Реферат: Естетичні категорії православ’я

Естетичні категорії Православ’я

План

Вступ

1.Святість

2. Свята Трійця

3. Божественна краса

4. Слава Божа

5. Чудо

6. Благодать

7. Любов

8. Світло

Література

Спочатку розглянемо значення слова «естетика». Воно походить від грецького aisthetikos - стосовний до почуттєвого сприйняття. Однокорінні слова: - почувати, сприймати, чути, бачити, розуміти; - відчуття, відчування, пізнання, у Новому Завіті - розуміння, проникливість; - почуття, у Новому Завіті - здатність розрізнення, розпізнавання, зміст, розум.

Варто звернути увагу, що передбачається не тільки й не стільки пряме й безпосереднє сприйняття чого-небудь органами почуттів, але ще й розуміння змісту, з'ясування контексту, розрізнення, порівняння із чимсь іншим, деяким зразком, еталоном, ідеалом. Це не просте сприйняття, але ще й оцінне судження, інтелектуальна дія, духовне зусилля. У мові Нового Завіту акцент робиться саме на другому аспекті.

Можна припустити, що естетика повинна бути пов'язана з розумінням цінностей (аксіологією) і осмисленням природи людини (антропологією), з фундаментальними проблемами людського буття (онтологією, метафізикою й богослов'ям). Якщо естетика має справу з категоріями краси й прекрасного, то вона повинна виходити на рівень філософського осмислення в самому широкому контексті з обліком усього духовного й релігійного досвіду. Можна говорити про онтології прекрасного, про метафізику краси й богослов'я мистецтва. Естетика знаходить онтологічний вимір.

З іншого боку, можна говорити про особливу роль мистецтва й естетичного початку в православ'ї. Мова йде не тільки про особливу красу православних ікон і храмів, але й про постійну увагу до проблематики естетики, філософському й богословському осмисленні краси. Естетичні проблеми із часів Візантії виступали як проблеми гносеологічні, а гносеологія розумілося насамперед як пізнання першопричини. У свою чергу пізнання як акт гносеологічний, перебуваючи в сфері реального досвіду, є й актом онтологічним. Краса з'являється як онтологічна категорія, тісно пов'язана з іншими богословськими поняттями й поданнями, такими як буття, благо, істина, ейдос, логос, божественні енергії, світло й т.д.

Більше того, категорія краси й символіка світла виявляється необхідної для розуміння й осмислення найглибших таємниць божественної сутності й божественного утвору. Можлива естетика перетворення, естетика святості. При такому підході естетичне, онтологічний, антропологічний і богословський зміст категорій збігаються. Виникають особливі естетико-онтологічні, онтоестетичні категорії: святість, світло, Слава Божа, божественна благодать, чудо й любов. Джерело й підстава краси перебуває у Бога, у божественному бутті, у богоявленні й у божественних проявах.

1. Святість

Розглянемо як єдність онтологічних, антропологічних й естетичних почав проявляється в понятті святості. Слова «святий», «святість» є практично у всіх мовах. Грецьке «святий» - відділений для Бога, присвячений Богові, священний; святий, праведний, безгрішний, непорочний, чистий, благочестивий, шанований як божество; άγιωςύνη - святість, присвята 2. Інше слово ίερός означає - святий, споконвіку по природі священним, присвяченим богам, що належить богам, святиня, жертва, жертвопринесення.

У латинській мові слово «сакральне» походить від індоєвропейського кореня sak, що виражає найбільш інтенсивну присутність надприродної сили у своїй повній формі. Латинське sanctus - святий, священний, освячений, особливий, піднесений, глибоко шанований, непорушний, непорушний, недоторканний, секретний, урочистий, святковий, бездоганний, непорочний, чистий, доброчесний, благочестивий. 3. Мається на увазі щось відібране або підготовлене для богів і стало священним у силу якої-небудь ритуальної дії, наділене святістю, що прилучилася до святості й саме ставши святинею внаслідок цього.

