Курсовая работа: Бесіда, як форма організації позакласної виховної роботи з молодшими школярами
Раздел: Рефераты по педагогике
Тип: курсовая работа
Зміст
Вступ 3 – 4
І. Аналіз психолого-педагогічної літератури з досліджуваної теми 5 – 16
1.1. Видатні педагоги про виховання молодших школярів 5 – 8
1.2. Сучасні дослідження про особливості виховання молодших школярів 9 – 16
Розділ ІІ. Дослідно експериментальна робота щодо особливостей виховання молодших школярів 17 – 23
2.1. Констатуючий експеримент 17 – 20
2.2. Формуючий експеримент 21 – 23
Висновки 24 – 26
Література 27
Додатки 28 – 36
Вступ
Педагогіка – одна з найцікавіших соціальних дисциплін, що має справу із самими широкими соціальними процесами. Ці процеси наповнені шумом голосів, діянням рук людських. І за всім цим космосом почуттів, діалогів – реальні люди, реальні діти, реальні вихователі[1].
Зіштовхуються не просто окремі особистості, колективи – зіштовхуються покоління. Покоління вихователів і виховуваних. І навіть покоління тих, хто претендує на лідерство в педагогічних суперечках.
Педагогіка ніколи не може стати монополією ні вузьких фахівців, ні – тим більше – окремих груп, кланів.
Сучасне виховання – справа всенародна. Вона повинна бути заснована на народних традиціях, і здійснюватися в інтересах народу, держави[2].
Сучасне виховання – завжди об‘єднання наукових знань про людину, досвіду людської культури, народної мудрості. Якщо один з цих компонентів не враховується, виховання стає неминуче збитковим, де зароджуються педагогічні помилки, що породжуються ускладненням задач виховання[3].
Корені треба шукати головним чином у недоліках знань дитячої психології, особливостей дитини, його розвитку, у педагогічних оманах і самовпевненості.
Якщо вчитель допустить промахи у своїх діях, то може нормальна дитина перетворитися у важковиховувану.
І тільки тоді, коли виховання буде взаємодіяти в сукупності із самовихованням і перевихованням, з різними методами, формами виховання і буде забезпечений позитивний психічний розвиток молодшого школяра, тяжковиховуваність буде переборена.
Об'єкт дослідження: процес навчання.
Предмет дослідження: процеси виховання та застосування бесіди як форми позакласної роботи з молодшими школярами.
Ціль дослідження: теоретичні основи процесу виховання їхній розвиток на сучасному етапі.
Ціль має наступні задачі:
1. Проаналізувати психолого-педагогічну літературу з проблеми виховання.
2. Охарактеризувати сутність виховання та одну з його форм – бесіду.
Розділ І. Аналіз психолого-педагогічної літератури з досліджуваної теми
1.1. Видатні педагоги про виховання молодшого школяра
У народній педагогіці не раз наголошується на виховній силі слова («Вола в'яжуть мотузком, а людину словами», «Як слово не поможе, то й кий не дошкулить»). У формуванні суспільної свідомості провідну роль відіграють такі методи, як розповідь, бесіда, роз'яснення, наставляння, інформування, порада, дискусія. Всі вони здавна широко побутують у практиці народного виховання.
У процесі виховання, на думку О.В. Духновича, повинен мати місце широкий вибір методів впливу в гармонійному їх поєднанні, бо "слова вчать, а приклади приваблюють". Особливу роль у зростанні молоді він надає прикладу старших: батьків, учителів, яких застерігає від необачних вчинків, закликає до мудрості та виваженості в діях. О.В. Духнович наводить сентенцію про те, що "діти розбещених батьків теж розбещеними бувають, а розбещений учитель всіх дітей розбещеними зробить і замість доброчесності розплодить злонравність і розбещеність у цілому суспільстві". Педагог надіється на усвідомлення дорослими свого призначення в родині, школі, у цілому в житті.
О.В. Духнович слідом за Г.С. Сковородою приділяв увагу проблемі зайнятості дітей. На його думку, вони повинні завжди займатися корисними справами, дозвілля їхнє має бути доцільним і розумним, інакше неробство призведе до пустослів'я, ліні, непокори, злих вчинків тощо. Отже, виховання має здійснюватися продумано й за певною системою[4].
В основу виховання ("Еміль або про виховання"), за Ж.-Ж. Руссо, повинен лягати принцип слідування за вказівками природи, відповідно з яким:
а) кожному віковому періоду повинні відповідати особливі форми виховання і навчання;
б) виховання мас бути трудовим і сприяти розвитку самодіяльності та ініціативи учнів;
в) інтелектуальному вихованню повинні передувати вправи для розвитку фізичних сил і органів чуття вихованців.
У системі виховання, за Ж.-Ж. Руссо, велика увага приділялась особистості дитини.
Гельвецій твердив, що мета виховання має полягати в тому, щоб розкрити серце дитини для гуманності, а розум - для правди, щоб виховувати патріотів, у свідомості яких ідея особистого добра тісно пов'язана з ідеєю добра для всіх людей.
У розвитку педагогіки і психології велике значення мала праця Ушинського «Людина як предмет виховання», в якій докладно розглянуто багато важливих питань: розвиток почуттів, сприймання, пам'яті, уваги, уявлення, мислення, емоцій, мови тощо[5].
Сьогодні перед школою постало завдання необаченої складності – давати середню освіту всьому молодому поколінню, формуючи своїх вихованців чесними та порядними людьми, активними будівниками свого майбутнього, мужніми патріотами. Творчо застосовуючи педагогічні ідеї видатних педагогів, постійно уточнюючи ї коригуючи набутий власний досвід, учительський колектив Павлиської школи під керівництвом В.О. Сухомлинського прагнув знайти таке поєднання теорії і практики, яке б найповніше відповідало вимогам виховання підростаючого покоління, розкривало з найбільшою глибиною виховну силу таких факторів, як зв’язок школи з життям, з працею, а також із соціальним, моральним і науково-технічним прогресом суспільства.
Мету виховної роботи В.О. Сухомлинський вбачає в тому, щоб кожному юнакові, кожній дівчині дати моральну, розумову, практичну і психологічну підготовку до праці, розкрити в кожному з них індивідуальні задатки, нахили і здібності. Педагог прагнув підготувати своїх вихованців до високоморальних і естетичних відносин, побудованих на дружбі і товаришуванні, на повазі до всього справді людського в кожній чесній людині.
Одне з найважливіших виховних завдань В.О. Сухомлинський вбачає в тому, щоб життя учнівського колективу було першою школою громадянськості, праці, ідейних і морально-естетичних відносин. Як закласти в дитині – майбутньому громадянинові – міцне ядро громадянина – це найважливіший критерій і головний вимірник самоперевірки вчителя в процесі виховної роботи.
Важливою умовою здійснення школою своєї ролі в суспільному розвитку є зв'язок школи з життям, а також зв'язок розумового і морального виховання школярів.
