Курсовая работа: Використання засобів народної педагогіки у всесторонньому вихованні дошкільнят

Міністерство освіти і науки України

Управління освіти і науки Київської обласної держадміністрації

Богуславський гуманітарний коледж ім.І.С. Нечуя-Левицького

Курсова робота

з дошкільної педагогіки

Використання засобів народної педагогіки

у всесторонньому вихованні дошкільнят

студентки 5-го курсу

спеціальність № 6.010100

“Дошкільне виховання”

Керівник:

м. Богуслав

ПЛАН

1. ВСТУП.. 3

1.1. Народна педагогіка, її завдання та становлення. 3

1.2. Висвітлення досвіду виховання дітей в педагогічній літературі 8

2. ВИКОРИСТАННЯ НАРОДНОЇ ПЕДАГОГІКИ У ВСЕБІЧНОМУ ВИХОВАННІ ДІТЕЙ   12

2.1. Засоби народної педагогіки в роботі дошкільних закладів. 12

2.2. Досвід виховання дітей з використанням народної педагогіки. 19

2.3. Батько і мати – вихователі дітей. 28

3. ВИСНОВКИ ТА ПЕДАГОГІЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ 31

ЛІТЕРАТУРА.. 32

1.1. Народна педагогіка, її завдання та становлення

Здійснювана в нашій країні перебудова суспільства націлює й на історичні зміни в системі народної освіти, зокрема в суспільному дошкільному вихованні. У реалізації сучасних навчально-виховних завдань дитячого садка визначну роль може і повинна відігравати народна педагогіка. Значення активного застосування її в дошкільних закладах набуло сьогодні особливої актуальності у зв’язку з гуманізацією та демократизацією нашого життя.

Духовне відтворення людського суспільства реалізується як на професійному рівні (здійснення на основі наукової педагогіки навчально-виховного процесу у системі народної освіти), так і на непрофесійному – у сфері стихійного регулювання життєдіяльності людини, як механізм соціалізації (масова, народна педагогіка).

Народна педагогіка, функціонуючи у суспільній психології, виконує певне соціальне замовлення: формує соціальний тип, необхідний даному племені, клану, класу, нації, суспільству для його успішної життєдіяльності, для закріплення досягнень культури. Звідси й її “механізми”: традиційність постулатів, жорстокість санкцій, чіткість меж у виборі індивідуальної поведінки.

У різних народів спостерігаємо різні форми соціалізації, проте в сутності своїй уся ця несхожість завжди підпорядковувалася єдиній виховній меті: швидше адаптуватися підростаючому поколінню до життя на його традиційному типовому рівні. Народна педагогіка демонтувалася соціальними реаліями. Її зміст, форми і методи визначалися доцільністю господарювання людей, їхнім побутом, спілкуванням. Вихід індивіда за межі свого мікросередовища сприймався упереджено, оскільки це загрожувало стабільності налагодженого укладу життя. Також розвиток культури творчими особистостями досить часто відбувався всупереч установленим приписам.

Зрослі вимого нинішнього часу, зумовлені особливостями нашої дійсності, спрямовують педагогів – і теоретиків, і практиків на пошуки нових шляхів удосконалення виховання підростаючого покоління. Зараз можна констатувати: склався певний прошарок дорослих, які виконуючи виховні функції суспільства, беруть участь у цьому процесі на громадянських засадах – це шефи, наставники, ветерани, активісти за місцем проживання та інші. У своїй роботі вони керуються професійно-педагогічними знаннями, але водночас спираються на здоровий глузд, на досвід попередніх поколінь і свій особистий.

Визначилися такі два головні напрями їхньої діяльності: участь у відтворенні кадрів й у вихованні юнихї громадян країни. Звідси безпосередній зв’язок з народною педагогікою, що немовби розлита в усьому способі життя людей. Об’єктами впливу учасників масового виховного процесу є діти в сім’ї (родинне виховання). Дедалі помітнішою стає роль засобів масової інформації – осмислення її становить актуальну соціально-педагогічну проблему.

Після тривалої перерви у науковій педагогіці знову розпочалося дослідження виховних впливів різних духовних рухів, у тому числі й народних традицій виховання. Свого часу сімейну педагогіку вивчали Д.І. Писарєв, Л.М. Толстой, М.Г. Чернишевський, Леся Українка та інші, однак найгрунтовніший аналіз народності у суспільному вихованні здійснив К.Д. Ушинський. Він дійшов головного висновку: не існує загальної системи виховання, прийнятої для всіх народів, пряме запозичення виховних принципів одним народом в іншого неможливе, суспільне виховання удосконалюється з розвитком усього життя країни й громадянської думки.

К.Д. Ушинський вбачав зміни народної педагогіки у засвоєнні молоддю різних видів культури та найперше – культури праці, яку вважав необхідною передумовою фізичного, морального та розумового розвитку людини, основою особистого щастя. Великої ваги надав видатний педагог рідній мові: рідне слово формує душу, виробляє характер, прилучає до своєї нації. До механізмів народної педагогіки він відносив також гру, суспільну думку, характер народу, його національні особливості, звичаї, традиції, фольклор.

Прогресивні діячі дореврлюційної Росії првертали увагу громадкості до педагогічної скарбниці поколінь й особливо гостро ставив це питання відомий історик та соціолог А.С. Пругавін. Висловлюючи думку про необхідність організації виховних впливів на селянських дітей, активний просвітянський діяч виступив за створеня товариства підвищення духовної культури народу, яке могло б видавати й поширювати книги, влаштовувати читальні, недільні школи, здійснювати соціологічні дослідження стану освіти трудового люду. Природно, в умовах спмодержавства й капіталізму, що розвивався, ці ідеї виглядали утопічними.

У перші пореволюційні роки проблеми народної педагогіки досліджувалися на високому науковому рівні, зокрема, подальшим розвитком її засад зацікавився С.Т. Шацький. Так, у своїй статі “До питання про педагогіку села” він зазначив, що для нової школи дуже важливо розібратися у виробленій століттями теорії виховання і підпорядкувати її справі дошкільного виховання.

Як суспільний прояв культури розглядали народну педагогіку Г.С. Виноградов зі своїми колегами по гелгоафічному товариству. Ученй-педагог, етнограф обгрунтував науковий підхід до аналізу її як прикланої філософії, що спирається на світогляд народу, всмоктала в себе і його стихійний матеріалізм і марновірство, показав зв’язок виховання з уявленнями людей про роль спадковості, середовища життя, дитячої психології у формуванні особистості. Цей зв’язок простежується ним у народних прислів’ях і приказках, казках і легендах, іграх та звичаях.

Значна увага приділена виховним можливостям дитячого середовища і дитячих угрупувань, забавам і стилю спілкування з дітьми і самих дітей. Такий підхід, можна вважати, передував соціально-психологічним дослідженням, здійснюваним у сучасній науці і його прогностична функція ще не вичерпана цілком. Скажімо дитячий жаргон, “таємна мова”, сатиричний фольклор (дражнилки, прізвиська, тощо) і сьогодні багато в чому визначають станговище дитини в гурті однолітків.