Sacer, sacra, sacrum - святому, священному, присвяченому, призначеному божеству, святиня, жертва, священнодійство, жертвопринесення, богослужіння, свято, таємниця, таїнство. 4. Тут мається на увазі щось приналежним богам, священне по самій своїй природі й суті, заборонне для людини, недоторканно. Можна припустити, що в певному змісті якість святості, що може бути втрачено, протиставляється якості святості як невід'ємному, даному по природі.

В інших індоєвропейських мовах (авестийском і готському) священне також розуміється у двох змістах: по-перше, як щось здорове, тобто тілесно й духовно неушкоджене, ціле, що виникло на основі внутрішнього розвитку організму, що росте, прибуває у своїй силі й, нарешті, досягає стану святості саме по собі. По-друге, священне як щось таке, що людина виявляє, виявляє в протиставленні чомусь іншому, як щось відособлене, відділене від миру людини. 5. Протиставлення з одного боку, що володіють цією якістю по самій своїй природі, по сутності, отже - від богів, і, з іншого боку, наділене цією якістю в силу дії людини, по ритуалу, як наслідок відділення священного від профаного.

У українській мові поняття «святий» (церковносл. святий) - ставиться до щирого Бога або до людини, відзначеній Божою благодаттю. «Святий - обраний; відділений на священне вживання, освячений; присвячений; все зроблений, праведний (про Бога); догідник Божий. Це слово в наших предків означало сильний, міцний; потім світлий, сяючий, незаплямований, чистий, поважний».

Можна зробити висновок, що святе - це щось, що має особливий моральний, ритуальний й онтологічний статус. Це якась річ або людина, місце або час, виділені, відділені від усього іншого, вихідне за рамки звичайного, конфронтуючі повсякденному й повсякденному. Святе - це щось особливому, очищеному й освяченому, піднесеному, приготовленому Богові, призначене й присвячене Йому, прийняте Богом, а, отже, причетне божественному буттю, що одержало божественні властивості і якості, що стала небезпечним і недоторканним.

Хтось або щось є святим не саме по собі, а стає таким тільки завдяки причетності до божественного буття, будучи принесеним у жертву й освяченим понад. Можна виділити особливу здатність святого, священного - передавати частина своїх властивостей тому, що приходить із ним у зіткнення. Святість дається, дарується, річ або людина наділяється святістю. Дарувати, передати святість, наділити нею може тільки те, вірніше - Той, хто сам є джерелом святості, її носієм і власником повною мірою й зробленою формою.

Святість у повному змісті цього слова може бути тільки там, де є абсолютне буття, безумовне й безвідносне існування, вічність і нескінченність, цілісність і повнота, творча сила й могутність, досконалість і краса, істина й благо. Свято тільки те, що є Першопричиною, тобто причиною самого себе, Першоосновою, тобто умовою й гарантом існування всього іншого миру, його змістом і метою. Святе має особливий онтологічний статус, виняткове місце й значення в бутті, вищий зміст й абсолютну цінність й є граничною метою. Святість по своїй суті самокоштовна й самодостатня, вічна й незмінна.

Тому поняття святості ставиться винятково до Бога й у своїй сутності визначається Ним. Святість - це невід'ємна особливість, внутрішня властивість, відмітна якість Бога. Святість - це те, що відрізняє Бога від усього іншого, від Його утвору. Тільки Бог святий у повному змісті цього слова. По-перше, ця перша й головна Його відмінність від створеного миру. По-друге, Бог святий Сам по Собі, безумовно, безвідносно, невід'ємно, абсолютно, тобто по Своїй природі, по сутності. Бог є єдине джерело святості, умова й причина святості, підстава й гарантія святості, виконання й повнота святості.

