Курсовая работа: Етноботанічні характеристики рідкісних видів рослин флори Чернігівщини

Міністерство освіти і науки України

Чернігівський державний педагогічний університет імені Т.Г. Шевченка

Кафедра екології та охорони природи

Терещенко Катерина Олександрівна

Етноботанічні характеристики рідкісних видів рослин флори Чернігівщини

КУРСОВА РОБОТА

Науковий керівник:

к. б. н, доцент кафедри екології та

охорони природи

Карпенко Ю.О

Чернігів – 2006

Зміст

Вступ

1 Систематичний огляд видів рослин, які мають етноботанічне значення

2 Етноботанічна характеристика окремих видів рослин

2.1 Квітка богині весни Остари й освідчення в коханні — конвалія

2.2 Цариця вод і квітка русалок – лілея

2.3 Сніг і підсніжник

2.4 Ряст

2.5 Сон-трава

3 Використання етноботанічного матеріалу у виховній роботі з біології в школі

Висновки

Список використаної літератури

Чернігівщина. Край зачарованої Десни, розміщений на границі лісової та лісостепової зон, край з досить теплим літом і помірно м'якою зимою. Природа неначе створила його для того, щоб людина використовувала дари її природи, любила та шанувала її.

Чернігівщина — край річок, лісів та боліт. Близько 1200 річок басейну Дніпра нараховується на території області. Це — славетна Десна та ії притоки Убіль, Мена, Снов, Сейм, Остер та інші. Численні "голубі очі" Чернігівщини — її озера та ставки, водосховища.

На Чернігівській землі створено чимало природно-заповідних територій і об'єктів, в яких охороняються ліси і водойми, типові рослинні угруповання і фауністичні комплекси. Значна увага приділена охороні раритетної компоненти нашого біорізноманіття — рідкісних видів рослин і тварин, рідкісних рослинних угруповань.

Багатовікова історія нашого краю багата на легенди та перекази, які безпосередньо стосуються і рослин.

Етноботаніка – це наука, яка займається вивченням різних переказів, повір`їв, легенд про біологічні об`єкти, а саме про рослини.

Досить цікавим матеріалом є вивчення рідкісних видів рослин. Про  більшість із них також існують легенди та перекази.

Мета нашої роботи – узагальнити відомості про етноботанічні особливості окремих видів рослин.

Завданнями роботи є:

1)   дати систематичний огляд видів рослин, які мають етноботанічне значення;

2)   навести легенди про деякі рідкісні види рослин;

3)   розробити виховний захід з використанням легенд та переказів про рослини.

Відділ Квіткові, або Покритонасінні (Magnoliophyta, або Angiospermae)

Характерними особливостями рослин цього відділу, що відрізняють їх від усіх інших відділів вищих рослин, є такі:

1) насінні зачатки, вміщені в більш або менш замкнуту порожнину (зав'язь), утворену однією або кількома зрослими карпелами (плодолистками);

2) пилкові зерна вловлюються не самим мікропіле насінних зачатків, а приймочкою;

3) гаметофіти позбавлені гаметангіїв і розвиваються в результаті мінімальної кількості мітотичних поділів;

4) так зване «подвійне запліднення», яке характеризується тим, що в результаті потрійного злиття (злиття одного з двох сперміїв з двома полярними ядрами) утворюється триплоїдне первинне ядро ендосперму — спеціальної поживної тканини для зародка, що розвивається, яка притаманна лише для покритонасінних. Від інших насінних рослин покритонасінні відрізняються досить сильно, і проміжні форми між ними до цього часу не знайдені.

Дані з цілком достовірних викопних залишків покритонасінних належать до епохи нижньої крейди. Вважають, що вони виникли задовго до барремського віку, найшвидше ще до крейдового періоду. Аналіз географічного поширення і філогенетичних відносин (філогенетичної фітогеографії) найбільш архаїчних груп нині живучих покритонасінних, або квіткових, привів А. Л. Тахтаджяна до висновку, що первинний центр формування і диференціації цих рослин знаходиться скоріше всього десь в Південно-Східній Азії (включаючи Малазію) і Меланезії.

У відділі Magnoliophyta 2 класи, 533 родини, близько 13 000 родів і, очевидно, не менше 250 000 видів.

Клас магноліопсиди, або Дводольні (Magnoliopsida, або Dicotyledones)

Зародок у магноліопсид з 2 сім'ядолями, іноді з 1 сім'ядолею, рідко з 3—4 сім'ядолями. Сім'ядолі звичайно з 3 провідними пучками. Листки з пірчастим, рідше пальчатим, жилкуванням, іноді жилкування дугоподібне або паралельне, звичайно незамкнуте. Черешок звичайно чітко виражений. Листових слідів 1—3, іноді більше. Профілли і брактеоли звичайно парні. Провідна система стебла звичайно складається з одного кільця провідних пучків, як правило, з камбієм. У флоемі звичайно є паренхіма. Кора і серцевина стебла звичайно добре диференційовані. Первинний (зародковий) корінець звичайно розвивається в головний корінь. Чохлик і епідерма кореня мають в онтогенезі спільне походження (за винятком порядку Nymphaeales). Деревні або трав'янисті рослини, іноді вторинні деревні рослини. Квітки найчастіше 5- або (рідше) 4-членні, і лише у деяких переважно примітивних таксонів 3-член-ні. Нектарники різних типів. Оболонка пилкових зерен звичайно 3-кольпатна або похідних від неї типів; значно рідше (у небагатьох примітивних таксонів) дистально 1-кольпатна.

Підклас Магноліїдні (Magnoliidae)

Об'єднує групу порядків квіткових рослин, які мають низку досить архаїчних примітивних ознак. Цими ознаками є наявність ациклічних, геміциклічних, рідше циклічних, квіток з яскравим забарвленням простої або подвійної оцвітини з численними тичинками, розташованими в центропетальній послідовності, а типовим є апокарпний гінецей; стиглий пилок 2—3-клітинний. Сюди належать дерева, кущі або трави безсудинні або з судинами, членики яких мають драбинчасту перфорацію.

Порядок Лататтєцвіті (Nymphaeales)

Водяні й болотяні кореневищні трав'янисті багаторічні рослини з двостатевими спіральноциклічними квітками з багатьма тичинками і синкарпним або апокарпним гінецеєм з сидячою променястою або голівчастою приймочкою; плоди — багатолистянки або горішки. Порядок містить 3 родини, з них 1 переважно в тропіках.

Родина Лататтєві (Nymphaeaceae). Водяні й болотні багаторічні рослини з добре розвинутими кореневищами. Листки на довгих черешках, великі, плавають на поверхні води, рідше занурені в воду; в останньому випадку вони розсічені на дрібні часточки. Квітки поодинокі, великі, двостатеві, правильні; оцвітина звичайно подвійна, з нечітким поділом на чашечку і віночок; чашолистків 3—6; пелюсток багато; вони поступово переходять у тичинки, яких багато, рідше 6; маточка утворена з багатьох зрослих плодолистків, рідше вони вільні, зав'язь нижня, напівнижня або верхня; плоди багатолистянки.

Лататтєві — давня, переважно тропічна родина, що налічує близько 100 видів, віднесених до 7—8 родів. В Україні найбільш поширені в старицях річок і в озерах: латаття біле (Nymphaea alba) з чотирилистою чашечкою і численними білими пелюстками.

Підклас Ранункулідні (Ranunculidae)

Частіше всього трав'янисті рослини переважно з двостатевими ациклічними або частково циклічними квітками з багатьма тичинками і маточками або їх кілька з вільними або зрослими карпелами; насіння з ендоспермом або без нього. Ранункуліди за рядом ознак близькі до магноліїд, але більш розвинуті. Охоплюють 4 порядки, 4 підпорядки, 12 родин, 16 підродин і значну кількість родів та понад 3000 видів.