Ідеї великих педагогів — Коменського, Песталоцці, Руссо, Ушинського, Дістервега, які спрямували школу, вчителя, учня на вивчення навколишнього світу, вчили досліджувати, пояснювати те, що людина бачить,— відбиваються в роботі вчителя відповідно до його завдань виховання. Важливо, щоб дитина не тільки бачила навколишній світ таким, яким він є, а й прагнула робити його кращим. Виховний сенс методу вивчення, що його обирає вчитель, набуває в зв'язку з цим особливо великого значення. Дістервег говорив, що поганий учитель лише повідомляє істину, хороший відкриває її. Уміння вести учнів шляхом пізнання так, щоб вони відкривали істину,— це не тільки дидактична майстерність, а й виховання правильних поглядів на природу і суспільство, формування стійких переконань, вироблення необхідного для творчої праці дослідницького підходу до явищ природи і суспільного життя.
Ось які слова приводить В.О. Сухомлинський в своїй книзі “Павлиська середня школа”: “Ми вбачаємо свою роль у розвитку учнів не тільки в тому, щоб допомогти їм набути певних знань, а й у тому, щоб виховати в них бажання набувати знання протягом усього життя. І ми прагнемо сформувати в дітей і переконання в тому, що знання, освіченість, інтелектуальна культура — це необхідна умова цікавого, повноцінного, духовно багатого життя, що без знань цікаве життя неможливе, бо неможлива творча праця.”
Щодо словесних методів виховного впливу на учнів В. Сухомлинський зазначав: «В руках вихователя слово — такий же могутній засіб, як музичний інструмент в руках музиканта, як фарби в руках живописця, як різець і мармур в руках скульптора. Як без скрипки немає музики, без фарб і пензля — живопису, без мармуру й різця — скульптури, так без живого, трепетного, хвилюючого слова немає школи, педагогіки. Слово — це ніби той місточок, через який наука виховання переходить у мистецтво, майстерність»[6]
1.2. Сучасні дослідження про особливості виховання молодших школярів
Виховання як цілеспрямований процес формування особистості здійснюється за допомогою методів виховання.
Методи виховання — способи взаємопов'язаної діяльності вихователів і вихованців, спрямованої на формування у вихованців поглядів, переконань, навичок і звичок поведінки[7].
Виховна ефективність методів підвищується, якщо під час застосування методу використовують педагогічні прийоми.
Прийом виховання — частина, елемент методу виховання, необхідний для ефективнішого застосування методу в конкретній ситуації.
Окрім методів і прийомів, у виховній роботі використовують засоби виховання.
Засоби виховання — вид суспільної діяльності, який може впливати на особистість у певному напрямі.
До засобів виховання відносять працю, мистецтво, засоби масової інформації, шкільний режим та ін.
Методи виховання поділяють на загальні (їх застосовують в усіх напрямах виховання) і часткові (використовуються переважно в одному з них — правовому, економічному чи фізичному).
Класифікація методів виховання випливає з логіки цілісного педагогічного процесу, необхідності безпосередньої організації всіх видів діяльності дітей, їх взаємин з педагогами і між собою, стимулювання самодіяльності та самоосвіти. Щодо функціональної залежності розрізняють такі групи методів виховання: методи формування свідомості; методи формування суспільної поведінки; методи стимулювання діяльності та поведінки; методи контролю й аналізу рівня вихованості.
Методи виховання завжди діють у певній системі, кожен є структурним елементом цієї системи і у взаємозв'язку з іншими забезпечує ефективність виховного процесу, їх використовують у тісному взаємозв'язку і взаємозалежності. А. Макаренко зауважував, що кожний виховний засіб слід розглядати як частину виховної системи. Методи виховання змінюються, вдосконалюються із зміною мети виховання, умов, у яких воно здійснюється, віку дитини та ступеня її вихованості.
Вибір методу та ефективне його використання залежать від:
— вікових особливостей школярів та їх життєвого досвіду. Так, у виховній роботі з молодшими учнями віддають перевагу привчанню і вправам, перед переконуванням. Диспут і лекцію доцільно використовувати у виховній роботі зі старшокласниками;
— рівня розвитку дитячого колективу. У несформованому колективі педагог використовує метод вимог у категоричній безпосередній формі, у згуртованому — можна вдатися до таких методів, як громадська думка, прийом паралельної дії;
— індивідуальних особливостей школярів. На ці особливості слід зважати не лише в індивідуальній виховній роботі, а й під час групових і фронтальних виховних заходів. Підібраний метод виховання повинен передбачати індивідуальні корективи;
— поєднання методів формування свідомості та поведінки. Підбираючи методи виховання, слід розумно поєднувати методи формування свідомості й методи формування суспільної поведінки з урахуванням принципу виховання єдності свідомості та поведінки;
— ефективності методів виховання, яке забезпечується за умови, що вчитель спирається у їх використанні на психологію школяра. Учень реагує на виховний вплив позитивно, негативно або нейтрально. Це потребує від педагога вміння «вловити» реакцію вихованця і відповідно скоригувати його сприймання.
Бесіда – метод, за допомогою якого здійснюється процес спілкування між об‘єктом і суб‘єктом виховання (школярем і педагогом) під час колективної діяльності чи індивідуального впливу[8].
У шкільній практиці бесіда є найпопулярнішим багатоваріантним методом, гнучким засобом впливу педагога на особистість школяра і доступним для сприйняття.
Використовуючи бесіду як метод, педагог має розв‘язати дуже важливі завдання: навчити учнів оцінювати події, вчинки, явища суспільного життя і на цій основі формувати у школярів відповідне ставлення до навколишньої дійсності.
Форма подання окремих епізодів, фактів чи явищ може бути різною. Проте вона обовязково має відповідати школяра до роздумів, пошуку, відповідних висновків і переконань.
Бесіда (фронтальна або індивідуальна) — поширений метод виховання. Щоб фронтальна бесіда дала позитивний результат, педагог повинен: обґрунтувати тему як життєво важливу, а не надуману, формулювати запитання таким чином, щоб вони спонукали до розмови, спрямовувати розмову в конструктивне русло. Учнів слід залучати до оцінювання подій, вчинків, явищ суспільного життя і формувати у них на цій основі ставлення до навколишньої дійсності, до своїх громадських і моральних обов'язків. Підсумовуючи бесіду, учитель обґрунтовує раціональне вирішення обговорюваної проблеми, накреслює конкретну програму дій для закріплення прийнятої в результаті бесіди норми. Фронтальну бесіду можна проводити кількома етапами. На першому вихователь розкриває суть теми бесіди, її значення, відтак переходить до бесіди у формі розповіді. Розкриваючи зміст, він спирається на наявний в учнів запас уявлень і понять, який виявляє цоперед-нім анкетуванням чи в індивідуальних бесідах. На другому етапі він залучає до бесіди учнів, які висловилися з приводу думок вихователя стосовно теми бесіди. На підставі цих висловлювань він розкриває суть поставленої проблеми, що допомагає учням виробити певні світоглядні поняття, пов'язані з даною темою. На третьому етапі, виходячи з аналізу конкретних фактів, наголошують на дієвому характері обговорюваної проблеми, пов'язують її з поведінкою і діяльністю учнів. На четвертому — учні усвідомлюють значення розглянутої проблеми для власної поведінки.
При підготовці й проведенні фронтальних бесід на будь-яку тему враховують вікові особливості учнів. Так, у молодших класах доцільно проводити бесіди на морально-правові теми: «Поважай своїх друзів», «Бережи все, що створено людською працею», «Красиве і потворне у поведінці людей», «Будь чесним і правдивим» тощо. Класоводи намагаються пов'язати зміст цих бесід з поведінкою учнів, запобігти негативним вчинкам. З цією метою використовують випадки з життя, оповідання з дитячих газет і журналів. Під час бесід дітей привчають оцінювати достойні й недостойні вчинки персонажів оповідань.