Сучасний дослідник Г.М. Волков, проаналізувавши національні елементи у практичній педагогічній діяльності А.С. Макаренка, показав, як характерні особливості українського народу органічно входили в систему його роботи.

Найкращі виховні традиції трудящих мас живили творчу діяльність видатного радянського педагога В.О. Сухомлинського. Народ, зазначив Василь Олександрович, - життєдатне, вічне джерело педагогічної мудрості, і якби в нас не було постійного духовного спілкування з людьми, ми б не могли б успішно навчати йвиховувати молоде покоління.

Прогресивні педагогічні погляди українського та російського народів надихали його думку і працю, орієнтували на пропаганду ідей виховання у дітей і молоді безмежної відданості Вітчизні, глибокої любові до матері, батька, рідних, поваги до старших, чуйності до людей праці, готовності допомогти їм, старанності в роботі, дбайливого ставлення до природи і її багатств.

Дуже високо цінував В.О. Сухомлинський традиції мудрої любові батьків до дітей, гуманного і водночас розумного вимогливого підходу до них, використання у навчанні і вихованні скарбів рідної мови, підпорядкування знань, набутих з книжок реальним потребам трудового життя, додержання природних способів фізичного виховання, загартуваня дитячого організму. У своїх педагогічних творах, у практичній роботі педагог часто використовував такі народні перлини, як прислів’я, приказки, афоризми, етичні навчання, завдання на кмітливість, вдало, яскраво переказував притчі, легенди.

Отже, вчені підійшли до вивчення народної педагогіки, як до явища суспільного життя, суспільної свідомості і психології. Але всі катаклізми соціалізму мали й негативні сторону, яка відбилася на ідеях народної педагогіки, а саме: було втрачене те глибинне й невичерпне джерело, яке постійно живило педагогіку наукову. Замість того щоб почерпнути той неоціненний, воістину золотий фонд, який чклав народ, передаючи покоління за поколінням, педагогіка озброїлася науковими гучномовними фразами марксизму-ленінізму.

І тільки зараз, в роки гуманізації, демократизації суспільства ми звернулися до тих духовних цінностей, які завжди несли в собі реальний зміст: мова, традиції, звичаї культура. Народна педагогіка дістає новий могутній імпульс для свого подальшого творчого розвитку. Це свідчить про те, що справжні можливості дл яздійснення своїх виховних ідеалів народна педагогіка має в умовах духовного відродженя суспільства.

Мудрість народних навчителів полягала і полягає в тому, що вони якимось чуттям знали і знають головний закон виховання, його основу: тільки духовна взаємодія вихователя і вихованця забезпечує досягнення педагогічної мети. Є мистецтво виховувати, але є і мистецтво виховуватися – мати бажання прилучитися до культури людства, прагнення стати гідним громадянином своєї Батьківщини.

Отже, головні педагогічні ідеї багатовікового досвіду виховання дітей актуальні й досі. До них ми відносимо: співробітництво дорослих і малих у розв’язанні завдань, які забезпечують життєдіяльність і тих і тих (для дітей за Макаренком, важлива не “праця” – робота, а праця “турбота”), виховання відповідальності як істотної якості особистості у ході встановлення взаємозалежності (турботи) у спільній для дорослих і дітей справі, організація духовної самовіддачі дитини на благо людей, далеких і близьких.

Нині ці й інші закономірності виховання людини можна успішно реалізувати на основі інтеграції педагогічних сил у епвному регіоні. Організація виховного впливу має пов’язуватися з усіма сторонами суспільного життя, і кожний із цих зв’язків має спрямовуватися на створення умов, що пробуджують самосвідомість людини.

Виховні можливості народної педагогіки оптимізуються в тому разі, якщо духовне пробудження дітей і їхніх батьків здійснюється за методикою виховної роботи у мікросередовищі, яка вже склалася. На території мікрорайону створюється педагогічний центр: це може бути школа, дитячий клуб, кінотеатр.

Таким чином, народна педагогіка як вид духовної культури суспільства виконує істотні функції суспільного життя: гуманізацію, соціалізацію, індивідуалізацію підростаючого покоління. Вони здійснюються конкретно – історично, їхнє спрямуваня зумовлене класовою природою суспільства; залежать вони і від національних умов життя (етнопедагогіка). Та попри розмаїття форм завжди виступало наперед загальнолюдське завдання – виховання юного покоління. Протягом останніх років відбувається інтенсивне взаємозбагачення масової і наукової педагогіки.

У своєму чистому вигляді народна педагогіка уже, напевне, не відродиться – це буде сплав професійних знань і досвіду старших поколінь. Педагогіка мільйонів – не вічно живе джерело ідей і мудрості, а тому тільки не відриваючись від живої справи і практики, може розвиватися сучасна теорія виховання.

1.2. Висвітлення досвіду виховання дітей в педагогічній літературі

Виховний і навчальний досвід народу став золотим фондом наукової педагогіки, предметом наукового аналізу й наукового обгрунтування. Думки й висловлення видатних педагогів про народну педагогічну творчість стали основоположними для дослідницької роботи в цій галузі.

Вчені, особливо останнє десятиріччя, досить активно працюють над вивченням виховного досвіду народу. Вони опублікували ряд наукових праць з етнопедагогіки різних народів.

Першою серед них стала публікація Г. Виноградова “Народна педагогіка”. Це невеличка праця, написана у вигляді начерків. Автор її поставив перед собою завдвння привернути увагу дослідників до вивчення народної педагогіки, визначив програму збирання матеріалу, з надією на те, що поставлені тут проблеми спонукатимуть інших до розробки. “Важко сказати – зауважив Виноградов – чому у народознавстві не вистачило уваги до питань, які ставляться до народних ідеалів, поглядів, шляхів і засобів виховання і навчання. В цій галузі у нас зроблено дуже мало” [4]. Він наголошував на необхідності науковців вивчати народну педагогіку як суму знань і умінь, сукупність навичок та прийомів, застосованих для формування собистості.

У поле зору дослідників згодом потрапляє українська етнопедагогіка. Зокрема в монографії Н. Заглади.

“Побут селянського дитинства” розповідає про життя дітей села Старосілля Остерського району Чернігівської області, авторка виявила широке коло різноманітних явищ з дитячого життя з 20-30-х років ХХ століття на Україні, показала роль і місце дитини в родині, у громадському й господарському житті. У монографії багато оригінального матеріалу, документальних фотоіллюстрацій, використано різноманітні наукові джерела [19, 7, 15,16,17].

У монографії Е.І. Сявавко “Українська етнопедагогіка в історичному розвитку” на основі фольклорних, етнографічних, архівнолітературних матеріалів, досліджень народного виховання на Україні в різні історичні епохи. Етнопедагогіка висвітлює в тісному зв’язку з життям українського народу, його боротьбою за соціальне визволення, у взаємозв’язаних з братніми етнопедагогіками.

Монографія Т.В. Довженюк “Український дитячий фольклор” присвячена дитячому фольклору як одному з дійових, виховних засобів народної педагогіки [3].

“Мудрі заповіді народної педагогіки” – так назвала свою книжку З.П. Васильцова, в якій розповідала про кращі виховні традиції різних народів.