Порядок Макоцвіті (Papaverales)

Макоцвіті споріднені з жовтецевими і барбарисовими. Рисами, що зближують родини цих порядків, є насамперед велика кількість вільних тичинок, невизначена кількість (у первісних форм) часток оцвітини, численні насінні зачатки тощо. До порядку належать три родини, з яких тут розглядається одна — Макові. До цієї родини відноситься ряст.

Порядок Жовтецевоцвіті (Ranunculales)

Охоплює 3 підпорядки, 8 родин і 12 підродин.

Підродина Анемонові (Anemonoideae). Охоплює близько 20 родів переважно в позатропічних областях; в Україні представлено 5 родів з такими спільними ознаками: плід — збірна сім'янка, квітки правильні; оцвітина проста, віночкоподібна, рідше подвійна.

Досить поширений у соснових лісах сон широколистий, або сон-трава (Pulsatilla latifolia), з великими поодинокими рожевувато-бузковими квітками, що з'являються в квітні раніше від прикореневих пальчастих листків.

Клас Ліліопсиди, aбo Однодольні (Liliopsida, або Monocotyledones)

Зародок з 1 сім'ядолею. Сім'ядолі звичайно з 2 головними провідними пучками. Листки звичайно з паралельним жилкуванням, рідше жилкування дугоподібне і ще рідше — пальчасте або пірчасте. Жилкування звичайно замкнуте. Листки звичайно не розчленовані на черешок і пластинку, рідше більш чи менш диференційовані, але в таких випадках «черешок» і «пластинка» не гомологічні черешкові і пластинці магноліопсид (вторинного походження), часто з основою у вигляді піхви. Кількість листових слідів звичайно значна. Профілли і брактеоли звичайно непарні. Провідна система стебла звичайно складається з багатьох окремих провідних пучків або іноді з 2 або більшої кількості кілець провідних пучків; провідні пучки звичайно позбавлені камбію (рідко спостерігається залишковий пучковий камбій). У флоемі немає паренхіми. Звичайно немає ясної диференціації кори і серцевини. Первинний корінець рано відмирає, замінюючись системою адвентивних коренів, які звичайно утворюють мичкувату кореневу систему. Чохлик і епідерма кореня мають в онтогенезі різне походження. Звичайно трави, іноді вторинні деревоподібні форми. Квітки звичайно 3-член-ні, іноді 4- або 2-членні. Нектарники переважно септальні. Оболонка пилкових зерен звичайно 1-кольпатна або похідних від неї типів (частіше над усе 1-поратна). Найбільш примітивним типом пилкових зерен ліліопсид є 1-кольпатна (тектонно-колумелятний пилок типу Butomus).

Клас однодольних, крім наявності однієї сім'ядолі в насінині, має ще такі характерні риси, властиві більшості його представників: паралельне або дуговидне жилкування листків (дуже рідко воно сітчасте); раннє відмирання головного кореня, натомість його розвиваються додаткові корені; судинно-волокнисті пучки замкнуті, тобто не мають камбію і розміщені в стеблі безладно; стебло і корінь не ростуть у товщину через відсутність камбію; тільки в окремих родів (юки, драцени) спостерігається вторинне потовщення стебла, але не за рахунок камбію, а внаслідок утворення вторинної меристеми в периметральній частині стебла. Квітки здебільшого тричленного типу, п'ятиколові.

Порядок Холодковоцвіті (Asparagales)

Походить від предків типу мелантієвих. До порядку належать 8 родин, поширених в обох півкулях переважно в областях з аридним і субаридним кліматом. В Україні зростають дико представники 4 родин; більшість з них весняні лісові рослини.

Родина Конвалієві (Convallariaceae). На відміну від інших; родин цього порядку у всіх конвалієвих плід — ягода.

Конвалія (Convallaria majalis). Відома лісова рослина з двома широкоовальними прикореневими листками і білими запашними квітками, зібраними в однобічну китицю. Всі частини конвалії отруйні: містять глікозид конвалятоксин, сапонін конвалямарин, ефірну олію і деякі кислоти. З листків і квіток конвалії виготовляють препарати, які застосовуються при захворюваннях серця Конвалія — улюблена декоративна рослина. Ефірна олія з її квіток використовується в парфюмерії для виготовлення духів, одеколону тощо.

2 Етноботанічна характеристика окремих видів рослин

2.1 Квітка богині весни Остари й освідчення в коханні — конвалія

«В гомоні зеленім ліс залопотів Під яскравим сонцем весь позолотів; Горда і цнотлива, до княжни подібна, Вийшла на узлісся конвалія срібна...»

Що може бути таким простим і таким чарівним водночас, як не конвалія? Кілька біленьких, немов із порцеляни, дзвіночків на довгій стеблині і двійко світло-зелених листків — от і все; а тим часом — яке диво, яка довершеність! Особливо ж гарна конвалія у своєму лісовому середовищі, на галявині серед негустого лісочка, оточена безліччю яскраво-зеленого листя. А яка вона гарна в букеті, обкладена своїм же листям!

Та найкраще, що в ній може бути,— п'янкий запах. Це один із найтонших приємних запахів, з котрим можуть зрівнятися хіба що запахи фіалки й резеди. Щоправда, конвалію ніколи не можна залишати у кімнаті, де сплять, оскільки від її запаху починає боліти голова, зате як приємно вдихати той цілющий аромат на відкритому повітрі, особливо ж у лісі, коли він лине до вас з легеньким повівом вітерцю!

Тепер конвалія для нас — лиш прикраса, і хіба що зрідка букет на Трійцю, коли ми йдемо із ним молитися до церкви,— набуває деякої символіки. Поет каже:

«На Трійцю, давніх заповітів Оберігаючи ключі, Ніхто не з'явиться без квітів, До храму Божого йдучи. Бузок, конвалія, фіалка — Травневії дари природні, Улюблені й кохані палко, Прикрасять щедро храм Господній».

Та був час, і час дуже давній, коли конвалія, скажімо, у давніх германців була присвячена богині Остарі — богині ранкового сонця, променистої зорі й провісниці весни.

На честь цієї богині на Пасху розкладали багаття й влаштовували свято, де всі молоді дівчата й хлопці прикрашали себе квітами конвалії як квітами щастя й кохання. Свято тривало, поки тримались конвалії, а потім, коли квіти в'яли, їх кидали у вогонь — ними приносили богині Остарі приємну жертву.

Німецький поет Ф. Вебер у поемі «Тринадцять Облич» про це розповідає:

«Бог кохання, о чистий Бальдер, наш привіт сприйми прихильно, квіти чисті, немов серце, ми кладем до ніг твоїх...» І, обходячи жертовний камінь, вони кидали священні трави, білі дзвіночки (конвалії) — ці світлі зірочки, ці яскраві іскри у вогонь.

З квітами цими молодиці вирушали рано-вранці на початку свята до священного джерела й умивалися, щоб якомога довше зберегти свіжість і чарівність обличчя. Це середньовічне повір'я так глибоко вкорінилося у деяких місцевостях Саксонії, наприклад в Альтмарку, де й тепер можна бачити дівчат, що йдуть перед Пасхою вмиватися джерельною водою з метою зберегти свою вроду.

Із зникненням язичництва богиню Остару замінила в народному переказі Пресвята Діва й досі існує повір'я, що в ясні місячні ночі, коли вся земля огорнута глибоким сном, Цариця Небесна, оточена вінцем із блискучих, мов срібло, конвалій, з'являється іноді тому із щасливих смертних, кому готує яку-небудь несподівану радість...

А в Англії в Сусексі склалася цікава легенда про бій св. Леонарда, одного із сподвижників Хлодвіга, котрий прийняв християнство, із страшним драконом Сінь побіля Толбіака.

