Реферат: Походження термінів "мораль" та "моральність", їх співвідношення

Зміст

Вступ

Передумови виникнення моралі

Походження термінів „мораль" і „моральність” та їх соціальне значення

Співвідношення між мораллю та моральністю

Висновок

Використана література

Вступ

Як західні, так і східні культури проходять кілька стадій у своєму розвиткові у рамках традиційного суспільства, бо всі вони попри відмінності, своєрідність, пов'язані з релігійно-етнічними, економічними особливостями, мають досить яскраво виражені схожі риси, тобто стиль життя. Оскільки він задається схожими об'єктивними обставинами, то й поведінка людей, їх мотивація, обґрунтування намірів також типізуються, незалежно від того, на яких засадах базується теорія, що вивчає звичаї: пояснює вона закономірності економічним чи духовним розвитком. Риси, що визначають людську мораль, поступово виявляються у тій чи іншій формі, усе виразніше вимальовуються й переживають свою кризу, руйнуються, витісняються на задній план більш розвиненими формами. Старе, забуте, незрозуміле новим поколінням раптом відроджується, набуваючи зовсім нового змісту.

Мораль - одна із форм духовного життя, один із найдавніших універсальних способів соціальної регуляції. Вона має загальнолюдський сенс і конкретно-історичний зміст. Моральний вимір дає нам уявлення про міру людяності суспільства і особистості.

Мораль історична, вона, як чисто людська риса, безумовно, мінлива, як і сама людина. Тому, говорячи про виникнення моралі, необхідно з'ясувати найбільш загальні, принципові тенденції, які розвивалися протягом дуже довгої еволюції людства і спричинили виникнення того, що зараз ми називаємо мораллю.

Передумови виникнення моралі

Узагальнююче визначення передумов виникнення моралі включає, по-перше, формування у стародавньої людини абстрактного мислення, здатності утворювати загальні поняття, визначати зв'язки й закономірності, формулювати принципи - наскільки це взагалі можливо на тому рівні. З розвитком цієї риси людської свідомості пов'язують узагалі появу ідеології, що вміщує зародки багатьох сучасних форм свідомості: філософії, релігії, науки, моралі, мистецтва, політики, права тощо. Дані про можливий час виникнення цієї синкретичної (злитої, нерозчленованої) ідеології різні: першими ознаками володів, мабуть, уже неандерталець (200-30 тис. років тому), а явними, стійкими - кроманьйонець (40-10 тис. років тому). Навички абстрактного мислення дозволяли давній людині формулювати закони світу, природи і людського суспільства.

По-друге, передумовою моральної свідомості можна вважати вироблення на початку людської історії соціального способу передачі інформації, соціальної спадковості, на відміну від генетичної програми поведінки - основи способу життєдіяльності всіх тварин. Якщо виходити з того, що людина є якоюсь мірою продовженням деяких тенденцій розвитку, випробуваних природою на тваринах, можна помітити, що у міру ускладнення живої істоти в її житті збільшується роль виховання через спілкування з собі подібними. Найважливіше це для близьких родичів людини - приматів, що мають дуже складну систему стосунків. З розвитком форм життя зростає ступінь індивідуалізації окремої істоти і ступінь її свободи. Без цих понять неможливо визначити суть моралі. Принциповою характеристикою людського існування, на відміну від тваринного, є не стільки відповідність матриці - інформації про життєдіяльність, закладеній у коленому організмі, скільки розвиток способу життя. Якщо тварина зберігає своє існування завдяки тому, що знає, як слід діяти, то сутність людського буття - у змінений. Тільки людина сумнівається у своїй суті, суп свого буття, своєму призначенні. Тому вона й визначається як істота переважно моральна: постійний розвиток, крім свободи, потребує величезної відповідальності за прийняття рішення і наслідки цього вибору.