Інтерес до народної педагогіки в наш час зростає. Одним з яскравих свідчень цього є помітна активізація за останні роки публікацій про народну педагогіку на сторіках періодичної преси. Однією з них є стаття в журналі “Дніпро” “Щоб роду не було переводу”, де йдеться про рибалку із села Покрова Очаківського району Миколаївської області Луку Івановича Книгу, який напам’ять знає весь свій родовід. Автор наголошує на необхідності збереження цієї та інших традицій народної педагогіки. “Звичайно – зазначається в статті – не всі засоби народної педагогіки рівноцінні і мають сліпо копіюватися, але найдоцільніші з них варто було б використати, оскільки людський досвід базувався переважно на знанні дитячої психології. Писані, що не рідко одірвані від життя, не завжди дають на практиці бажані наслідки”. Один з найістотніших продуктів сучасної родинної педагогіки, на думку автора статті, полягає саме в тому, що “ми свідомо чи несвідомо відмовлялися од віками установленого і випробуваного досвіду і за це маємо розплачуватися вульгарними автографами, вишкрябаних на стінах історичних пам’яток, зневажливим становленням до найсвятішого – до хліба, коли дітлахи спокійно футболять буханець, напівбратськи “ти” зі старшими й батьками (цей перелік можна нести до бескінечності) ”. Далі Скуратівський пише: “Здається, дурничка – чи в багатьох родинах знайдеш на стіні батьківські фотокартки. Зате скільки дешевеньких співаків, футболістів, колекцій етикеток з-під винних пляшок і цигаркових коробок! Старі фотокартки близьких людей припадають – це у кращому випадку – пилюкою у безладно напханих альбомах. Гірше того: стало поганою звичкою вважати прибраний домотканим рушником портрет батька або мами, ознакою старомодності, несмаку. Еталоном комфортності, обличчям сучасної оселі стало натомість масове колекціювання кришталю, неужиткового посуду, дорогоцінних меблів та інших коштовностей. Що запам’ятає та якого смаку набуде виховання в такому мікросередовищі дитина – зорзуміти ввжко” [13]. А звідси й цілком логічно випливає таке резюме: “Любов до хліба, як і до пісні, своєї історії, до батьків сама по собі не прийде, її потрібно виховувати з дитинства. Це прямий обов’язок батьків”.

У лютому 1984 року республіканська газета “Молодь України” започаткувала нову цікаву рубрику “Роду нема переводу”, присвятивши її одвічній, як світ, темі батьків і дітей, народним виховним традиціям, та закликає, щоб у цій розмові взяли участь батьки і представники молодшого покоління, котрим також належить залишити у спадок свій духовний потенціал.

Під цією рубрикою В. Скуратівський опублікував цілу низку барвистих і змістовних нарисів, де коротко зупинився на окремих виховних формах, які свого часу були визначальними в людському повсякденні, мірилом життя, духовною потребою, не втратили своєї актуальності та значення і в наші дні. Це мамина пісня, батьківська мужність, доброта, мудра дідусева бувальщина і чарівна бабусина казка, родовідна традиція взаємини між сусідами, колективна взаємодопомога. Розповіді свої автор побудував здебільшого на яскравих прикладах і спостереженнях з нашого сучасного життя, які викликають роздуми, спонукають подбати про творче засвоєння і збереження традиційних педагогічних цінностей народу, на основі яких мають використати нові, співзвучні нашому часу, форми.

2.1. Засоби народної педагогіки в роботі дошкільних закладів

Досвід показує, що вміле звертання до етнопедагогіки у виховній роботі дає змогу забезпечити тісний контакт дошкільного закладу з сім’єю. Завдяки цьому життя в дитячому садку набирає звичного для дитини домашнього характеру, що допомагає реалізувати наступність і взаємозв’язок у вихованні дошкільніт батьками та педагогами.

На мою думку, тут варто врахувати ряд важливих обставин. Перші роки життя дитини закладають основи таких відчуттів і якостей характеру, які невидимо, але глибоко і міцно зв’язують її зі своїм корнем, національним іменем та походженням і вирішальною мірою впливають на формування пам’яті родоводу, любові до своїх батьків, оточуючого дому, народу, на зародження національної самосвідомості, священного почуття відданості Батьківщині.

Ані на мить не слід забувати, становлення духовності іде через етнопедагогіку. Той, хто її обминає, зазнає невдач, скочуючись до схоластичних сентенцій, безконечних повторень гучномовних фраз, малозрозумілих дітям, що аж ніяк не сприяє вихованню їх патріотами своєї землі.

Немає сумніву, що зміцнення педагогічних позицій родинно-суспільного виховання і формування підростаючої особистості оптимально реалізується тоді, коли дошкільнята зростають і розвиваються, засвоюючи духовні надбання народу. Коли у виховному процесі широко застосовуються споконвічні засоби впливу, завдяки яким кожне наступне покоління практично продовжує національні традиції та звичаї, сімейно-побутову та суспільну культуру.

Ось такий підхід спрямовує дошкільну науку і практику на відновлення незаслужено забутих принципів гуманізму, народності, природовідповідності. За цих умов процес виховання набуде природного стану, бо грунтуватиметься на кон’юктурних проектах, штучно нав’язаних зверху, а на міцній основі загальнолюдських приписів наполярності установлених понять добра і зла, правди і кривди, красивого і потворного.

Народні педагогічні засоби, спрямовані на дошкільнят, звичайно багатофункціональні й високоемоційні, оскільки і розважають малюків і задовольняють їхню допитливість, естетичні потреби, невтомне прагнення до руху, творчого мислення, спонукають до товаристського співробітництва. А вихователеві допомагають знаходити вихід з будь-яких ситуацій, уникати голих питань. Те, чому дитина опирається і що не хоче виконувати за сухим наказом, вона легко й охоче зробить спонукувана, наприклад, пісенькою “водичко, водичко, умий мені личко” або ж “хлюп, хлюп, хлюп, водиченько”, яку лагідно наспівує дорослий, умиваючи її.

Однак, дійовий результат у роботі з дітьми забезпечується тоді, коли з народного джерела черпають систематично, а сама система виховних впливів охоплює використання всіх педагогічно доцільних засобів і на заняттях, і в позанавчальний час. За однієї, звичайно, умови: введення дітей у світ народної творчості має здійснюватися природно і просто, у міру потреби, тобто так, як воно і відбувається в повсякденному житті, без штучної награності і бутафорії. Також зовсім не обов’язково, вважаю, зодягати оповідача українських народних казок у старовинне вбрання дідуся чи бабусі.

Етнопедагогіка у дитячому садку – це, насамперед, подвір’я і сам будинок, споруджений у національному стилі, з використанням кращих його ознак. В оформленні інтер’єрів загальних приміщень і групових кімнат мають бути широко використані вироби місцевих умільців, у книжкових куточках зібрані народні казки, пісеньки, приповідки, в ігротеках – народних дитячих іграшок набори, а на майданчику та в літньому павільйоні – споруди та матеріали для проведення народних, рухливих та інших ігор.

Нехай у садку малат частіше частують національними стравами, які вони їдять вдома, і нехай дорослі пояснюють, як їх готують, коли і як вживають, чим вони корисні організму і здоров’ю людини.