Три дні й три ночі св. Леонард невтомно бився з ним, іноді зовсім втрачаючи силу й надію перемогти. Та нарешті з допомогою Божою, на четвертий день із задоволенням побачив, як страшне чудовисько, тягнучи за собою довгого хвоста, щезає у глибині лісів, аби більше звідти не з'являтися. Це була перемога християнства над язичницькими примарами.

Ця боротьба св. Леонардові не обійшлася марно: його руки й тіло були жорстоко зранені іклами й кігтями дракона, а на місцях боротьби було безліч слідів крові з його ран.

Та Господь відзначив ці плями пролитої святителем крові й освятив їх, виростивши на тому місці квіти цноти й святості — конвалії. Благочестиві мандрівники й досі зустрічають ці сліди битви повсюди у лісі, забарвлені в біле, уважно прислухаючись, вони здатні, як стверджують, чути, як сніжно-білі дзвіночки конвалії видзвонюють переможний гімн...

Мов відлуння середньовічних звичаїв у деяких селах Франції ми й тепер зустрічаємо звичай відзначити щорічно «свято конвалії». Воно завжди відбувається першу неділю травня.

Цього дня після полудня мешканці кількох сусідніх сіл збираються у найближчий ліс по конвалії. Вирушають не лише молоді, але й старі, пильнуючи, щоб не розходились у лісі, а нарвавши конвалій, до ночі повертаються додому.

Наступного дня конваліями прикрашають у будинках вікна, каміни й столи, причому до конвалії часто додають і бузок. Потім збирають на стіл і запрошують молодь снідати. Співають пісні на честь першопричини свята — конвалії, символу весни. Сміх і розваги зрештою закінчуються танцями.

Ось тут конвалія знову стає предметом ритуалу. Запрошує на танець, звісно, хлопець, але погодитись чи ні — справа дівчини, й вона відповідає на запрошення мовчки, з допомогою конвалії.

Це відбувається так. У кожної і в кожного — по букетику конвалій. Дівчата прикріплюють його до ліфа, а хлопці — у петличку сюртука.

Коли хлопець запрошує дівчину до танцю, то вона, на знак згоди, віддає йому свій букетик, а він передає свій, й вони прикріплюють конвалію знову. Раз вибравши одне одного, молоді люди вже не розлучаються й танцюють усі танці разом.

Тепер такий вибір означає лиш взаємну симпатію і обмежується танцями протягом усього вечора; та колись букетик конвалії мав значно глибше значення: він означав певним чином згоду молодих людей на взаємний шлюб, і сам цей вечір закінчувався оголошенням — хто кого вибрав і хто з ким одружується.

Якщо хлопець, наприклад, хотів висловити дівчині свої почуття, то він просив у неї шпильку й пришпилював її букетик навпроти серця. Відмова дати йому шпильку означала, що дівчина не хоче бути його дружиною.

Якщо хлопець був гордий або ж сором'язливий, то перш ніж попросити у дівчини шпильку, він пропонував їй свій букет. Дівчина взяла букет й приколола до грудей,— отже, виявила йому свою симпатію і згоду на шлюб.

Кинути конвалії на землю мало різноманітне значення: цим жестом можна було висловити і холод почуттів, і незгоду на шлюб, але наступити при цьому на них ногою — означало антипатію, відразу й навіть озлобу.

Ще віддаленішим відгуком тих середньовічних свят став у двадцятих роках минулого століття звичай мешканців Ганновера влаштовувати прогулянки в заміський ліс Ейлерейде, в якому конвалії росли в такій кількості, що утворювали подекуди суцільні галявини.

Марною, стверджують сучасники, була б спроба змалювати чарівність таких галявин, засипаних, мов снігом, білими квітами, і дивовижний, п'янкий аромат, що линув звідти. На місці веселощів ставились намети, де можна було випити кави, майтранку, лимонаду та інших напоїв, а також намети для куріння й закусок. Свято закінчувалось, як і згадані свята у Франції, танцями, серед яких улюбленим був так званий німецький вальс-Landler.

Усі дороги до лісу тими днями заповнювали натовпи міщан різного віку, які потім з раннього ранку до пізнього вечора снували по лісу, збираючи конвалію. І ніхто не повертався додому без букетів цих квітів, якими потім прикрашали всі кімнати й навіть двері будинків...

Конвалія — улюблена квітка й парижан. Першого травня, коли робітники на знак солідарності з іншими трудівниками світу з'являються з червоними гвоздиками в петлиці, решта парижан ходять, прикрашені білими конваліями, немов емблемою «освідчення сердець», тому навіть перше травня називається в Парижі „днем конвалій”.

Цього дня попит на конвалії буває такий великий, що її привозять з провінції цілими вагонами, не враховуючи тих мільйонів квітів, які штучно вирощуються в теплицях на околицях Парижа.

На того, хто не має в цей день у руках, на грудях чи в петлиці конвалії, всі дивляться з якимось подивом...

Після того, як конвалія відцвіте, з неї виростає кругла червона ягідка. Про ці ягідки одне німецьке повір'я каже, що то не ягоди, а палкі, пекучі сльози, котрими, нібито, конвалія оплакує закінчення весни, до якої відчула величезну любов. Та й сама весна була небайдужа до маленької, вишукано зодягненої в біле платтячко квітки, схованої під широкою парасолькою зеленого листя.

Але весна, це чарівне веселе створіння у блискучому строї, насправді — лиш кругосвітня непостійна мандрівниця. Вона ніде не знаходить собі спокою і, голублячи всіх, ні на кому не зупиняє свого вибору; тут теж так сталося: конвалія всією душею прикипіла до своєї веселої непостійної подруги, а легковажність весни для ніжної тендітної квітки перетворилась на важке невимовне горе. Маленькі квіточки серед літньої спеки обсипались, а на їхньому місці, із самого серця конвалії, вилились вогненно-червоні краплини сліз — ягідки.

У зв'язку з цією язичницькою легендою виник, мабуть, і християнський переказ про походження конвалії з пекучих сліз Пресвятої Богородиці, котрі вона проливала, стоячи біля хреста розп'ятого Сина. Пекучі її сльози падали великими краплями на землю, й на місці їхнього падіння виникали чисті білі конвалії, котрі, осипаючись, перетворювалися на червоні, що нагадують краплини крові, плоди...

З конвалією пов'язана в деяких місцях Німеччини легенда про білу діву, котра показує таємні скарби.

Ця біла діва з'являється там у місячні ночі з букетом конвалій і тримається поблизу місця, де сховано скарб.

Таке з'явлення, наприклад, спостерігається кожні сім років біля замку Вольфарствейлер у Гессені і, що найбільш цікаво, деякі ділянки, котрі належали кільком волостям тієї місцевості (наприклад, ОрГегосіе), зобов'язані, згідно з давньою угодою, щорічно вносити як процент за користування землею  по букетові конвалій.

Очевидно, був колись якийсь шляхетний барон — володар тих земель, котрий, не бажаючи обтяжувати селян грошовим податком за користування землею, запровадив щорічний оброк у вигляді букета конвалії. Сам цей барон і сама угода давно зникли, але залишилась легенда. Орендна плата у вигляді букета квітів і далі сумлінно вноситься, як і колись.

Форма квітки конвалії у вигляді дзвіночка, що нагадує також і краплю, послужила тому, що цій рослині почали приписувати цілющі властивості.