Фронтальну бесіду з класом можна проводити на будь-яку тему: політичну, моральну, правову, статевого виховання, естетичну та ін. Вчитель стикається зі значними труднощами, коли учнів доводиться переконувати у хибності їхніх поглядів і переконань, неправильності їхньої поведінки. Тому педагог повинен знати різні прийоми підвищення ефективності фронтальної бесіди.
Дослідження психологів переконують, що учні критичніше ставляться до дій і вчинків інших людей, ніж до власних. Аналогії та зіставлення під час бесіди подібних випадків позитивно впливає на них.
Нерідко учні скоюють вчинки, не замислюючись над тим, що в них проявляються їх негативні риси, про існування яких вони навіть не підозрюють. Наприклад, кругову поруку в колективі можна кваліфікувати як відсутність принциповості в його членів. У такому разі говорять про неправильне розуміння таких моральних понять, як товаришування, колективізм і дружба.
Ефективність фронтальної бесіди зростає, коли у розглядуваних фактах, процесах учні відкривають невідомі для себе сторони. Під час такої бесіди вони можуть обстоювати свої помилкові погляди і переконання. Педагог ніби погоджується з ними, приймає їхню точку зору, але, виявивши слабкі й суперечливі місця в аргументації вихованців, спростовує їх: «Яз вами згоден, але ж як пояснити...», «Припустімо, ви маєте рацію, проте як бути, коли...». Слід продумати запитання, якими можна спонукати учнів до самостійних пошуків відповіді на суперечливі судження. Аргументи педагога мають бути неспростовними.
Найскладнішою для вчителя є індивідуальна бесіда, яку проводять за заздалегідь наміченим планом у спокійній обстановці. Важливо, щоб психічний стан учня спонукав його до відвертості. В індивідуальній бесіді учень має не лише усвідомлювати зміст моральних сентенцій, які доводять до його свідомості, а й переживати його. З цією метою використовують переконливі приклади. Водночас вихованець повинен відчути, що педагог прагне допомогти йому. Якщо йдеться про порушення правил поведінки, бесіду не можна починати з докорів і винесення рішення про покарання. Спершу з'ясовують причини і мотиви порушення, відтак визначають міру педагогічного впливу.
Молоді педагоги нерідко зводять індивідуальну бесіду до розвінчуваня вчинків учнів. Проте досвід переконує, що бесіда корисніша, коли її починають з аргументованого розкриття правильного розуміння суті вчинку, дії, явища і на цьому тлі показують недостойність скоєного учнем вчинку.
Праця педагога – це майстерність моделювання свого виховного впливу і його творчого втілення.
Підходи до моделювання бесіди можуть бути різні. Бесіду, яку педагог планує заздалегідь, можна поділити на певні етапи.
Обґрунтування теми.
Актуалізація уваги учнів з метою підготовки їх до передбаченого обговорення життєво важливої події, факту, явища, морального вчинку, ситуації.
Цей етап можна назвати підготовчим або мотиваційним. Він є дуже важливим. Від того, як він буде реалізований, залежить рівень сприйняття учнями проблеми, що обговорюється, їхньої участі у процесі спілкування.
Педагог пропонує учням першоджерело, матеріал для обговорення.
Цей етап є головним у бесіді. В ролі першоджерела може бути розповідь, уривок із художнього твору, кінофільм чи його фрагмент, стаття, конкретна подія, ситуація із життя школи, класу, газетна чи журнальна стаття, конкретний факт чи явище.
Діалог з дітьми.
Цей етап є продовженням головного (другого) етапу і може відбуватись у довільній формі: запитань і відповідей, тематичних вікторин, заочної подорожі, проблемних питань тощо.;
Досвідчений творчий педагог з метою активізації мислення школярів використає елементи дискусії, методи переконання і прикладу, створить умови для розвитку дитячої уяви (намалювати уявну картину, уявити протилежну ситуацію). Щоб сильніше вплинути на емоції дітей, можна також використати художні репродукції, фрагменти музичних творів, відповідні діафільми тощо.
Завдання учителя на цьому етапі — сприяти вільному вираженню учнями своїх думок, підводити їх до самостійних висновків та обґрунтувань. Наприклад, під час обговорення проблеми материнської любові доцільними будуть розповіді учнів, обговорення ситуацій, відповідні приказки і прислів'я, народні пісні.
Підбиття підсумків.
На цьому етапі особливу роль відіграє заключне слово педагога. Він узагальнює все висловлене, формулює найраціональніше, з його погляду, розв'язання обговорюваної проблеми, передбачає конкретні дії для закріплення вивченої під час бесіди норми.
Завершити бесіду можна формулюванням однієї з біблійних моральних заповідей: «Шануй отця твого і матір твою, щоб тобі було добре і щоб ти довго прожив на землі», яку можна доповнити таким християнським повчанням: «Чини іншим так, як би ти хотів, щоб в тих самих умовах інші чинили тобі» і моральною заповіддю В. Сухомлинського: «Берегти матір — означає турбуватися про чисте джерело, з якого ти пив з часу свого першого дихання і будеш пити до останньої хвилини свого життя...».
Для дітей дуже важливо, щоб їх відзначили за участь в обговоренні. Це заохочує їх до подальшої роботи, є стимулом для самовираження. Особливий підхід потрібний до оцінювання малоактивних школярів з ниткою успішністю.
Колективні бесіди можуть використовуватись у процесі організації різних форм діяльності школярів (зборів, екскурсій, походів, зустрічей і ін.) Бесіда може бути використана також як фрагмент під час застосування інших методів виховного впливу (диспут з елементами бесіди чи, навпаки, бесіда з елементами дискусії, використання фрагментів бесіди під час лекції, переконання шляхом бесіди тощо).
Особливу трудність для молодого вчителя становлять індивідуальні бесіди. Дуже часто вони проводяться у зв'язку з екстремальними ситуаціями (виникнення локальних конфліктів, порушення дисциплінарного характеру)- В таких випадках педагог діє експромтом.
Якого ефекту досягає педагог, якщо індивідуальну бесіду він проводить за накресленим планом і певною схемою?
Такі бесіди мають застережний характер, вносять певні корективи у загальну програму виховних впливів. Індивідуальні бесіди проектуються, виходячи з потреб особистості школяра. Вони покликані сприяти розвитку особистості, її індивідуальних здібностей, нахилів, таланту. За допомогою індивідуального впливу педагог крок за кроком проникає в духовний світ людини. Майстерність педагога полягає в тому, щоб у процесі його впливу на особистість душа дитини сама розкрилась, як квітка під впливом теплих сонячних променів.
Правила індивідуальної бесіди: не намагайтеся говорити лише самі; стримуйте себе, коли виникне бажання перервати розповідь учня; врахуйте, що для успішного оволодіння мистецтвом слухання потрібно стежити за тим, як учень висловлює свою думку; виявляйте увагу до співрозмовника, підкреслюйте свою зацікавленість; спокійно реагуйте на висловлювання учня навіть тоді, коли з ним не погоджуєтеся; стежте за основною думкою співбесідника, намагайтеся зрозуміти хід його міркувань.[9]
Розділ ІІ. Дослідно експериментальна робота щодо особливостей навчання учнів шестирічного віку
2.1. Констатуючий експеримент
Становлення української державності, інтеграція у європейське світове співтовариство, відмова від тоталітарних методів управління державою і побудова громадського суспільства передбачають орієнтацію на Людину, пріоритети духовної культури, визначають основні напрями реформування навчально-виховного процесу.