Окрасою приміщень дитячого садка можуть слугувати вишиті рушники, писанки, килими, серветки, накидки, завіски, тощо. Добре, коли садиба огороджена, як це тардиційно прийнято в Україні, живоплотом, а на ділянці ростуть, характерні для даної місцевості, дерева, кущі, квіти, сільськогосподарські культури. Оскільки дошкільнята, починаючи з 2-гої молодшої групи. Прилучаються до роботи в куточку живої природи, постійні мешканці якого – кімнатні рослини, бажано якнайширше представити в ньому ті, які вирощуються вдома (зрозуміло з урахуванням безпеки їхнього сусідства з дітьми), подавати короткі відомості про їхній розвиток, використання. У вихованні важить кожна деталь, тому й назва дитячого садка справлятиме свій вплив “Сонечко”, “Колобок”, ”Сопілка”, ”Барвінок”, ”Веснянка”, ”Лісова казка”, тощо – подібні власні імена дошкільного закладу також створюють відповідний комфорт, колорит.

Могутніми засобами народної педагогіки є рідна мова, народні ігри, іграшки, дитячий фольклор, музична, пісенна, хореографічна, художня народна творчість, дотримання національних традицій, звичаїв, свят та обрядів. Без перебільшення можна сказати, що без рідної мови дитина жити не може. Загальновизнана істина: запорукою успішного формування особистості виступає вільне володіння рідним словом, яке породжує схильність та інтерес до вивчення інших мов.

Важливу роль у вихованні в дітей любові до материнської мови і прагнення засвоїти її поруч із начальними заняттями, відіграє організація життя дитячого колективу зокрема мовного спілкування, дотримання режиму культури мови й особистий приклад педагогів. Нажаль, значна частина вихователів не виявляє шановливого ставлення до рідно дітям української мови, не володіє нею належним чином, постійно порушує мовний режим.

Генератором поступальних перетворень у формуванні особистості виступають ігри й іграшки. Навіть досить літні люди тримають у пам’яті улюблені забавки дитинства: “Жмурки, “Третій – зайвий”, “Кіт і миші”, “Гуси, гуси, додому”, “Ястреб та курчата” та інші, перейняті колись від ровесників чи старших товаришів. Народ створив ці ігри, він же й визначив порядок їх використання з малечого віку до зрілості. Причому, настільки точно й глибоко, що за ходом просування у них можна визначити рівень розвитку дитини.

Українська іграшка стала цінним надбанням не тільки національної, а й світової культури. Дзвінкоголосі свишики, веселі ляльки, фігурки тварин, птахів, музичні інструменти, знаряддя праці та чимало інших предметів, виготовлених з найрізноманітніших матеріалів, оздоблених розписом, рельєфним декором, приваблюють і дітей, і дорослих.

Отже, слід поповнити ігротеки дитячих садків достатньою кількістю ігрового матеріалу, виготовленого народними майстрами з Опішні, Яворова, Одеси, Києва та інших міст України. Обов’язково сподобаються малечі гуцульськісопілки й знамениті яворівські візочки, пташки на гойдалках та театральні іграшки Г. Карнаук, зокрема чудовий набір театральних ляьок “Ходить гарбуз по городу”, ляльки М. Грибанової, Г. Моринської, Т. Світлицької... Назріла гостра потреба провести виготовлення зразків української народної інрашки у промислове виробництво, зберігши простоту форми, різноманітність сюжетних задумів, барвистість кольорів і зробивши їх доступними всій дітворі.

Вважаю за необхідне звернути увагу на ще один важливий момент: наявність фабричних іграшок аж ніяк не повинна призвести до забуття тардиційної народної саморобки. Не з бідності, як дехто твердить, у трудових сім’ях усіляко заохочують дітей до цього, а з педагогічних міркувань: і справа для дитячих рук, і засіб художнього розвитку.

Дошкільники люблять грати в добре знайомі народні ігри, якими вони розважаються вдома з іншими дітьми й охоче переносять їх в дитячий садок. Це природне прагнення заслуговує на всіляку підтримку, оскільки участь у таких іграх сприяє розвитку винахідливості й витримки, загартовує організм, формує моральні якості, викликає інтерес до народної творчості. Педагог, підтримавши ініціативу вихованців, може скоригувати гру з урахуванням специфіки вікової групи й використовувати одну й ту саму з поступовим ускладненням.

У систему застосування у дошкільних закладах здобутків української етнопедагогіки включають також емоційну сферу, представлену народною деонтологією і пов’язану з максимально можливим перенесенням здорового сімейного мікроклімату в обстановку дитячого садка. Це виявляється у підтримці родинних звичаїв, у доброзичливій взаємодопомозі і чуйному, важному ставленні до дітей.

Малюкам імпонує все те, що нагадує їм домашній уклад.

Вони хочуть бачити і відчувати материнську турботу вихователів, прагнуть, щоб взаємини між дітьми будувались так, як між братами й сестрами в сім’ї, щоб панували в групі злагода і доброта. І якщо дитячий садок не став дитині другим рідним домом, справжнього із сімейною педагогікою не може бути.

Високий ефект у морально-етичному вихованні дітей дає використання українського мелосу, танців, живопису. У пісенному репертуарі нашого народу чимало чудових зразків, прийнятних для різного віку, починаючи від найменших, для яких провідною і незамінною є колискова пісня. Малятами з особливою емоційністю сприймаються пісеньки-забавлянки “Потягусі-потягусі”, “Ладки-ладусі”, “Сорока-білобока”, “Тосі-тосі”, та інші, у кожній наступній групі діти оволодівають складнішими народними музичними творами: співають “Прилетіла зозуленька”, “Ой ходить сон коло вікон”, танцюють під українські народні мелодії “Дрібушечки”, “Ой лопнув обруч”, “Стукавка”...

Барвиста палітра народного декоративно-прикладного мистецтва розкривається перед дошкільнятами на заняттях з декоративного малювання, аплікації, художній творчості. Високий результат дає ця робота, коли вона має підсумкові віки у вигляді фольклорних дитячих свят та фестивалів. Тут найбільш повно та яскраво пропагуються серед їх учасників народні пісні, ігри та розваги, деламація тощо, супроводжувані виставками іграшок, саморобок, малюнків вишивок, аплікацій та інших виробів, а також предметів побуту населення даної місцевості. До програм дитячих розваг входить також народний гумор. Значний інтерес у дітей викликають ранки “Казки за казкою”, участь у самодіяльному ляльковому театрі за мотивами народних казок, зустрічі із знавцями фольклору, народними оповіданнями, майстрами.