Задля пояснення треба завважити, що у середньовіччя цілющість рослини, хоч як це дивно, визначали за її зовнішнім виглядом. Так, рослини, що мали звивисту або заокруглену форму, як, наприклад, полин, вероніка, родовик, вважалися прекрасним засобом проти головного болю, а ті, що мали тонке волосоподібне листя, такі як (заячий) холодок, кріп,— засобом, що зміцнює волосся; квіти, форма яких певним чином нагадувала око,— троянда, маргаритка або очанка — вважалися ліками для хворих очей. Чебрець і аконіт — оскільки трохи схожі на вухо — від вушних захворювань, щавель, схожий на язик— від хвороб язика, а кропива, оскільки вкрита жалкими волосинками, вважалась чудовим засобом від кольок.

От і конвалія, що має форму краплі, вважалася чудовим засобом проти паралічу. Для виготовлення ліків квіти конвалії треба було збирати до сходу сонця, поки вони ще покриті росою, й робити настій на мальвазії.

Але те, що середньовічні лікарі якось знайшли навпомацки, виявилось у наш час справді могутнім засобом проти аритмії. У вигляді усім тепер відомих крапель конвалії ці ліки — серйозний суперник дигіталіну — настою наперстянки (гїідііаііа), що був протягом тривалого часу єдиними ліками серцевих хвороб.

Крім того, англійці виготовляють із настояних на воді квітів конвалії щось на зразок еліксиру, відомого під назвою золотої води, оскільки він продається в позолочених та посріблених флаконах і вживається для зміцнення нервів і проти головного болю. Цей еліксир також вживався як запобіжний засіб проти різних заразних хвороб.

Нарешті, висушені стебла й квіти конвалії, розтерті на порошок, нюхали при нежиті й головних болях, а разом із каштаном були основою «шнеєберзького» нюхального тютюну.

Одначе, приносячи у тому чи іншому вигляді користь людині, квіти конвалії вкрай шкідливі для домашньої птиці. Траплялись випадки, що кури та інша птиця, надзьобавшись того цвіту, отруювались і гинули.

Та найцікавіше, що запах конвалії — убивчий для деяких квітів.

А втім, ворожість, якщо можна так висловитись, одних квітів до інших через різні запахи — непоодиноке явище. Так, троянда й резеда не терплять одна одну. Аби переконатися в цьому, варто щойно зірвані квіти поставити разом в одну склянку води. Не мине й півгодини, як вони почнуть в'янути, тим часом розташованим неподалік іншим квітам — не завадить нічого.

Так само вбивчо діє своїм запахом на інші квіти й конвалія: вона немилосердно нищить майже усіх своїх сусідів, що пахнуть; особливо ж не любить бузку, тому бузок, поставлений до однієї вази з конвалією, завжди швидко блякне.

Та якщо деякі квіти так убивчо діють на своїх сусідів, то трапляється іноді й зворотне явище. Так, наприклад, резеда прекрасно почуває себе поряд з геліотропом і немовби підсилює його запах. Так само й конвалія в добрих стосунках із незабудкою і навіть додає їй особливої свіжості й чарівності.

У давньослов'янських землях, якими є Саксонія та Сілезія, конвалія по-вендськи має назву «струп»— кора, оскільки, як стверджують, нею в минулому з успіхом лікували захворювання шкіри, а в німецькій Богемії конвалію називають «цавка»— булочка, бо обвислі квіточки нагадують низку дрібних булочок. У тих же землях і, кажуть, у нас соком її коріння дівчата натирали й натирають собі щоки, щоб викликати рум'янець.

Приносячи людині насолоду у травні, конвалія останнім часом стала однією з найпопулярніших серед квітів, вирощуваних узимку. Для цього коріння дикої конвалії штучно культивують, потім пересаджують у горщик з вогким мохом і ставлять у теплому місці на печі або навіть на батареях водяного опалення в кімнатах, там рослина поступово розвивається й серед зими розквітає у всій своїй красі. Щоправда, квіти її пахнуть слабко, але все одно прекрасні. Вирощена таким чином конвалія, розміщена в корзиночці чи жардиньєрці,— одна з найвишуканіших кімнатних прикрас. А кому доводилося бачити квітки в теплицях, де її вирощують на продаж майже суцільним килимом, той знає, що то за видовище.

В штучних умовах конвалії часто культивують у посуді особливої форми, що має вигляд або кулі, або гарної вази, або яйця з отворами. Проростаючи з тих отворів, конвалія за дбайливого догляду так щільно обростає ці посудини, що їх самих і не видно. Особливо ж оригінальною й красивою є форма у вигляді яйця.

Такі величезних розмірів яйця з квітів конвалії, прикрашені білими й рожевими шовковими стрічками,— один із найчарівніших великодних подарунків і, виставлені перед святом у вікнах квіткових магазинів, вони завше приваблюють численних глядачів.

2.2 Цариця вод і квітка русалок – лілея

«Комиші береги обліпили,

На ставу — дзеркала молоді;

Сніжнобілі чаруночки лілій

Розцвіли у прозорій воді...»

Світанок. На озері тиша — ні вітру, ні хвилі. Вода, мов дзеркало, й посеред того дзеркала то там, то сям визирають, немовби голівки русалок, чудесні білі лілеї, з повними красивими бутонами, з круглим, наче з воску, листям-лататтям...

І наша уява мимоволі переносить нас на далекий північний захід, в Ельсінор, до замку Кронеборг, з його дивовижним, чистим, немов кристал, озером, порослим водяними ліліями (лілеями). Причинна Офелія у вінку з лілей і з цілими пучками цих квітів у руках, повільно, співаючи, заходить в озеро. Все глибше й глибше опускається в воду — зникає... Спливають над водою білі лілеї, що випали з рук, пливе зелена трава, відірвавшись од берега, й здалеку, тихо, ніби завмираючи, ще долинає її сумна пісня:

«Зайнялась давно вже днина,

Валентинів день настав,

Під вікном стоїть дівчина —

І пита — чи милий встав?»

Цю чарівну квітку завжди любила молодь. У давній Греції її вважали промовистим символом краси. Юні дівчата плели з лілей гірлянди, прикрашали ними волосся й свої туніки. Зі слів Феокрита, молоді грекині сплели вінок із лілей і для прекрасної Єлени на день її весілля з царем Менелаєм й прикрасили ним вхід до їхнього шлюбного приміщення.

Її любили і в стародавньому Римі. На фресці одного із храмів, нещодавно розкопаних у Помпеї, і досі можна побачити бутони лілей, що прикрашають божків та крилатих геніїв.

Чарівна водяна лілея, як стверджує одна грецька легенда, виникла з тіла прекрасної німфи, котра загинула через кохання й ревнощі до незворушного Геркулеса. Від неї й походить наукова назва лілеї — німфея.

Очевидно, як відгомін легенди, у давньогерманських казках йдеться про те, що в ставах і озерах серед квітів та очеретів постійно живуть німфинікси. Верхня частина тіла водяних красунь — прекрасної постави жінка із завжди привітним обличчям, а нижня частина — потворний риб'ячий хвіст. Вони заманюють людей у воду й тягнуть на дно, у вологу дочасну могилу.

Але, з іншого боку, й сама ця чарівна квітка за своїми властивостями має чимало спільного з водяними дівами. Вона так само приваблює усіх своєю красою й так само губить тих, хто надто захоплюється її красою. Не раз необачні полювальники накладали головою, запливаючи надто далеко, щоб нарвати лілей: або не ставало сил вернутись на берег, або заплутувались у їхніх довгих підводних стеблах. Особливо страждають діти від свого непереборного бажання заволодіти квіткою.

У Шварцвальді (Німеччина) є велике красиве озеро — Муммельзеє — від стародавнього німецького слова «diе Mummel»— німфа, якими воно нібито заселене.