Ця концепція, як і концепція гуманітарної освіти, є елементом нової ідеології освіти, яка повинна працювати на процес державотворення, становлення народу України як політичної нації.
Стрижнем усієї системи виховання в Україні є національна ідея, яка відіграє роль об’єднуючого, консолідуючого фактора у суспільному розвиткові, спрямованого на вироблення життєвої позиції людини, становлення її як особистості, як громадянина своєї держави. Національний xapaктep виховання полягає у формуванні молодої людини як громадянина України, незалежно від її етнічної приналежності.
Інтегруючою основою нaцiональної системи виховання є спільність історико-гeoграфічного походження, мови, культури і традицій, усвідомлення своєї приналежності до українського суспільства. Кожен з цих чинників визначає єдність поколінь сучасних, минулих і майбутніх, сприяє формуванню громадянина-патріота. Науково обгрутоване, належним чином організоване виховання відображає духовний поступ нapoду, процес збереження й збагачення його культури.
Виховання підростаючих поколінь відповідає потребам етнокультурного відродження та розвитку як українського народу, так і представників інших етносів, що проживають в Україні, передбачає надання Їм широких можливостей для пізнання своєї історії, традицій, звичаїв, мови, культури, формування почуття національної гідності.
Сучасне виховання в Україні має забезпечувати прилучення молоді до світової культури й загальнолюдських цінностей. За своїми формами й методами воно спирається на народні традиції, кращі надбання національної та світової педагогіки.
Національне виховання дає суспільний характер. До нього причетні сім'я, найближче соціальце оточення формальні й неформальні об'єднання, громадські організації, засоби масової інформації, заклади культури, релігійні об'єднання та ін: Роль держави полягає у координації виховних зусиль усіх інституцій суспільства, забезпечення його єдності та пріоритет загальнодержавних (національних) інтересів.
Процес виховання органічно поєднаний з процесом навчання молоді, опанування основами наук багатством національної й світової культури.
Гуманістичний характер виховання передбачає побудову його змісту й форм на основі глибокого розуміння вихователем природи вихованців, їх індивідуальних можливостей, поваги до особистості дитини, турботи про її гармонійний розвиток, встановлення взаємин співробітництва у навчально-виховному процесі.
Такий підхід передбачає ставлення до кожного вихованця як до неповторної особистості, суб'єкта вільного розвитку, визнання його прав, виходячи із сукупності знань про людину. У зв'язку з цим першорядного значення набуває діяльність соціальних і психологічних служб, які здатні на професійному рівні забезпечити диференціацію та індивідуалізацію виховних впливів.
Дана концепція має на меті визначити пріоритетні завдання виховання в національній системі освіти та основні напрями їх реалізації на сучасному етапі розвитку українського суспільства.
Ідеалом виховання є гармонійно розвинена, високоосвічена, соціально активна і національно свідома людина, що наділена глибокою громадянською відповідальністю, високими духовним якостями, родинними і патріотичними почуттями, є носієм кращих надбань національної та світової культури, здатна до саморозвитку і самовдосконалення.
Головна мета національного виховання - набуття молодим поколінням соціального досвіду, успадкування, духовних надбань українського народу, досягнення високої культури міжнаціональних взаємин, формування молоді незалежно від національної приналежності, рис громадянина Української держави, розвиненої дyxовності, моральної, художньо-естетичної, правової, трудової, екологічної культури.
Мета національного виховання конкретизується через систему виховних завдань що є загальними не тільки для усіх виховних закладів, а й для всього суспільства в цілому:
- забезпечення умов для, самореалізації, особистості відповідно до її здібностей, суспільних та власних інтересів; відхід від уніфікації в процесі виховання, від орієнтації та опосередкованого вихованця;
- формування національної свідомості і людської гідності, любові до рідної землі, родини, свого народу, бажання працювати задля розквіту держави, готовності її захищати;
- виховання правової культури: повага до Конституції, законодавства України, державної символіки, знання та дотримання законів забезпечення, духовної єдності поколінь, виховання поваги до батьків, старших, культури та історії рідного народу;
- формування мовної культури, оволодіння і вживання української мови;
- виховання духовної культури особистості та створення умов для вільного формування нею власної світоглядної позиції;
- утвердження принципів загальнолюдської моралі: правди, справедливості, милосердя, патріотизму, доброти та інших доброчинностей;
- культивування кращих рис української ментальності працелюбності, індивідуальної свободи, глибокого зв'язку з природою, толерантності, поваги до жінки, любові до рідної землі;
- формування почуття господаря і господарської відповідальності, підприємливості та ініціативи., підготовка дітей до життя в умовах ринкових відносин;
- забезпечення повноцінного розвитку дітей і молоді, охорона і зміцнення їх фізичного, психічного та духовного здоров'я;
- формування соціальної активності та відповідальності особистості через включення вихованців у процес державотворення, реформування суспільних стосунків;
- забезпечення високої художньо-естетичної культури розвиток естетичних потреб і почуттів;
- вироблення екологічної культури людини розуміння необхідності гармонії її відносин з природою;
- прищеплення глибокого усвідомлення взаємозв'язку між ідеями індивідуальної свободи, правами людини та її громадською відповідальністю;
- спонукання вихованців до активної протидії проявам аморальності, правопорушенням, бездуховності, антигромадській діяльності.
Виховання дітей і молоді у будь-якому регіоні України в кінцевому рахунку переслідує одні й ті ж стратегічні педагогічні цілі, ґрунтується на одних і тих же принципах і теоретико-методичних засадах. Разом з цим, у процесі виховання враховуються регіональні й етнографічні особливості[10].
2.2. Формуючий експеримент
Під час проходження переддипломної педагогічної практики я намагалася виховати в учнів любов до рідної землі, до матерії, повагу до українських традицій та інших якостей майбутньої всесторонньо розвиненої особистості. Я регулярно проводила позакласну виховну роботу в якій застосовувала бесіду як основний метод роботи в своїй практиці.
Як відомо сім‘я є першоджерелом виховання дітей, тому я тісно співпрацювала з батьками застосовуючи бесіди про виховання.
Сім'я, родина — найвища цінність на Землі, яка робить життя кожної людини щасливим, повноцінним, плідним. Але батьки повинні усвідомити, що вони виконують і важливу соціальну роль, адже кожна повноцінна родина є фундаментом здорового суспільства. У статті 59 Закону України «Про освіту» зазначено, що виховання у сім'ї є першоосновою розвитку дитини як особистості. На кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини.
М.Г. Стельмахович розглядає родину як перше соціальне та емоційне мікросередовище, в якому розвивається і виховується людина від моменту її народження. В.О.Сухомлинський писав: «У сім'ї, образно кажучи, закладається коріння, з якого виростає пагін і гілки, і квітки, і плоди. Сім'я — це джерело, водами якого живиться повноводна річка нашої держави»[11].