Поняття святості співвідноситься з поняттями надприродного, трансцендентного, таємничого, таємного. Можна говорити про естетику апофатичного богослов'я. Є якась особлива краса в непізнаваності й незбагненності божественної сутності. Таємничість і потаємність внутрішнього божественного життя обертаються можливістю прилучення до божественних таємниць через церковні таїнства, сховане й таємне відкривається в утворі й одкровенні, неможливо і незбутнє здійснюється у феномені чуда. Але в буквальному значенні краса проявляється там і тоді, коли Бог Сам відкриває, виявляє Себе, показує або повідомляє Свої священні таємниці людям, насамперед святим. Через Одкровення й богоявлення ми знаємо про те, що Бог є Свята Трійця.

2. Свята Трійця

Святість - це споконвічна властивість внутрішнього життя Святої Трійці. Всі члени Трійці є Особами, особистостями, суб'єктами. Їм властиві особистісне самостійна, невичерпна повнота й внутрішнє багатство. Вони звернені друг до друга. Ця зверненість, спілкування трьох іпостасей, повнота взаємного прийняття й відкритості. Кожне з осіб Трійці спрямоване до інших, здійснює себе в них. Вони абсолютно прозорі й проникний друг для друга. Особи Трійці з'єднуються між собою. Але з'єднуються, не зливаючись, один з одним перебуваючи й проникаючи друг у друга без усякого змішання й злиття (Іоанн Дамаскин).

Вони віддають себе один одному й приймають у себе іншого. Відбувається повна самовіддача, безперестанна віддача буття, абсолютний дарунок і зроблена жертва. Така повнота взаємопроникнення - це не змішання, не злиття, а зроблене взаємопроникнення, що сполучає зі зробленим збереженням власної ідентичності. Повне самозречення стає способом зберегти й затвердити себе в бутті за допомогою любові. Таким чином, таємниця внутрішнього життя божественної Трійці виражається в логіку троїчності, в естетиці Святій Трійці, проявляється як внутрішня духовна краса й інтелектуальна досконалість. Краса святості - це краса божественної Особистості, краса любові й самопожертви.

Саме властивість святості з'єднує в собі внутрішні й зовнішні виміри божественного життя, внутрішні, невидимі якості Божества, приховані глибини, таємні таємниці і його зовнішні, видимі, явні прояви, ієрофанії й теофанії, божественні енергії й дії. Святість Бога проявляється у світі як божественна влада, могутність і велич, недосяжне для людини, і тому грізне й жахаюче. Святість Бога з'являється як істина й правда, праведність і справедливість, суд і милість. Святість Бога є в мир як світло й краса, святе не може не бути гарним і прекрасним. Святість Бога виявляється у світі як благо, благодать, тобто благодатна, благословляюча сила, що дає життя. Святість Бога відкривається людям як добро й любов. У святому немає ніякої тьми, зла й гріха.

3. Божественна краса

Святість Бога виражається в божественній красі. Божественна краса - джерело всього гарного, прекрасного у світі й людині. Бог повідомляє, дарує всьому свою власну красу. Споконвічно божественний утвір - благе й гарне. «І побачив Бог, що це добре». Божественна краса - це творча причина, зміст і ціль усього гарного, зразок, ідеал і межа всього прекрасного. Знаходження святості, благодаті Духа Святого, перетворення - це шлях сходження людини до божественної краси.

Божественна краса показує Царство Боже й призиває до нього все суще. Божественна краса тягне, притягає до себе. Вона викликає почуття духовної радості й задоволення, насолоди й блаженства. І всі, хто не може залишитися байдужим, спрямовуються до божественної краси, при цьому освячуючись і перетворюючи. З людиною відбуваються реальні онтологічні зміни, міняється його внутрішній стан і положення в бутті, його онтологічний статус. Для цього повинні бути причини, що перевершують його буття, укорінені в бутті абсолютному й зробленому, тобто у понадбитії.

Краса - це не тільки естетична, але й онтологічна категорія, тому що вона пов'язана з божественною красою, з Богом як джерелом і підставою будь-якої краси. У красі природи або людини, особливо в моральній і духовній красі, проявляється, є присутнім, виявляється, як би просвічує краса божественна. Гармонія, досконалість і краса божественного утвору вкорінені в божественній природі, їхні підстави сховані в таємниці божественної сутності.

