сълог), іронія (поруганиє), попередження (послhдословиє) та ін.

В цьому трактаті на перше місце видвинута алегорія, і тропи, які з нею пов’язані : приклад (інігма), притча (парабола), прилег (парадигма). Досить вичерпно диференційована іронія: поруганіє (іронія), поіграніє (сарказм), посмеяніє (астеізм), похухнаніє (міктерізм). Іронію та алегорію об’єднує те, що оба ці тропа можуть бути невірно тлумаченні і тим самим являють найбільший інтерес для читачів. Крім цього, ці тропи найменш описові і найбільш условні.

Реку же: узде коневи правитель єсть и вьздhржяние: правhдьнику же книгы. Не съставить бо ся корабль безь гвоздии, ни правhд никь бесь почитаний книжьнааго... Красота воину орижие и кораблю вhтрила, тако и провhднику почитание книжьное.

Основна частина „Ізборників” є перекладеною, переклад відзначається високою художністю (він призначений для світської еліти) та стилізацією до східнослов’янського, зокрема київського, мовного ґрунту: „Слово про читання книг”, „Слово одного батька до свого сина”, „Поради для заможних”, „Стословець”, „Яка має бути людина” та ін. Тексти сповнені риторичними фігурами, прислів’ями, мудрими сентенціями, що стали чи могли стати афоризмами. Наприклад: ногами ступай тихо, а духом біжи хутко до воріт небесних; радість цього світу плачем кінчається, як можна бачити в світі цьому на двох сусідах: у цих відправляють весілля, у тих за мерцем плачуть; матір’ю злого є лінощі; не той багатий, хто багато має, а той, хто не багато потребує; якщо ступаєш на стезю подвигу, душу від розслаблення звільни [19; 72].

За своїм складом і типом Ізборник 1073 року нагадує антологію ранніх пам’яток патристики. Своєрідна добірка мала цілком конкретну мету: дати пояснення широкому колу читачів, читачів, не обізнаних у тонкощах догматики і богослов’я, про основні істини християнського віровчення, запобігти основним непорозумінням, які могли виникнути при читанні книг Нового і Старого заповітів, викласти основи розуміння деяких закономірностей світобудови. Інакше кажучи, ввести ново просвічених християн у коло ідей та уявлень, пов’язаних із прийнятою ними вірою, а головне – у досить короткій і легкій формі допомогти їм освоїти певний рівень просвіти, який наблизив би їх до візантійської освіченості. Саме тому Симеон та книжники, які працювали на його замовлення, залишають осторонь все те, чим цікавляться їхні сучасники, а звертаються до найбільш ранніх пам’яток патристики, перш за все ІУ-УІ ст. Таким чином, до складу Ізборника потрапляє не Семеон, Новий Богослов чи Пилип Монотроп, а Василій Великий, Афанасій Олександрійський, Іустин Філософ, Іоанн Златоуст, Єфрем Сирин, Іоанн Дама скин і, головне, Атанасій Синаїт, дуже популярний своїми про питаннями і відповідями” [19; 87].

У грецькому оригіналі стаття називається „Про тропи”, а в латинському перекладі – „Про фігури”. У списку 1073 року вона названа „Про образи”. Чому руська назва саме така? А.Востоков обстоював думку про те, що зміна назви статті пов’язана з тим, що київський дяк Іоанн заміняв деякі незрозумілі болгарські слова руськими на вимогу князя.

Відомий російській вчений Г. Хазагеров досить детально вивчав не тільки зміст статті Хировоска, а й шукав інтертекстуальні та історичні зв’язки. Ось що він пише в одній з своїх публікацій: “Філологічний трактат “Об образах” – це переклад твору православного автора Хировоска “О тропах”. Цей трактат був предназначений для обслуговування гомілетики, а не для ораторіки. Саме тому ця праця не є посібником з ораторського мистецтва. Усі тропи метафоричної групи видвинуті в трактаті на перше місце і подані диференційовано, в той час, як тропи метонімічної групи представлені дуже скупо... ” [20; 24]

Також Г. Хазагеров є автором статті “Об образах”: Іоан, Хировоск, Тріфон (до діахронії тропів та фігур в греко-слов’янської традиції). Ця стаття присвячена проблемі діахроних тропів та фігур в греко-слов’янської традиції. Матеріалом для зіставлення та аналізу слугували два трактати з ріторики: текст хировоска і текст Тріфона. Перший текст належить болгаро-давньоруській культурній спадщині, а другий – еліно-візантійській. В статті спостерігається наступність термінології риторіки і в той же час розглядається різниця во вживанні та в осмисленні термінів.