На сім'ю, родину покладено найважливіші функції: репродуктивну (продовження людського роду), економічну (бюджет сім'ї), побутову (забезпечення житлом, ведення домашнього господарства), комунікативну (створення сприятливого сімейного мікроклімату), релактивну (організація вільного часу та відпочинку), виховну (формування особистості дитини, передача соціального досвіду). Наразі, на жаль, можна спостерігати відчуження батьків і дітей, зміну ціннісних орієнтацій молоді, втрату високих ідеалів української родинної педагогіки.
Сімейне виховання — це зусилля, які докладають дорослі задля того, щоб молодші члени сім'ї відповідали їхнім уявленням про те, якою повинна стати дитина, підліток, юнак чи юнка. Сімейне виховання полягає у формуванні особистості дитини, розвитку її здібностей, інтересів, світогляду, духовної культури, передачі дорослими членами сім'ї соціального досвіду.
Родина формує ставлення до праці, до іншої людини, до світу — природного і надприродного, до суспільства, до самої себе. Вона допомагає подолати життєві випробування, дає реальну підтримку, вселяє віру у власні сили і краще майбутнє.
Як свідчать дослідження А.П. Баранова, О.І. Іванова, В.А. Сисенко та ін., сім'я:
• створює сприятливий емоційно-психологічний мікроклімат, заснований на неповторній близькості батьків з дітьми, яка неможлива в інших ситуаціях спілкування дітей з дорослими;
• формує характер, звички, ставлення до людей, праці, суспільства, природи тощо;
• дає уроки життя в усіх його виявах, виконуючи своєрідне тренування у виконанні певних функцій.
Досвід показує досить наочно, що жодні виховні заклади, навіть найкращі, не можуть виконувати ту роль у вихованні дітей, яку відіграє сім'я, не можуть ефективно функціонувати без участі і допомоги сім'ї, без взаємодії з батьками. Про це слід пам’ятати класному керівнику.
Індивідуальні бесіди з батьками відбуваються як за ініціативою самих батьків, так і за ініціативою педагога. Інтерес батьків до питань виховання, їхню ініціативу щодо бесіди з класним керівником на педагогічні теми потрібно заохочувати та стимулювати. Якщо вихователь не готовий одразу відповісти на запитання батьків чи надати їм кваліфіковану рекомендацію, він може перенести бесіду на інший день та ретельно підготуватися до неї. Неприпустимо тільки вказувати батькам на недоліки, помилки їхніх сина чи доньки. Потрібно запропонувати методи, за допомогою яких вони зможуть вплинути на дитину.
У ході першої індивідуальної бесіди з вчителем батьки мають відчути, що той вболіває за успіхи кожної дитини. Тому не варто запевняти батьків, що всі відповіді на свої запитання вони отримають на перших батьківських зборах.
Не можна проводити бесіду з батьками у присутності дитини, якщо ви не впевнені, що ваше схвалення чи осуд школяра будуть сприйняті дорослими так, як ви цього бажаєте.
Не завжди бесіда з батьками має бути тривалою. Іноді буває достатньо короткої розмови, кількох вагомих слів.
Перевагою індивідуальної роботи є те, що наодинці з учителем батьки відвертіше розповідають про свої проблеми та труднощі у вихованні дітей. Дорослі мають бути переконані, що їхня бесіда з учителем залишиться між ними, що жодна їхня відверта думка не буде розголошена.
Індивідуальне спілкування з батьками дає вчителю можливість вибрати правильний підхід до дитини.
Під час позакласної виховної роботи я проводила виховні години з використанням елементів бесіди. Під час такої роботи намагалася розширити знання учнів про життєвий та творчий шлях письменників, видатних людей України, залучала учнів до скарбниці рідної мови, прищеплювала любов та повагу до них, намагалася сформувати відчуття прекрасного (Додаток 1).
Висновок
Бесіда – метод встановлення в ході безпосереднього спілкування психічних особливостей учня, що дозволяє одержати цікавлячу інформацію за допомогою попередньо підготовлених питань.
Бесіду також можна проводити з класом, коли вчитель задає питання всьому класу і стежить, щоб у відповідях була присутня думка всіх її членів, а не тільки самих активних.
Бесіда може бути і більш стандартизованою, і більш вільною.
У першому випадку бесіда ведеться по строго регламентованій програмі, зі строгою послідовністю пред'явлення чітко сформульованих питань. Це дає можливість точно фіксувати відповіді і порівняно легко обробляти результати.
В другому випадку зміст питання заздалегідь не планується, спілкування протікає вільніше, ширше, але це ускладнює організацію, проведення бесіди й обробку результатів. Така форма пред'являє дуже високі вимоги до викладача.
Існують також проміжні форми бесіди, що намагаються об'єднати позитивні якості обох зазначених типів.
При підготовці до бесіди дуже велике значення має попередня робота.
1. Вчитель повинен ретельно продумати всі аспекти тієї проблеми, про яку він збирається говорити, підібрати ті факти, що, можливо, будуть йому потрібні. Чітка постановка мети бесіди допомагає формулювати чіткі питання й уникати випадкових.
2. Він повинен визначити, у якій послідовності буде піднімати теми або задавати питання.
3. Важливо правильно вибрати місце і час розмови. Необхідно, щоб по близькості не було людей, присутність яких могла б смутити, або, того гірше, уплинути на щирість співрозмовника.
При проведенні бесіди, особливо вільної, варто дотримувати наступних рекомендацій:
1. Починати спілкування з тематики, приємної, цікавої для учня щоб він охоче почав говорити.
2. Питання, що можуть виявитися неприємними для учня або викликати відчуття перевірки, не повинні бути зосереджені в одному місці, вони повинні рівномірно розподілятися по всій бесіді.
3. Питання повинне викликати обговорення, розгортання думки.
4. Питання повинні враховувати вікові й індивідуальні особливості учнів.
5. Щирий інтерес і повага думки учнів, доброзичливе відношення в розмові, бажання переконати, а не примусити, увага, співчуття й участь не менш важливі, чим уміння переконливо й аргументовано говорити. Скромне і коректне поводження викликає довіру.
6. Учитель повинний бути уважний і гнучким у бесіді, обирати непрямі питання більш аніж прямі, що часом неприємні учневі. Небажання відповідати на запитання повинне зустрічатися з повагою, навіть якщо через це упускається важлива інформація. Якщо питання дуже важливе, то його в ході бесіди можна задати ще раз в іншому формулюванні.
7. З погляду результативності бесіди краще задати кілька дрібних питань, чим одне велике.
8. У бесіді з учнями варто широко використовувати непрямі питання. Саме з їхньою допомогою вчитель може одержати цікавлячу його інформацію про сховані сторони життя дитини, про неусвідомлювані мотиви поводження, ідеалах.
9. Ні в якому разі не можна виражатися сіро, банально або некоректно, намагаючись у такий спосіб наблизитися до рівня свого співрозмовника – це шокує.
10. Для більшої вірогідності результатів бесіди найбільш важливі питання повинні в різних формах повторюватися і тим самим контролювати попередні відповіді, доповнювати, знімати невизначеність.
11. Не слід зловживати терпінням учнів. Бесіда не повинна тривати більш 30–40 хвилин.