Доступні розповіді про доленосні віхи на шляху розвитку рідного народу, про його боротьбу, способи відродитися й стати у рівень з іншими народами викличуть інтерес у дошкільників, будуть сприйняті з розумінням на заняттях з ознайомлення з навколишнім світом та художньої літератури. Адже коли кобзарі співали про сиву бувальщину, послухати їх сходились і старі, і малі, й зерна народної мудрості падали на благодатний грунт дитячої душі. Старші дошкільники цілком спроможні сприймати певні історичні знання. У період відродження національної самосвідомості доречно сягнути з ними витоків стародавньої Русі – часу заснування Київської держави русинів, пращурів українців, перегорнути сторінки історії багатостраждальної України – боротьби проти татаро-монгольського поневолення, національно-визвольного руху українського козацтва, трагедії січових стрільців, українського селянства, інтелігенції тощо. Ознайомити дітей з історичними подіями, що відбувалися в часи Київської Русі, можна за допомогою “Історії України для дітей” [8] Антіна Лотоцького, яка друкується в журналах “Дошкільне виховання”. Як розвиток цих подій можуть сприйматися і минулі революційні і сучасні соціальні процеси. Так, з’явиться логічний зв’язок між історією та сучасністю, виявиться ще один вагомий аспект суспільних подій, про які зараз полемізують. В органічній єдності з історією народу стануть зрозумілими образи деяких історичних осіб, які відіграли принципову роль в долі українців. Історичний підхід зумовить також потребу ознайомлення дітей з національною символікою: спочатку, пов’язаною з природою України (вербою, калиною), а потім з її державним устроєм, історією (тризуб). Зараз розробляється і систематизується багато занять, спрямованих на вирішення даної проблеми. Однією з цих розробок є система занять О. Макаренка, викладача Кременецького педучилища, під загальною рубрикою “Роде наш красний” [9].

Велике застосування народна педагогіка має на заняттях формування уявлень про природу. Адже саме на цих заняттях вихователь знайомить дітей з народним календарем, прислів’ями, приказками, прикметами. Візьмемо для прикладу прислів’я та приказки, пов’язані з окремими місяцями. Які вони точні, поетично соковиті і влучні! Слухаємо їх та переконуємось в мідрості нашого народу. Треба бути справді геніальним, щоб сказати так: “Хвала і січень сніговий, травень дощовий, а серпень на хліб рясний” або “Питає лютий – чи добре взутий, бо прийде марець та вхопить за палець”. Тут і образ, і характерна ознака місяця, і поетична рима, що так важливо для особливостей сприймання дошкільниками певних природних явищ, обміркування природно-наслідкових зв’язків в природі.

Чи, скажімо, народні назви місяців. Скільки народила їх багата уява і які вони цікаві та мудрі! За кожною такою накличкою впізнаєш найхарактернішу вдачу місяця (“снігогін”, “груднотрус”, копень”, “березозіль”) і, що цікаво, жодна з них не повторюється.

Народні свята. Вони вносять особливий колорит в життядитячого садка, приносять масу позитивних емоцій, виховують естетичні смаки, знайомлять з певними явищами. Кожне свято чи обряд безпосередньо пов’язані з природою, хліборобським заняттям, сподіванками на щедрий врожай і статки, родинну злагоду. Вихователь повинен звернути увагу на закономірність: взимку, коли хлібороб мав найбільше відпочинку, їх святкували частіше, а весною і влітку – рідше, бо треба було, насамперед, дбати про врожай. Педагоги повинні пояснити дітям, що новорічні колядки та щедрівки, посівання зерном оспівують щасливий рік, що минув та закликають новий, з усілякими гараздами, веснянки та гаївки – пробудження природи, благословення весни, вана Купала – молодість і красу, а зажинки та обжинки ущедрюють землю за багатий врожай і возвеличують працьовиті руки, що виростили його.

“Не цураймося ж своєї правічної культури! Мусимо знати й пам’ятати наш родовід, розумно користуватися тією мудрістю, яка жила в народі з давніх дівен” [14].

2.2. Досвід виховання дітей з використанням народної педагогіки

Предметом мого дослідження є вивчення проблеми планомірного і цілеспрямованого впровадження основ народознавства в навчалньо-виховний процес дитячого садка.

Об’єкт дослідження – діти старшого дошкільного віку в групі дитячого садка № 26 м. Бучі.

Завдання дослідження – вплив ознайомлення з основами народознавства на формування патріотичності:

1. Вивчення теоретичної основи проблеми виховання у дітей національної самосвідомості, священного почуття відданості Батьківщині, формування пам’яті родоводу, любові до своїх батьків, отчого дому, народу.

2. Проаналізувати можливості реалізації “Концепції національного дитячого садка” (Русова Артемова) по даній проблемі.

3. Виявить особливості впровадження основ народозанвства в навчально-виховний процес дошкільного закладу.

4. Встановити причини труднощів орагнізації навчально-виховної роботи на основі народної педагогіки.

5. Намітити шляхи уникнення виявлених труднощів в зв’язку з використанням етнопедагогіки в парктичній роботі.

Для вирішення вказаних завдань було обрано дві методики, М.Г. Стельмаховича, професора кафедри педагогіки і методики початкового навчання Івано-Франківського педагогічного інституту імені В.С. Стефаника та О. Макаренка, викладача Кременецького педагогічного училища. Методики являють собою ряд практичних рекомендацій, порад щодо застосування етнопедагогіки в дитячому садку та систему занять, розроблених на основі детального наукового аналізу попереднього наукового досвіду, систематизації народних джерел.

Передусім, була проведена робота, метою якої було встановити рівень знань, умінь і навичок дітей з розподілу, який умовно назвала “Що ми знаємо про Україну? ”, тобто, хотіла дізнатися, що саме з того потоку інформації, яку дав вихователь, вирішуючи завдання розподілу програми “Ознайомлення з оточуючим світом та явищами суспільного життя”, діти знають про рідний край, його історію, традиції, культуру.

Під час тривалих спостережень за навчалньо-виховною роботою вихователя слід відмітити, що в своїй роботі педагог частково використовував засоби народної педагогіки. Як саме це здійснювалось, можна побачити, поетапно і детально проаналізувавши структурні частини дня.

Ранок був досить насичений, рухливим, дидактичними іграми, які повторювались досить часто і вже не цікавили дітей, крім того, на мою думку, спланована ігрова діяльність стомлювала дітей і не давала позитивного емоційного ефекту.

На цьому етапі слід було б відійти від стандартних форм і включити щось нове, або доповнити дані ігри чимось незвичним. Радила б вихователю, приміром, провести дидактичну гру “Ляльки в національному одязі” з метою поглибити та розширити знаня дітей про український національний одяг: жіночий – сорочка, спідниця, плахта, фартух, віночок; чоловічий – штани (шоровари), сорочка шапка, шояс. Вагомий ефект дали б рухливі народні ігри, проведені у вигляді народних забав, змагань у кмітливості, швидкості, спритності. Вони б не тільки забезпечили рухову активність дітей, а й внесли б емоційний запас в ігрову діяльність. Але найбільш доцільним, вважаю, було б проведення міні-сценок, які б носили проблематичний характер і, таким чином, спонукали б дітей до аналізу певних ситуацій з моральним нахилом чи то з особистого життя, чи з художнього твору. Але обов’язковою умовою, щоб було виведення і підкріплення моралньих правил, висновків народною мудрістю, адже саме народне слово завжди коротко і лаконічно дає відповідь на будь-яке запитаня, чітко виводить моральне правило. Наприклад, під час етичної бесіди про бережливе ставлення до хліба можна запропонувати дітям дати оцінкутаким прислів’ям: “Де хліб і вода, там немає голода”, “Коли хліб на возі, нема біди в дорозі”. Впевнена, що прислів’я і приказки значно активізують дітей, спонукатимуть їх самостійно підбирати точні і влучні вислови.