4. Слава Божа

Досить показове подання про славу Божою як прояві божественної сутності, як одночасному явищі надприродної влади й видимої краси. Поняття «слава Божа» явно має й онтологічний й естетичний зміст. Слава Божа з'єднує внутрішнє, потаєне, сховане, таємне із зовнішнім, виявленим, відкритим, видимим. Вічне, непізнаване й таємниче - зі справдженим, пізнаним й очевидним. Слава Божа - це внутрішня якість Бога, пов'язане із силою й могутністю, владою й величчю. Бог - є Господь, Творець і Вседержитель. «Тому що Твоє є Царство й сила й слава у віка» (Мф. 6, 13).

І одночасно слава Божа - це конкретне здійснення божественної волі у світі, реальне здійснення божественного промислу в історії, повне й зроблене виконання задуму Бога про світ і людину. Слава Божа - це невидиме, що стала видимим, реальність, що перевершує будь-які мрії, неможливе для людини, яке стало можливим для Бога. Слава Божа - це видиме й відчутне втілення, перетворення змісту й краси, прийдешня абсолютна реалізація в людині й людстві образа й подоби Божа. «...велике місто, святий Єрусалим, що сходив з неба від Бога. Він має славу Божу» (Откр. 21, 10-11).

5. Чудо

У передчутті цієї події, у передбаченні такого чуда, чекаючи цієї зустрічі людина прославляє Добродії, співає славослів'я «Слава Тобі, Боже наш, слава Тобі». Чудо - це вторгнення вищої реальності в матеріальний світ, перетворення буття й саморозкриття сверхбитія, пресходження обмеженості й відносності людського існування, досягнення повноти й досконалості. Колись чудо стане явним, видимим, очевидним. «І небеса прославлять дивовижні справи Твої, Господи» (Пс. 88, 6).

Чудо - це онтологічний феномен, тому що показує зміни в реальності, у дійсності, у бутті. Будь-які трансформації, перетворення й перетворення - це саме дії й події, що відбуваються або відбуваються в бутті, що мають онтологічний вимір. Але чудо - це ще й естетичний феномен, тому що воно неодмінно пов'язане із красою. Чудесним ми називаємо щось гарне зовні, прекрасне, а ще щось гарне внутрішньо, щось дивне, дивне, що радує нас як своїм видом, так й особливим змістом, що має особливу цінність.

Однак чудо - це не тільки те, що чекає нас у майбутньому, чудеса вже траплялися в історії людства й дані нам зараз. Чудо - це не тільки предмет віри й сподівань, але це ще й щось самоочевидне для кожної людини, безперечне й безсумнівне в ньому самому. Для чуйного серця й тонкого розуму чудом є сама людина, його душу. «Славлю Тебе, тому що я дивно влаштований. Чудові справи Твої, і душу моя цілком усвідомить це» (Пс. 138, 14).

Людина не тільки спостерігач, очевидець і свідок божественних чудес. До того ж людина сам по собі - чудо. Людина - це чудо, що усвідомлює саме себе, тварина, що осягає в собі Творця. Чудом є сама можливість бачити й мислити це. «І ми бачили славу Його» (Ин. 1, 14-15). Може бути, у цьому і є призначення людини - бачити й прославляти чудеса Божі, красу утвору й «сяйво слави» (Евр. 1, 3). Тому й людина може й повинен бути причетний до святості Бога.