До безсумнівних достоїнств бесіди варто віднести:
- Наявність контакту з учнями, можливість враховувати їх відповідні реакції, оцінювати їх поводження, відношення до змісту розмови, задати додаткові, уточнюючі питання. Бесіда може носити сугубо індивідуальний характер, бути гнучкою, максимально адаптованою до учня.
- На усну відповідь затрачається менше часу, чим на письмовий.
- Помітно скорочується кількість питань, на які не отримані відповіді (у порівнянні з письмовими методами).
- Учні більш серйозно відносяться до питань.
У той же час варто враховувати, що в бесіді ми одержуємо не об'єктивний факт, а думку дитини. Може статися так, що вона довільно або мимоволі спотворює реальне положення справ. Крім того, учень, наприклад, часто воліє сказати те, що від нього очікують.
Література
1. М.Д. Ярмаченко „Педагогіка”, Навчальний посібник, Київ, 1986 р.
2. Подласый Й. П. Педагогика. — М., 1999.
3. С.Г. Карпенчук „Теорія і методика виховання” // К.: „Вища школа”, 2005.
4. Вишневський О. Сучасне українське виховання. Педагогічні нариси. — Львів, 1996.
5. Стельмахович М. Г. Теорія і практика українського національного виховання. — Івано-Франківськ, 1996.
6. Коротов В. М. Общая методика учебно-воспитательного процесса. — М., 1*83.
7. Подласый И.П. Педагогика. Новый курс: Учебник для студентов педагогических Вузов в 2х книгах – М, 1999г.
8. С.Г. Карпенчук „Теорія і методика виховання” // К.: „Вища школа”, 2005.
9. С.Г. Карпенчук „Теорія і методика виховання” // К.: „Вища школа”, 2005.
10. Концепція національного виховання // Освіта.
11. Оксана Шквир. «Методика роботи класного керівника”. //Шкільний світ// Початкова школа, № 7 2004.
12. Тарас Шевченко: Життя і творчість у документах, фот., іл.: Альбом // Авт-упоряд. В.Х.Косян та ін. — К.: Рад. шк., 1991.
13. Королюк Н.І. Кобзарева пісня. — К.: Фонд мистецтв «Юні таланти», 1994.
14. Юнге К. Спогади про Шевченка, 1873.
Додаток 1
Тема: Музика в житті Т.Г. Шевченка.
Мета: розширити знання учнів про життєвий та творчий шлях Т.Г. Шевченка, залучити дітей до скарбниці рідної мови, прищеплювати любов і повагу до Шевченкового слова, формувати відчуття прекрасного; виховувати любов до рідного краю, української народної пісні, культуру слухання музики; розвивати усне мовлення, увагу, уяву, мислення, пам'ять.
Обладнання: портрет Т.Г.Шевченка, прикрашений рушником, виставка книжок — видань творів поета, збірка хорових творів та пісень на вірш Тараса Шевченка «Зоре моя вечірня» (упорядник К. Войтек, В. Горбатюк), збірка віршів «Наша мова — солов'їна» (упорядник М. Слабошпицький), магнітофон, фортепіано, репродукції картин і портретів, музичні записи.
Форма роботи: Бесіда.
Напис на дошці: «Бувають щасливо обдаровані особи і бувають щасливо обдаровані народи. Я бачив такий народ, народ-музику, це — українці. П.І. Чайковський».
ХІД ВИХОВНОГО ЗАХОДУ
I. Організаційний момент.
Перевірка готовності учнів до уроку. Привітання.
II. Актуалізація опорних знань учнів.
Звучить запис пісні Я. Степового на вірші Т.Шевченка «Утоптала стежечку».
— Ви слухали пісню «Утоптала стежечку». Про що ця пісня? (Відповіді дітей.) Музику написав Яків Степовий, а вірші — поет, портрет якого ви бачите. (Учитель демонструє репродукцію картини І.Кримського «Портрет Т.Шевченка», 1871.) Хто це? (Тарас Григорович Шевченко.) Що ви про нього знаєте?
Учні пригадують відоме їм з біографії поета пророки дитинства та юнацтва: смерть матері, яку «ще молодою у могилу нужда та праця положила», життя з мачухою, потім смерть батька, важкі, сповнені страху й приниження обставини навчання грамоти в дяків Г. Губського і П. Богорського, малювання — у живописця В. Ширяєва, перебування козачком у передпокоях пана Енгельгардта.
Учитель, вислухавши відповіді учнів, звертає їхню увагу на виставку книжок із творами Т.Г. Шевченка.
III. Ознайомлення з темою та метою виховного заходу.
— На світі є чимало поетів, віршам яких притаманна мелодійність. До таких поетів, без сумніву, належить Т.Г. Шевченко, про якого П.І. Чайковський сказав... (учитель зачитує вислів, записаний на дошці).
Сьогодні ми поговоримо про те, яке місце посідала в житті поета музика, особливо народна пісня, яке значення мала вона для творчості Кобзаря.
IV. Розповідь учителя з елементами бесіди та слухання музики.
— За багатовічну історію український народ створив неперевершену культурну традицію, скарби літописів, багатий фольклор з величним епосом козацьких дум, красою ліричних пісень, створив образну, співучу мову, наче призначену для поетів. Співучість і краса української народної пісні перелилися в чудові поезії Т.Г. Шевченка.
Велику невгасиму любов до народної пісні Т.Г.Шевченко проніс через усе своє життя. Вона з дитинства живила його мрії, звучала голосами кирилівських співаків, сумними переборами кобзарів і лірників. Подивіться на цю репродукцію (учитель демонструє репродукцію картини Т.Г.Шевченка «Сліпий») та пригадайте, що ви знаєте про кобзарів? Які пісні вони виконували? (Кобзар — народний співець і музикант, що грав на струнному інструменті — кобзі, ходив від села до села та співав пісні. У тих піснях розповідалось про історію нашого народу, про його долю, про надію на краще майбутнє.) Послухайте запис однієї з таких пісень. (Звучить запис «Пісні про Морозенка».) Малий Тарас любив, навіть більше за розповіді дорослих, слухати пісні. За свідченням сучасників, він мав надзвичайну пам'ять і пісень тих знав «силу без ліку». Хлопчик-козачок тихо стояв у кутку і, чекаючи наказів пана, наспівував сумні пісні. А коли чув від когось нову пісню, одразу запам'ятовував її слова та мелодію.
Учитель демонструє репродукцію картини М. Дерегуса «Малий Тарас слухає кобзаря», 1956.
Пісня стала найкращим другом Тараса. Вона була основою творчості та першою книжкою, з якої Т.Г.Шевченко довідувався про історію народу, його думки, почуття. Згодом про пісню поет писав: «Вона мене і порадить, і розважить, і правдоньку мені скаже».
Поясніть, як ви розумієте цей вислів. (Відповіді дітей.)
Т.Г. Шевченко постійно вводив народні пісні, або хоч окремі рядки з них, у чудове мереживо своїх оригінальних творів. У повісті «Близнецы» Тарас Григорович використав понад 20 народних пісень. Іноді досить було одного рядка, щоб надихнути поета на багато неперевершених строф.