Наведемо декілька цитат з цієї статті: “Стаття “Об образах”, яка вміщена в ізборнік Святослава 1073р. протягом багатьох років викликає зацікавленість дослідників, як перший давньоруській трактат з ріторики і поетики. Вже сама назва акцентує увагу на осмисленні поетичної термінології....Не меншу зацікавленість викликає і номенклатурний список творчих образів, а також цікаве співставлення його з більш пізніми російськими риториками...” [20; 34]

Також, дослідивши різні наукові джерела, Г. Хазагеров доходить висновку, що насправді, наукову цінність мав трактат Тріфона (друга половина І. ст. до н.е.), який систематизував тропи, а Хировоск – є тільки рядовим візантійським граматиком, який цитував чужі праці і труди. Але на наш погляд, не слід так різко критикувати Хировоска, адже саме завдяки йому ці безцінні знання дійшли до нас і ми маємо змогу прослідити генезис літературознавчої науки.

Отже, підсумувавши вищевикладене можемо зробити такі висновки:

1. Особливий інтерес для стилістики становить стаття Георгія Хировоска „О образhхь”, в якій стисло називаються основні стилістичні засоби — тропи і риторичні фігури: „Творчі образи суть 27: алегорія (инословис), метафора (прhвод), зловживання (непотрhбиє), прийняття, зміна порядку слів (поворот), протиріччя (съприятиє), сполучення (сънятис), ономатопея (имєпотворис), порівняння, антономасія (заміна одного імені іншим), метонімія, найменування від протилежностей (вспятословие), перифраз (округлословиє), еліпсис (нестаток), плеоназм (изрядиє), гіпербола (лихорhчиє), парабола (притча), приклад, повчення (отданиє), персоніфікація (лицетвориє), уподібнення (сълог), іронія (поруганиє), попередження (послhдословиє) та ін.

2. В цьому трактаті на перше місце видвинута алегорія, і тропи, які з нею пов’язані : приклад (інігма), притча (парабола), прилег (парадигма). Досить вичерпно диференційована іронія: поруганіє (іронія), поіграніє (сарказм), посмеяніє (астеізм), похухнаніє (міктерізм). Іронію та алегорію об’єднує те, що оба ці тропа можуть бути невірно тлумаченні і тим самим являють найбільший інтерес для читачів. Крім цього, ці тропи найменш описові і найбільш условні.

3. Стаття „О образhхь” яка включена до „Ізборника Святослава 1073 року” треба розуміти в більшому сенсі як пособіє з читання текстів, а не з творення їх.

ВИСНОВКИ

У ході досліження ми дійшли наступних висновків:

1. Найдавнішою пам'яткою писемності Київської Русі вважається "Ізборник Святослава", укладений 1073 та 1076 pp. для київського князя Святослава Ярославича. Поряд з творами церковно-релігійного характеру, зокрема уривками з патристичної літератури, він містить публіцистичні твори давньоруських письменників, де роз'яснюються норми поведінки людини за різних побутових обставин. В "Ізборнику" 1073 р. подано перший "Індекс книг істинних і хибних", в якому йшлося про книги, які слід читати і які заборонені ("відречені", апокрифічні книги).

2. Давняя українська література бере свій початок від часів давньоруської феодальної держави — Київської Русі. За вісім століть своєї історії пройшла кілька якісних етапів розвитку. Перший — становлення і розквіт літератури часів Київської Русі, або давньоруської літератури. Виникла вона на ґрунті усної народної словесності, слов'янської міфології, засвоєння (після запровадження 988 р. християнства) візантійсько-болгарського літературного досвіду. До наших днів дійшло два види пам'яток давньоруської літератури: перекладні та оригінальні. Із прийняттям християнства, будівництвом храмів і запровадженням шкільної освіти зростає попит на християнську церковну літературу, богослужебні книги, що й обумовило виникнення перекладної літератури (біблійні книги, апокрифи, «житія», патерики й ін.). Перекладна література приходила на Русь головним чином із Візантії. Процес перенесення, «вживления» чужоземних пам'яток сприяв не тільки культурному збагаченню наших предків, засвоєнню ними філософського, культурного, морально-етичного досвіду інших народів, а й стимулював розвиток оригінальної творчості.

3. Першою давньоукраїнською книгою енциклопедичного характеру вважається “Ізборник Святослава 1073 року”. Цей унікальний рукопис разом з Остромировим Євангелієм ( 1056-1056 рр.) та другим “Ізборником Святослава 1076 року” належить до найдавніших точно датованих пам’яток писемності Київської Русі, які збереглися до нашого часу. “Ізборник Святослава 1073 року” – чудово оформлений рукопис, який відзначається високою якістю пергаменту, ретельним кирилівським письмом та мистецтвом оздоблення різнобарвними заставками, малюнками, ініціалами з використанням фарб і золота. Це список з болгарського оригіналу, що являє собою переклад з грецького (до нашого часу не зберігся) для болгарського царя Симеона (893-927). “Ізборник 1073 року” був перекладений на тогочасну літературну мову і присвячений київському князю Святославу Ярославичу (1027-1076), сину Ярослава Мудрого.