Народне повір'я стверджує, що ті німфи ховаються тут у квітах і на лататті разом із крихітними ельфами, для яких ці квіти — човники або ж кораблики. Опівночі німфи починають водити хороводи і знаджують за собою людей, котрі проходять у цей час мимо озера. Особливо пожвавленими й веселими бувають ці хороводи місячної ночі. І горе тому сміливцю, котрий надумав би зірвати на озері лілею о цій порі. Німфи, що охороняють квіти, хапають його й тягнуть на глибину, і якщо навіть йому вдається вирватися з їхніх рук, все одно горе його висушить.

Це повір'я дуже образно передано німецьким поетом Шрейбером у вірші «Dіе Мummelsee» («Русалчине озеро»):

(Високо на горі, порослій ялинами, лежить гарне озеро, й на озері тому плаває біла, мов сніг, лілея. Одного разу приходить до цього озера пастушок із горіховою палицею в руках і каже: «Хоч би там що, а я хочу цю чудесну лілею собі добути». Він уже благополучно притягнув її до берега, порослого осокою, як раптом з води з'являється біла рука. Вона занурює лілею углибину, в підводне царство, й кличе: «Підем зі мною, милий, я відкрию тобі багато великих таємниць. На дні глибоко у землю вросла корінням лілея, котра тобі так подобається. Я зірву її й віддам, якщо ти послухаєш мене». Тоді юнака охоплює жах. Він тікає від озера, але ніяк не може забути білої, мов сніг, лілеї. І блукає з того часу серед гір з невимовним горем в душі, й ніхто не може сказати, куди він дівся).

У слов'янській міфології всі оці муммель, німфи та нікси замінені русалками, котрі, з'являючись іноді і в німецьких легендах, виступають, одначе, у другорядних ролях — підлеглими нікс, їхніми рабинями.

Про наших русалок відомий збирач українських переказів Маркевич розповідає так: «Русалки — це водяні красуні; вони бліді, але риси їхні виразні, стан чарівний, коса — нижче колін. Вночі при місяці вони виходять на береги озер, річок і струмків, оголені, у вінках з осоки й гілок.

Чорні коси, розплітаючись,

З голих пліч стікають пріч

І щезають, вигинаючись,

Вслід за хвилями у ніч.

Груди діви пристрасть гріє,—

Перед ними ніч зітхне,

Хвиля раптом сторопіє

Й тихо-тихо омине...

Ось русалки вийшли на берег, сіли на траву, розчісують коси. Ось уже водять хоровод. Іноді вони щезають серед кущів, у траві. Найчастіше їх викликає з води вечірня зоря. Коли сільські дівчата йдуть на річку по воду, русалки, затаївшись, чигають на них. Біда необережній, котра забула прихопити з собою полину, це зілля — оберіг у таких випадках. Русалки кидаються на дівчину, лоскочуть її до смерті й тягнуть за собою в річку. Те саме чекає й хлопця, котрий не запасся полином або захопився красою русалки».

Русалки живуть у підводних кришталевих хоромах, викладених із мушлі, дрібних черепашок, де сяють перли, яхонти, срібло й корали. Поряд, на устеленому різнокольоровими камінчиками дні, жебонять смарагдові джерела. Сонце просвічує крізь воду у ці оселі, а місяць та зорі викликають русалок на берег.

Ці русалки іноді перетворюються також на наші водяні лілеї. Послухаємо давньонімецьку легенду, що наводить Балабанова у статі «Тюрінгія в картинах».

«Одним із найпрекрасніших ландшафтів Тюрінгського лісу в Німеччині,— розповідає вона,— як відомо, вважається Шварцталь, де на величезній скелі височить замок Шварцбург. Цей замок реставровано у XVIII столітті, оскільки старий згорів дотла. Легенда розповідає, що у старому ставу побіля замку жила-була кількасот літ тому одна презлюща німфа-нікса, якій служили дві чарівні молоді русалки.

Частенько русалки виходили з води подивитися на різні святкування в замку. І ось одного разу на них звернули увагу два лицарі. Незабаром русалки покохали тих лицарів й готові були полишити води й іти за ними будь-куди. Але стара нікса запідозрила русалок у стосунках із мешканцями замку й вирішила підстерегти їх. За допомогою чарів вона перевела стрілки на усіх годинниках замку, а русалки могли перебувати на березі лише від заходу сонця до півночі. Опівночі завжди мали повертатися в воду.

Весело гомоніли наші молоді русалки в лицарській залі, не передчуваючи біди. На великому годинникові замку пробило одинадцяту, до півночі залишалась ціла година, а між іншим, церковний годинник Шварцбурга пробив північ — те ж саме сповістив і сторож.

Бідолашні русалки кинулись до ставу. Побігли за ними й лицарі, та не встигли врятувати їх. Коли юнаки добігли до ставу, то на тому місці, де хвилину тому миготіли білі сукні русалок,— піднімались із води дві білі лілеї: зла нікса перетворила русалок на квіти.

Довго квітли ті лілеї, довго оплакували лицарі своїх коханих, але до осені зав'яли квіти, а лицарі вирушили до Святої Землі й не повернулись.

Ставок після того почав висихати й незабаром не вистачило води в ньому навіть для злої нікси — задихнулась вона в тому болоті. Тепер той ставок зовсім висох, він не наповнюється водою ні восени, ні весною...»

Згідно з іншою гарною італійською легендою, котру розповів Амфітеатров, лілеї — то діти італійської красуні графині Мелінди, затягнуті у баговиння болотним царем.

За цією легендою, болотний цар, котрий жив у болотах Мареми, був такий бридкий, що ніхто ні з земних дівчат, ані з чарівних фей не хотів вийти за нього заміж.

Чорний, брудний, зліплений із болота, увесь обплутаний водоростями, він був бридким чудовиськом.

Очі його ледь-ледь блимали, немов гнилі світляки. Замість вух — дві порожні мушлі слимаків, а замість ніг у нього — жаб'ячі лапи.

І ось це чудовисько надумало здобути собі дружину. Але як це зробити? Де знайти таку дівчину, до того ж, красиву, як йому хотілося, котра погодилася б на це?

Думав, думав і вирішив здобути її хитрощами.

Якось він дізнався, що край його болотяних володінь мешкає красуня, золотокоса Мелінда, дочка однієї старої графині. Він вирішив затягнути її до себе й підкорити силою.

Потрібен був лиш випадок, і цей випадок не забарився.

Одна із служниць молодої графині, йдучи повз болото, побачила раптом дивні жовті квіти-глечики й побігла сповістити про це своїй господині.

Мелінда, яка дуже любила квіти, вирішила глянути на них, спустилася з гори, де стояв їхній замок, до самої трясовини і, справді, була так вражена жовтими глечиками, що їй захотілося їх дістати.

Але квіти росли далеченько від твердого берега, й Мелінда ніяк не могла дотягнутися до них рукою,

У відчаї вона ходила берегом і все міркувала, як до них дістатися.

І тут побачила край берега підгнилий, зчорнілий пень й вирішила на нього перебратись.

Стрибнувши, мов коза, вона ступила на нього ногою і вже потягнулась до квітки, щоб зірвати її, але раптом пень ожив, схопив її у свої обійми й потягнув на дно.

Виявилось, що то був сам болотний цар, котрий незрушно лежав на поверхні, очікуючи.

Служниця, побачивши загибель своєї пані, розгубилась, кинулася до замку й сповістила стару графиню про нещастя. Але та вже нічим не могла допомогти своїй дочці.

Приголомшена горем, мати щодня ходила на берег цього проклятого болота й лила гіркі сльози, очікуючи, може, станеться якесь диво.

І раптом, якось восени, перед відльотом птахів на південь, до неї підійшов лелека й, на превеликий подив, промовив людським голосом:

— Не побивайся так, графине. Дочка твоя жива. Її викрав болотний цар — володар цієї мареми. Якщо хочеш одержати про неї вісточку, піди до ворожбита, котрий мешкає на цьому ж болоті. Він знає все й розповість тобі.