У вищому змісті святим є тільки Бог, що не має нічого загального з нечистотою, гріхом і злом. Однак можна говорити й про інший аспект святості, про святість чоловіка. Чоловіка недосконалого, створеного, несучого на собі наслідку гріхопадіння й який грішить зараз. Але, будучи особистістю й маючи волю волі, людина може вибирати між добром і злом, гріхом і покаянням, злочином і виправленням. І хоча людина не може стати святим по своїй волі й тільки за рахунок власних зусиль, все-таки неможливе по природі стає для нього можливим по благодаті. Якщо людина присвячує себе Богові, бажає прийняти Його й прагне служити Йому. Не будучи святим по своїй сутності, людина може стати святим за іншими підставами - по особистому виборі й своїх діях. «... за прикладом того, хто кликав вас Святаго, і самі будьте святі у всіх учинках» (1 Пет. 1, 15).

Тому що свято все, що виходить від Бога або служить Йому. Люди, предмети й місця, відділені для Бога, і в які (або на яких) перебуває Бог, називаються святими. У всім цьому проявляється святість Божа. Святість затверджується через Бога - Святого й Що Освячує. Людина, справа й час стають святі, коли Бог робить їх своїми, тим самим освячуючи. Не людина творить святість, вона виходить від Бога; оскільки Він святий, те й нам варто бути святими. Свята людина - відділений, що відсторонилася від зла, що цурається гріха, чистий, обраний Божий. Святими ми називаємо тих, хто став причасником божественної благодаті й освячення. «Будьте святі, тому що Я святий» (1 Пет. 1, 16).

І це дарунок Божий через заступництво Добродії й Рятівника нашого Ісуса Христа. «Святими ж називає тут не зроблених тільки в чесноті, але й всіх тих, які прагнуть до тієї досконалості, хоча ще й не досягли його. І цим ніщо не перешкоджає освячуватися через Причастя Святих Таємниць і щодо цього бути святими, подібно тому як і вся Церква... вони називаються святими заради Святого, з Яким вони мають спілкування і Який Тіла й Крові причащаються» 7. Святість - властивість Божа, що проявляється відносно людини.

6. Благодать

Святість - це дія Бога, прояв Його властивостей, явище Його енергій, того, що називається благодать. Благодать - це такі особливі якості, здатності й сили, які людина не має сам по собі, але Бог йому дає, і людина може прийняти й засвоїти. «І від повноти Його всі ми прийняли й благодать» (Ін. 1, 16). Це те, що людині не належить, але можливо для нього, стає доступним при деяких умовах й обставинах, відкривається йому й сходить на нього.

Благодать - це щось таке, що відповідно до й людської природи, і, одночасно, радикально відмінної від її - божественній природі. Благодать - це те, чого людині не дістає по його сутності, чого не вистачає в його сьогоднішньому гріховному стані. І це те, що йому необхідно для повноцінного життя й служіння Богові. Благодать - це милість і сила Божа, що проявляється у відношенні до людини й виражається в даруванні йому порятунку. «Благодаттю ви врятовані» (Ефес. 2, 5).

Таким чином, святість з'являється як властивість людини, але не його власна, невід'ємна якість, а отримане понад, дароване йому Богом. Святість дається людині по милості Божій, по Його благодаті, як дарунки Святого Духа. Святі - це люди, наділені Богом за їхню віру й добрі справи особливою якістю святості й здатністю творити чудеса. Святі - учасники, причасники святості Бога, общники Його божественного єства, споглядальники божественної краси і її виразників. Вони втілюють духовну красу у своєму духовному досвіді. Людина - ікона Бога, і в Його святих образ Божий досягає повноти й досконалості.

Святість людини є уподібнення Богові, відбиття й здійснення в людині божественних досконалостей. Тому в деякому змісті можна говорити про святість як про плоди віри й вірності, як про результат праць людини по виправленню свого гріховного життя, як наслідку поста й молитви, підсумку добрих справ й аскетичних подвигів. Але без Бога людина не може цього робити й без Його допомоги не зміг би досягти гідних результатів. Учинки людини знаходять справжній зміст і вищу цінність, якщо вони орієнтовані на святість.