Нарешті, ще одна обставина: на відміну від біологічної програми, мораль гнучкіше реагує на зміни середовища проживання. Людство переживає значні зміни у коротші строки порівняно з природою. Що далі людина від природи, ці зміни інтенсивніші, оскільки суспільство само змінює себе, свій світ і свою діяльність. Безумовно, це також накладає відбиток на всю систему культури, включаючи мораль. Як і все живе, людство не дуже любить різкі й значні зміни в умовах існування. Як і все живе, людина захищає своє життя і добробут. За досить значних змін засобів і шляхів досягнення мети з часу свого виникнення до наших днів призначення моралі можна вважати порівняним з інстинктивною програмою всього живого у нашому світі: мораль робить можливим збереження існування людини.

У особливості діяльності закладена третя передумова виникнення моралі: людська здатність діяти без розрахунку на негайний очевидний результат. Тварина діє, маючи на меті те, що існує об'єктивно: плід манго чи мишу. Принципова відмінність людської діяльності полягає в тому, що її мета до початку дії ідеальна, уявна. Початок дії та досягнення мети можуть розділяти роки, отже з людською терплячістю не може рівнятися навіть котяча. Людина планує засоби та спосіб дії і, нарешті, діє, одержує бажане, співставляє із задуманим і, як правило, буває розчарованою: уявне здавалося привабливішим. У цій незадоволеності - запорука людського розвитку і, крім того, дуже важлива особливість ставлення до світу, на яку спирається також і мораль.

Людський розвиток і, таким чином, людська мораль, починаються з того моменту історії, коли суспільство набуває можливості підтримувати існування слабких, позбавлених здатності приносити здобич, і цим кладе початок відокремленню ідеології від практичної діяльності, зближенню зв'язку поколінь (накопиченню соціального досвіду, соціальній спадковості). Принцип безкорисливого ставлення пом'якшував соціальне напруження, мабуть, урятував не одне життя у найжорстокіші часи і втілений у багатьох сучасних релігійних системах, наприклад, християнському милосерді без сподівань на винагороду, славу, вдячність людей.

Походження термінів „мораль" і „моральність” та їх соціальне значення

За аналогією, у латинській мові від терміна "mos" ("moris") - крій одягу й мода, звичай і порядок, вдача і характер людини - давньоримський філософ Цицерон (106 - 43 рр. до н. є) утворив прикметник "moralis" - "моральний", тобто такий, що стосується характеру, норову, звичаю. Від нього пізніше увійшов у вжиток термін "moralitas" - "мораль" як наука про людські характери. Ці поняття виникли не у стихії народної свідомості, а були створені філософами для позначення певної сфери дослідження.

Спочатку значення термінів "мораль" й "етика" в основному збігалися. Пізніше, у ході історико-культурного розвитку, зокрема розвитку науки і суспільної свідомості, мораль стали розуміти як реальні явища (звичаї суспільства, усталені норми поведінки, оціночні уявлення про добро, зло, справедливість тощо). Етику почали розглядати як науку що вивчає мораль. Хоча у повсякденному слововживанні цієї різниці у значенні не завжди дотримуються.

Російським аналогом терміна "мораль" є поняття "нравственность" ("моральність"). Першоджерелом стало слово "нрав" (характер, тобто сукупність душевних якостей, які відрізняються від розуму, пристрасті, волі тощо), від якого утворився прикметник "нравственный". Він і став основою слова "нравственность". Вперше воно зустрічається у словнику російської мови кінця XVIII ст.

Термін "мораль" використовують як у загальному, так і в особливому, вузькому значенні. У висловлюванні "етика - наука про мораль" він мислиться в загальному значенні, а в судженні "мораль є формою індивідуальної і суспільної свідомості" - у вузькому, оскільки з моралі в її широкому розумінні вилучено моральність - реальну поведінку людей і відповідну діяльність.

Історія термінів дозволяє зробити висновок, що етика - це наука про мораль (моральність). Що ж являє собою мораль як соціальне явище?