Графиня послухала, розпитала гарненько, де той ворожбит живе, і, прихопивши із собою чимало золота, прийшла до нього й попросила допомогти.

Чарівник, узявши золото, подумав і сказав: гаразд, викликай свою дочку дев'ять зір ранкових і дев'ять зір вечірніх — по дев'ять разів на тому місці, де вона втопилась. Якщо дівчина іще не стала дружиною болотного царя, він мусить її відпустити.

І ось графиня кличе дочку дев'ять ранкових і дев'ять вечірніх зір, а коли завершила, почула раптом голос із болота:

«Пізно кличеш мене, мамо. Я вже дружина царя болотного й приречена бути його рабинею. Розмовляю з тобою востаннє. Незабаром зима, і ми з чоловіком задрімаємо на багнистому ложі до наступної весни. Улітку ж я дам про себе знати, що я жива і пам'ятаю про тебе».

Минула зима, весна, настало літо.

З болем у серці вирушила графиня на прокляте болото: чи не побачить, чи не почує обіцяну дочкою звістку.

Стояла-стояла, дивилась-дивилась і раптом помітила на поверхні води, серед чистого болотця, чудесну білу лілею, що піднялась на довгому стеблі. Розглядаючи її блискучі, мов атлас, чисті пелюстки, ледь підрум'янені, немов проміння ранкової зорі, нещасна графиня впізнала колір обличчя своєї дочки, а численні золотисті тичинки, що заповнили серединку квітки, нагадували волосся Мелінди.

І зрозуміла графиня: перед нею її внучка — дитя союзу Мелінди з болотним царем.

З того часу, протягом багатьох років, устеляла Мелінда трясовину цілим килимом білих лілей, сповіщаючи усім: вона жива і, вічно юна й прекрасна, царює над болотом.

І щороку, щодня, як тільки могла, стара графиня до самої смерті ходила на болото, милувалась квітами — своїми внучками, втішала себе думкою: якщо й немає більше її коханої дочки на білому світі, то у глибині вод свого болотного царства вона, усе ж таки, жива й здорова...

Чарівність лілеї визнають не лише європейці, про неї виникло чимало легенд і в інших народів.

Серед них — особливо поетична легенда північноамериканських індіанців, котрі стверджують, що водяна лілея утворилася з іскор, що впали з Полярної й вечірньої зір у той час, коли вони зіштовхнулись у суперечці за право володіння стрілою, котру в хвилину смерті пустив у небо великий індіанський вождь.

Лілея, або квітка русалки, як її часто раніше називали, з давніх-давен була предметом схиляння та обожнювання серед північно-західних німців, а особливо — фризів та зеландців. Вони називали лілею лебединою квіткою й так високо шанували, що, помістивши сім квіток у своєму гербі, вважали себе під таким символом непереможними. У пісні гудрунів згадується, що на синьому прапорі короля Гервіга фон-Зеєвена майорять лебедині квіти. Ці квіти збереглися й досі на фризькому прапорі і в гербі провінції Гронінген. Усю рослину фризи ще називають «Ротре», а її листя з квіткою — морським листям.

За середньовіччя білу квітку лілеї вважали символом чистоти й цнотливості, і тому насіння квітки застосовувалось як засіб, що стримує плотську жагу. Саме для цього його тримали майже у всіх монастирях для молодих монахинь та монахів. Особливо ж не обходились без нього відлюдники-анахорети, які хотіли умертвити свою плоть. Одначе, за найновішими дослідженнями, приписувані цьому насінню властивості не підтвердились.

Насінням лілеї користувались співаки для зміцнення голосу. Його вважали засобом від корчів та запамдрочення, а кореневище — для збудження апетиту. Причому лікувалися не стільки вживаючи всередину, як підвішуючи над ліжком хворого. Виготовляли ліки дуже обережно: зривали рослину пізнього вечора, сушили в тіні з північного боку приміщення й неодмінно підвішували, але не розкладали, інакше ліки не сприймуться страждальником і не виженуть з нього хвороби.

І взагалі, збирати квіти лілеї для лікування потрібно було зовсім інакше, аніж будь-які інші: зривати лише у певний час, затулити вуха й попередньо звернутися до них з привітними словами. Вчинивши так, слід було зненацька простягнути руку й зірвати квітку. Відрізати заборонялося, оскільки стебло почне стікати кров'ю, а того, хто відрізав, переслідуватимуть важкі сновидіння або ж, обурені його вчинком, водяні духи втягнуть порушника у свої володіння.

Квіти білих лілей не можна було приносити додому — це загрожувало загибеллю всієї домашньої худоби.

Містичну й лікувальну славу мала лілея й серед слов'ян, а в закаспійських краях їй і досі приписують такі властивості.

Таємниче значення квітки вміщено в її російській назві — «одо-лень». За твердженням Афанасьева («Погляди слов'ян на природу»), вона походить від слова «одолевать»— а саме: перемагати нечисту силу й недугу. «Кто найдет одолень-траву,— зазначається в одному народному травникові,— тот вельми талант себе обрящет».

Відваром такої здолай-трави лікували зубний біль й отруєння, крім того, він вважався любовним напоєм, здатним пробуджувати ніжні почуття в серцях жорстоких красунь. Із кореневищем квітки пастухи обходили поле, щоб худоба не пропала.

Давні слов'яни вважали її важливим оберегом під час подорожей. Кожен, хто вирушав на чужину (особливо торгова людина), повинен був, за твердженням того ж таки Афанасьева, запастися цією травою, оскільки з нею — «хоч куди піде — багато добра надбає». І ось, вирушаючи в далеку дорогу, обережні люди убезпечували себе закляттям: «їду я у чистому полі, а в чистому полі росте здолай-трава. Здо-лай-траво! Не я тебе поливав, не я тебе породив; породила тебе мати — сира земля, поливали тебе діви простоволосі, баби закушкані. Здолай-траво! Переможи ти злих людей: лихого б на нас не думали, поганого не замишляли, віджени чародія і ябеду. Здолай-траво! Подолай мені гори високі, доли низькі, озера сині, береги круті, ліси темні, пні та колоди!.. Збережу тебе я, здолай-траво, біля серця палкого на усьому шляху і по всій доріженьці».

Таку ж пошану мали до цієї рослини і давні серби. Про що свідчить їхня пісня:

«Якби знала баба,

Що такі здолай-траву,

Зашила б у пояс

Та й носила б на собі».

2.3 Сніг і підсніжник

Все має свій колір, усьому Бог дав якусь барву. А снігові сказав:

— Колір добери собі сам.

І пішов сніг шукати собі кольору. Просив у трави:

— Травичко-зеленичко! Дай мені свій зелений колір!

Засміялася трава:

— І я зелена, і листя дерев зелене, — ніхто тебе не впізнає. Краще попроси у фіалки.

Фіалка сказала, що її вбрання дуже скромне, і в такому одязі на сніг ніхто й не гляне. Може б червона рожа дала свій колір. Але й горда рожа відмовила.

Ходив сніг і ходив, просив і просив... Нарешті звернувся зі слізьми до підсніжника:

— Маленька моя квіточко! Білий мій дзвіночку! Дай мені свій колір. Дуже прошу. Бо буде зі мною, як з вітром, що такий недобрий, бо ніхто його не бачить.

— Та моя одежа простенька дуже. Але як тобі подобається, бери собі — зглянувся ласкавий підсніжник.

Забрав сніг колір у підсніжника, і з того часу став білим. Але відтоді не любить він жодної квітки. А підсніжники пестить і голубить, як рідну дитину.