Сучасники Т.Г. Шевченка, відзначаючи чудове виконання ним народних пісень, називали поета «наш соловей» (П.Куліш). За свідченням друзів, Т.Г. Шевченко мав тенор. А княжна Варвара Рєпніна (учитель демонструє репродукцію портрета В.Рєпніної роботи Г.Псьола, 1840), друг і шанувальниця таланту поета, розповідала, що співав поет із щирістю, так, що м'який, сповнений суму голос Кобзаря мимоволі проймав душу. Особливо любив Тарас Григорович «співати» свої вірші «Тяжко, важко в світі жити», «Думи мої, думи мої», «Нащо мені чорні брови»[12].
Послухайте запис романсу В. Губаренка «Тяжко, важко в світі жити» та уявіть, що це співає сам Т.Г. Шевченко. (Звучить запис романсу.)
Поет постійно дбав про збереження українських народних пісень і часто записував їх у свої етнографічні альбоми. (Учитель демонструє репродукцію картини П. Носко «Т. Шевченко серед селян-кріпаківу Кирилівці».) Серед таких пісень значне місце посідали історичні. Кобзар свідомо ретельно збирав усе, що зберігало славну історію народу. Адже історична пам'ять народу завжди показувала ту найбільшу правду, яку часом не могли зберегти кращі історики. Ці пісні згодом давали поштовх творчій фантазії Тараса Григоровича та ставали історичною основою багатьох його творів («Гайдамаки», «Тарасова ніч»). З ними ви ознайомитесь у старшій школі.
Цінував поет і ліричні пісні. Які пісні називають ліричними? (Пісні, у яких висловлюються почуття автора до героя пісні, або розраховані на те, щоб викликати почуття слухачів.) Це рекрутські, бурлацькі пісні, пісні про дівочу й жіночу долю, про материнську любов.
Шевченкові дуже подобалися чумацькі пісні, які він чув з самого дитинства від свого батька. (Учитель демонструє фотографію літогравюри Г. Принцевського «Т. Шевченко слухає пісні», 1961.) Поет добре знав багатьох народних співаків, кобзарів, лірників, чудово описав їх у своїх літературних творах, закарбував їхні образи в живописних полотнах (Т.Г. Шевченко, «Сліпий»). Часто оригінальні вірші поета настільки наближалися до народнопісенного варіанту, що досить швидко переходили в народні пісні. Так, великого поширення набула пісня «Зоре моя вечірняя» з поеми «Княжна», яка була записана Т.Г.Шевченком від кобзаря.
Послухайте запис цієї пісні. Як ви гадаєте, за що її так полюбили люди?
Звучить запис пісні Г. Гладкого «Зоря моя вечірняя». Учитель вислуховує відповіді дітей і робить висновок.
Правильно, саме наспівність, мелодійність, музичність Шевченкових поезій, близькість до народнопісенної творчості зумовили їх надзвичайну популярність, стали причиною широкого музичного втілення в народній музиці. Недаремно відомий український композитор і вчений-музикознавець С. Людкевич писав про Т.Г. Шевченка: «Він не складав, а виспівував свої поезії, хоч і без мелодії».
За спогадами друзів поета, коли Тараса Григоровича було викуплено з кріпацтва й улаштовано на навчання до Академії мистецтв, він за роботою завжди тихенько наспівував, зачаровуючи товаришів і свого вчителя «великого Карла» (Карла Брюллова).
Учитель демонструє репродукцію картини Г. Меліхова «Молодий Тарас Шевченко у К. Брюллова», 1947.
Навчаючись у Петербурзькій Академії мистецтв, Т.Г. Шевченко постійно перебував у гущі культурного життя столиці, відвідуючи театри, концерти, осередки творчої інтелігенції. Поет був знайомий із В. Бєлінським, В. Жуковським, І. Криловим, В. Стасовим, І. Тургенєвим, товаришував з С. Гулаком-Артемовським, А.Ф. Олдріджем, М. Щепкіним. Імена кого з цих діячів мистецтва вам знайомі? Хто вони за фахом?
Діти відповідають, а вчитель ілюструє їхні відповіді портретами діячів мистецтва: І. Тургенєв і В.Бєлінський — письменники, В. Жуковський — поет, І. Крилов — байкар, С. Гулак-Артемовський — композитор, співак, автор опери «Запорожець за Дунаєм». Учитель підказує.
Айра Олдрідж — негритянський актор-трагік, гастролював у Росії та в Україні. Відзначався майстерним виконанням ролей у п'єсах В. Шекспіра.
Шевченко і Олдрідж були добрими приятелями. У них було багато спільного: обидва — чисті, чесні душі, обидва — справжні художники, обидва змалку зазнали тяжкого гніту. Один, щоб потрапити до театру, який він пристрасно любив і до якого вхід був заборонений «собакам і неграм», найнявся в лакеї до актора, другого відшмагали за спалений під час малювання недогарок свічки.
Учитель демонструє репродукцію картини Т. Шевченка «Портрет Айри Олдріджа», 1858.
Михайло Семенович Щепкін — видатний російський актор, якого теж свого часу викупили з кріпацтва. Велика щира дружба зв'язувала Шевченка і Щепкіна. «Какая живая, свежая, поэтическая натура. Великий артист и великий человек! И, с гордостью говорю, самый нежный, самый искренний мой друг! Я бесконечно счастлив» (Т.Г.Шевченко).
Учитель демонструє репродукцію картини В. Савина «Зустріч Т. Шевченка з М. Щепкіним у Нижньому Новгороді», 1939.
Володимир Васильович Стасов — музичний критик, цінував талант поета і вважав романси М. Мусогорського на вірші Т. Шевченка кращими з написаних композитором.
Усе своє життя Т. Шевченко творчо спілкувався з композиторами, артистами, поетами, художниками, істориками, філософами, яких знала не тільки інтелігенція мистецьких осередків Києва, Москви, Санкт-Петербурга, а й уся Європа. Як свідчать літературні джерела, Тарас Григорович був добре обізнаний зі світовою художньою літературою та мистецтвом.
Дружба з артистами, співаками, композиторами впливала на світогляд поета, а його природна музикальність перелилася в чудові рядки його поезій та повістей. З музичних інструментів особливо любив Тарас Григорович віолончель. Тембр цього інструмента за своєю теплотою й виразністю наближається до звучання людського голосу. Як проникливо писав Т.Г. Шевченко саме про віолончель у повісті «Музикант». Читаємо: «Я вам, кажется, не писал еще о вилончели? Чудный, дивный инструмент!.. Боже мой, что за игрушка! Только одна душа человека может так плакать и радоваться, как поет и плачет дивный инструмент... И если б я был два раза раб, то за этот инструмент продал бы себя в третий раз». Послухайте запис звучання цього чудового інструмента та скажіть, чому його тембр наближається до звучання людського голосу?
Звучить запис Па-де-де із балету П.І. Чайковського «Лебедине озеро».
Зворушливо. Т.Г.Шевченко пише про мазурки Ф.Шопена в повісті «Музикант»: «Не отнимая от струн, он заиграл одну из задушевних мазурок вдохновенного Шопена. Кончивши мазурку, он едва внятно проговорил: «Вот у нас свой бал». Проиграл он еще несколько музурок Шопена, одну другой лучше, одну другой задушевнее. К концу последней мазурки я заметил сквозь виноградные листья безмолвные лица многочисленных слушателей — то были горничные, лакей и форейторы приезжих господ. Они оставили окна, в которые глазели на немецкие танцы вымуштрованных господ и госпож и пришли послушать, как Тарас играет...».