Відомо, що жодна людська спільнота не могла існувати і розвиватися без узгодження різноманітних суперечливих (часто протилежних) інтересів людей, дотримання певних взаємних обов'язків, правил поведінки, які поступово стали звичними, загальноприйнятими, перетворювались на звичаї, традиції, стійкі норми моральної поведінки. Отже, суспільство у процесі історичного розвитку виробило особливий соціальний інструмент для регулювання і спрямування поведінки кожної людини, щоб вона не тільки не руйнувала, а навіть зміцнювала суспільний організм. Цим інструментом (соціальним інститутом) суспільної самоорганізації і є мораль,

Мораль існує у двох формах: особистісні моральні якості (милосердя, відповідальність, скромність, чесність тощо) і сукупність норм суспільної поведінки й оціночних уявлень (наприклад, "не вкради", "не вбий" тощо і "справедливо", "порядно", "доброзичливо" тощо).

Моральні якості характеризують особистість з точки зору її здатності до спілкування з собі подібними і співіснування з ними. Вони виступають як риси характеру і виявляються у взаємовідносинах з іншими людьми.

Моральні норми та оціночні уявлення виражають інтереси тих чи інших соціальних груп, суспільства в цілому і стають основою поведінки людей. Це знаменник розмаїття індивідуальних дій, один із способів зведення індивідуального до соціального. Вони визначають тип поведінки, необхідний конкретно-історичному суспільству або його більшості.

Отже, моральні якості (особистісні властивості), з одного боку, і моральні норми та оціночні уявлення, з іншого, реалізуються у стосунках між індивідами й виражають суспільні зв'язки між ними. У першому випадку цей зв'язок виступає у суб'єктивно-особистісній формі, а у другому - як об'єктивований, надіндивідуальний зв'язок. Це дозволяє говорити про мораль як соціальні стосунки.

Моральне життя людини розпадається на два рівні, дві сфери - сущого і належного. Сфера сущого виражається у реально існуючих норовах, дійсних ціннісних значеннях реальних форм суспільних зв'язків між людьми. Сфера належного містить нормативні настанови моральної свідомості. Отож мораль не зводиться лише до моральної свідомості. Вона є також ціннісним змістом, який полягає в існуючих суспільних відносинах, у практичній взаємодії людей. Узагальнюючи поведінку людей (практику), мораль виробляє певні вимоги, веління (імперативи)"як має бути", які підтримуються громадською думкою та (або) власною совістю людини (переконаннями). Тому мораль, перш за все, виступає як система вимог, норм і правил поведінки людини, що історично склалися і дотримання яких має добровільний характер.

Мораль є таким імперативним способом, за яким визначається ставлення людини до дійсності, який регулює людську поведінку з позицій принципового протиставлення добра і зла. Прагнення і здатність моралі оцінювати вчинки людини, дії соціальних суб'єктів з позицій добра і зла, справедливості підкреслюють її оцінювальний характер.

Мораль виступає як особлива форма ставлення людини до дійсності, до конкретних людей, соціальних груп, до представників світу природи і цінностей культури.

Співвідношення між мораллю та моральністю

Поняття "мораль" і "моральність" розкриваються як єдність протилежного і в русі через заперечення дають змогу простежити діалектику саморозвитку моральної свідомості в її суб'єкті - у світі людської особистості. Першою сходинкою в цьому русі є звичаєва мораль. Це феномен етнічної свідомості, сфера її компетенції - ментальне ціле.