Одна із старовинних легенд говорить, що в той час, коли перші міфічні люди були вигнані з раю, ішов сніг, і Єва дуже замерзла. Щоб її зігріти і подати надію на кращі часи, декілька ажурних сніжинок перетворились у ніжні квіти підсніжника — провісника тепла, символ сподівань на краще майбуття. Так вони і лишились у народі символом надії.

Масове цвітіння підсніжника — воістину захоплююче видовище. Здається, грунт у весняному лісі прикритий якоюсь тонкою мережаною білою скатертиною, зітканою з безлічі дзвоникоподібних сніжно-білих квіточок. Ці чарівні прекрасні квіточки — справжні посланці зеленокосої весни. Вони всім своїм єством повідомляють, що надходить радісна пора пробудження природи із зимового сну.

У багатьох місцевостях України, де колись підсніжників було багато, вони зникають або вже зовсім зникли. Тому підсніжники потребують охорони. Треба берегти їх повсюдно, щоб навесні в наших лісах завжди розкривалися квітки надії.

2.4 Ряст

Масове цвітіння рясту — картина неймовірної краси. Над морем трійчастих зелено-сизуватих листочків здіймається справжнісінька повінь суцвіть — китиць з білими, рожевими, бузковими, кремовими, пурпурно-фіолетовими квітками, які мають приємний, витончений запах меду з ваніллю. Якою б байдужою до природи не була людина, але таку красу не помітити не змогла б. У народі ряст називають кокірчиками, кукурічками, півниками. Мабуть, це пов'язано з легендою, в якій оповідається, що в одному пралісі жила відьма. За ніч вона намотається на мітлі, а вдосвіта повертається до своєї лісової хатини, щоб заховатись від людських очей і відпочити. Лишень задрімає, а вже півень починає кукурікати і спати відьмі не дає. Розсердилась вона на півня й перетворила його на квітку ряст, яка дещо скидається своєю формою на голову півня.

Інша легенда розповідає, що напровесні летіли над лісом жайворонки, посварились між собою та й почали битися. Билися так, що аж шпорці та чуби свої погубили. Попадали вони на родючий лісовий ґрунт і попроростали гарними весняними квітами.

2.5 Сон-трава

У весняному хороводі квітів є своя загальновизнана королева весняної флори. Зустрічі з нею кожної весни приносять багато радості й естетичної насолоди. Ось вони великі, дзвонико- або келихоподібні темно-фіолетові або бузково-сині, а часом білі чи ніжно-жовті, закутані від весняних холодів у теплий кожушок густого опушення білястих волосків. Здається, ніби сріблясте сяйво оточує ці квіти. Це цвіте одна з найкращих весняних рослин — сон.

У погану погоду та на ніч квіти еону закриваються і схиляють свої квітчані голівки.

Враження таке, ніби вони справді засинають. Може, тому в народі і назвали цю рослину так поетично: сон-трава, сон-зілля, сончик. А може, назва пов'язана із стародавнім слов'янським повір'ям, яке говорить, що коли покласти сон-траву на ніч під голову, то уві сні побачиш своє майбутнє. Або, може, з тим, що цю рослину використовують як заспокійливий та снодійний засіб. Існує легенда про мисливця, який побачив, як ведмідь лизав корінь сон-трави, після чого солодко заснув. Мисливець і собі спробував полизати і також заснув.

В Україні була поширена ще й така легенда. Кожна квітка, як і все живе на світі, має свою матір. Лише у сон-трави не рідна мама, а зла мачуха. Ще тільки-тільки сніг зійшов, а вона вже розбудила її розштовхала: «Вставай, сонлива та дрімлива, вже всі квітки цвітуть, а ти все спиш!». Сон-трава схопилася й одцвіла раніше за всіх, і ніхто її краси не бачив.

При зустрічі з прекрасними квітками «королеви весняної флори» майте шану до цих справді чарівних і до того ж цілющих рослин. Не наривайте даремно оберемки квітів, які згодом бездумно викинете. Краще помилуйтесь ними в природі, а на згадку візьміть одну-дві квіточки. Тим дорожчі вони будуть для вас. Бережіть красу природи, весняні усмішки рідної землі — сапфірові квіти сон-трави. Вони справді варті цього!

Вечір на тему: "РОСЛИНИ, ОВІЯНІ ЛЕГЕНДАМИ"

Мета: узагальнити і поглибити знання учнів про лікарські рослини, які ростуть на Україні і використовуються в народній медицині; ознайомити з правилами заготівлі лікарських рослин; виховувати любов до природи.

Ведучий 1. Українці завжди добре зналися на травах. Майже в кожному селі хтось займався лікуванням травами, зіллям. Люди знали час їх цвітіння і дозрівання, пору збирання. Понад 350 видів рослин з лікувальними властивостями, використовували з давніх-давен. Добре знали лікувальну дію культурних рослин (часнику, цибулі, моркви, картоплі, гарбуза та ін.).

Ведучий 2. Травознавці говорили, що на Івана пахощі квітів і трав найп'янкіші, зілля — найкорисніше. Тому і народ оспівував ці рослини в піснях, легендах, віршах і коломийках.

Ведучий 1. Є рослини, які народ особливо шанує і вони обов'язково ростуть біля хати дбайливої господині. Це — м'ята, рум'янок, любисток, мальви, нагідки, чорнобривці.

Звучить пісня "Чорнобривців насіяла мати ".

Ведучий 2. Швидко минає дитинство. І нехай колись у спогадах про рідний дім у вашій пам'яті спливуть пахощі м'яти, цвіт любистку, яскравіші за вогонь нагідки під вікном батьківської оселі.

Ведучий 1. Існують легенди про рослини, що ростуть поблизу наших домівок.

Учень 1. По берегах річок росте рослина із видовженими листками на коротких черешках та блідо-фіолетовими квітками. У рослини чудовий запах. Вважають, що рослині дали ім'я на честь німфи Менти (у давньогрецькій міфології — покровителька річок і лісів). М'ята користується в н? юді повагою, юна покращує настрій, від її аромату людина весь день залишається веселою, бадьорою. У Римі стіни і підлогу обприскували м'ятною водою, столи натирали листям м'яти. М'яту використовують у медицині для лікування шлунка, кишечника, печінки, жовчного міхура.

Учень 2. Нагідки. Існує така легенда. Якось летів голуб і випала у нього із дзьоба зернина. Вона вмить проросла, перетворившись на рослину із блідо-зеленим стеблом і квітами оранжевого кольору. Впав поранений голуб, але ось клюнув він квіточку і став на лапки, ще і ще раз клюнув — і злетів. Бачив це пастух, який пас овець. Відтоді люди почали лікуватись нагідками. Нагідки цвітуть з квітня до осені. їх квітки з лікувальною метою застосовують ари ранах, опіках, хворобах очей, загальних захворюваннях горла.

Учень 3.

Серце в тривозі:

Як при дорозі

Мальви високі цвітуть?

Вітер схиляє,

Люди ламають,

Зливи із градом січуть,

В ніжні пелюстки

Досвітки сині

Трусять холодну росу,         Кидають тіні

Крила пташині

На придорожню красу.

Сіра пилюка

Густо кружляє,

А вони — рясно цвітуть:

Жовті, червоні,

Блідо рожеві,

Як їй розмістились тут?

Учені. 4. З давніх-давен чебрецем обкурювали людей, які хворіли на сухоти. Дим чебрецю мін: бактерицидну дію. Відвар із чебрецю в народній медицині використовується при кашлю. Заготовляють рослини у пору цвітіння.

Пропливе в чебрецях надвечір’я

Самоцвітом далеких надій...

Заспівай, заспівай, наша мамо,

Щоб від серця журба відійшла,

Щоб і діти, й онуки співали

І земля чебрецями цвіла...

Ведучий 2. Конвалія — символ ніжності, радості і краси, вірності й чистоти кохання. Є така українська легенда, ніби квіти конвалії виросли там, де плакала дівчина, не дочекавшись козака з походу.