Реальне втілення святості - святі й святині. Святинею можна вважати все отримане від Бога або присвячене Богові. Це особливі предмети, слова й книги, зображення й звучання, місця або моменти часу. Святині сповнені змісту, вищих цінностей, це духовні скарби. Святині зберігають у собі таємницю божественного буття. Але їхня святість сприймається як зриме свідчення буття Бога. Святині виявляють божественну красу й дарують людині духовна насолода й радість. Вони показують присутність Бога в житті людей і дія Його промислу. Святині - це носії божественної благодаті.

7. Любов

Проявом і наслідком святості Бога є божественна любов. Бог дарує Свою любов людям. Вона є причиною утвору миру й людини, підставою й умовою людського буття й вищою метою його існування. Любов людська є відбиття божественної любові й відповідь на неї. «Будемо любити один одного, тому що любов від Бога, і всякий люблячий породжений від Бога й знає Бога» (1 Іоан. 4, 7). У святі перебуває любов Божа. А хто любить Бога, той знаходить святість. «Бог є любов, і перебуває в любові перебуває в Богу, і Бог у ньому» (1 Іоан. 4, 16).

Любов - це найкрасивіше почуття людини. Любов тісно пов'язана із красою. Дійсна краса викликає почуття замилування й любові. А людина в стані любові почуває й сприймає красу навколо себе. Краса у вчинках людини, добро й милосердя - це прояв любові. Краса - це втілення й уособлення любові й святості. Любов - таємниче почуття, але воно вимагає відчутної реалізації, явного здійснення, видимого перетворення в життя. Вона міняє всього людини, надихає на творчість, наповнює його життя змістом і красою. Любов - це вічна творча сила. «Любов ніколи не перестає» (1 Кор. 13, 8).

8. Світло

Божественна святість проявляє Себе у світі як Божественне Світло, як слава Божества, тому можливо зближення понять «святе» й «світло». «Святий» у слов'янських мовах означає чистого, світлого, сяючого, сильного, благого, повний буття, блага, Бога. Світло - це видимий прояв, явище святості. Світло з'являється як рівною мірою онтологічна, гносеологічна й естетична категорія. Св. Діонісій Ареопаг пише, що світло походить від блага. «Божественна краса, як початок усякої досконалості, повідомляє світло свій кожному по достоїнству».

Краса - це щось видиме, дане у світлі, виявлене й виявлене. Красиво те, що освітлено, тобто відкрито, виявлено, показано, представлено, і освячено, тобто дано, даровано, благословлено Богом. Краса - це щось повне змісту й цінності. Краса пов'язана з істиною, що просвіщає словом, благовестієм й одкровенням. Краса пов'язана з добром і благом. Краса пов'язана з божественним буттям, з повнотою й досконалістю божественних властивостей й якостей, виявлених за допомогою божественних сил й енергій. «Бог є світло, і немає в Ньому ніякої тьми» (1 Іоан. 1, 5).

Отже, естетика святості виявляє особливий духовний простір, показує такий вимір буття, де краса й святість з'єднуються, сполучаються й сполучаються. Святість є фундаментальною підставою й джерелом краси. Краса виявляє, висвічує святість. Онтологизм краси полягає в тім, що вона не просто радує око й тішить душу, але й ще міняє життя людини, перетворює його існування, вносить у людське буття щось особливе, понад.

Краса - об'єктивна реальність і цінність. Функція краси - організувати внутрішній стан людини для прийняття благодаті, для досягнення святості. А святість - це джерело зовнішньої й внутрішньої - духовної - краси, це той зразок, яким любується людина, ідеал, до якого він прагне. Святість Бога - активна діюча сила, що впливає на мир і людину й вдосконалює їх, дарує їм красу. А святість людини розкриває й затверджує реальність святості Бога, виявляє й втілює красу.

Література

1. Повний православний богословський енциклопедичний словник. - К., 2002.

2. Святитель Микола Кавасила. Пояснення Божественної літургії. - Київ, 2003. С. 87-88.

3. Діонісій Ареопаг, св. Про небесну ієрархію. Глава III. §1.

4. Степанов Ю.С. Константы: Словарь русской культуры. – М., 2001.