Звичаєва моральність є ґрунтом, на якому нашаровуються суспільні смисли, формуючи духовні структури людини. Вона базується на глибинних психічних процесах, пов'язаних з інстинктом виживання та самозбереження роду як умови виживання окремого індивіда. Оскільки вона визначалася як вагомий чинник виживання етносів, традиційна мораль - нерефлексивна. Вона базується на дозволах та заборонах, що беззастережно дотримуються як "закони богів", згідно з принципом: "так було завжди". Вона не ставить особу перед необхідністю вибору вчинку. Сам факт осмислення вчинку означав би "відпадіння" від традиції. Нерефлексивне ставлення до традиції - характерна риса усіх патріархальних суспільств (патріархальний побут, сімейні стосунки, вірування тощо). Дотриманням звичаєвості індивід демонструє середовищу свою злагоду з іншими і тим підтримує та зберігає її. Ґрунтом звичаєвої моралі є почуття. Самоідентифікація окремого суб'єкта життєвості в межах традиції гарантує її безумовне дотримання.

Позитивною є роль звичаєвості, зокрема моральної: вона дозволяє зберігати етнічно-культурну своєрідність народів, те, що називають "неповторний образ народу".

Позитивна роль звичаєвої моральності в тому, що вона формує почуття духовної спорідненості з певним суспільним цілим: своїм етносом, народом. Отже, вона є ґрунтом цілісності духу окремої особи.

Обмеженість звичаєвої моралі в тому, що традиційність стосунків та поглядів на цінності життя "консервує", обмежує дух, робить його ворожим до нового.

Обмеженість моральності в тому, що вона, оскільки зосереджена на збереженні ментального цілого, не містить, у собі підстав для розвитку індивідуально-неповторної особистості - свідомого суб'єкта вибору. Більше того, вона ворожа до будь-яких вчинків, що виходять за межі вибору, санкціонованого середовищем. Звичаєва моральна традиція ставить на чільне місце не почуття кохання (воно - ознака індивідуалізації відношення), а біологічне відтворення (сім'я) для примноження роду (народу).

З доби Реформації в європейській культурі усвідомлюється обмеженість звичаєвої моральності. Потреба розвитку активності та ініціативи особистості зумовила її гостру критику. Особливої гостроти вона набуває в творах Ф. Ніцше. У XX ст. цій проблемі значну увагу приділили 3. Фрейд, Е. Фромм, М. Вебер.

І. Кант слушно твердив, що почуття, на які оперта звичаєвість, - ненадійний інструмент творення моральності. Консерватизм традиційної моральності, що не містить у собі потреби вибору вчинку (а отже і відповідальності за нього), заперечується мораллю.

Мораль - друга сходинка руху до самоусвідомлення себе суб'єктом моральності як з боку окремої особи, так і з боку суспільства. Мораль - явище більш високого розвитку духовності, - складний суспільний феномен. Це система норм, що відображають реально наявне та бажане в стосунках із позицій інтересів суспільства та людства. З одного боку, мораль фіксує реальний рівень розвитку людяності стосунків у конкретному соціумі в конкретний історичний період, тобто "тут" і "тепер". З іншого боку, вона містить у собі ідею досконалості стосунків та утверджує їх ідеал у конкретних образах (символах), що служать взірцем людяності як для людей певного часу, так і для людства в цілому.

У моралі поняття "людина" розширює свої межі. Вона бачиться не у ментальному вимірі, а в її суспільній сутності. Мораль фіксує як бажане те, що відстоялось у практиці безпосередніх стосунків та розкрилося як найбільш адекватний спосіб реалізації сутності людини. В моралі людина поставлена у якісно відмінні від звичаєвих стосунки із суспільним світом. Вона набуває статусу суб'єкта вибору вчинків. Добровільний вибір між добром і злом створює простір свободи і покладає моральну відповідальність за вчинки. Тим самим особа опиняється перед необхідністю свідомого, зваженого ставлення до себе як суб'єкта свободи.

Третя сходинка в розвитку моралі - це свідома моральність суб'єкта, оперта на добровільність вибору вчинків та здатність нести відповідальність за них у разі непередбачених наслідків. Вона передбачає велику самодисципліну, внутрішню налаштованість на добро.