Ефектним, на мою думку, був би спеціально орагнізований розгляд альбомів, тематика яких зводилась би до поширення і поглиблення знань про Україну, адже її межі дуже обширні і значна подорож по окремим регіонам: Буковини, Закарпаття, Поділля, Полісся, Криму внесла б вагому частку в інтелектуальний рівень дитини.

Думаю, що запропонована робота принесла б більше емоційного піднесення дітям і задовольнила б своїми результатами вихователя.

Організація занять в даній віковій групі заслуговує меншого критичного ставлення з моєї сторони. Педагог творчо підходив до їх проведення, не дотримувався чітко визначених програмових догм. Але слід зазначити, що така тема, як “Бесіда про Україну” носила невиразний характер. Було зрозуміло, що раніш, коли вихователь подавав дітям матеріал про Україну він був досить скупим і неяскравим, тобто були дані тільки загальні поняття і уявлення про Україну, що на даному етапі розвитку суспільства не відповідає вимогам сучасності. На мою думку, є одне пояснення цьому факту. Це, перш за все, малий обсяг програмового матеріалу, який би передбачав глибоке вивчення історії рідного краю, його традиції народу, української культури; і, по друге, не досить конкретні і глибокі знання самого педагога. Адже не було джерел, з яких можливо було б почерпнути “нову” інформацію, доповнити набуті знання.

Що ж стосується навчально-виховної роботи педагога, спрямованої на виховання в дітей інтересу і любові до рідного краю, закріплення знань про визначні пам’ятки рідного міста, то індивідуальні бесіди з дітьми показали, що більшість дошкільників мають міцні знання про рідне місто і результати були позитивними, приміром під час такої бесіди:

1. Як називається ваше місто? Чому воно так називається?

2. Яка річка протікає в даній місцевості?

3. Які заводи побудовані в даному місті? Що вони виробляють?

4. Чому вироби вашого міста потрібні людям? Інши містам?

5. Чим дороге кожному з вас ваше місто?

6. Як ви уже зараз можете зробити його чистішим, приємнішим?

7. Що ви хочете зробити для свого краю, коли виростите?

90% дітей змогли дати відповіді на запитання. Причому, у 60% старших дошкільників відповіді були точними, досить цікавими та оригінальними. Майже в кожного з дітей була власна думка, яка не повторювалась і трактувалась досить оригінально (на це спрямували ряд запитань).

Приведу кілька варіантів відповідей. Так, на запитання “Чим дороге кожному з вас ваше місто? ” Люда Р. Відповіла: “Я тут народилася”, а Саша П. Впевнено завірив, що він тут буде жити все своє життя: піде в школу, буде працювати на заводі.

Отже, завершуючи констатуючу частину експерименту слід зезначити, що в своїй роботі вихователь спирався в більшості на зараз діючу “Ппрограму виховання та навчання в дитячому садку”, але творчо підходив до розв’язання її завдань. В зв’язку з вимогами часу слід більший акцент робити на “Концепцію національного дитячого садка”, яка передбачає воістину всебічний розвиток дитини як особистості.

Під час педагогічної практики я мала нагоду розв’язати всі завдання своєї дослідницької роботи. Тобто, детально вивчити проблему планомірного і цілеспрямованого впровадження в повсякденне життя дошкільників, під час занять, організації різних видів діяльності основ народознавства. Прилучати дітей до національної культури, народної творчості, традицій українського народу, вирішила шляхом організації неординарних занять, проводячи народні свята, комплексно поєднуючи різноманітні види діяльності.

В груповій кімнаті, де велося дослідження, був створений етнографічний куточок, де розміщувались речі народно-прикладного мистецтва, ляльки в національному вбранні, символи української землі: гілочки калини, рушник, віття верби. Естетичне оформлення куточка істотно доповнювали: макет ураїнської хати, тин, соняшники. Майже кожного ранку ми поверталися до цього куточку кімнати. Тут я розповідала дітям про обереги та символи української землі: сорочку, писанку, соняшник, рушник, устку, віночок. Організувала цю роботу приміром так: приходила бабуся, чемно віталася з дітьми, а далі виникала певна проблемна ситуація, яку розігрували кілька дітей. Щоб познайомити дошкільників з національним символом – віночком я використала такий випдок з життя: двоє дівчаток сперичаються, чий віночок краще. Розповідь бабусі підводить дітей до висновку, що кожний віночок своєрідний і по своєму красивий, що колір будь-якої квітки і стрічки має певну ознаку або явище. В кінці, закінчуючи свою розповідь, бабуся звертає увагу дітей, що біла барва – жива пам’ять поколінь, що передається у спадок молодшим від старших. “Бачу, ви добре розумієте мої слова. Славні діти, справжні українці! ” – закінчує бабуся.

Таким чином, в ході таких розповідей здійснюється елементарна та важлива підготовка дітей до занять. Мета цієї роботи не в тому, щоб діти вільно оперували такими поняттями, як обереги, символи, а розуміли їх, вміли пояснити що вони означають. Але не тільки розповіді про українські берегині займали ранкові години, з дітьми було проведено ряд спостережень в природі, які були досить цікавими, тому саме під час них ми перевіряли народні прикмети місяця. Наприклад, у квтні перевірили такі спостереження українського народу: “Якщо квітневий дощ починається великими краплинами, то ненадовго”, “Туман стелиться по воді – на ясну погоду, здіймається вгору – на негоду”, “У квітні вітер з південного заходу – чекай тривалої негоди” та ін. Такий нетрадиційний підхід до спостережень в природі по-справжньому зацікавив дітей, активізував спостережливість, допитливість, стимулював до бережливого ставлення до об’єктів природи.

Ефективним та доцільним в ранковий час було вивчення народного фольклору: пісеньок, колисанок, забавлянок та народної мудрості: прислів’я, приказок і застосування їх до окремих випадків життя, художніх творів.

Особливе місце в навчально-виховному процесі я надавала заняттям.

Барвиста палітра народного декоративно-прикладного мистецтва розкривалась перед дошкільниками на заняттях з декоративного малювання, аплікації, конструюваня, у самостійній художній творчості. Під час цих занять я прагнула приблизити діяльність дітей до життя народних умільців України, розкрити зміст їхнього ремесла. Так, на заняттях з ліплення під загальною тематикою “Ознайомлення з гончарними виробами. Виготовлення посуду з глини” я пояснила дітям хто такі гончарі і чому посуд називається гончарним. І таким чином запропонувала дітям побути в ролі гончарів і проявити творчість у виготовленні посуду. На останньому занятті я дала змогу дітям ліпити за задумом і результати приємно вразили мене. Діти скільки наліпили різного посуду. Тут були і опішнянські вази і київські керамічні тарілки та куманці. Діти виявились справжніми майстрами. Таким чином, непомітно даючи елементарні знання про рідний край, ремесло народу, ми проникнули в історію, традиції України.

Особливе місце серед інших занять, які сприяли ознайомленню дітей з життям народу, природою рідного краю, розвитку українського мовлення, розширення кругозору дітей займали заня ознайомлення з оточуючим. На таких заняттях я мала змогу дати дітям елементарні знання про родовід, народні традиції та обряди, історію рідного краю, ремесло свого народу.