Уявімо себе серед слухачів Тараса Федоровича. Ось одна з прекрасних мазурок Ф.Шопена.
Звучить мазурка Фа мажор Ф.Шопена у виконанні вчителя.
Т.Г. Шевченко добре знав конкретні твори кращих композиторів, В. Моцарта, Л. Бетховена, Й. Гайдна, Ф. Шуберта, Ф. Шопена, М. Глінки, О.Дрогомижського... У бесідах і листуванні з друзями він часто згадував імена скрипалів, співаків, піаністів. Поет мав про них свою думку, виявляв глибоке розуміння музичних творів і давав правильну оцінку їх виконавської майстерності.
В. Моцарта і Л. Бетховена Шевченко вважав геніальними композиторами.
Читаємо в «Щоденнику» від 17.04.1858 про М.І. Глінку: «Вечером в цирке-театре слушал оперу «Жизнь за царя»! Гениальное произведение! Бессмертньш Глинка!»; від 01.10.1857 про виставку в Нижньому Новгороді: «Маленький оркестр в антрактах играл несколько номеров из «Дон Жуана» Моцарта прекрасно, может быть потому, что это очаровательное создание трудно играть не прекрасно».
Наведені приклади яскраво свідчать про те, що Т.Г. Шевченко був знавцем і шанувальником музики.
Звучить запис «Місячної сонати» Л. Бетховена. Один з учнів читає напам'ять вірш Вадима Скомаровського «Над Кобзарем».
Тихо надворі. Ні вітру, ні хмар.
Ані шелесне верба височенька.
Наша Оленка відкрила «Кобзар»,
Вголос читає Тараса Шевченка.
Ген за рікою синіє гора,
В небі веселка розквітла казково.
Ніжно вплітається в гомін Дніпра
Добре і щире Шевченкове слово[13].
Учитель показує дітям «Кобзар» Т.Г. Шевченка і демонструє репродукцію картини В. Касіяна ««Кобзар» став улюбленою книгою широкий мас», 1951.
Читати «Кобзар» народ став по-своєму: він почав його співати. І справді, важко назвати іншого поета, який би викликав своїми поезіями такий глибокий резонанс у творчості народу. Авторами пісень на Шевченкові вірші ставали музиканти, невідомі лірники й кобзарі. Поширеними ще за життя поета були в народі пісні на його вірші «Тяжко, важко в світі жити», «Нащо мені чорні брови» тощо. Імена авторів деяких пісень, що з'явилися в перші двадцять років після смерті поета, дійшли до нас. Так, автором музики до знаменитого «Заповіту» був полтавський музикант Г. Гладкий, пісню «Реве та стогне Дніпр широкий» написав учитель латинської мови Д. Крижанівський, а «Думи мої, думи мої» — К.Борисюк[14].
Серед багатьох Шевченкових творів, музичне прочитання яких було започатковане ще в XIX столітті, особливе місце посідає «Заповіт». До втілення цього безсмертного твору Кобзаря неодноразово зверталися професіонали — і ті, хто жив в Україні, і ті, хто давно її покинув, композитори різних соціальних, національних, філософських, естетичних поглядів, які знаходили в цій полум'яній поезії відповідні ідеї та настрої (М. Лисенко, М. Вербицький, Г. Гладкий та ін.). Але «Заповіт» Г. Гладкого став улюбленою народною піснею, що передавалася з покоління в покоління в усній традиції. Подорожуючи по селах, музикознавці записували «Заповіт» Г.Гладкого, наче давно існуючу народну пісню.
Полум'яний «Заповіт» Т. Шевченка знайшов різні інтерпретації в музиці композиторів минулого і наших сучасників. І сьогодні він робить велике емоційне враження на слухачів, незалежно від їхньої національності, стверджує ідеї людської гідності й волелюбства. Послухаємо запис пісні Г. Гладкого «Заповіт» і спробуємо відповісти, чому ця пісня так впливає на людей.
Звучить запис пісні Г. Гладкого «Заповіт». Учні діляться своїми думками.
V. Підсумок виховного заходу.
— Тарас Григорович Шевченко — постать велична й унікальна. Серед світових геніїв важко назвати ім'я поета, вірші якого перелилися б таким широким потоком у музичні твори й охопили майже всі музичні жанри: пісні й романси, хорові мініатюри й розгорнуті хори, монументальні кантати, інструментальні п'єси, симфонічні поеми, опери, ораторії, балети. Інтерпретація поезії Т.Г.Шевченка в музиці розпочалася ще за життя поета й триває в наші дні. Досить нагадати, що на початку XX століття 227 поезій «Кобзаря» було втілено у 1500 музичних творах. Живе й могутнє слово Тараса Григоровича надихає до творчості багатьох композиторів у різних країнах — в Україні, Канаді, Росії, Америці, Франції... Але кожен із митців знаходить такі поетичні рядки, які найбільше торкаються саме його серця й збуджують невтомну думку.
Завдяки надзвичайній мелодійності та ритмічній віртуозності своїх поезій Т.Г. Шевченко здобув славу одного з наймузикальніших поетів світу. Народна пісня, любов до якої поет проніс через усе життя, стала матір'ю Шевченкової поезії. Вона виросла з фольклорної стихії, а потім продовжила побутування в усній народній творчій традиції.
Пісні на слова Т.Г. Шевченка мали значний вплив на українську народнопоетичну творчість. Вони внесли в народні пісні свіжі мотиви, ідеї, збагатили їх новим змістом, розширили мелодійне звучання. Перехід Шевченкових поезій у народний репертуар триває, кожне покоління і самодіяльних митців, і композиторів-професіоналів поповнює його новими зразками.
Звучить запис пісні Д. Крижанівського на вірші Т.Г. Шевченка «Реве та стогне Дніпр широкий».
[1] М.Д. Ярмаченко „Педагогіка”, Навчальний посібник, Київ, 1986 р.
[2] Подласый Й. П. Педагогика. — М., 1999.
[3] С.Г. Карпенчук „Теорія і методика виховання” // К.: „Вища школа”, 2005.
[4] Вишневський О. Сучасне українське виховання. Педагогічні нариси. — Львів, 1996.
[5] Стельмахович М. Г. Теорія і практика українського національного виховання. — Івано-Франківськ, 1996.
[6] Коротов В. М. Общая методика учебно-воспитательного процесса. — М., 1*83.
[7] Подласый И.П. Педагогика. Новый курс: Учебник для студентов педагогических Вузов в 2х книгах – М, 1999г.
[8] С.Г. Карпенчук „Теорія і методика виховання” // К.: „Вища школа”, 2005. ст. 120
[9] С.Г. Карпенчук „Теорія і методика виховання” // К.: „Вища школа”, 2005. ст. 122 – 123.
[10] Концепція національного виховання // Освіта.
[11] Оксана Шквир. «Методика роботи класного керівника”. //Шкільний світ// Початкова школа, № 7 2004. ст. 2.
[12] Тарас Шевченко: Життя і творчість у документах, фот., іл.: Альбом // Авт-упоряд. В.Х.Косян та ін. — К.: Рад. шк., 1991.
[13] Королюк Н.І. Кобзарева пісня. — К.: Фонд мистецтв «Юні таланти», 1994.
[14] Юнге К. Спогади про Шевченка, 1873.