В добровільності вибору добра та завдяки йому моральна свідомість підноситься-на новий щабель розвитку - до рівня моральної самосвідомості. Носієм її є моральнісний суб'єкт. При цьому заперечується розуміння моралі як зовнішньої необхідності. Остання із зовнішньої переходить у внутрішню Отже, увесь процес розвитку моральності здійснюється як діалектичне заперечення. Звичаєва моральність зазнає заперечення мораллю, а та, в свою чергу, заперечується моральнісної самосвідомістю. Інакше кажучи, природна моральність (звичаєвість) зазнає заперечення з боку суспільної форми стосунків (мораль), що, в свою чергу, заперечується моральнісною самосвідомістю. Єдність "природної" і соціальної форм стосунків утверджується у світі суб'єкта моральності як його суспільна сутність.

Мораль містить у собі систему ідей та вимог з боку суспільства щодо особи. Мораль із зовнішньої необхідності переходить у внутрішню, набуваючи рівня моральної самосвідомості на ґрунті моральних принципів. Моральність при цьому передбачає свідоме, розумно виважене відношення до себе та інших згідно з принципом рівності людей як суб'єктів життєвості.

У ситуації морального вибору важлива зорієнтованість на ідеал. Морально-бажане (ідеал стосунків) містить у собі ідею єдності мети та засобів. Ідеал відкриває перед особистістю можливість вибирати в межах, де вона, здійснюючи себе, разом з тим здійснює потреби спільноти, людства у вигляді примноження добра, тобто діє як суб'єкт моральності.

Основою організації свідомості навколо принципу морально доброго є єдність розуму та почуттів. їх взаємодія здійснюється гак: почуття вирізняють об'єкти небайдужості, спрямовуючи розум на формування образу предмета небайдужості. Розум забирає оптимальні способи взаємодії, коли об'єкт відкривається суб'єкту своїми якостями як цінний для спілкування. Увесь процес має творчий характер. Мораль в історії утверджувалася у напрямку творення свободи особистості. Тут ідеться не про буденні ситуації, а про ситуації смисло-життєвого вибору. В них людина ставиться перед випробуванням рівня людяності: порядності, честі, гідності тощо. Це ситуації, що ставлять людину перед необхідністю максимального вияву наявної в ній міри людяності. Велика, пересічна чи нікчемна є людина - це відкривають нам її вчинки. Вчинок - об'єктивована форма моральності. У вчинках відкриваються характер, світоглядні переконання особистості, самоповага тощо.

Становлення моралі здійснюється за двома основними напрямками. Перший - розгортає моральність у формах необхідності, другий - у формах свободи. Необхідність зумовлена потребою організації людських спільнот у межах, що створюють умови для певного рівня самодіяльності особи, але обмежують її з побоювань стихії активності. Така небезпека реальна внаслідок двох основних причин: або егоїзму воління, або відсутності моральної культури, що повинна покладати поняття "міра вчинку". У випадку, коли мораль не в змозі забезпечити дотримання людяності стосунків, її функцію беруть на себе закони. Людина для закону виступає не в повноті її людських якостей, а лише як об'єкт застосування примусу (або, навпаки, захисту від примусу). Тобто, на відміну від моралі, закон є відчуженою формою стосунків. Правда, у такий спосіб створюються певні гарантії всезагальності його дії: безвідносно до симпатій чи антипатій щодо конкретного об'єкта дії закону. Закони не суперечать моралі тою мірою, якою вони увібрали в себе вироблені історичним досвідом людства знання дозволеного та забороненого в стосунках.

Оскільки в історії існування держав закони завжди захищали право сильних, а мораль відсувалася на периферію, на узбіччя стосунків, важливим засобом утримання ідеї моральної досконалості життя були соціальні утопії. В них людські стосунки розгорнуті в свободу і базуються на принципі людяності як на своєму ідеальному вияві. Формою соціальних утопій є монотеїстичні релігії. Тут стосунки вибудовуються на ідеальних засадах: на принципі рівності. В релігійній вірі кожна людина почувається суб'єктом спілкування з ідеальним взірцем моральності, а отже кожна виступає представником людства, гідним особистісного спілкування з Богом. Принцип рівності має місце і в тому плані, що сферою дії "божественного добра" осягається тут не якийсь конкретний народ, а людство. В такий спосіб зазнає заперечення обмеженість конкретного типу суспільності та обмеженість ментальної моралі, що поширює дію лише на "своїх". Монотеїстичні релігії розсувають межі моральності, об'єднуючи людей не за кровно-родинною ознакою, а за спільністю духу (віри в ідеального носія добра і справедливості).