Так як діти вже мали певний запас знань з даного розділу, я спрямувала свою педагогічну діяльність на подальше вирішення вище вказаних завдань “Концепції національного дитячого садка”.

Всі заняття з ознайомлення з навколишнім я умовно поділила на кілька розділів: “Родина”, “Дім”, “Національні символи”, “Народні символи”. Метою даних занять відповідно було: проваджувати формування уявлення про сім’ю – родовід, родина, рідня, про дім, як берегиню кожної людини, про її маленьку Батьківщину: домівку, вулицю, село, місто; про національні символи: рушник, віночок, стрічку, чоловічий головний убір; про народні символи: калину, вербу.

При підготовці до занять я користувалась методикою О. Макаренко, яка, на мою думку, чітко і зрозуміло розробила систему занять, які забезпечують вирішення завдань моєї дослідницької роботи.

Хотілося б поділитися враженням, зокрема від заняття, темою якого була: “Без верби та калини немає України”, програмовим змістом якого є: ознайомити дітей з народною символікою – з вербою і калиною, значенням їх для українців, розвивати кругозір, мову, уяву. Виховувати інтерес та увагу до націониальних традицій, любов до рідної землі.

Дошкільники засвоїли даний матеріал, запам’ятали легенду про калину та вербу, вивчили вірші про ці рослини. Думаю, що переконала дітей в тому, що калина і верба являються народними символами, священими рослинами і ні в кого не піднімиться рука обірвати жодного листочка з гілки.

“Концепція національного дитячого садка” передбачає знайомство старших дошкільників з певними історичними подіями, які відбувалися на Україні. Дану проблему дсить успішно вирішила на занятях з художнього читання. Наприклад, сягнути витоків стародавньої Русі – часу заснування Київської держави русинів, пращурів українців нам допомогла книга А. Лотоцького “Історія України для дітей”. Вважаю, що після читання розділу цієї книги діти добре засвоїли хто такі Кий, Щек, Хорив, Либідь, чому головна вулиця Києва називається Хрещатик, хто князював у ранні часи зародження Київської Русі, хто наші предки. Отже, доступні розповіді про доленосні віки на шляху рідного народу, про його боротьбу, проби відродитися і стати в рівень з іншими народами, викликали інтерес у дітей, були сприйняті з розумінням.

Організовуючи дітей до рухової діяльності помітила, що дошкільники люблять грати в добре знайомі народні ігри, якими вони розважаються вдома з іншими дітьми, й охоче переносять їх в дитячий садок. Це природне прагнення заслуговувало особисто від мене на всіляку підтримку, оскільки участь у таких іграх сприяє розвитку винахідливості й витримки, загартовує організм, формує моральні якості, викликає інтерес до народної ворчості. Я намагалась підтримувати ініціативу вихованців і скоригувати гру з урахуванням специфіки вікової групи й використовувати одну й ту саму з поступовим ускладненям.

Візьму для прикладу усім відому народну забаву “Гуси-гуси, гуси-додому! ”. Мета: розвити швидкість, спритність, виховувати вміння швидко діяти за сигналом. Якщо в середній групі діти грали за спрощеним варіантом: тікали від вовка, простягнувши руки-крила, то в старшій групі сюжет я дещо розширила: вводила роль гусака, якого вовкові не сила піймати; акцентувала увагу на позитивних взаєминах в ході гри.

Помітила, що старшим дошкільникам цілком доступні під час прогулянок і занять з фізкультури такі народні ігри, як “Стрибки по дорожці”, “Змійка”, “Хованка”, “Море хвилюється”, “М’яч у спритність”, “Холодно і жарко”, “Перстень”, “Панас”, “Варена рибка” та багато інших.

Ніяка ігрова діяльність не була б повноцінною без іграшки, зокрема народної української іграшки. Вона стала цінним надбанням не тільки національної, а й світової педагогічної культури. Дзвінкоголосі свищики, веселі ляльки, фігурки людей, тварин, птахів, музичні інструменти, музичні прилвддя праці, гойдалки та чимало інщих предметів, виготовлених з найрізноманітніших матеріалів, оздоблених розписом, декором або ж покритих кольоровою глазуррю, приваблювали дітей, органічно впліталися в дитячі ігри, фантазії, ігри-мрії, посилювали враження казковості, створювали радісний святковий настрій, формували чуття краси, спонукали до активної діяльності.

Продовженням прилучення до української культури стали вечорниці “О мово рідна українська”, де головними дійовими особами були діти. Дошкільники разом з дорослими імпровізували пісні, які прославляли дівочу красу, красу рідної приролди, грали на дитячих музичних інструментах, виконували пісні-ігри “Ой у лузі калина стояла”, “Вийшли в поле косарі”, “Несе Галя воду”.

Дорослі особистим прикладом задушевним співом вчили своїх підопічних доброти, людяності, любові. Адже пісня, та ще й у талановитому виконані, справляй особливий вплив на датину. Тож і слухали діти затамувавши подих ліричну “Летіла зозуля через мою хату”, жартівливу “А мій милий вареничків хоче”. Опісля відбулося справжн. Частування варениками з сиром, маком, капустою.

Отже, у ході занять і бесід, підготовки та проведення різних заходів була зроблена визначна робота, а в кінці будь-якої праці треба “збирати” результати.

Тому, враховуючи дану закономірність, я провеле узагальнюючу заключну бесіду “Що ми знаємо про Україну? ”. Основними запитаннями цієї бесіди були:

1. Як називається наша держава?

2. Як звуться люди, що живуть на Україні?

3. Опишіть національний прапор України. Що означпають жовтий та блакитний кольори?

4. Назвіть національні символи української землі.

Далі я пропонувала окремим дітям розповісти про певні регіони України: Закарпаття, Полісся, Волинь, Поділля, Крим, Київщину. А саме, використовуючи фотоальбом показати і розказати про природу краю, ремесло його народу, елементарні історичні довідки

Результати бесіди були такими: 60% дітей правильно відповідали на запитання, 25% - дали відповідь на значну частину запитань, 15% дітей знали відповідь на елементарні питання. Вважаю результати позитивними, враховуючи, що бесіда була важкою за змістом.

Отже, можна зробити висновок, що більшість дошкільників засвоїли подані знання. Результати заключної бесіди показали:

1. Старші дошкільники знають атрибути державності.

2. Орієнтуються в елементарній історії України.

3. Уміють назвати і пояснити народні й національні символи рідної землі.

4. Активніше сприймають навколишню дійсність, пізнають минуле й сучасне українського народу, його правічну мудрість.

Досягти даних результатів було б нелегко, це коштувало кропіткої праці, систематичної навчальної роботи.

Впроваджувати народну педагогіку в навчально-виховний процес дитячого садка і легко, і важко. Легко, що вона надзвичайно багата щодо змісту, форм і ідеалів, принципів та засобів. Народ, що має такі педагогічні здобутки – непереможний! Разом з тим висвітлювати матеріал дуже важко, адже він фіксується не в книгах і трактатах, а в пам’яті поколінь і в народній практиці виховання дітей. Дотого ж чимало цінних педагогічних знахідок губиться у вирах суспільних подій та лихоліть. І треба докласти зусиль, аби їх розшукати у пластах століть та науково обгругнтувати їх вартісну ціну.