4. Особливий інтерес для стилістики становить стаття Георгія Хировоска „О образhхь”, в якій стисло називаються основні стилістичні засоби — тропи і риторичні фігури: „Творчі образи суть 27: алегорія (инословис), метафора (прhвод), зловживання (непотрhбиє), прийняття, зміна порядку слів (поворот), протиріччя (съприятиє), сполучення (сънятис), ономатопея (имєпотворис), порівняння, антономасія (заміна одного імені іншим), метонімія, найменування від протилежностей (вспятословие), перифраз (округлословиє), еліпсис (нестаток), плеоназм (изрядиє), гіпербола (лихорhчиє), парабола (притча), приклад, повчення (отданиє), персоніфікація (лицетвориє), уподібнення (сълог), іронія (поруганиє), попередження (послhдословиє) та ін.

5. В цьому трактаті на перше місце видвинута алегорія, і тропи, які з нею пов’язані : приклад (інігма), притча (парабола), прилег (парадигма). Досить вичерпно диференційована іронія: поруганіє (іронія), поіграніє (сарказм), посмеяніє (астеізм), похухнаніє (міктерізм). Іронію та алегорію об’єднує те, що оба ці тропа можуть бути невірно тлумаченні і тим самим являють найбільший інтерес для читачів. Крім цього, ці тропи найменш описові і найбільш условні.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. М.А. Жовтобрюх, О.Т. Волох, С.П. Самійленко, І.І. Слинько. Історична граматика української мови. Підручник. — К.: Вища школа, 1980. — 320 с.

2. Бойко. Історія України. Запитання і відповіді. - К.: Наука. – 1997. – 456с.

3. Орест Субтельний : Історія України. – К.: Либідь. – 1993. – 402с.

4. Полонська-Василенко Наталія: Історія України (Том 1) – К.: Кондор. - 2005. – 359с.

5. Довідник з історії України. За редакцією І.Підкови та Р.Шуста. - К.: Наука. – 1995. – 378с.

6.Серафим Юшков. Нариси з історії виникнення і початкового розвитку феодалізму в Київській Русі. – К.: Вища школа. -1992. – 238с.

7. История русской риторики. Хрестоматия: Уч. пособие для студентов гуманитарных факультетов вузов. - М.: Академия, 1998.-С.14.

8. Аннушкин В.И. Эволюция и содержание предмета русской риторики в истории русской филологии (XI - середина XIX веков). - М., 1997. С. 361.

9. Маркасова Е.В. Указ. соч. Изборник Святослава 1073 года: Факсимильное издание. М., 1983. Л. 237-240.

10. Вагнер Г.К/ Cтатья Георгия Хировоска "О образех" в Изборнике Святослава 1073 г. и русское искусство XI в. // Изборник Святослава 1073 г. М., 1977. С. 99-108;

11. Черторнцкая Т.В. Красноречие Древней Руси (XI - XVII вв.).- М., 1987.

12. Архангельский А.С. Творения отцов церкви в древнерусской письменности.- Казань, 1989-1990.-T.I-4;

13. Еремин И.П. Ораторское искусство Кирилла Туровского // Еремин И. П. Литература Древней Руси: Этюды и характеристики.-М.; Л., 1966.-С. 132-143;

14. Елеонская А.С. Ораторская проза в литературном процессе XVII века.-М., 1990;

15. Граудина Л.К., Кочеткова Г.И. Русская риторика. - М.: Центрполиграф., 2001. - 669с.

16. Данцев А.А., Нефедова Н.В. Русский язык и культура речи для технических вузов. - Ростов-на-Дону: Феникс, 2002. - 320 с.

17. Марченко О.И. Риторика как норма гуманитарной культуры.- М.: Наука, 1994. - 191 с.

18. Плюснина Т.Д., Успенская И.С. Основы ораторского искусства и риторики: Учебное пособие. Часть I. - СПб: ЛТА, 2000. - 80с.

19. Шейнов В.П. Риторика.- Минск: Амалфея, 2000. - 592с.

20. Г.Г. Хазагеров К діахронії тропів та фігур в греко-слов’янській традиції. – К.: Наука, - 1994. – 53с.

21. Літературознавчий словник-довідник / Р.Т. Гром’як, Ю.І. Ковалів та ін. — К.: ВЦ «Академія», 1997. — 161с.

22. Мацько Л.І., Сидоренко О.М., Мацько О.М. Стилістика української мови. К.: Вища школа, 2003. – 254с.