Може, хтось із присутніх хоче розповісти іншу легенду про конвалію?

Учень 5. В народі кажуть, що сріблясті дзвіночки конвалії з'явилися зі щасливого сміху лісової русалки — Мавки, коли вона вперше відчула повноту справжнього кохання. Тому в Україні прийнято дарувати конвалії коханим, ідучи на побачення.

Сестра нарцисів, лілій ніжних:

І неповторна серед них —

Цвіте прекрасна білосніжка,

Конвалія в лісах моїх.

Мов наречена з тонким станом

Стоїть, всміхається мені.

А запах ніжний, незрівнянний,

П'янкий, мов чари весняні.

Ведучий 1. Лікувальні властивості конвалії відомі давно. Її трава, листя і квіточки дуже ефективні при гострій та хронічній серцевій недостатності, кардіосклерозі, вадах і неврозах серця. Відвар або настій вживають як сечогінний засіб при серцевій недостатності та хворобі сечостатевих органів. Ці ліки допомагають при базедовій хворобі, епілепсії, при різних нервових станах, стресах, безсонні.

Ведучий 2. Скромну, милу ромашку вплітають у традиційні українські віночки як символ доброти і ніжності. Чи відомі вам лікувальні властивості ромашки лікарської?

Учень 6. У народній медицині рослину використовують при хворобах шлунка, печінки, сечового міхура, нирок та різних захворювань нервової системи. Відвар з листя і квітів вживають при циститі та нетриманні сечі. Під час вагітності і пологів його застосовують як заспокійливий засіб.

Ванни з ромашки вгамовують напади мігрені, поліпшують сон, створюють лікувальний ефект при екземі, заспокоюють болі при суглобному ревматизмі, подагрі. Тепла ромашкова ванна, яка супроводжується вдиханням випарів ромашки, корисна на початковій стадії гострих респіраторних захворювань.

Обіч стежини польової,

Немов ровесниці-сестриці,

Ведуть розмову між собою

Стрункі ромашки яснолиці.

Медово пахне тут повітря,

Вітрець приносить запах кашки.

Ми линемо на крилах літа

У царство білої ромашки.

Ведучий І. У любистку купали дітей, щоб їх любили оточуючі. Любисток був одним із найпопулярніших приворотних зіль. Відваром рослини лікують водянку, нервові захворювання.

Учень 7.

Край вікна любисток

Пророста весною,

Тягнеться до сонця

голубе стебло.

Зароста стежина

Рутою-травою,

Ожива любисток,

Як й колись давно.

Ведучий 2. Рослину, про яку я вам хочу розповісти, вважають символом терпіння і страждання. Про неї складають легенди, пісні. Це — терен. Християнська релігія стверджує, що Ісусу Христу, розп'ятому нахресті, на голову одягли колючий терновий вінок. "Тернистий шлях" — так говорять про борців за щастя і волю народу, які свідомо прирекли себе на важкі випробування і навіть на смерть заради Батьківщини.

Учень 8. Терен — цінна лікарська рослина. Всі її частини мають лікувальні властивості: коріння, кора, листя, квіти, плоди.

Ведучий 2. Барвінок — символ краси, безсмертя. Здавна вважалося, що ця рослина подарує дівчині вроду, коли умивається у її відварі. Барвінковий вінок для дівчини — символ цноти, незайманості, чесного дівування.

Не минають без барвінку купальські свята і весільні урочистості. Хрещатим барвінком прикрашають і обжинковий вінок.

Учень 9. У народі живе чудова легенда про походження рослини. Було це годі, коли турки і татари нападали на українську землю. Увійшли мороги в одне село і винищили там усіх людей. Лише парубок та дівчини схопилися у лісі. Але і їх знайшли бусурмани. Парубка люті порубали, а дівчину здушили. Ото від парубочої крові й виріс барвінок.

Учень 10. У народній медицині траву барвінку малого застосовували при дизентерії, коліті, гіпертонії та зубному болю. Міцний підпар використовують для примочок, потовченою свіжою травою спиняють кровотечу, прикладаючи до рани.

Блакитне небо, райдуги крило,

Народна пісня, що несеться дзвінко,

Любов і ніжність, віра і тепло —

Все поєдналося в хрещатому барвінку.

Вважалося, що варто чоловікові й жінці з'їсти листок барвінку, як між ними спалахне палке кохання.

Ведучий 1. Лікувальні властивості мають суниці, шипшина, береза, дуб, липа, глід, звіробій, кропива, грицики, череда, лопух та інші рослини.

Ведучий 2. Збираючи лікарські рослини, пам'ятаймо такі правила:

1. Заготівлю потрібно проводити в строго визначений час.

2. Усі наземні частини рослини краще збирати за гарної погоди.

3. Зривати краще лише нижні листки рослини.

4. Підземні частини викопують і обов'язково миють.

5. Сушити рослини найкраще повітряно-тіньовим способом.

6. Термін зберігання лікарських рослин — 2-3 роки.

Ведучий 1. Без потреби на зривайте рослин! Мабуть, найбільшу насолоду і радість викликає спілкування з природою. Вона завжди чарувала і чарує, хвилювала і хвилює людину. Шепіт голубої води, зелених дібров, спів дзвінкоголосих пташок, запах і розмаїття квітів — усе це дороге серцю.

Ведучий 2. У кожного з нас залишився в серці найдорожчий куточок, де минуло дитинство: зелена левада, луки з пахучою скошеною травою, сонячний сосновий бір або тіньовий гай з суничними галявинами, широке поле, де так легко і солодко дихати, стежина, обабіч якої ростуть волошки й маки і по якій, здається, не йдеш, а летиш, наче птах.

Учень 11.

З дитинства безмежно люблю

Я землю прекрасну свою:

Дністра голубінь неозору,

Сосну в надвечір'ї прозорім,

І місяць у хмарах імлистих,

І свіжість весняного листя,

І синіх волошок волосся

В пшеничному морі колосся.

Учень 12. У ліс завітаю я знову

На тиху сердечну розмову,

Де пахне достигла суниця

І сонцем пропалена глиця.

Почую зозулі кування,

Берізок тремтливе зітхання —

Тонкі білокорі сестриці

Сплели свої віти в косиці.

1)   Серед рослин, які мають етноботанічне значення є і дводольні і однодольні рослини. Серед дводольних виділяють такі рослини: латаття біле (лілея), ряст та сон-трава, а серед однодольних: підсніжник та конвалія.

2)   З давніх-давен існували легенди та перекази про різні рослини. Вони свідчать про багато історичних фактів.

3)   В своїй роботі ми наводимо легенди про такі рідкісні рослини нашої місцевості, як: конвалія, підсніжник, ряст, лілея, сон-трава. Про квіти можна розповідати безліч легенд, які переплітаються та доповнюють одна одну.

4)   Матеріал нашої роботи є досить цікавим і має важливе значення для розвитку етнічних знань для учнів у школі. Наведену розробку виховного заходу можна використати для проведення позакласного заходу з біології.

1.         Борис Заверуха, Михайло Ратушний. Зелений розмай. — К., 1978.

2.         Веретенникова С. А., Аклыков А. Четыре времени года. — М., 1971.

3.         Воропай О. Звичаї нашого народу (І, II т.). — Київ, 1991.

4.         Головацький Я. Виклади давньослов'янських легенд або міфологія. — Львів, 1992.

5.         Золотницький М.Ф. Квіти в легендах і переказах. — К., 1992.

6.         Заверуха Б.В. Квіти дванадцяти місяців. — К., 1986.

7.         Михаэль Бауэр. Сказки о цветах. — Калуна, 1994.

8.         Скуратівський В. Місяцелік. — К., 1993