Релігійна форма моральності зазнає заперечення як така, що занурює особу в світ ілюзій, переносячи сенс спілкування з реальних міжособистісних стосунків у сферу ідеї. Тож не виникають підстави для якісної зміни стосунків.

На етапі заперечення ілюзорної мети спілкування людина відкриває себе для себе як суб'єкт розумної життєвості. Потреба моральної взаємодії переноситься з ідеального в реальний простір - у сферу безпосередніх людських стосунків. І якщо не можна твердити, що практика моральнісних стосунків стала нормою та розкрилася всепроникною людяністю, то, принаймні, у філософії - в етичній теорії - вона визначилася як неодмінна умова самозбереження людства та збереження життя в планетарному масштабі.

Отже, розвиток моральності через заперечення розкрився як процес сходження людства щаблями досконалості завдяки зростанню усвідомленого вибору добра.

Висновок

Мораллю називають реальні процеси, які вивчає етика.

Мораль зосереджена на людині й виявляє себе у ній як суспільний першопочаток. Вона об'єднує людей, включених у різні види діяльності й стосунків. Найвищий сенс, призначення моралі виражається у забезпеченні цілісності й гармонійності міжлюдських стосунків, наступності історичного розвитку суспільства. Мораль не зводиться ні до релігії, ні до права, ні до будь-яких інших форм духовно-практичного життя, а має свою специфіку й відіграє свою роль у житті людини і суспільства, виражає ступінь їх людяності і є предметом вивчення етики.

Характеристики моралі тісно пов'язані з тим, яким чином людина мислить, діє, поєднана з собі подібними в ті чи інші форми суспільства: мораль виникає внаслідок формування абстрактного мислення, соціальної спадковості, діяльності з "відстроченим" результатом.

Рівень моральності особистості та суспільства залежить від сукупності умов і чинників. Важливу роль у формуванні моральної культури людини й суспільства має відігравати етичне просвітництво, що несе знання про моральні цінності, дає розуміння морального виміру поведінки особистості, дій соціальних суб'єктів, життя суспільства.

Поняття "мораль" і "моральність" часто ототожнюються, і для цього є достатньо підстав. У сучасній літературі за ними закріплюється розуміння моралі як форми суспільної свідомості, сукупності усвідомлюваних людьми принципів, норм, приписів, правил поведінки, а моральності - як втілення цих принципів, правил і норм у реальній поведінці людини й стосунках між нею та іншими людьми.

Використана література

1.         Гриценко Т.Б. Гриценко С.П., Іщенко Т.Д., Мельничук Т.Ф., Чуприк Н.В., Анохіна Л.П. Етика ділового спілкування: / За ред. Т.Б. Гриценко, Т.Д. Іщенко, Т.Ф. Мельничук / Навч. посіб. - К.: Центр учбової літератури, 2007.

2.         Гусейнов А.А., Апресян Р.Г. Этика: Учебник. - М., Гардарики, 2000.

3.         Етика: Навчальний посібник / За ред. професора В.О. Лозового. - К.: Юрінком Інтер, 2005

4.         Етика: Навчальний посібник. М.Г. Тофтул. - К.: Видавницький центр „Академія”, 2006

5.         Малахов В.А. Етика: Курс лекцій: Навч. посібник. - К.: 2001

6.         Мовчан В.С. Етика: Навчальний посібник.3-е видання, випр. і допов. - К.: Знання, 2007.