2.3. Батько і мати – вихователі дітей

Серед усіх геніальних винаходів людства одне з провідних місць займає сім’я, родина. Саме вона є тим могутнім соціальним феноменом. Що якнайтісніше об’єднує людей у родинне гніздо на основі шлюбних та кровних взаємозв’язків. Сім’я – то святий вузол, яким сполучаються люди в суспільстві.

Сім’я – то життєдатний осередок, що приводить на світ божий, плекає найвищу цінність людства – дітей, найкращий цвіт нації, майбутнє народу, завдяки яким кожен батько й мати мають реальну можливість повторити і продовжити себе в своїх потомках. Кожна людина є смертною. Але сім’ї, родина, народ – безсмертні!

Сім’я – найбільша вихователька підростаючих поколінь за всх часів у всіх народів, невтомна плекальниця високої духовності й гуманізму, національного духу, характеру, свідомості, психології, патріотизму. Справжня сім’я є совістю, честю і доблестю, національною гордістю кожного народу, нації, надбанням педагогічної культури.

Родовід вихователів іде від матері, від батька, від сім’ї. Завдяки їм постала й розвинулась народна педагогіка – прародителька педагогічної науки, теорії і практики родинного виховання. Колективними зусиллями кожного народу протягом своєї багатовікової історії створенва власна система, наділена як загальнолюдськими здобутками, так і самобутніми творчими знахідками.

У педагогічній науці репрезентовано чимало книг і статей про сімейне сиховання, наприклад, японська, англійська, французська, німецька. І, на превеликий жаль, досі не створено жодної наукової праці про характерні риси української національної системи родинного виховання.

Що ж реба зробити матерям і батькам, аби створити справжню свм’ю, як подбати, аби діти виросли свідомими українцями, здоровими, розумними, духовно багатими, працьовитими, добрими, чесними, ініціативними, поважали батьків і шанували старших, добре вчилися, були патріотами рідної землі й з повагою ставилися до інших народів, свято берегли й примножували культурну спадщину своїх предків і пам’ять історії родоводу – це вічні проблеми, які лягли в основу змісту досліджень багатьох науковців.

Вважаю, що коли буде діяти в повному розмасі українська родинна педагогіка на Україіні, то й відродиться, виросте й зміцніє своя національна система освіти, що забезпечуватиме етнізацію підростаючих поколінь та вормуваня національної гадності, сприятиме прилученню дітей і молоді до світової загальнолюдської культури, поставить надійний заслін духовності.

Безсумнівно, майбутнє – за традиційною, трудовою, міцною, здоровою сім’єю, побудованою на принципах народної моралі, на духовності, на засадах національних традицій, пізнання народної фамілології. Друга половина ХХ-го століття повністю це підтвердила. Такий суспільний феномен, як родина, незмінний.

Настав той вирішальний час, коли потрібно якнайрішучіше повернутися до української родинної етнопедагогіки, до відродження традиційного статусу української родини з її непорушним авторитетом, потужною вірністю, любов’ю до дітей і відданість св’ятому обов’язку їх виховання, повагою до батьків і материнським покликанням жінки, підняти роль чоловіка-дружини, батька-матері у створенні та захисті домашнього вогнища, забезпечуючи на їх взірцевому прикладі моральну підготовку молоді до подружнього життя, тобто відновити і зміцнити те вічне, на чому тримається людство, що ніколи не старіє.

Тому що виховний вплив родини на формування й етнізацію особистості на щоденне наше буття переоцінити неможливо.

3. ВИСНОВКИ ТА ПЕДАГОГІЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ

Отже, під час педагогічної практики я успішко розв’язала проблему своєї курсової роботи, змогла вивчити, прослідкувати та дослідити шлях впровадження етнопедагогіки у виховний процес дитячого садка, закласти основи народознавства в інтелектуальний потенціал дитини, прискорити її розумовий розвиток, поглибити знаня дошкільників з історії українського краю, зацікавити їх життям рідного народу, підготувати дітей до самостійного вивчення проблеми народознавства, до подальшого детального вивчення цієї теми. Шлях української народної педагогіки в сучасні дошкільні заклади був неймовірно довгим, він вимірювався роками, але я впевнена, що ефективність етнопедагогіки ми побачимо завтра, слід тільки актуалізувати дану проблему, активніше впроваджувати це невичерпне джерело в життя, в реальність, спираючись при цьому на здобутки українського родинного виховання. Заслуга педагога не лише в тому, що він один самостійно виховує дітей засобами народної педагогіки, а в широкій пропаганді етнопедагогіки серед батьків.

Педагоги! Допоможіть сім’ї відродитися. Нехай вона стане невсипущою хранителькою моральних чеснот, національних звичаїв та традицій, пам’яті предків, невтомною плекальницею родоводу, совісті й честі минулих і прийдешніх поколінь. Бо саме високоорганізована, національносвідома українська сім’я – це духовний храм України-матері.

1.         Антология педагогической мысли Украинской ССР/Сост. Н.П. Калениченко. – М. . 1988.

2.         А.М. Богуш, Н.В. Лисенко. Українське народознавство в дошкільному закладі. – К., “Вища школа”, 1994.

3.         Васильцова З.П. Мудрые заповеди народной педагогики. – М., 1983. – с.176

4.         Виноградов Т. Народная педагогика. – Иркутск, 1926. – с.4

5.         Воропай О. Звичаї нашого роду: У 2т. – К., 1991.

6.         Дитина. Програма виховання і навчання дітей дошкільного віку. – К., 2003.

7.         Довженюк Т.В. Український дитячий фольклор. – К., 1974.

8.         І.А. Ллотоцький. Історія України для дітей. – Дошкільне виховання, 1991, №11, 12; 1992, №1, 2, 3, 4.

9.         О. Макаренко. Роде наш красний. Дошкільне виховання, 1991, №9, 11, 12; 1992, №1-4.

10.      Мій рідний край, моя земля: Українське народознавство в дошкільному закладі.

11.      Скуратівський В.Т. Берегиня. – К., 1988.

12.      Скуратівський В.Т. Покуть. – К., 1992.

13.      Скуратівський В.Т. Щоб роду не було переводу. – “Дніпро”, 1983, №10.

14.      Скупатівський В.Т. Український календар. – Дошкільне виховання, 1991, №3

15.      М.Г. Стельмахович. Етнопедагогіка в дитячому садку. – Дошкільне виховання, 1990, №9.

16.      М.Г. Стельмахович. Народна педагогіка. – К., Радянська школа, 1985.

17.      М.Г. Стельмахович. Українська родинна педагогіка. – К. . 1985.

18.      В.О. Сухомлинський. Серце віддаю дітям. – К., 1988.

19.      Сявавко Є.І. Українська етнопедагогіка в її історичному розвитку. –К., 1974.

20.      К.Д. Ушинський. Про народність у громадському вихованні. Вибрані твори: В 2 т. – К., 1983.

21.      Т.І. Поніманська. Дошкільна педагогіка. – К., 2004.